Нижні Петрівці – румуномовне село у Чернівецькій області, де також розмовляють польським діалектом. Місцеві чадецькі гуралі Буковини – одне із семи етнографічних чудес України. У центрі Буковини, обабіч українсько-румунського кордону, збереглися компактні поселення горян, які понад два століття тому переселилися сюди із Сілезьких Бескидів.
У Чернівецькій області є два села, де проживає найбільше буковинських поляків. Це Стара Красношора, або ж відоме як Стара Гута, та Нижні Петрівці, або як кажуть поляки Пєтровци Дольни, які належать до Сторожинецького району. У Нижніх Петрівцях поляки мають свій кут – Аршиця. Унікальність цих поселень у тому, що вони – українсько-румунсько-польські. Хоча до України відносяться тільки географічно, адже розмовляють мешканці румунською та польською мовами.
До Нижніх Петрівців із Чернівців майже година їзди. Мало хто знає, а може і ніхто, яка незвична історія криється тут, як по-європейськи виглядає місцевий римо-католицький храм і навколишня територія. А головне, що саме у цьому селі є єдина на Буковині вулиця святого Папи Римського Івана Павла II, а на ній – єдиний на Буковині пам’ятник цьому святому Папі.
Монумент понтифіка польській громаді села подарували … польські байкери. Цього святого по-особливому люблять і шанують тут. Бо місцевих поляків у селі об’єднує римо-католицький храм Преображення Господнього, який також освячений під ще одним іменем – Святого Папи Івана Павла II.
Католики мирно живуть тут із православними румунами. Власне, навіть самі поляки дуже добре знають румунську мову. А ось унікальний говір тамтешніх поляків досліджують науковці. Бо коли тут, у Нижніх Петрівцях, скажуть «То єст цеста (дорога – авт.) до Пєтровєц Дольних», то навіть не кожен мешканець Польщі зрозуміє, про що йдеться.
Поселення-острівці чадецьких ґуралів розкинулися Глибоцьким і Сторожинецьким районами. А далі чадецькі села розташувалися відразу за кордоном на території сучасної Румунії. Поруч із Нижніми Петрівцями є ще Верхні Петрівці. Але що цікаво, Нижні Петрівці розташовані вище від Верхніх Петрівців.
Із молодим аспірантом Інституту славістики Польської академії наук Войтеком Влоцковєчем ми випадково познайомилися по дорозі до Нижніх Петрівців. Поляк зараз працює у проекті, який досліджує лінгвістичні особливості мови буковинських поляків.
— Взагалі тема моєї докторської дисертації – це географічні назви Гуцульщини,— розповідає Войтек. — Я дуже люблю Карпати, як турист багато мандрував, 30 разів бував в Україні, і українські Карпати знаю досконало. І так з Карпат дійшов до Буковини, і мені цей край дуже сподобався. І зараз працюю у проекті “Польська мова на карпатській Буковині”. Ми досліджуємо поляків як на українській території Буковини, так і на тій, що зараз належить Румунії. Досліджуємо польську мову і польські говірки.
Якщо подивитися на Буковину ще австрійську, то поляки живуть і на нинішній румунській частині – це села Солонєц і Качика Сучавського повіту. А найбільше поляків на Буковині українській є у селах Стара Красношора, Аршиця (це, власне, частина села Нижні Петрівці, так би мовити, село в селі) Сторожинецького району, та у селі Тереблече Глибоцького району (це на самому кордоні із Румунією). У цих селах поляки говорять таким гуральским гваром, тобто горянським діалектом. І він трохи різниться від польської літературної мови. Складність діалекту у вимові, у деяких звуках. Цей говір, яким поляки розмовляють в Аршиці, має більше 200 років. Більше дві сотні років тому предки цих польських горян вийшли із Польщі на західну Словачину. Вийшли із містечка Чадєц, тому їх називають чадецькі гуралі. Чадєц — нині місто у Словаччині на кордоні з Польщею та Чехією. І на початку ХІХ століття переселилися на Буковину. На ту Буковину, яка зараз на території Румунії, в основному Новий Солонець, або Солунєц. Тоді ж пару осіб прибули до Тереблечого. І, власне, це Тереблече було одним з перших осідків поляків на початку ХІХ століття. Ось така була мандрівка буковинських поляків: поселеннями, зупинками...
Чи цей говір ще використовується в околицях Чадца – не знаю? Але важливо, що цей говір, якому уже більше 200 років, так добре зберігся на далекій відстані від того місця, звідки пішов. Тут, у Нижніх Петрівцях, цей говір має ще нашарування і румунських та словацьких слів. Наприклад, у цьому селі кажуть так, як у Словаччині: йти цестою, тобто йти дорогою. І вживають румунське слово “май”: май краще, май більше, що означає найкраще, найбільше. На цей говір також наклалися українські і навіть російські слова. А якщо візьмемо вже, наприклад, село Стара Красношора, то там поляки кажуть не велосипед, не ровер, а цвайра – як німці. І це такий мовний мікрокосмос. У рамках нашого проекту ми також спілкуємося із поляками сіл Панка, Давидени, Будинець, міст Сторожинець, Чернівці, Кіцмань, Заставна…
Власне, там, де є костел, там завжди можна шукати поляків і польську мову. Бо на сьогодні костел – фактично єдине місце, яке об’єднує поляків. Важливою складовою ідентифікації народу є зокрема релігія. На Буковині є люди, які не розмовляють польською мовою, але називають себе поляками. І більшість призвичаїлася до польської у костелах, вважаючи це мовою Меси. І мають контакт із польською мовою лише у храмі. В Аршиці всі добре знають польську, в тому числі молодь. Але не вся молодь знає той діалект.
До польських гуралів, тут, у Нижніх Петрівцях, належить і настоятель римо-католицького храму Преображення Господнього отець Адам Божек. Походить з гірської частини Польщі , і теж добре знає цей говір. Це перший священик на парафії, який тут живе — всі попередні доїжджали. Разом із громадою отець Адам за дуже короткий термін збудував новий костел, парафіяльний будинок. І вражає впорядкованістю територія — це ошатне місце з доріжками, висадженими квітами, лавкою-гойдалкою, з вимощеним камінням джерелом та фонтаном. І це місце швидше нагадує не далеке буковинське село, а якусь європейську місцину. Святі Меси у костелі проводяться щодня і тільки польською мовою. А у місцевій православній церкві Богослужіння тільки румунською. До речі, за даними Державної служби статистики, румунську мову вважають рідною більше 95% жителів Нижніх Петрівців. А у 2012 році румунській мові у селі навіть надавали статус регіональної.
— Перед тим, як приїхати працювати в Україну, — розповідає отець Адам, — я як клірик був тут двічі, і мені дуже сподобалася Україна. Потім рік пропрацював священиком у Польщі. І знову захотів в Україну. Мене єпископ відпустив – на два роки. І я мав повертатися до Польщі, але кардинал Мар’ян Яворський попросив попрацювати на Буковині, бо тут якраз парафії відділялися від районного центру Сторожинця. Так почалася моя праця у Нижніх Петрівцях. Костел маленький, в аварійному стані. Помешкання для священика немає, я жив у людей…. Старий костел був побудований у 1924 році. У 1910 році, коли поляки прибули сюди, тут де зараз село Нижні Петрівці, був ліс. І через кілька років, коли вони оселилися, постановили збудувати костел, такою важливою була для них віра. Про будівництво храму я навіть не думав. Але будувати треба було. Я собі так сказав: я почну, а хтось завершить. Бо що можна зробити, коли на парафії – 200 людей? Але правда: Бог вибирає час, людей, ситуації. Ми потрапили у той час і до тих людей. Люди з Польщі допомогли матеріально, а наші парафіяни працювали. У 2008 році розпочали роботи — якраз у квітні перед 3-ю річницю смерті Івана Павла II. Лило як з відра! І наш парафіянин, пан Бенедикт Маліцький, каже: “Цей дощ на благословення, побачите…” І освячували ми костел теж у дощ. Багато пожертв склали доброчинці з Польщі. Але не було би святині, якби люди не молилися. До слова, при вході у храм, розміщено велике фото старого костелу.
Священик каже, святий Іван Павло II – його улюблений. Тому що вмів і закликав цінувати кожну людину як Боже створіння і як особистість. У храмі центральне зображення над вівтарем – образ Преображення Господнього. А по боках – Богородиця та святий Папа з Польщі. Цей храм має можливість другого відпусту – для того покоління, хто будував цей костел. Тому двічі на рік – у серпні та листопаді, прихожани відзначають своє храмове свято.
Те, що Папу Римського тут особливо шанують, свідчить і великий пам’ятник йому біля храму, та вулиця, яка два роки тому була перейменована на його честь. Саме на вулиці Івана Павла II знаходиться костел. І біля дороги – бронзовий монумент Понтифіку, на якому викарбувані слова: «Мусите від себе вимагати, навіть якщо б інші від вас не вимагали”. До слова, перейменування вулиці відбулося швидко, ніхто у селі не був проти.
— Пам’ятнику Папі нам подарували польські байкери, — каже настоятель. — Мотоциклісти кожного року їдуть в Україну. І хтось із них в інтернеті почув, що на Буковині польська громада будує костел, який патронує Іван Павло II. І ті мотоциклісти під час Святої Меси в Ченстохові розмовляли, куди мають їхати. І хтось із них підняв саме тему про нашу громаду, за хвилину інший чоловік скинув капелюх, і за кілька хвилин до того капелюха люди назбирали 8 тисяч злотих. І вирішили, що тих грошей якраз вистачає на пам’ятник Папі. Сам пам’ятник зроблений із живиці. Він легкий, важить десь 60-70 кілограм, у середині — порожній. Пам’ятник вилили у Польщі, і доправили нам сюди. Такий самий пам’ятник із живиці є у нас і отцю Піо, який постав завдяки пожертві однієї пані із Варшави.
Офіруючи пам’ятник буковинським полякам, байкери і не підозрювали, що цим самим село виділятиметься у краї. Та не тільки цим. Олександр Демченко у своїй статті “Сім етнографічних чудес України” окремо виділив і чадецьких гуралів Буковини на ряду із шведсько-бойківським селом на Херсонщині, україномовними сибірськими німцями…
“Вони живуть у гірських селах Буковини, куди переїхали зі Словаччини, — пише автор,— але вважають себе поляками, а говорять – на своєму наріччі. Гуралями поляки та словаки звуть різні етнічні групи своїх горян – на кшталт наших гуцулів та лемків. До Буковини гуралі переселилися на початку ХІХ століття з району міста Чадця, що на словацько-польсько-чеському помежжі. Вони жили в кількох селах Західної Буковини, займалися лісорубницвом та склодувством. Польські шкільні вчителі та ксьондзи, які надсилалися до Буковини з Галичини, переконали гуральських переселенців у тому, що вони – поляки, а їхні родичі, що залишилися в Чадці, тим часом стали вважати себе словаками”.
Олена Дроздзік, одна з найстарших парафіянок костелу Преображення Господнього у Нижніх Петрівцях, має 85 років. Це прізвище дуже популярне серед буковинських поляків. Вона розповідає, як ще її дід будував старий костел. І додає, що всі її рідні – поляки, які походять із нині румунського Солонця:
— Перше причастя я приймала у Чернівцях. Тут нам не дозволяли. Костел був відкритий у всі часи, але там збиралися лише люди, без священика. Дома розмовляю польською. Румунську знаю. Причому я не вчилася у школі, не вмію навіть писати. Коли прийшли румуни, я ходила до школи у перший клас, а вже далі не могла вчитися. Я називаю себе старою полькою. У нас тут говорять не так, як поляки, але зрозуміти можна. Українську мову я теж сама вивчила. Все життя я була поваром, працювала на замовлення – це було моє. А підписатися не вмію…
Предки пані Дроздзік до Другої світової війни тут, поруч з українськими та румунськими селами, трудилися як колоністи, які переселилися сюди з північно-західних теренів колишньої Австро-Угорської імперії. Дбаючи про економічний розвиток малозаселених провінцій, як-от Буковини, цісарський уряд заохочував до міграції ремісників і селян із густо населених місцевостей, створюючи вигідні умови переселенцям. Водночас Габсбурги свідомо вимішували котел народів своєї імперії. Зокрема, для колоністів послабили умови панщини, чоловіків не брали до військової служби.
У 1803 році із Чадецького округу на Словаччині до Буковини вирушили перші переселенці. Їх розселювали в малолюдних верхів’ях Серету. Прибулі почали освоювати працю лісорубів і дроворубів, випасати худобу, обробляти поля на схилах і берегах ріки. Називали себе поляками та були римо-католиками. Намагалися селитися компактно. Щоб не втратити своєї віри, будували скромні невеличкі храми, частина з яких збереглася донині. Згодом на Буковині чадецькі ґуралі ще не раз переміщалися з місця на місце. Матеріально зміцнівши, купували родючіші ниви, засновували нові хутори.
Старожили згадують, що радянська влада, яка вперше прийшла в Північну Буковину 1940 року й протрималася лише рік, не встигла завдати помітного лиха чадецьким ґуралям. А от із другим своїм приходом “совєти” так далися взнаки, що буковинські поляки вирішили повертатися на свою давню батьківщину. Більшість із них подалася до повоєнної Польщі. Однак тепер уже буковинським гуралям не судилося репатріюватися на прадідівську землю Чадеччини. Польська комуністична влада розпорядилися розселити репатріантів зі Сходу на повернених північних і західних землях, де довелося пройти чергові випробування на виживання. Адже буковинці суттєво відрізнялися мовою, одягом, побутом, традиціями, кухнею, оскільки за півтора століття співжиття в поліетнічному краї вони зазнали впливу сусідів: українців, німців, румунів, євреїв. Отож поляки, прибулі з інших сторін, називали гуралів “румунами”, “циганами”, “українцями”. Вони довго почувалися чужими в рідному польському середовищі, аж поки не поховали до шаф свої вишивані сорочки і постоли. Лише своїх пісень не могли позбутися та, як могли, передавали дітям і внукам чадецьку говірку. Настали кращі часи, й “румунів” помітили в Польщі.
Вихідці зі села Нижні Петрівці Чернівецької області, які тепер живуть в Ястров’є в Польщі, створили там фольклорний ансамбль. Згодом було започатковано щорічні “Буковинські зустрічі”, на які регулярно приїздять горяни з України – не тільки поляки, а й українці. Та про самі Нижні Петрівці вже можна багато прочитати. Зокрема, уродженка села Панка Сторожинецького району, нині професор Інституту славістики Польської Академії Наук Хелена Красовська, навіть написала книгу про Нижні Петрівці.
Активна парафіянка храму у Нижніх Петрівцях Марія Маліцька охоче запрошує до себе додому. Показує старі фотографії, де вона маленька під час Першого причастя, де вона з батьками – Анною та Бенедиктом, які працювали біля костелу, і фото вінчання брата у далекі 80-і у чернівецькому костелі. Бо сюди, у село, священикам забороняли їздити. Коли радянська влада позакривала латинські святині, люди їздили приймати Святі Таїнства у Чернівці до костелу, який завжди був діючим. До яких тільки хитрощів не вдавалися жителі Нижніх Петрівців, щоб зберегти свій костел від зруйнування. По черзі переховували ключі й щонеділі відчиняли храм, щоб спільно помолитися на вервиці. А вже у 90-х сюди приїжджали священики. Згодом до міста Сторожинця – райцентру, прибули монахи та монахині Згромадження Св. Вінкентія де Поля, які взялися за подальшу розбудову духовного життя чадецьких ґуралів. А один отець щодня долав не менше ста кілометрів, оскільки сторожинецька парафія мала 14 храмів, розкиданих гірськими селами та присілками. Вже потім села Сторожинецького району отримали своїх настоятелів.
Окрім праці на парафії, Марія Маліцька керує ансамблем “Вянечек”.
— Наш колектив був створений у 1991 році, — розповідає вона. — Наші предки, які виїхали після війни у 1947 році у Польщу, зорганізували там в містечку Ястров’є фольклорний колектив “Ястровяци”. І після стількох років, коли вони не могли приїжджати у Нижні Петрівці, вони приїхали з новоствореним колективом, показали концерт. А нам стало так сумно на душі: як це, вони, які колись виїхали за межі нашої Буковини, сьогодні нам показують те, що ми маємо на кожен день – оці пісні, традиції. І ми створили свій колектив – “Вянечек” із 40 осіб – дорослих і молоді, і поїхали з виступом у Ястров’є. І танцювали ці танці гуралів чадецьких, співали ці пісні, які зібрані у нашому селі. Деякі твори запозичено із румунського фольклору. І з того часу ми почали збирати свій фольклор. До цих пір є те, що нами ще не записано.
У хаті пані Марії, у коридорі, висить двомовний календар – румунсько-польський. Жінка каже, щороку їм присилають із Румунії. Вдома Маліцькі розмовляють польською. А ось із подругою дитинства і сусідкою Марією Тарновецькою, яку тут кличуть Маріорою – румунською.
— У селі всі завжди жили дружньо, — каже пані Марія. – Російську мову ми вчили у у школі. Між собою говоримо румунською. Зараз я працюю у бібліотеці, то книжки є на всіх мовах. Навіть французькою мовою, яку ми вчили у школі. Дід і баба Маріори завжди приходили до наших рідних на Різдво 24 грудня. Поляки одружувалися з румунами. Одного разу, це було давніше, у нашій православній церкві отець на хрестинах навіть дозволив мені сказати “Вірую” польською мовою, бо молитви цієї ніхто з присутніх не знав. А потім каже людям: “Ви бачили? А тепер давайте всі разом”. Теперішній православний отець не дозволяє. Цей каже, що єдина правдива віра – православна. Натомість, наш отець у костелі завжди просить нас, аби у православні свята наших братів ми не працювали, поважали їхні традиції.
Жінка розповідає, як її, та й власне, інших поляків, предки, приїхавши сюди, освоївшись, вже незадовго побудували костел:
— У 1910 році у Петрівцях, на Аршиці, це було порожнє місце, не було нікого і нічого. І наші предки, чотири родини, приїхали із Нового Солунця, Румунія, у пошуках кращої роботи. А тут один багач збанкрутував і продавав ліс. І ці чотири родини купили ліс за низькою ціною, викорчували і побудувалися. З того року вони почали тут жити. Мої батьки народилися тут. А діди — у Новому Солунці. А коріння їхніх предків — із Чадця. І ось вони дали початок хутору Аршиця. Аршиця – це румунське слово, у перекладі означає “спека”. Розповідають, що колись тут горіла пилорама, а були спекотні дні, і, мовляв, так пішла назва хутора.
У 1919 році вже почали зводити храм. А 1924 році закінчили побудову дерев’яного маленького костелу.
— Я дуже любила той костел,— каже пані Марія. — Дуже теплий, притягав, як своя домівка. Мій батько був костельним, мама завжди прибирала, я з нею ходила. Я можу сказати, що я виховалася у костелі. А новий костел почав зводитися, вже коли отець Адам до нас приїхав, 9 років тому. Він подивився навкруги і каже: “Тут потрібен новий костел”. Вибирали нове місце, а потім дійшли до спільної думки: не треба переносити, а будувати на тому самому місці. І кругом старого костелу забили фундамент, його розширили, зробили більшим. В старому ще відбувалися Меси, а цей будувався.
Зараз у селі, де проживає понад 4 тисячі жителів, поляків налічується майже двісті. Решту румуни, є українці. Українську мову у селі вживають мало. Всюди — румунська. А трапляється так, що йдучи селом, всього за 10 хвилин людина може використати три-чотири мови.
— Діти наші володіють кількома мовами, — додає жінка. — Вони знають і польську літературну, і діалект, вони це добре розрізняють. У родинах ми говоримо діалектом. Такий діалект, схожий як у нас, ми чули, коли побували у Чехії. Там мають в обіході такі самі назви у розмовній мові.
Тут, у Нижніх Петрівцях, є дві школи – українська та румунська. Аліна Юрашик, 11-класниця школи №2 (української) розповідає, що її тато – поляк, мама – румунка. А на запитання, ким вона себе почуває, дівчина усміхається і відповідає: “Українкою”.
— У румунській школі навчається більше учнів, ніж у нас, — каже дівчина. — Бо село більш румунське. Ми маємо село Нижні Петрівці, і якщо у поляків є свій кут – Аршиця, то у румунів – Вульва. Ми всі розмовляємо польською і румунською мовами. А українську мову у селі рідко можна почути. Не має поділу на румунську молодь і польську. У мене змішане коріння. З татом розмовляю польською, з мамою — румунською, а мама з татом – румунською. Лінія мами переважає. І таких родин – румунсько-польських — багато. Ми з дитинства знаємо ці дві мови. В українській школі є факультатив з румунської і польської мови. Якщо є поляки, то факультатив польської, якщо румуни – то румунської мови. А у румунській школі є факультатив української мови. Старше покоління українську знає погано. Моя бабуся, наприклад, дуже важко розмовляє українською мовою.
Зараз у костелі Преображення Господнього у Нижніх Петрівцях Меси відбуваються щодня. Люди кажуть, на таких месах щонайменше 12 осіб. А у неділю і свята – костел заповнений.
— Я пригадую, коли у 1969 році поступила у Чернівецький університет на філологічний факультет, — згадує Марія Маліцька, — то завжди зранку хотіла зайти у костел. Стану недалеко, роздивлюся навколо, чи ніхто не бачить, і – у темний куток костелу. Я така щаслива весь день ходила. Так Бог дав, що ніхто не бачив, коли я йшла на Меси. Але хтось таки побачив… І одного разу із райкому партії прийшов чоловік, і запитав, чи я ходжу до костела. Я кажу: “Як вам сказати, якби мені дозволили, я би ходила”. І він відповідає: “Ви можете ходити, але будете нам записувати проповіді ксьондза”. Я погодилася. Минає час, приходить той чоловік і питає, що казав священик. І я розповідаю про те, що треба чесно жити, не треба красти, не обманювати ні людей, ні державу і що треба поважати владу. А він мені: “Нам цього не треба, нам треба те, що він каже проти влади”. А я кажу, що, мовляв, отець цього не казав. І він дійсно цього не казав, хоча отець Краєвський був твердий, і він міг не боятися та сказати все, що думає. Тому зараз ми дуже задоволені тим, що маємо. І що все – польською мовою у нас. У костелі ми звикли до польської. Зрештою, у нас не має українців, щоб служити Меси українською. Краще, певно, вже румунською. Нас батьки виховували так: якщо католик, то обов’язково поляк, а якщо поляк, то обов’язково католик.
Можливо, якби більшість українських поляків, у тому числі й гуралів із Буковини, не змушені були емігрувати до Польщі після Другої Світової, на Буковині було би зараз більше польських поселень. А наразі у Чернівецькій області є одне гуральське село – Стара Красношора, і один хутір – Аршиця в Нижніх Петрівцях. Про Стару Красношору, де живе найбільше поляків, можна писати свою окрему історію. Адже це унікальне поселення у 1793 році було заселене чеськими німцями – лісорубами і склодувами. Саме німці і склали основу майбутнього поселення, яке отримало назву Гута Красна та збудували першу на Буковині гуту (склозавод), що виробляла порожнє та листове скло. Вже наступного року з’явилися свідчення, що «гута в Красному виробляє найкрасивіше скло і збут такий великий, що виробництво не встигає задовольняти всіх покупців… У 1803 році до Красної Гути прибули ще одні колоністи, на цей раз з Польщі, чадецькі гуралі. В той час на схід від Красної Гути відкрили ще один склозавод. Разом ці дві гути виробляли за рік 120-140 тис. штук скляних виробів, більшість з яких імпортували за кордон, і навіть у Туреччину. Але в 1812 році майже весь ліс навколо села було вирубано і обсяги виробництва почали скорочуватися. А через 5 років гута взагалі згоріла і скляне виробництво у Красній Гуті припинилося назавжди, але до поселення прикріпилася назва Стара Гута, яка й використовувалася до окупації Буковини румунами наприкінці Першої Світової війни. При румунах село називалося Crasnişoară Veche, а з приходом совітів отримало сьогоднішню назву – Стара Красношора…
Ось так змінювалася історія поляків на Буковині. І вона й далі не стоятиме на місці, але допоки людей об’єднують мова, віра, традиції і спільне коріння, ніхто не вирве сторінку буковинських поляків із книги цього зеленого букового краю.