Деякі висновки з XVIII міжнародної наукової конференції «Волинська ікона: дослідження та реставрація».
Так сталося, що з Енгеліною Сергіївною Смирновою, визнаною не лише в Росії, а й в усьому світі спеціалістом з історії іконопису, ми сиділи поруч в автобусі, котрим учасників конференції возили на екскурсії у волинські монастирі ітамузеї. Бо хоча вона, як кажуть, і з трибуни висловлювала своє бачення, проте у приватному спілкуванні людина завжди відкривається більше. Здавалося б, ну чим ще здивуєш Смирнову, котра, народившись у Ленінграді ще у 1932 (!) році, навчалася в місцевому державному університеті й дипломну роботу писала у всесвітньо відомого академіка Лихачова, працювала в Російському музеї та була учасником експедицій по врятуванню ікон в Карелію та Архангельську область? А тепер є професором в Московському державному університеті, читала лекції в університетах Мілану, острова Кріт та багатьох американських навчальних закладах...
Та коли на горизонті під не по-осінньому ласкавим сонцем заблищали золоті бані тисячолітнього Свято-Успенського храму в древньому Володимирі-Волинському, вона аж вигукнула: «Ах, XII век!» – за формою бань безпомилково визначивши вік святині.
На Волині професор Смирнова вже вдруге.
Каже, що серед науковців і досі триває дискусія, до якого століття віднести цей образ – до XI чи початку XII, але це, на її думку, абсолютно не применшує його краси і значення. І два роки тому, і нині відзначила високий рівень реставрації ікон у нашому музеї, коли збережено автентичність ікони.
Цього разу її цікавив і Успенський собор (Мстиславів храм, 1156 – 1160 рр.) у Володимирі-Волинському, бо таких споруд з того часу є лише три разом з ним. Але як була вражена, побачивши його розміри! Енгеліна Сергіївна аж обійшла собор навколо, вимірюючи його розміри своїми кроками. Довго вдивлялася у залишені на стіні ділянки з первісною плінфою, з якої й споруджено храм. І тут же виправила місцевого екскурсовода, який сказав, що це – пам'ятка національного значення: не національного, мовляв, а світового!
Як і Мстиславів храм, так й інший володимир-волинський раритет – церква-ротонда святого Василя кінця XII – початку XIII століть вражають зовнішніми формами. Але внутрішнє убранство ротонди теж вразило учасників міжнародної конференції, у складі яких були визнані спеціалісти історії культури, іконопису, мистецтвознавці з Білорусі, Польщі, Росії, музеїв і реставраційних закладів України. Тут не просто спостерігається, так би мовити, різнобій стилів, тут чимало ікон просто благають про реставрацію! Справа перед іконостасом виставлено явно древній образ, написаний на дошці, на якому майже не видно ликів.
Датування образу Богородиці Одигітрії ще потребує свого дослідника. Але те, що час і люди безцеремонно з ним поводяться, видно й не спеціалістам. Володимир Александрович, доктор історичних наук, завідувач відділу історії середніх віків Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України зі Львова каже, що має в комп'ютері знімок цієї ікони десь п'ятирічної давності і там зримо видно, як над нею потрудилися люди...
«У храмі-ротонді є справді гарні речі, – каже Тетяна Єлисєєва, завідувач Музею волинської ікони. – Наприклад, образ Почаївської Богоматері, сам іконостас гарний із чудовими Царськими Вратами, при вході дві ікони на полотні, які теж потребують реставрації. І ми тут бували, і виїжджали спеціалісти з відділу збереження культурної спадщини, і наш завідувач реставраційною майстернею Анатолій Квасюк... Але все – у волі громади, і з нинішнім священиком ми знайшли порозуміння. Ми могли б знайти їм реставраторів, котрі б попрацювали, як кажуть, чисто за ідею з любові до мистецтва».
…зображені сюжети їм... невідомі. А звідки ці речі взялися у церкві, теж нема кому сказати. Недарма і директор Володимир-Волинського історичного музею Володимир Стемковський, показуючи колегам відреставровані кілька ікон, признався, що не знає священика, котрий би зумів зберегти раритет достойно у храмі. Проте коли старі ікони повернуть, як кажуть, з небуття, на них тут же заявлять претензії. Тому й кажуть у музеї, що відреставровані образи взяті з приватних колекцій...
До речі, саме Енгеліна Смирнова кілька років тому різко виступила проти видачі з Третьяковської галереї древньої ікони «Трійця» Андрія Рубльова на богослужіння в один із соборів.
А ось Музей волинської ікони, стверджує Тетяна Єлисєєва, з 1993 року не має проблем з церковними громадами. Адже основу його колекції становлять образи, які з закритих радянською владою храмів забрали, врятувавши від остаточного знищення, науковці. Під кожним образом є напис, з якого він храму. Але таке взаєморозуміння часто завдяки владиці Ніфонту, митрополиту Луцькому і Волинському, який на конференції представив факсимільне видання Луцького Євангелія, котре старше Пересопницького на 200 літ. Оригінал, на жаль, у Москві, а заради видання копії, яку високо оцінили присутні на конференції науковці, свої внески зробили майже 200 спонсорів.
Доктору Володимиру Александровичу також довелося побачити дуже багато різних ікон. Каже, що найбільше вразили дві: образ Догоробузької Богоматері, який нині знаходиться в Рівненському краєзнавчому музеї — хто раз бачив, ніколи не забуде очей Богородиці...
Музей волинської ікони, власне, єдиний у своєму роді якщо не у світі, то в Україні зокрема.
Це тому, на думку Тетяни Єлисєєвої, що Велика Волинь завдяки своєму історичному значенню й географічному розташуванню сприяла тому, що образи саме волинської школи збереглися більше, ніж в інших регіонах. До того ж майстри, які творили волинську школу, були високопрофесійними, були віруючими людьми, зберігали віру православну від впливу західноєвропейського мистецтва довше.
На волинській іконі є і своя гама кольорів: зелений до смарагдового, червоний до цеглового, досить специфічний рожевий. А Енгеліні Смирновій долею випало по сантиметру спостерігати реставрацію образу Волинської Богоматері, яка відбувалася у Російському музеї і котрий тепер відкриває експозицію Національного художнього музею в Києві.
На конференції в Луцьку Смирнова виступила з результатами свого дослідження про вік цієї ікони. Вона вважає її старішою, ніж прийнято було вважати раніше. На конференції виступив і такий авторитетний дослідник волинського іконопису як Василь Пуцко, заступник директора обласного художнього музею Калуги (Росія). У збірнику матеріалів XVIII міжнародної наукової конференції, виданому вже досить багато цікавих навіть не для науковця матеріалів: про образ Матері Божої Холмської у Білорусі, про Холмську Богородицю як ікону польсько-українського пограниччя, про іконостас із Загорівського монастиря роботи Йова Кондзелевича, про образ Спаса в тернії в релігійному живописі Волині й навіть про те, як закривали Божі храми у Шацькому районі на Волині...
Але окремим рядком стоїть доповідь Оксани Ременяки, кандидата мистецтвознавства, завідувача лабораторії мистецтва новітніх технологій Інституту проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України:
Адже для пересічного обивателя історія збереження цієї ікони переважно фокусується на родині холмського священика Коробчука, які у свій час довірили цей багатостраждальний образ реставратору Анатолію Квасюку.
А історія ця має й інших дійових осіб, котрі діяли від 1915 до 1943 років, у час, найбільш трагічний для українського населення Холмщини та Підляшшя, тісно пов'язаний із примусовими «переселеннями» самих холмщаків. Це професор Михайло Корнилович з української Академії мистецтв, це сміливі вчені, священики, які ризикували власним життям заради порятунку чудотворного образу. Оксана Ременяка каже, що чудово зрозуміла роль особистості в історії, бо кожен з нас у певний час має зробити вчинок, який залишить відбиток у долі не тільки країни, нації, а й всього світу.