20 серпня християни візантійської, латинської, лютеранської традицій відзначають пам’ять старозавітного пророка Самуїла.
Самуїл в історії давнього Ізраїля стоїть на межі двох епох — суддів та монархії (почалася близько 1020 р. до Христа). Він фактично є останнім із суддів — богонатхненних лідерів, котрі поєднували духовну та світську владу. Самуїл став тим, хто помазав на правління першого ізраїльського царя Саула, а потім, коли той відступив від Бога, наступного — Давида, котрий став уособленням взірцевого правителя, та з чийого роду вийшов Ісус Христос. Через те візантійська іконографія зображає пророка з рогом, з якого зазвичай зливали миро на помазаника.
Серед трьох частин юдейського кодексу Святого Письма книга, у якій описано діяльність Самуїла, належала до Пророків (Небіїм). Християнська Біблія ділить її на дві частини, оскільки в другій головною дійовою особою стає цар Давид. Ці дві частини входять до корпусу історичних книг. В одних канонах Святого Письма вони називаються 1 та 2 Книгами Самуїла і разом з 1 і 2 Книгами Царів описують період монархії (інші канони подають їх як 1, 2, 3 та 4 Книгу Царств відповідно).
Особливе призначення пророка Самуїла вже простежується в історії його народження. Елкана з коліна Ефраїма мав дві жінки Пенінну та Анну. Перша народжувала йому дітей, а друга була неплідною. Через те “Пенінна завдавала жалю Анні, а Анна плакала й не їла” (1 Сам. 1, 7).
На той час центром богопочитання в Ізраїлі був ковчег Завіту в Шіло, який являв Божу присутність вибраному народові ще під час їхнього переходу пустелі. Коли Анна з родиною ходила в Шіло, щоб принести жертву, вона залишилась у святині та ревно молилася, просячи Бога дати їй сина і обіцяючи: “Я віддам його Господеві на ввесь його вік” (1 Сам. 1, 11).
Бог вислухав молитву Анни, а вона виконала свою обіцянку. Молитва “Серце моє у Господі радіє, мій ріг піднявся вгору в моїм Бозі” (1 Сам. 2, 1), якою прославила вона Творця за його дар, стала однією з біблійних пісень, які лягли в основу канону на сучасній візантійській Утрені.
Дивовижне народження Самуїла як відповідь на ревну молитву Анни та жертвування його на особливу службу Богові оспівує значна частина літургійних текстів 20 серпня. “Дар прецінний даний був ти неплідній утробі і принесений в жертву, як всепалення благоприємне, Господеві своєму, послуживши Йому в преподобії і правді” (тропар свята).
Анна, коли Самуїл підріс, привела його до святині в Шіло і залишила при священикові Елі служити. “Слово Господнє було рідким того часу, видіння не були часто” (1 Сам. 3, 1), тому коли одного разу Бог покликав хлопця під час сну у святині, Самуїл не зрозумів, що відбувається. Гадаючи, що його кличе Елі, він тричі ходив до нього, поки священик не збагнув, що це Бог об’являє себе. Він сказав Самуїлові: “Йди-но, лягай спати, а коли тебе покличуть, скажеш: Говори, Господи, слуга твій слухає” (1 Сам. 3, 9).
Самуїл так і зробив, і Бог вперше заговорив до нього. Він об’явив надужиття синів Елі, яких ті допускалися, виконуючи службу у святині. Господь сказав Самуїлові про Елі та його родину: “Я скараю його дім повіки за те злодіяння, бо він знав, як його сини зневажали Бога, а не скартав їх” (1 Сам. 3, 13).
Була саме війна Ізраїля з філістимлянами. Вибраний народ перебував у невтішному становищі, і щоб якось тому зарадити, переніс до свого військового табору Господній ковчег з Шіло. Сини Елі Хофні і Пінхас супроводжували його. Під час однієї з битв ізраїльське військо було розбите, Хофні і Пінхас загинули, а ковчег потрапив у руки філістимлян. Це означало, що Божа підтримка відійшла від народу. Почувши, що сталося, похилий літами Елі впав зі свого сидіння і забився на смерть.
Ковчег згодом філістимляни, вдарені Господніми карами, повернули, а Самуїл став духовним та суспільним очільником Ізраїля. Він зібрав народ і сказав: “Коли ви справді від усього серця повертаєтесь до Господа, усуньте з-посеред себе богів чужоземних та Астарти, спрямуйте ваше серце до Господа, служіть лише йому одному, й він вас визволить із рук філістимлян” (1 Сам. 7, 3).
Народ послухався, і “були упокорені філістимляни, і не вламувались вони більше в ізраїльські границі, бо рука Господня тяжіла на філістимлянах, поки було віку Самуїла” (1 Сам. 7, 13). Він сам перебував у Міцпі, молився за народ, приносив жертви та відкривав йому Божі повеління.
“Як Самуїл постарівся, настановив своїх синів суддями над Ізраїлем” (1 Сам. 8, 1). Але й вони не виконували свою службу належним чином. Народ, спокушений їхньою поведінкою, став вимагати, щоб Самуїл настановив на ними царя, як у інших народів. Пророк, сповнений гіркотою, звернувся до Бога, на що отримав відповідь: “Слухай голос народу в усьому, що вони тобі скажуть: то не тебе вони відкинули; ні, вони мене відкинули, щоб я не царював над ними” (1 Сам. 8, 7).
Самуїл перерахував усі повинності перед царською владою, які очікують на народ, і помазав над ними царем Саула з коліна Веніямина. Поки Саул слухався Божого голосу, здобував перемоги та вдало рядив ізраїльтянами. Коли ж він очолив без Самуїла жертвоприношення та залишив дещо з воєнної здобичі, коли Господь наказав вчинити цілковиту загладу, Божий Дух відійшов від нього. Саула почав мучити злий дух, вороги звідусіль стали тиснути на нього, а Самуїл прорік: “Тепер же твоє царювання не встоїться. Господь знайшов собі чоловіка по своєму серцю і поставив його князем над своїм народом, тому що ти не дотримав того, що тобі Господь звелів був” (1 Сам. 13, 14).
Цим чоловіком став Давид, син Єссея, з Вифлеєму. Самуїлові ще належало помазати його царем замість Саула. Останній, боячись втратити владу, переслідує Давида. Під час цих гонінь майбутній цар відвідує Самуїла. Поступово Давид стає головною дійовою особою, а Самуїл, виконавши місію, покладену на нього, доживає віку в Рамі.
Він як останній суддя Ізраїля здобув серед народу велику повагу. Попри те, що він картав ізраїльтян, викриваючи їхню невірність Богові, народ визнав його справедливість під час правління: “Ти не тіснив нас і не кривдив, і не взяв нічого ні від кого” (1 Сам. 12, 4). Віддавши свою владу, він продовжував вболівати за них та за Саула, особливо, коли той відступив від Бога, утверджуючи власну волю. Це вболівання виливалося в молитві за народ та вказуванні на Божі дороги, часто непопулярні в його очах.
“Самуїл умер, і ввесь Ізраїль за ним плакав, і поховали його в Рамі, його місті” (1 Сам. 28, 3). Цар Саул, оточений ворогами та сповнений відчаю, наважився ще й всупереч Божому Законі вдатися до чаклунки і викликати дух Самуїла, на що той сказав: “Чого ж ти мене питаєш, якщо Господь відступив від тебе й став проти тебе? Господь вчинив тобі те, що об’явив був через мене: він забере в тебе з руки царство й віддасть ближньому твоєму — Давидові” (1 Сам. 28, 16-17). Дух Самуїла прорік Саулові загибель, що згодом і сталося.
Для вибраного народу (як старозавітного, так і новозавітного, себто Церкви) пророк Самуїл став постійним нагадуванням: хай би яким не був уклад вашого дочасного життя, “тільки не відступайте від Господа, служіте Господеві всім серцем вашим. І не звертайте за пустими речами, що в них ні користи, ані спасіння, бо вони — ніщо!.. Коли ж ви вперто будете чинити зло, загинете і ви, і цар ваш!” (1 Сам. 12, 20 — 21. 25).
Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.
##DONATE_TEXT_BLOCK##