Created with Sketch.

Нотатки на полях "чистого аркуша"

08.02.2020, 17:33

Очільник Православної церкви України митрополит Київський Епіфаній відсвяткував річницю інтронізації - аналіз теми на ZN.ua

Очільник Православної церкви України митрополит Київський Епіфаній відсвяткував річницю інтронізації

© Василь Артюшенко, DT.UA

ПЦУ під його керівництвом прожила свій перший доволі непростий рік, не розсипалася, наче картковий будиночок (як їй віщували), ні під впливом внутрішнього тиску, ні під ударами політичних змін. Перший етап перевірки на міцність пройдено досить успішно. І, судячи з промови, яку митрополит Епіфаній виголосив перед своїми гістьми, настав час подумати про плани на майбутнє.

Промова — водночас стратегічна й людяна — справила на публіку якнайсприятливіше враження. Переважно завдяки своїй свіжості, — такого "офіційного православ'я" ми ще не чули. І навіть здалося, що це справді можливо — взяти й почати все спочатку. З чистого аркуша.

Свіжість — коник ПЦУ. Розуміють це в керівництві церкви чи діють з натхнення, акцент на "новому житті нової церкви" виходить відчутним і досить природним. Митрополит Епіфаній — усвідомлено чи ні — у своїй промові педалював ідею, що слід перегорнути сторінку, відмежуватися від того, що було, та спливло.

Сама ця пропозиція для церкви звучить незвичайно, — досі там любили підкреслити свій міцний фундамент, безперервну традицію і глибину століть. Інколи складається враження, що церкві без цього якоря в сучасному світі незатишно, — вона починає почуватися легковагою. Але минуле (якщо ним дуже захопитися) має звичку тяжіти, застити і майбутнє, і сьогодення.

ПЦУ, звісно, виникла не на порожньому місці, — нашій тисячолітній історії, великим предкам та всьому такому іншому місце неодмінно знайдеться. Але "чистий аркуш" у вустах владики Епіфанія звучав дуже природно.

І річ не тільки в його відносній молодості. Молодим предстоятелем нас не здивувати, — верховний архієпископ УГКЦ Святослав Шевчук вступив на посаду приблизно в тому самому віці, що й владика Епіфаній. Але ситуація в Шевчука була зовсім інша, — "чистим аркушем" її аж ніяк не назвеш. Він став на міцний фундамент. Тоді як митрополит Епіфаній очолив нову церковну структуру, зшиту нашвидкуруч із деталей, які до того моменту ніяк не припасовувались одна до одної. І головним викликом для нього стало минуле.

Відмежуватися від минулого для ПЦУ — багатогранний процес, який неминуче має включати болісний етап розлучення з УПЦ КП та зживання УПЦ КП всередині себе.

Це не тільки патріарх Філарет, що вів свою церкву до автокефалії, але так і не зумів сам прийняти її. Просто титанічна постать патріарха Філарета втілює величезний фрагмент неоднозначного церковного минулого, живо пов'язаного з сьогоденням. Цей зв'язок чимдалі сильніше відчувається як тягар. Бо ниточка ця — завтовшки з корабельний канат — протягнута до СРСР. Патріарх Філарет відтворив в УПЦ КП цілком радянську церковну структуру і досі залишається радянським архієреєм — якщо не в ідеології, то в методах. Хоче того чи ні, він і зараз втілює для Москви ідеал, коли "непокірна" Україна — це Україна, відрізана від світу, ніким не визнана, животіє в ізоляції. Ось тільки віднедавна образ цей уже не актуальний, а, швидше, маргінальний.

Відтирання патріарха Філарета від влади в ПЦУ і далі — на поля церковного життя — велося обережно й повільно. Незважаючи навіть на те, що сам патріарх не приховував свого небажання грати в "грецькі" ігри. Вирішального удару було завдано лише через рік після народження ПЦУ, — патріарха вивели зі складу Священного Синоду. У зв'язку з систематичними прогулами. Сам патріарх заявляє, що не вважає себе прогульником, — він листом попередив митрополита Епіфанія, що не вважає за можливе входити до складу Синоду "чужої" церкви. Проте Священний Синод ПЦУ "звільнив" свого патріарха "за статтею". Так, неначе той усе ще належить до ПЦУ. Ця дивна ситуація паралельних церковних реальностей, де патріарх Філарет чи то належить, чи то не належить до ПЦУ й не може вийти з неї за власним бажанням, по-перше, абсолютно безглузда, по-друге, страшно затягнулася. З цим сюжетом справді час закінчувати. Перегорнути нарешті сторінку.

Команду, яка опинилася біля керма ПЦУ, зокрема її предстоятель, привів до влади старий патріарх. І, як ви, можливо, пам'ятаєте, головним суперником владики Епіфанія був не хтось ззовні, а такий самий єпископ УПЦ КП — митрополит Михаїл. Боротьба за трон точилася всередині УПЦ КП між "молодою командою", котра зібралася навколо патріарха Філарета, і "системними" єпископами, які воліли б вибрати патріархові наступника зі свого середовища.

Перемога "молодої команди" була перемогою патріарха Філарета, — на його плечах вони в'їхали у владу. І той факт, що після цього їм довелося "скинути дідуся з поїзда", ймовірно, нікого з них не тішить. Звісно, патріарх не залишив їм вибору, — без цієї розлуки, можливо, цими днями нам просто нічого було б святкувати. Але на особистому рівні все це напевно переживається непросто.

Це ще один привід перегорнути сторінку. Що було, те було. Політика — взагалі, брудна річ, і церковна політика не виняток. А переможців не судять. Тим більше якщо все обернулося на краще. При "старому режимі" всі стратегічні плани, так щедро розкидані в урочистій промові митрополита Київського, були б неможливі. Як і сама її весняна тональність, яка вселяє надію на те, що нові обличчя — це не тільки клоунські маски.

"Перегорнути сторінку" — це ще й суто церковна технічна необхідність. Це означає — зняти питання хіротоній колишніх єпископів УПЦ КП, зокрема самого митрополита Київського. Пропозиція заплющити очі на "сумнівні" хіротонії йде від Вселенського патріарха, — на запитання з боку помісних співбратів про якість єпископських рукопокладань, здійснених у розколі, він відповів: "Якщо вони достатньо канонічні для мене, то канонічні й для вас". Інакше кажучи, що було, те було, головне — те, що є.

Але це виявилося палицею на два кінці. У своєму індивідуальному "Київському патріархаті" патріарх Філарет зайнявся улюбленою справою — висвяченням єпископів. Протестує з цього приводу вже не так Московський патріархат (там, очевидно, руки радо потирають, дивлячись, як старий своїм же пташенятам палиці в колеса вставляє), як керівництво ПЦУ. Тепер звідти на адресу патріарха Філарета і його нових єпископів полетіли лапки.

Якщо ви не знали: в церковній полеміці головним розділовим знаком є лапки. Ті, хто прийшов у ПЦУ з розколу, чудово пам'ятають, як були "церквою", "єпископами" і здійснювали "таїнства". Та ось тепер настала їхня черга воювати лапками з колишнім начальством. Тепер вони — церква, а він — "церква". У них — рукопокладання, а в нього — "рукопокладання". Хоча рукопокладала в обох випадках одна й та сама людина. Патріарх Філарет, звісно, не проминає нагоди їм про це нагадати: мені, мовляв, усе життя з Москви те ж саме казали — "недійсно", "неканонічно"... Про вас, між іншим, говорили. А ось дивися ж, — ви всі цілком канонічні, прилаштовані.

Тож "чистий аркуш", може, ще й чистий, але вже залапкований.

Проте "вийти з УПЦ КП" для нової церкви, яку патріарх Філарет бачив саме як нову вже канонічну, але незмінно УПЦ КП, — це не тільки розлучитися зі старим патріархом і відмовитися від його методів. Патріарх Філарет був усім для УПЦ КП, але він не був усією УПЦ КП.

Тому "звільненням" патріарха "за прогули" Священний Синод ПЦУ не обмежився й завдав ще одного удару по минулому. По "старих" єпископах УПЦ КП, з якими (зважаючи на все) в "молодої команди" митрополита Київського відносини, як і раніше, непрості. Весь рік митрополит Епіфаній раз у раз очікував удару з того боку. Але нарешті зміцнів настільки, що вирішив послати сигнал єпископату.

Цим сигналом стало рішення Священного Синоду винести догану митрополитові Луцькому і Волинському Михаїлу — тому самому колишньому головному конкурентові митрополита Епіфанія в боротьбі за київський престол — за самовільне рішення святкувати Різдво за новоюліанським календарем 25 грудня, тобто разом із грецьким світом. Календар, звісно, питання серйозне. Політичне. Але це не рятує від відчуття, що владиці Михаїлу перепало від Синоду зовсім не за це. Йому (а заодно й решті "системних" єпископів колишньої УПЦ КП) нагадали, що в церкві хочу уже й немає залізної руки авторитарного керівника, все-таки є влада й правила. І не треба перевіряти їх на міцність.

Ще одна необхідність "чистого аркуша" пов'язана з геополітичним розворотом, заявленим митрополитом Київським, — відновленням зв'язку київської церкви з греко-римським світом. Тобто з Заходом. Тут, правда, кульгає календарна логіка, — догана за святкування Різдва разом із цим світом погано лягає в канву сюжету про "відновлення зв'язку". Але календар, повторюся, питання особливе.

Митрополит Київський досить чітко окреслив "цивілізаційний вибір" своєї церкви. І цей вибір був би неможливим без "чистого аркуша", — ні в УПЦ КП, ні в УПЦ МП ніколи не симпатизували Заходу. Хоча має рацію владика Епіфаній: Київ традиційно перебував у західному — культурному й політичному — контексті, і тільки Москва виривала його звідти.

Втім, пропозицію "почати з чистого аркуша" не слід сприймати виключно в церковному контексті. Вона стосується ширшого порядку денного. Перегорнути сторінку — пописану, покреслену, заляпану чорнилом і залиту кров'ю, — можливо, останній, уже майже примарний шанс втримати рівновагу для всієї країни. Мабуть, головне, що сказав митрополит Епіфаній у своїй промові, — ми різні і всі не ідеальні. Це не прокляття, не зрада, не привід для праведного гніву — це даність, із якою нам усім треба вчитися жити й використовувати її на благо. Успіх церковного проєкту, становлення ПЦУ як не "нішевої", а всеукраїнської церкви, здатної вмістити віруючих будь-яких регіонів, політичних поглядів і ідеологічних уподобань, залежить від того, чи навчимося ми сприймати свою неоднаковість не як виклик, а як дар.

Як цього досягти? Можна спробувати для початку перегорнути сторінку.

Катерина Щоткіна

ZN.ua, 08 лютого 2020

Читайте також