Коли людина говорить, що вона ні в що не вірить – то неправда. Невіруючих людей не існує, бо потреба вірити є вродженою, необхідною. Питання лише в тому, у що саме вірить людина: в саму себе чи в когось іншого (або в щось), в існування якихось «вищих сил» чи в інопланетян, чи «духів природи», зрештою, в сатану чи в Бога.
Свої роздуми щодо віри Предстоятель ПЦУ виклав на сторінці у ФБ.
"Віра є не протилежністю знання, а особлива його форма. Вірте, і нехай для вас з Богом в серці не буде нічого неможливого!", - закликає Митрополит Епіфаній.
"Казати, що Бога «не існує», просто не розумно, бо це подібно до того, якби незрячий заперечив існування світла через те, що він його не бачить. Але ж сонячне світло і світ навколо нас існує незалежно від того, бачимо ми їх чи ні. Відтак той, хто відкидає віру в Бога, подібний до людини, яка тримає очі закритими і вимагає: «Доведи мені, що є сонце, є небо, є земля і все інше – тоді я відкрию очі, а доки не доведеш – триматиму їх і далі заплющеними». Дивно, чи не так? Відкрийте очі – і матимете шанс побачити. Віра – це наші відкриті очі…
Чи будь-яка віра є корисною? Ні. Навіть більше, неправдива, сліпа, фанатична віра є вкрай шкідливою, небезпечною. До речі, з грецької Θάνατος означає «смерть», а фанат – це духовно змертвіла людина. Тож не всяка віра буде нам корисною, не всяка веде до спасіння. Лжевчителі, єретики, безбожники теж мали віру, зокрема в істинність своїх суєтних мудрувань – але віра їхня вела не до Істини, а лише віддаляла від неї.
Досить поширеним є помилкове протиставлення віри і знання, розуму. Насправді віра є не протилежністю знання, а особлива його форма. Знання, отримане через доказ почуттів, через зір, дотик, слух чи смак називають досвідним знанням. А коли безпосередньо наші тілесні сили не задіяні, коли ми особисто чогось не бачили, не чули, однак вважаємо ці речі справді існуючими, істинними – то це є віра. Вона залежить не від зовнішнього, не від нинішньої реальності і оточуючого світу, а від нашої волі, бажання, особистого рішення.
Насправді істинна віра не однобока, а багатогранна річ, бо задіює і розум, і дух, і почуття, і волю людини. Вона не тільки визнає Бога розумом, не тільки довіряє Йому серцем і лине душею, а й вимагає узгоджувати людську волю з волею Божою. Тільки така віра може виражати любов, приносити добрі плоди, перемагати зло добром, творити чудеса.
Святі отці порівнювали справжню віру з іскрою, запаленою від Духа Святого в людському серці, яка розпалюється теплотою любові. Віра – як світильник в серці. Коли він горить, то освітлює важливі речі, допомагає бачити добре і зле, корисне і небезпечне. Коли ж світильник не горить – у серці темно, там морок незнання і страху, там помилки і пороки хибно зводяться у гідність чеснот.
Про силу віри, про її благі плоди багато разів сказано у Священному Писанні. Ті, хто вірив в Господа, отримували порятунок, зцілення, ставали свідками справжніх чудес, бо що неможливо для людей – можливе для Бога (Лк. 18: 27). Справжня, щира, глибока віра неможливе робить можливим. А невірство перешкоджає людині отримати дари від Бога. «Бо істинно кажу вам: якщо ви матимете віру як зерно гірчичне і скажете горі цій: перейди звідси туди, і вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас» (Мф. 17: 19-20).
Вірте, і нехай для вас з Богом в серці не буде нічого неможливого!"