Чернігівщина... Земля цікавої, багатої подіями історії, оспівана митцями і поетами, овіяна переказами і легендами, якими може похвалитися кожен населений пункт. І один із них – Ніжин.
Місто пережило багато лихоліть, але жодного разу не було зруйноване повністю. За давніми переказами та легендами, його оберігає велика кількість храмів, які захищають городян та сприяють розквіту їхніх талантів.
Після монгольського завоювання ХІІІ ст. Ніжин почергово перебував у складі Литовської, Польської, Московської держав, кожна з яких накладала свій відбиток на історію міста. Не оминули його і події Визвольної війни — у ХVІІ ст. Ніжин стає центром найбільшого в Україні козацького полку, а Б. Хмельницький бере місто під свою «гетьманську оборону й протекцію».
План Ніжина кінця XVIII – початку ХІХ століття
(за книгою Л.А.Пляшко. Город, писатель, время. К., 1985).
1. Церква Архангела Михайла 1719-1729 р.
2. Всіхсвятська церква 1782 р., побудована на місці дерев'яного грецького храму. Поряд – будівля міського магістрату.
3. Олександрівське грецьке училище 1817 р. Займає майже цілий квартал, під ним глибокі підвали-склади.
4. Магістрат грецької общини, де зберігались печатка і документи.
5,6. Купецькі будинки на Грецькій вулиці.
7. Гімназія вищих наук князя Безбородька, збудована у 1805-1817 рр.
8. Грецька церква на Троїцькому кладовищі початку ХІХ ст., розташована серед гаю.
9. Будівля грецького купця кін. XVIII - поч. ХІХ ст. в т.зв. "Новому місті" на правому березі Остра.
10, 11, 12. Ярмаркові площі. Ярмарки тривали 2-3 тижні і збирались біля козацького собору Миколая – на Покрову 14 жовтня, на виїздах з міста – на Трійцю та Масляну.
Ніжин – одне з небагатьох українських міст, яке багато в чому зберегло планування та забудову ХVІІ-ХVІІІ ст. За підрахунками фахівців, тут близько 300 давніх будівель, з них понад 70 мають велику культурну та історичну цінність.
Розгадку дивовижної біографії міста шукають і знаходять у самобутній, оригінальній його забудові – розташування храмів Ніжина утворює хрест, орієнтований зі сходу на захід. Відносно осі цього хреста спостерігається певна симетрія природних об’єктів: водойм, садів, парків, історичних пам’яток, навіть навчальних закладів... Недаремно існує легенда, що Ніжин – місто святе, і в ньому має бути сорок храмів. У давнину кожен подорожній, прямуючи через місто, жертвував на будівництво церкви...
Можна годинами блукати вуличками старовинного містечка, милуючись його храмами й соборами, дивуючись майстерності ніжинських умільців та відкриваючи для себе багатющий матеріал з історії й сьогодення міста над Остром.
Чимало давніх храмів і монастирів розташовані навколо колишньої Соборної площі, в історичній частині міста.
Однією з візитівок Ніжина є п’ятибанний Миколаївський собор. Учені вважають його першим мурованим храмом, збудованим у стилі козацького бароко, тому він став взірцем для інших архітектурних пам'яток України.
Зведений на старовинному Соборному майдані на кошти сім’ї Золотаренків, ніжинський собор називають «першим кам’яним дивом на Лівобережній Україні». Він всефасадний – тобто однаковий з усіх чотирьох боків, повернутий водночас до всіх сторін світу. Скільки б ви не йшли під його мурами, він весь час ніби повертається навколо своєї осі, залишаючись однаковим та незмінним. Обійти його так само неможливо, як пережити вічність або подолати безкінечність.
Перед входом до Миколаївського собору було споруджено двоярусну дзвіницю, а поруч з нею каплицю. Дзвін, який прикрашав дзвіницю собору, важив 400 пудів і був відлитий у Ніжині на заводі братів Чернових. Ці неповторні невеликі споруди були зруйновані в 20-30-х роках XX ст.
За легендою, саме в цьому соборі вінчався гетьман Богдан Хмельницький із сестрою Золотаренків Ганною, а обраний гетьманом на Чорній раді 1663 р. Іван Брюховецький приймав присягу. А у ХХ ст. (і це вже достовірна інформація) тут вінчалися батьки відомого конструктора космічних кораблів Сергія Корольова.
За зразком нашого Миколаївського собору збудована Катерининська церква Чернігова та ряд інших храмів України.
Чому саме Миколаївський собор так шанований ніжинцями? За переказами, під час одного з наступу кочовиків городяни гаряче молилися усім святим вберегти місто і дати їм сили для захисту. Небеса почули людські молитви: у передвечір’ї з невеликої хмарки матеріалізувався старець у шатах, і люди упізнали Св. Миколая. Миколай дав їм сили і наснагу, і городяни зупинили ворогів, які, побачивши оте дивне видіння, атакувати Ніжин не ризикнули. Споруджений у сімнадцятому столітті собор і присвятили Миколаю Чудотворцю.
За іншою легендою, колись у кінці вулиці була фортеця, над брамою якої прикріпили ікону Святого Миколая. Ця ікона й захистила ніжинців від нападу турків, що прийшли завойовувати місто. Оскільки сили були нерівні, жителі міста сховались за стінами фортеці. Турки вже святкували перемогу, але серед білого дня з ікони у вороже військо полетіли блискавки і почувся грім. Зрозумівши, що місто охороняє Миколай Мирликійський (в Туреччині його також дуже шанують), військо відійшло від міста без жодного пострілу.
Навпроти Миколаївського собору – церква Всіх святих (або Всіхсвятська), поряд з нею – Михайлівська. Історія їх виникнення пов’язана з грецькими переселенцями, які з’явилися у Ніжині на поч. 70-х років ХVІІ ст., рятуючись від османського поневолення.
Мурована Михайлівська церква, зведена у 20-х роках ХVІІІ ст., жодного разу не перебудовувалася, й досі зберігає унікальні риси балканської архітектури. У найстарішому храмі грецької громади Ніжина існувала бібліотека, рукописи якої нині зберігаються в Москві. Вірогідно, що книгозбірнею могли користуватися учні грецької школи, яка на початку свого існування також розташовувалася в церкві. Про важливість цього духовного осередку для місцевих греків свідчать вмуровані в стіни церкви брили з епітафіями грецькою мовою.
Будівництво ж Всіхсвятської церкви тривало більше 100 років, адже перебудовувати її почали вже в процесі зведення. Грецька пам’ятка прикрашена різьбленим дерев’яним іконостасом та відома своїми склепінчастими підвалами, що використовувалися як складські приміщення.
Поруч з грецькими храмами була розташована триярусна дзвіниця – найвища на той час та одна з найкрасивіших споруд міста. Була…
Про перебування греків у місті свідчать численні архітектурні споруди так званого Грецького кварталу та кілька містичних історій, пов’язаних з ними.
Як кожне пристойне старовинне місто, Ніжин має свій будинок з привидами – це одна з найвідоміших і водночас найзагадковіших споруд. Очевидці стверджують, що й досі ночами хтось плаче в закутках, хтось прочиняє важкі двері до кімнат, зітхає і блідою тінню блукає коридорами. «Хтось» – це молода грецька красуня, яка закохалася у сина міського голови. Юнак не відповів взаємністю, і дівчина наклала на себе руки, а її душа так і не заспокоїлася.
За переказами, споруда здобула лихої слави ще під час будівництва. Замовник (один з ніжинських греків) не захотів сповна розрахуватися з майстрами-будівельниками, і ті вирішили йому помститися. Прокляття полягало в тому, що всі чоловіки з роду господаря ніколи не матимуть нащадків. Дружині грека, яка в той час була вагітна, народити так і не судилося – жінка і немовля померли при пологах. З того часу і блукає будинком прозора біла тінь вагітної жінки, яка плаче і просить про допомогу.
Існує логічне пояснення цього феномену: з метою помсти у вентиляційні труби будинку було покладено шийки розбитих пляшок. Потік повітря, гуляючи в них, завжди породжує дивні звуки, тому мешканці будинку постійно чули моторошні шуми і стогони. Коли змінюється погода або здіймається вітер, то весь будинок наповнюється звуками: чується то лагідний жіночий спів, то плач дитини, то басистий стогін. Крім того, внаслідок збою в роботі вентиляційної системи в будівлі можуть ляснути віконниці, заколисатися фіранки. Кажуть, що в ті часи майстри досить часто практикували такий вид помсти.
…Досить цікаві піруети викидає іноді пані Історія: у той час, коли українські землі стають прихистком для гостей із сонячної Еллади, значна частина України потрапляє у залежність від Російської імперії, що впливає на її культурний розвиток у цілому та храмове будівництво зокрема.
Події початку ХVІІІ ст. зумовили появу в нашому місті Благовіщенського собору.
Споруджено його у 1716 р. (1702—1716) на честь перемоги Росії над шведською армією на чолі з Карлом XII. На Україні таких пам'ятників тільки два – в Полтаві і в Ніжині. Зводив Благовіщенський собор Г. І. Устимов – це п'ятибанний, чотиристовпний, дев'ятидільний храм. Хтозна, чи побачили б собор ніжинці, якби не діяльність і кошти церковного і політичного діяча, письменника і філософа Стефана Яворського.
С. Яворський народився в 1658 р. в м. Яворові на Львівщині, а через 10 років його сім'я перїхала в с. Красилівку на Чернігівщині.
У 1700 році доля звела Стефана Яворського з Петром І – і незабаром його було призначено на посаду місцеблюстителя Патріаршого престолу. Ставши проректором Слов'яно-греко-латинської академії в Москві, він запроваджує її реорганізацію за взірцем Києво-Могилянської академії. 1721 р. С. Яворський стає першим президентом Синоду. Через рік видатний діяч помер у Москві.
Єдиною пам’яткою С. Яворського, для якої він вибрав місце на своїй батьківщині, і був зведений на його кошти Благовіщенський собор (у Ніжині в цей час настоятелем Миколаївського храму був його брат Павло), а при ньому – чоловічий монастир для підготовки вчених монахів.
Будівля самого собору, який при освяченні отримав ще одну назву – Богородичний Назарет, має деякі специфічні риси, не зовсім властиві для барокових споруд. В основі лежить хрест, між раменами якого – заокруглені прибудови, які всередині храму не відділені стінами. Відсутні також традиційні півкруглі вівтарні апсиди.
Вівтарна частина Благовіщенського храму була оздоблена живописом. Монументальний живопис займав 2500 кв. м. Крім релігійних сюжетів, були написані портрети князя Володимира, Петра І, Олександра І, Д. Ростовського, самого засновника храму.
Відвідувачів храму вражав різьблений, золочений, семиярусний іконостас – найбільший в Україні після вівтаря київського Успенського собору, над яким працювали ніжинські майстри, а одну з ікон – Корсунської Богоматері – написав київський митрополит Рафаїл Заборовський. Чудотворна ікона Георгія Змієборця неодноразово дивувала відвідувачів храму чудесами зцілення.
У соборі знаходилась і бібліотека, подарована С. Яворським, яка була тоді однією з найбільших в Росії (понад 600 томів). Зберігалася вона під склепінням південно-східної бані, яка через це не мала вікон. Сумна її доля – під час перевезення до Харківського колегіуму більшість книжок просто розікрали.
Неодноразово дерев'яні споруди монастиря руйнувалися нищівними пожежами, які для тогочасного Ніжина були звичайним явищем. Так, після пожежі 1750 р. вогнем були знищені «трапезна з церквою, келії у верхах розломам і до того ж наймані двори монастирські... всі до основання погоріли».
1 вересня 1757 р. нова пожежа, що перекинулася з грецького кварталу, знищила будинок архімандрита та дерев'яні покрівлі братських келій і дзвіницю.
Довершила чорну справу катастрофічна пожежа 14 вересня 1797 р., яка винищила півміста. Як розповідали свідки, тоді горіло все, навіть цегла та залізо плавились та руйнувались від жахливої спеки. В монастирі тоді згоріли всі верхи соборного храму, будинок настоятеля, трапезна церква з дзвіницею, монастирські крамниці... Здавалося, що монастирю прийшов кінець. Та ніжинці звернулися безпосередньо до імператора Олександра І і отримали дозвіл на відновлення храму.
З 1803 р. в історії монастиря розпочався новий період, пов'язаний з діяльністю Віктора Черняєва. Архімандрит Віктор народився у Чорногорії, походив з багатої купецької родини. Опинившись у Ніжині та дізнавшись про лиху долю, що спіткала Благовіщенський монастир, Черняєв покинув кар'єру вченого монаха і вирішив присвятити своє життя відродженню обителі. За 20 років керівництва монастирем він не тільки відновив поруйнований соборний храм, але й зібрав гроші на велике кам'яне будівництво, вклавши чимало власних заощаджень.
Про Благовіщенський собор Ніжина знали навіть декабристи Петербурга: О.Пушкін прочитав твір Чернова про монастир і відвідав його в Ніжині, а книгу подарував Муравйову-Апостолу.
У вільний час архімандрит Віктор вивчав текст Святого Письма, писав теологічні твори, цікавився історією Ніжина. За невтомні труди Черняєв був удостоєний подяки та нагороджений орденом святої Анни особисто імператором Олександром І.
Але будучи людиною прямою і непримиренною до несправедливості, він не міг приховати негативного ставлення до бюрократичних чиновників. І «перші» особи міста нерідко впізнавали себе і свої не завжди достойні вчинки в проповідях архімандрита.
Звісно, вони не могли йому цього подарувати. Скориставшись господарським конфліктом, коли архімандрит Віктор в емоційному запалі дещо перевищив свої повноваження, вони домоглися його усунення з посади настоятеля і просто оголосили втікачем з монастиря. Незважаючи на те, що Черняєв просив дозволу повернутись на батьківщину, його позбавили сану та заслали звичайним ченцем до суздальського монастиря.
На початку ХІХ ст. на південь від собору збудували теплу Петропавлівську церкву, на дзвіниці якої встановили годинник, кам’яні торгові ряди (21 лавка) з підвалами, які здавали в оренду купцям.
Бурхливі події початку XX ст. захопили церкву у свій нестримний вир. У 30-х рр. собор закрито, зруйновано кутову дзвіницю Петропавлівської церкви.
Кілька десятиріч понівечені споруди монастиря височіли над старовинною вулицею. У західній стіні собору пробили отвір, через який заїжджали трактори. Тільки своєчасне втручання фахівців Ради Міністрів України у 1961 р. врятувало цю унікальну пам'ятку від руйнування місцевими «геростратами», які готувалися вирішити проблему нестачі коштів на реставрацію храму за допомогою бульдозерів...
З 1999 р. монастир відроджується і починає жити повноцінним життям, як того прагнув його засновник митрополит Стефан Яворський. Поступово реставрується Благовіщенський собор, з території якого ченці вивезли більше 40 машин сміття. Чекає коштів і вправних рук внутрішнє оздоблення храму, де на стінах і склепіннях ще збереглися розписи (служби поки що проходять у Петропавлівській церкві). Мабуть, ще не всі до кінця зрозуміли, який унікальний подарунок Ніжину та й усій Україні зробив митрополит Стефан Яворський.
Лише кілька десятків кроків від Благовіщенського храму вулицею Гоголя в напрямку центральної площі – і перед нами церква Іоанна Богослова (вул. Гоголя, 4), яка поєднує риси бароко і класицизму.
Для Ніжина вона унікальна – єдина в місті двоповерхова, тобто літня (холодна) і зимова (тепла). От тільки жаль, що оригінальність не впливає на стан збереження, а її зранена, обшарпана місцями зовнішність огортає душу смутком і тривогою.
Поряд із церквою – пам’ятник «Українському Магеллану» Ю. Лисянському, який став організатором і першим в історії Російської імперії здійснив навколосвітню подорож на кораблі «Нева» (1803-1806 рр.). Батько і старший брат Юрія служили священниками у храмі Іоанна Богослова, а їхній будинок нині служить потребам науковців – тут розташований відділ архіву Чернігівської області.
Та й саму церкву від вибуху у 20-х роках ХХ ст. врятувало тільки рішення зберігати в ній архівні документи.
Ще одне архівосховище розміщене у церкві Святої Трійці, яка знаходиться поряд з уже згадуваною Михайлівською грецькою. Церква збудована у 1733 р. в стилі бароко – мурована, однобанна, хрестоподібна в плані, на її стінах ще збереглися олійні розписи ХІХ ст.
Повернувши в іншому напрямку від Миколаївського собору, минувши площу М. Заньковецької, по вулиці Покровській можна вийти до Покровської церкви.
Вона помітно відрізняється від інших храмів міста. Архітектурний стиль, в якому вона побудована, склався на території Римської імперії у перших століттях нашої ери. Особливістю тетраконхових храмів була наявність центрального (квадратного або прямокутного) об’єму, що увінчувався високою світловою банею. Із чотирьох боків до нього прибудовувалися значно вужчі й нижчі напівкруглі споруди – “конхи” (звідси й назва: з грецької “тетра” - чотири, “конха” - напівкругла будівля). Такі храми мало задовольняли потреби православного богослужіння, бо вміщали мало людей, мали маленький вівтар без жертовника, зовсім не мали хорів. Тому й будували їх переважно як храми-пам’ятники на честь важливих подій, або церкви-усипальниці, в яких ховали представників козацької старшини або інших заможних осіб. Саме тому пізніше до них прибудовували додаткові приміщення – притвори, дзвіниці, «теплі» галереї, тощо.
Поява цього храму у нашому місті завдячує козакам. Після надання Ніжину Магдебурзького права (1625 р.) з метою укріплення кордонів будується міцна дерев’яна фортеця. Польський уряд не дуже сприяв спорудженню православних храмів, але козаки – народ упертий. І біля самих бастіонів укріпленого Замку, на місці, яке колись називалося «Горбом», у 1633 році була збудована дерев’яна церква Різдва Богородиці. Через кілька років на місці попередньої церкви з’являється нова споруда, яку освятили вже на честь святої Покрови. Саме цю назву народні перекази і пов’язують зі славнозвісним Покровським ярмарком, який був найбагатшим та найпопулярнішим (всього у Ніжині протягом року вирувало 3 ярмарки – Всеїдний, Покровський та Троїцький). І не тільки тому, що був присвячений великому православному святу, яке так шанували в Україні, але ще й тому, що співпадав із завершенням сезону сільськогосподарських робіт. Тож на Покровському ярмарку можна було придбати не лише предмети розкоші, але й зробити запаси харчів та фуражу на довгу й сувору зиму.
Сучасний мурований Покровський храм побудований у 1757-1765 рр. на кошти купців на залишках фортечного земляного валу. Поряд з ним у ХІХ ст. було споруджено теплу Миколаївську церкву та двоярусну дзвіницю, яка чудово доповнила архітектурний ансамбль споруд. Цікавою деталлю споруди є майже повна відсутність віконних прорізів, крім чотирьох невеликих вікон круглої форми. Зате їх аж 8 на барабані, що перетворює його в справжній ліхтар (світловий барабан). Це створює враження, що світло ллється немов би з самого неба.
Стіни Покровської церкви були прикрашені олійним розписом, що свідчить про високу майстерність ніжинських іконописців ХVІІІ ст. Усі ікони церкви оздоблювалися срібними ризами, а яскравим витвором художнього лиття місцевих майстрів були посріблені врата іконостасу. Закритий у 1960 р., храм довго стояв пусткою (у планах місцевої влади було пристосування його приміщення для краєзнавчого музею, а теплої Миколаївської церкви – для спортивного залу). Реальна реставрація храму почалася в 1997 році і велася загальнонародною толокою до 2001 року. За цей час в первозданному вигляді були відновлені куполи та конхи, відновлено архітектуру фасаду та інтер'єру. 13 жовтня 2001 року святково освячено відновлені стіни храму і з того часу в храмі служиться Божественна літургія. Нині храм належить Українській Православній церкві Київського патріархату.
За кілька десятків метрів від Покровської церкви, на території сучасного ринку, знаходиться ще одна архітектурна споруда – Богоявленська або Замкова церква (1721 р.).
Назву «Замкова» вона отримала тому, що її прихожанами були воїни гарнізону Ніжинської фортеці та мешканці Замку. На її місці стояла давніша, зведена ще в середині ХVІІ ст. храмова споруда. Є припущення, що будівля призначалася не для православної, а для католицької церкви. У ній довгий час зберігалися і шведські ядра, якими обстрілювали фортецю у 1708 році, а старожили міста й досі розповідають нащадкам легенду, як ніжинські козачки боронили місто від шведів.
Як ніжинські козачки шведів перемогли (легенда)
«Восени того ж року (1708) підступила до Ніжина чорна хмара. Якісь свесі, чи шведи з гарматами, кіннотою, фуражем. Казали, була й худоба, у селян позабирана. Заявились вони раптово. Ніжинці прокинулись раненько, аж гульк – на тому березі Остра вже шведів висипало чимало. Послали вони своїх гонців до ніжинців, що йдуть вони до них нібито в гості, вітатися. Та відмова ніжинців пустити їх до міста викликала гнів непроханих гостей.
Через кілька хвилин почали шведи стріляти з гармат. Ядрами били по фортеці і церквах. За це їх Мати Божа осліпленням покарала. Стріляниною з гармат вони намагались залякати ніжинців. Та не на таких напали. З валу по шведах вдарило кілька гармат. Видно було, як ядра впали на один віз, де був порох у бочках. Почувся вибух страшенної сили, а за ним великий спалах. Загорілось кілька возів ворога. Коні і солдати попадали на землю. Шведи не чекали такого і стали відходити від річки.
Та по них з фортеці сипонули кулі. На земляному валу з'явилось стільки ніжинців-козаків, що шведи були приголомшені. Адже їх розвідка доносила, що в Ніжині залишився невеликий гарнізон. Основна ж сила відбула в Стародубі і взяття Ніжина не викличе особливих труднощів. І раптом...
Шведи вирішили змінити маневр бою. Кілька з них кинулось з кіньми в річку, щоб переправитись на лівий берег.
Поки шведи метушилися, жінки козаків за порадою дружини коменданта Василини переодяглись у чоловічий одяг, понадівали смушеві, тобто баранячі шапки. Непомітно повиходили на земляний вал і давай палити по шведах з піщалів. Казали, що комендант фортеці довго вагався: давати чи не давати жінкам зброю. Та ніжинські козачки до того розсердились, що оточили коменданта і стягли з коня, примусивши видати зброю.
— По уставу не положено жінкам зброю давати! – кричав комендант, відбиваючись від натовпу козачок.
Та хіба з ними зладиш. Та й хитрющі були. Щоб не так було помітно ворогу, порадили коменданту розташувати їх поміж чоловіками, що залишились у фортеці. І стало захисників на валу так густо, як очерету на воді. Де в два, де в три ряди. А вже стріляти з піщалів козачки вміли добре, бо частенько полювали на дичину.
Як побачили шведи стільки козачого війська на ніжинській фортеці, охолонуло у них серденько. А як почали козачки стріляти, не про перемогу стали думати, а про втечу. А коли смеркло – стали тікати. Переказували, що ніжинські козаки і козачки пустилися тоді в погоню. Кіннота, правда, втекла. А хури обозу дісталися ніжинцям.
Коли Петро І довідався про ніжинські діла, він нагородив ніжинських козачок правом носити смушеві шапки. Такі самі, як і у чоловіків. Та я цьому щось не дуже вірю: як хлопцям не годиться намисто носити, так жінкам баранячі шапки. А втім, хто його знає. Так старі діди нам передавали...».
На початку ХІХ ст. церква втрачає свій «гарнізонний статус», а ще через століття і своє основне призначення: радянська влада влаштувала тут склад заморожених продуктів – із закладеними вікнами, знищеними портиками, пілястрами, олійними розписами, обкладена скловатою, вона перетворилася на промисловий холодильник. З кінця 90-х років ХХ ст. Богоявленська церква потроху повертається до життя…
В історії одного з таких храмів переплелися містика, творча уява талановитого письменника, кохання та благодійність. Мова йде про Хрестовоздвиженську церкву. Збудована вона близько 1694 року, що підтверджує й напис на друкованому Євангелії.
Історія будівництва цієї мурованої споруди тісно пов'язана з іменем одного з останніх полковників Ніжинського козацького полку Петра Розумовського, племінника останнього українського гетьмана графа Кирила Розумовського.
Петро Іванович Розумовський зробив військову кар'єру завдяки родинним зв'язкам з улюбленцем цариці Єлизавети – Олексієм Розумовським. Виховувався він у петербурзькому кадетському корпусі, після чого деякий час перебував на військовий службі. У 1753 році він стає ніжинським полковником, а наступного року одружився з донькою Переяславського полковника Сулими Пелагією. Але на посаді полковника Розумовський пробув недовго. У1771 році він передчасно помер. Невтішна вдова вирішила поховати свого чоловіка в Ніжині й обрала для цього церкву на Магерках. У пам'ять про чоловіка та за упокій його душі пожертвувала Пелагія кошти на будівництво нового кам'яного храму, який освятили 1775 року в ім'я православного свята Воздвиження Чесного Хреста.
На два десятиріччя пережила Пелагія Розумовська свого чоловіка, і, коли 1792 року відійшла у вічність, поховали її поряд з Петром у Хрестовоздвиженському храмі. До речі, знаменитий оперний співак Федір Стравинський, який у свій час навчався в Ніжинській вищій школі, був нащадком відомого роду Пелагеї Сулими.
Цей храм також пов’язаний з містикою – зокрема, відомий твір Миколи Гоголя «Вій» написаний на основі реальних подій у Ніжині. Донька одного з ніжинських сотників насправді володіла надприродними здібностями, у народі подейкували, що це була чистісінька відьма. Померла вона при загадкових обставинах, і труна з її тілом дійсно перебувала у Хрестовоздиженській церкві, а після традиційної нічної молитви священика знайшли у церкві мертвим. Як розповів місцевий протоєрей о. Євгеній, молитви читав молодий семінарист, що серед ночі зацікавився дорогоцінним перстнем на руці померлої панночки, та й вирішив роздивитися його ближче. Дівчина ж, яка заснула летаргічним сном, за всіма законами кіноіндустрії прокинулася саме в цей момент. Почувши цю історію в далекому ХІХ столітті, Гоголь навіть не розраховував, що стане «співавтором» першого радянського фільму жахів…
Трагедія духовності ХХ століття не обійшла й Хрестовоздвиженську церкву. Як і більшість храмів, її було закрито, а приміщення передано під склад кінопрокату. На початку 90-х років розпочалося відродження стародавнього храму, і зараз він збирає під своїми склепіннями всіх віруючих.
Колись сучасна вулиця Овдіївська називалася Мільйонною – адже мешкали на ній місцеві багатії. Та виявилася вона «багатою» і на православні святині.
У 1660 р. вдова Ганна Бреславська засновує Свято-Введенський жіночий монастир, який мав школу для дівчат, іконописну майстерню, лікарню, кілька магазинів та ціле фермерське господарство на західній околиці міста. Значні кошти приносив монастирю і розташований поруч двоповерховий готель. Опікуваний черницями, він мав настільки комфортабельні умови, що місцеві багаті холостяки та всі, хто вважав себе такими, воліли жити саме в ньому, хоча коштувало це зовсім не дешево. Доживала віку в монастирі і героїня любовної драми вісімнадцятого століття Мотря Кочубей. Вистоявши у трагічних подіях бурхливого ХХ-го століття, монастир знову повернувся до життя.
Більше 200 років нараховує історія Вознесенського храму, розташованого неподалік Введенського монастиря. На кошти місцевого священника Н. Топальського та мецената Е. Тарасевича у 1805 р. збудували кам’яну церкву Вознесіння Господнього. Через півстоліття її перебудували й розширили, оскільки храм не вміщав усіх бажаючих. Переконані в тому, що їхня церква – найкрасивіша в місті, прихожани збирають кошти на зведення дзвіниці… Сумні події ХХ-го століття, що чорним смерчем пройшлися по білосніжних ніжинських храмах, не змогли оминути й Вознесенську церкву. Та знищити душу їм виявилося не під силу, тому й поспішають сьогодні ніжинці до «свого» відреставрованого храму. І так буде завжди…
Ще один район міста може пишатися бароковою пам’яткою – Спасо-Преображенською церквою, оригінальна архітектура якої вдало поєднала хрещату будівлю з розташуванням трьох бань вздовж однієї лінії. Майже 100 років простояв тут дерев’яний храм, поки в середині ХVІІІ ст. не замінили його мурованим, а на місці вівтаря колишньої церковної будівлі спорудили невелику капличку. Церква вважалася духовним центром ніжинських майстрів, адже саме в ній зберігалися прапори та знаки ремісничих цехів міста. Кілька десятиліть (навіть після революції 1917 р.) для бідних та знедолених ніжинців влаштовувалися щорічні поминальні обіди – так заповідав купець Михайло Біда, на кошти якого у 50-х роках ХІХ ст. було проведено оздоблювальні роботи та прибудовано теплу церкву з високою дзвіницею.
17 травня 1861 р. дало храму ще одну назву: під час перевезення труни з прахом Тараса Шевченка до Канева саме біля Спасо-Преображенського храму відбулася жалобна панахида та перша в історії Ніжина українська маніфестація. Звідтоді церкву й називають Тарасовою або Кобзаревою. На своєму віку їй довелося пережити чимало страждань: після закриття Української Автокефальної церкви, яка діяла тут з 1924 р. у храмі влаштували склад військового одягу. Не встигши вивезти його перед Другою світовою, церковну будівлю просто підпалили. Та стіни вистояли! Вистояли вони й тоді, коли гітлерівці нищили дзвіницю. Вистояли, коли за допомогою вибухівки у 50-х роках минулого століття зруйнували теплу церкву, а в 60-х намагалися запустити сюди бульдозери. Вистояли, щоб побачити, як 2002-го будуть підняті на куполи храму освячені золочені хрести…
Єдиним діючим храмом Ніжина упродовж ХХ ст. була Пантелеймоно-Василівська церква. Завдяки коштам прихожан та значній сумі, виділеній полковим писарем Яковом Почекою, 1788-го року було освячено зведений на місці двох дерев’яних церков новий храм.
Більш ніж через півстоліття традицію продовжила сім’я інших благодійників – священників Кушакевичів, коштами яких було прибудовано теплу церкву й високу дзвіницю. При храмі діяли шпиталь та одна з найбільших церковноприходських шкіл міста. Лише в 1905 році в ній навчалося 97 хлопчиків і 12 дівчат.
Згадані храми – це ще не повний список ніжинських святинь. Відроджені з попелу небуття, розкидані в різних районах міста, вони продовжують виконувати свою пряму функцію – єднання людини з Богом, продовжують дивувати ніжинців і гостей своїми таємницями і відкриттями. Повірте, тут є що подивитися, є багато цікавих місць і не менш цікавих людей. Та краще переконатися в цьому на власні очі!
Небо сяє чисте-чисте, місто ніби у намисті…
Не надивишся на нього – очі розбігаються.
Приїжджайте в наше місто – Ніжин називається.
Список використаних джерел