На сьогоднішній день Софійський собор у Києві зберігає найбільший у світі комплекс світських фресок ХІ сторіччя. Тобто, це ті фрески, які відображають конкретне життя того часу, і їх можна вважати унікумами для храмових розписів. Про це Радіо Свобода повідомила доктор історичних наук, професор Надія Нікітенко, провідний науковець Національного заповідника «Софія Київська».
На сьогоднішній день Софійський собор у Києві зберігає найбільший у світі комплекс світських фресок ХІ сторіччя. Тобто, це ті фрески, які відображають конкретне життя того часу, і їх можна вважати унікумами для храмових розписів.
Про це Радіо Свобода повідомила доктор історичних наук, професор Надія Нікітенко, провідний науковець Національного заповідника «Софія Київська».
«До комплексу світських фресок входить княжий груповий портрет та настінний живопис сходових веж. Це найбільша фреска собору. Вона є унікальною: в ті часи князь або цар, або інший світський можновладець, вважав себе смертним, грішним, «рабом Господнім» – тож його портрет малювали або на периферії храму, або у так званій нижній зоні розпису.
А у Софії Київській груповий княжий портрет розміщений на трьох стінах центрального нефу (коридору), навпроти головного вівтаря під княжими хорами. Це найбільша фреска собору, вона має у довжину 15 метрів! І це говорить про значення і могутність княжої влади для всього тогочасного світу. Вочевидь, це той князь, який замовив і збудував храм. Тож на портреті зображено церемонію освячення Софії родиною хрестителя Руси-України Володимира.
Наукова команда Софії Київської упевнена, що засновником храму Святої Софії Київської у 1011 році було княже подружжя хрестителів України-Русі – Володимира та Анни. А син князя – Ярослав Мудрий – у 1018 році завершив починання батька. Цей факт беззаперечно доводять мозаїки та фрески, графіті з датами на стінах собору.
І на княжому портреті відтак зображено княжу родину Володимира: так, серед зображених персонажів був зображений і Ярослав Мудрий, на той час – молода ще людина. Він один із синів, представлених на княжому портреті: На жаль, дотепер збереглись чотири фігури на південній стіні і дві – на північній, це діти князя. А постаті князя і княгині, що знаходились на західній стіні, не збереглись: стіна була розібрана на зламі XVII – XVIII століть.
На ній були зображені Володимир та Анна. А тепер на південній стіні можна бачити Ярослава, за ним іде Борис, за ним його дружина і за нею – Гліб.
На жіночій половині портрета, за Анною, першою йде Феофана (вона вийшла заміж за новгородського посадника Остромира), далі йде Премислава (вийшла заміж за угорського принца Ласло Сара), а далі йде Агата Київська – вона вийшла заміж за англійського принца Едуарда, котрий згодом став королем, але правив недовго, і стала матір’ю короля Англії Едгара Етелінга і шотландської королеви Маргарити Святої. За Агатою йде Марія Доброніга, дружина польського короля Казимира І. З родиною Володимира мріяли поріднитись багато європейських правлячих родин, бо Володимир мав статус царя.
На портреті Володимир та Анна вдягнені у царський церемоніальний одяг, корони та мантії. Тобто, вони мали титул царів – до речі, Володимир і на своїх монетах виступає царем, бо зображений у короні і царському одязі. За візантійськими церемоніально-дипломатичними нормами Анна була коронована як царська наречена, коли виходила заміж за Володимира.
Про це розповідають фрески двох сходових веж, що ведуть на княжі хори. Підйом на хори був урочистою церемонією. У ті часи вважалось, що під час цього обряду небесне єднається із земним, так, то не люди коронують Анну та Володимира, а сам Господь Бог.
Таких фресок немає ніде у світі. На фресці північної (жіночої) вежі на фресці зображено коронаційний вихід Анни: вона вбрана у пурпурову мантію, на голові – царська корона (стемма), а під нею бачимо білий плат, фату. Тобто, до народу вийшла не просто царівна, а цариця (так називають Анну літописи), наречена царя Володимира Великого. Її супроводжують три царівни, племінниці Анни – Зоя і Феодора (майбутні імператриці Візантії) та Євдокія, дівчата також вбрані у пурпурові мантії. Це церемоніальний одяг, які мали право носити лише царські особи.
Входження Руси-України до візантійського культурного і сімейного кола – це було священним, славним, і це було на віки, і це треба було закарбувати для нащадків на фресках Софійського собору, бо це був центральний храм, потужний духовний центр Руси-України. Так вона заявила про себе на всі світи. І цим тоді не могла похвалитися жодна держава. А це ж – початок ХІ століття!»,– розповідає Надія Нікітенко.
За її словами, дотепер чимало науковців та освітян не знають про здобуту нову інформацію, а вона опублікована.