Чернече життя є школою, яка свою ціль бачить в удосконаленні і святості християнського способу життя. Цей стан досконалості, в свою чергу, не обмежується на освяченні особистого життя монаха чи ченця, але має провадити до служіння в Церкві.
1. Значення і місце інститутів чернечого життя у Церкві (канн. 410-411 ККСЦ)[1]
Згідно навчання св. Апостола Павла в Церкві всі вірні покликанні до святості: «Бо це воля Божа, освячення ваше» (1 Сол 4, 3). Святість Церкви виражається через плоди, які за діянням Св. Духа народжуються у вірних. Ця святість проявляється у різних формах життя: у подружньому стані, у чернечому стані, у священстві. В особливий спосіб святість проявляється через практикування «євангельских рад»[2].
Деякі вірні отримують покликання жити згідно «євангельских рад»: «Отже стан, що встановлений визнаванням євангельських рад, хоч і не належить до ієрархічного устрою Церкви, належить однак непорушно до її життя та святости»[3]. Цей стан життя, базований на «євангельских радах», в Кодексі називається станом чернечого життя: «Євангельські ради чистоти Богові посвяченої, убожества й послуху, як такі, що засновані на словах та прикладах Господа й поручені апостолами і Отцями, Вчителями Церкви й Пастрями, є божим даруванням, що його одержала Церква від Господа та Його ласкою завжди зберігає»[4]. Вірні, вже освячені в Святому Таїнстві Хрещення, під дією Святого Духа вибирають таку форму життя - радикального посвячення себе Богові. Це посвячення укорінене в любові, що є буттям самого Господа Бога, спрямоване на будування містичного Христового тіла, якою є Церква, і на спасіння світу; воно представляє есхатологічне поняття – проповідування «Царства Божого»[5]. Саме тому всі віруючі повинні сприяти посвяченому стану і його підтримувати (кан. 411 ККСЦ). Чернече життя також є знаком Церкви і особливим Божим покликанням. Римський Архиєрей Павло VI пригадував, що особи посвячені Богові повинні неустанно наслідувати Христа, бо це є знаком свобідної відповіді на діяння Святого Духа[6]. Тому ціллю і натхненням кожного інституту чернечого життя є його місійна діяльність на спасіння світу.
Богословською основою канн. 410-411 ККСЦ стало навчання ІІ Ватиканського Собору. Богословська і канонічна традиція, яка існувала до того часу, ідентифікувала чернече життя із досконалим станом, тобто зі станом, який об’єднує окремих осіб в постійний спосіб життя в інституті, затвердженому Церквою, і в якому особи наділені певними правами і обов’язками.
Чернече життя є школою, яка свою ціль бачить в удосконаленні і святості християнського способу життя. Цей стан досконалості, в свою чергу, не обмежується на освяченні особистого життя монаха чи ченця, але має провадити до служіння в Церкві. Тому навчання ІІ Ватиканського Собору стверджує: «Тому ж, що євангельські ради, через любов, до якої спрямовані, своїх послідовників окремим способом злучуються з Церквою та її таїнствами, треба щоб їхнє духовне життя було посвячене також на добро цілої Церкви. Звідси походить обов’язок: по своїх силах та відповідно до взорів свого покликання, чи то молитвою, чи то також працею працювати для укріплення Царства Христового в душах і для поширення його на всі країни»[7]. Крім того чернече життя, як сказано в Соборовій Конституції Світло Народів - є знаком, виявом, свідоцтвом і проповідуванням в усій Церкві присутності Бога та необмеженої сили Святого Духа.
В статті 44 цієї Конституції присутні також і канонічні елементи чернечого життя. Ними є: канонічне заснування окремих форм життя; постійність (стабільність) способу життя і тих, хто його вибирає; покликання до одної форми життя, виключаючи одночасно іншу; обіти або інші євангельські ради прийняті на підставі певного священного вузла, дотримання законів і власного права кожного виду чернечого життя[8].
Коли говориться про форму спільного життя в одному із інститутів чернечого життя потрібно пам'ятати про виконання двох основних умов:
а) належити до однієї групи людей об’єднаних в певний інститут (монастир, чин, згромадження), канонічно заснованих компетентною церковною владою [Апостольський Престол, Патріярх, єпархіяльний єпископ] (кан. 414; кан. 563 ККСЦ).
б) посвята особистого життя через чернечі обіти чи на підставі певного священного вузла, що чітко виражають три євангельські ради: послух, чистоту і убожество (кан. 428; кан. 462 § 1; кан. 531; кан. 554 § 1; кан. 563 § 1, 1 ККСЦ).
2. Задум і постанови засновника. Спадкоємство кожного інституту (кан. 426 ККСЦ)
Одним із джерел редакції кан. 426 ККСЦ[9] є Декрет ІІ Ватиканського Собору Про віднову релігійного життя Досконалої Любові Perfectae Caritatis[10]. Кодекс влучно передає дух Ватиканського Собору, підкреслючи велике значення життя згідно задуму і постанов засновників: «Є на благо Церкви, щоб інститути мали свій окремий характер і завдання. Тому необхідно точно пізнавати і зберегти дух Засновників і питомі завдання, а також здорові традиції, що творять спадщину кожного інституту»[11].
Заснування інституту чернечого життя бере свої початки від засновника, який під натхненням Святого Духа збагачує Церкву. Необхідно зазначити, що після цього Документу кожний такий інститут почав переглядати і вивчати свої «джерела заснування», тобто задуми і постанови засновника, а також особливість та актуальність інституту[12].
Надзвичайно важливим є той факт, що Кодекс поважає принципи кожного інституту. Тому першим завданням кожної Генеральної Капітули (Загальної ради) є власне поглиблення і перегляд «спадщини», беручи до уваги і заохочуючи подвійну вірність: з однієї сторони, вірність початковому і традиційному духові, а з іншої – чутливість до потреб Церкви в конкретному моменті людської історії. ІІ Ватиканський Собор на це наголошує в такий спосіб: «Спосіб життя, молитви і праці нехай як слід відповідає сучасним обставинам ченців, і фізичним і психічним, а також, відповідно до характеру кожного інституту, потребам апостоляту, вимогам культури, обставинам соціальним і економічним, і то всюди, а передовсім у місійних країнах»[13].
3. Канонічна типологія інститутів чернечого життя
У Католицькій Церкві на протязі багатьох віків розвинулось поняття поділу вірних християн на священнослужителів і мирян. Так званий поділ найперше знаходить свої основи у Святих Таїнствах, а саме у Таїнстві Хрещення і Таїнстві Священства. Через святе Хрещення кожний охрещений бере участь у спільному священстві (вселенському священстві), натомість через отримання Таїнства Священства вірний починає виконувати служебне священство (урядове священство). Власне тому два Кодекси Католицької Церкви підкреслюють що ця різнорідність знаходить свої джерела у Божому праві (кан. 207 § 1 ККП; кан. 323 § 2 ККСЦ)[14].
Крім такого поділу, який основуються на прийнятих Святих Таїнствах, у Церкві існує ще один спосіб групування (поділу) Божого народу: священство (кан. 323 ККСЦ), мирян (кан. 399 ККСЦ) і посвячених осіб (кан. 419 ККСЦ). Одночасно необхідно наголосити, що чернече життя, як окремий стан способу життя християнина, в свою чергу поділяється на два види: контеплятивне життя і апостольське життя. Тому отже посвячені особи, навіть якщо їхній канонічний стан відрізняється від інших станів беззаперечно належить до життя і святости Церкви[15].
Титул XІІ в сучасному східному законодавстві (ККСЦ) потрібно вважати як детальний перегляд попереднього законодавства - Postquam Apostolіcіs Lіtterіs проголошеного Пієм ХІІ, яке відносилося до посвячених осіб[16]. В цих законодавчих нормах (минулих і теперішніх) інститути чернечого життя крім того, що поділяються на монастирі, чини і згромадження, то все таки надається пріоритет монашому життя і монастирям, які відрізняються від чинів і згромаджень[17], незважаючи навіть на факт що складення довічних обітів чистоти в чинах прирівняється до складення того ж обіту в монастирі (кан. 533 ККСЦ), тоді коли в згромадженнях вони мають дещо менше юридичне значення (кан. 534 ККСЦ)[18].
Відомо, що у Східних Католицьких Церквах всі посвячені особи називаються «монахами» і «монахинями», незалежно від того чи вони є членами монастиря, чину чи згромадження, хоча з канонічної точки зору, а також з огляду на спосіб їхнього життя, відрізняються одні від одних. Термін «монаше життя» відноситься до осіб, (а) які є монахами чи монахинями[19] (б) що проживають в монастирі свого права[20] (тут потрібно вважати також і дім в якому проживають) чи у залежному монастирі (філіальному або допоміжному)[21], (в) в якому зобов'язуються реалізувати цілі властиві монашеству через контеплятивний спосіб життя і тим самим освячують власне життя. Цих осіб не потрібно плутати із звичайними ченцями і черницями, які приналежать до чинів чи згромаджень. Потрібно пам'ятати, що кожний монах є ченцем, але не кожний чернець є монахом тому що ці дві форми посвяченого життя відрізняються між собою через спосіб організації власної ієрархічної структуру, через виконання монаших приписів, а також через традиції, які є властиві виключно монашому життю (кан. 433 ККСЦ)[22].
В цьому Титулі йдеться також про товариства спільного життя на подобу чернечих, але без прилюдних обітів (кан. 554 ККСЦ), світські інститути (кан. 563 ККСЦ), товариства апостольського життя (кан. 570 ККСЦ) та інші форми посвяченого життя. Члени товариств спільного життя на подобу чернечих не називаються ченцями, навіть якщо і наслідують чернечий спосіб життя, також і світські інститути, духовного чи мирського стану, не наслідують чернечого способу життя (кан. 563 § 1, 1 ККСЦ).
На закінчення потрібно пам'ятати, що вираз «посвячене життя» в ККСЦ чітко визначає і вказує на чернече життя в одному із інститутів визначених в Кодексі.
4. Власне законодавство кожного інституту
а) відношення між ККСЦ і власним правом
В загальному праві спільного для усіх Східних Католицьких Церков Найвищий Законодавець передбачив таку можливість, щоб чернечі інститути жили і керувалися власними нормами і правилами, надаючи їм в такий спосіб певну автономію. Отже, коли мова йде про монастирі - то вони керуються власним уставом-типіконом (кан. 433 § 2 ККСЦ)[23], натомість щодо чинів, згромаджень чи товариств спільного життя на подобу чернечих - вони послуговуються своїми статутами (кан. 414; кан. 420; кан. 554 § 1; кан. 653 § 1, 2 ККСЦ). Власне право товариств апостольського життя називається конституціями (кан. 572 ККСЦ).
Все вище сказане зовсім не означає, що інститути залишаються абсолютно незалежними в прийнятті рішень, які могли б впливати на життя цілої спільноти або окремого члена. У своєму внутрішньому керівництві і черенечій дисципліні вони підпорядковуються церковній владі, яка їх заснувала або затвердила їхнє законодавство (кан. 413 ККСЦ).
б) «автономія» інститутів чернечого життя у відношенні до церковної влади
Говорячи про «автономію» інститутів чернечого життя у відношенні до церковної влади (тобто місцевого Ієрарха, зокрема єпархіяльного єпископа) необхідно сказати, що виражається вона через існування власного законодавства, яке може модифікуватись самим інститутом, але яке завжди затверджується тою ж таки церковною владою. Цей момент добре представлено в перших загальних канонах про чернече життя. Так, наприклад, в кан. 412 § 1 ККСЦ говориться про загальний послух всіх ченців Римькому Архиєреєві, який може виражатись наприклад через уважне вивчення його навчання, а також різних інструкцій-вказівок опублікованих Дикастеріями Римської Курії і їхнього застосування у щоденному житті. Однак все, що відноситься до внутрішнього керівництва і чернечої дисципліни, а також проведення нагляду щодо дотримання норм загального і власного права, Найвищий Законодавець поручає церковній владі, яка заснувала такий інститут або затвердила його устав-типікон чи статут (кан. 413 ККСЦ)[24].
Говорячи про юрисдикцію церковної влади по відношенню до інститутів чернечого життя необхідно ствердити, що східне церковне законодавство розрізняє три види канонічного підпорядкування церковній владі (кан. 414 § 1, § 2 ККСЦ)[25]:
а) інститути папського права - це монастирі, чини, згромадження, які засновані або, окремим декретом, визнані Апостольським Престолом (кан. 414 § 2; кан. 505 § 1, § 2 CCEO). Під терміном Апостольський Престіл, а також підпорядкування йому, в даному контексті слід розуміти Конґреґацію для Східних Церков[26];
б) інститути патріяршого права - це ті, які підпорядковуються патріярхові чи верховному архиєпископу. Приналежність до патріаршої влади управління (юрисдикції) можна осягнути через "звичайний" спосіб, тобто через факт заснування ним або затвердження окремим декретом уставу-типікону чи статуту (кан. 414 § 2; кан. 505 § 1, § 2, 2; кан. 506 § 2 ККСЦ) або через декрет яким змінюється канонічний стан інституту, тобто з єпархіяльного рівня на патріарший (кан. 506 § 3 ККСЦ)[27].
в) інститути єпархіяльного права - це в виключно монастирі і згромадження, що у своїй зовнішній (апостолят) і внутрішній (домашнє життя членів) діяльності юрисдикційно підпорядковуються єпархіяльному єпископу[28]. Східне церковне право передбачає існування трьох видів інститутів чернечого життя (монастир, чин, згромадження), але право бути заснованим на єпархіяльному рівні власним Ієрархом застерігається лишень монастирю і згромадженню (кан. 414 § 1, 1; кан. 435 § 1 ККСЦ), натомість право заснувати чини Найвищий Законодавець не надав єпархіяльному єпископу (кан. 505 § 1 ККСЦ).
Із приписів східного права про посвячене життя випливає, що єпархіальний єпископ має право засновувати лише монастирі і згромадження, і не може заснувати чинів. Підставою і джерелом такого твердження може послужити IV Латеранський Собор 1215 р., бо тоді з’явилось рішення, яке суворо забороняло єпископам засновувати нові чини. Право заснування чинів належало виключно Апостольському Престолові[29]. Вказана заборона згодом перейшла і у попереднє східне законодавство (кан. 13 § 1, 1 PAL). Цікаво, що закон у минулому був значно прихильнішим щодо заснування єпархіальним єпископом монастирів свого права. Однак, у положеннях можемо помітити багато недоліків, особливо термінологічних, таких як вживання терміну “ієрарх місця”, а не “єпархіальний єпископ”. Відсутність однозначності у термінології щодо компетентної церковної влади, з одного боку, виключала можливість заснування монастиря свого права єпархіальним адміністатором вакантного престолу, а з другого боку, дозволяла протосинкелу і синкелу виконувати цей юридичний акт.
Говорячи про обсяг влади, якою може користуватись єпархіяльний єпископ по відношенню до монастиря чи згромадження єпархіяльного права потрібно пам'ятати, що перед тим як окремим декретом проголосити заснування першого дому такого інституту він повинен звернутись за порадою до Апостольської Столиці і до Предстоятеля власної Церкви свого права (кан. 414 § 1; кан. 506 § 1 ККСЦ). Натомість, коли окремі доми або монастирі філіальні чи допоміжні цього ж інституту знаходяться на території інших єпархій і мова йде про внесення змін до їхнього уставу-типікону чи статуту, єпархіяльний єпископ де знаходиться головний дім (монастир) повинен спершу порадитись з іншими єпархіяльними єпископами, в єпархіях яких знаходяться ці доми (монастирі), і лиш тоді затвердити запропоновані зміни (кан. 414 § 3; кан. 506 § 1 ККСЦ).
Потрібно зауважити, що в минулому ця тзв. автономія була дещо позначена фактом постійного втручання церковної влади в життя богопосвячених інститутів[30]. Тому сучасне законодавство (ККСЦ) виразно окреслило компетенцію церковної влади у відношенні до інститутів чернечого життя, включаючи також й інститути папського права.
Це чітко виражається, наприклад, при затвердженні уставу-типікону, статуту або конституцій компетентною церковною владою (кан. 414 ККСЦ), при наданні ексклявстрації (кан. 489; кан. 548 ККСЦ) або у справах апостоляту (кан. 415 § 1, § 2 ККСЦ). Натомість, у справах внутрішнього життя окремого інституту чернечого життя існують певні обмеження для церковної влади, хіба що справа торкалась би певних зловживань в окремому домі чи скоєння злочину членом інституту поза чернечим домом (кан. 417 ККСЦ).
Крім того, Найвищий Законодавець надає єпархіяльному єпископу право, а навіть й обов'язок, канонічно візитувати поодинокі монастирі чи доми чинів і згромаджень, які отримали від нього декрет заснував або декрет-позволення на існування на своїй території[31], а також всі інші інститути чернечого життя, які задіяні у справах апостоляту або ж тоді, коли виникають інші поважні причини (кан. 414 § 1, 3; 415 § 2 ККСЦ).
З досвіду знаємо, що в різних єпархіях чи екзархіях на території яких знаходяться окремі монастирі чи доми того чи іншого чину чи згромадження, єпархіяльний єпископ може доручити монахам чи ченцям певні справи пов’язані із апостолятом. В такому випадку єпископу необхідно отримати згоду компетентного Настоятеля[32], а також, коли мова йде наприклад про призначення монаха парохом в межах території патріаршої Церкви, дозвіл від Предстоятеля цієї Церкви свого права (кан. 480 ККСЦ). Добре, щоб був укладений письмовий договір, про який йдеться в кан. 282 § 2 ККСЦ, між єпархіяльним єпископом і настоятелем відповідного інституту щодо служіння власного члена чи спільноти в єпархії чи екзархії, в якому будуть чітко окреслені завдання і права для членів, а також їх справедливе винагородження.
Говорячи про справи апостоляту, Законодавець ставить певні обмеження щодо їх виконування, а саме: коли мова йде, наприклад, про новіціят в монастирях (кан. 459 § 2 ККСЦ) або чинах чи згромадженнях (кан. 523 § 1 ККСЦ); про призначення парохом монаха або утворення при монастирі парафії, тоді патріярх, якщо йдеться мова про територію де розповсюджується його юрисдикція, повинен надати свою згоду, в протилежному випадку - Конґреґація для Східних Церков (кан. 480 ККСЦ). Що ж до прав патріярха, потрібно пригадати, що він може доручити будь якому члену чернечого інституту завдання полагоджувати справи, які стосуються всієї патріяршої Церкви, але перед тим, якщо того вимагає партикулярне право патріяршої Церкви, патріярх повинен отримати згоду, в протилежному разі пораду, вищого настоятеля; однак, на час тривання завдання патріярх має право безпосередньо підпорядкувати собі монаха чи ченця (кан. 89 § 2 ККСЦ).
Тут слід пам’ятати, що довіра такої місії членові інституту чернечого життя не звільняє його ні від власного права монастиря, чину або згромадження, ні від чернечої дисципліни. Виконуючи повірені йому обов’язки, монах або чернець повинен зберігати характер і специфічну мету власного інституту (кан. 415 § 3; кан. 543 ККСЦ). Також в сфері судочинства, якщо власний настоятель не карає звинуваченого монаха чи ченця, його може покарати місцевий Ієрарх (кан. 415 § 4 ККСЦ) або патріярх (кан. 1061; кан. 1063 § 4, 3-4 ККСЦ), або ж, коли мова йде про зловживання (різного характеру), на які не реагує настоятель, місцевий Ієрарх зобов'язаний негайно передати справу владі, якій цей інститут безпосередньо підлягає (кан. 417 ККСЦ).
в) «директиви», як збірник рішень Загальних рад, Генеральних Капітул, а також практичний правильник
Слід зазначити, що в кан. 441 § 1 і кан. 511 § 1 ККСЦ, коли говориться про існування і завдання Загальних рад і Генеральних Капітул, виражається бажання Найвищого Законодавця надати постановам, виданих на них, окремого юридичного значення. Такі рішення, окрім уставу-типікону і статуту[33], утворюють окрему нормативну базу, яка, в свою чергу, регулює внутрішнє життя цих інститутів. Це означає, що всі інститути чернечого життя, окрім уставів-типіконів і статутів, мають ще і інші власні норми і постанови[34]. Тому було б дуже добре, щоб ці рішення збирались у вигляді окремого збірника під назвою, наприклад, «директиви». Особливість такого зібрання полягає в тому, що вони достосовані до потреб місця і часу кожного монастирського дому, провінції чи дому зокрема.
Тут може виникнути запитання: як представити конкретно два законодавства, основне і другорядне, і яким повинен бути їх взаємозв’язок? Крім того, повстає і додаткове питання щодо кількості таких збірників: єдина додаткова збірка чи кілька? Кількість збірників може бути зумовлена, наприклад, різницею форм апостоляту в різних провінціях, які в свою чергу знаходяться в різних державах[35]. Існують різні можливості і кожний інститут застосовує той варіант, який вважає найбільш ефективним.
а) редакція уставу-типікону чи статуту і «директив», як дві окремі книги;
б) розмістити одне після другого в одній книзі. В І-й частині – норми уставу-типікону чи статуту, в ІІ-й – артикули «директив»;
в) розмістити одночасно в одній книзі один розділ після другого, спочатку устав-типікон чи статут, потім «директиви».
До змісту «директив» включаються конкретні норми і постанови Загальних рад і Генеральних Капітул:
а) прийняті постанови відповідно до викликів і потреб часу та їх практичне застосування в реальному житті;
б) те, що слід зробити відповідно до потреб і обставин часу;
в) те, що є другорядним і не відноситься до природи інституту;
г) практичні правила, яких кожна організація повинна дотримуватися для свого доброго і плідного існування.
Чи це означало б, що такі «директиви» мають лишень пасторально-юридичний характер без жодного відношення до духовного і морального життя? Зовсім ні! Такі «Директиви», видані інститутами чернечого життя, можуть бути виключно юридично-практичного характеру, але також одночасно і духовного та морального.
г) вираз «партикулярне право»
Загальне право Східних Католицьких Церков в деяких канонах Титулі ХІІ про інститути чернечого життя вживає вираз «партикулярне право»[36]. Щодо інтерпретації цього поняття слід бути обережним, тому що цей вираз не завжди відноситься лишень до «партикулярного права окремої Церкви свого права» чи «єпархіяльного партикулярного права», але має на увазі, окрім уставу-типікону, статуту, також й інше внутрішнє законодавство цих інститутів (правильники, декрети, накази, постанови). Так, наприклад, в кан. 422 § 2 ККСЦ, де вживається цей вираз, говориться, що «партикулярне право повинно постановити, чи в домах, де проживають менше ніж щість членів, має бути рада чи ні». В редакції цього канону вжито вираз «партикулярне право», який не має на увазі «партикулярне право Церкви свого права», але внутрішній регламент кожного дому (чи монастиря) інституту чернечого життя. Тому, отже, кожний монастир, чин або згромадження повинні в своїх уставах-типіконах, статутах або «директивах» передбачити норму, яка б зобов’язувала, щоб в кожному домі був регламент і щоб він визначав доцільність створення ради в домі, в якому проживає менше ніж шість членів[37].
Чи дозволено інституту чернечого життя окрім власного уставу-типікону, статуту, «директив», мати також ще й інші партикулярні норми видані для кожного окремого монастиря свого права чи окремої провінції? Необхідно сказати, що так, але при умові, що устави-типікони чи статути їх передбачають при тому єдність і ціль інституту. Вони повинні встановити :
а) в яких справах окремий монастир свого права чи провінція може мати власні норми;
б) хто має право проголошувати такі норми.
Ці партикулярні норми не мусять видаватися без потреби і можуть регулювати практичний порядок життя провінції та її юридичні аспекти.
5. Заснування і закриття дому в інститутах чернечого життя
Говорячи про заснування або закриття дому будь-якого інституту чернечого життя, потрібно насамперед усвідомити важливість існування такого дому для Церкви в загальному, а також для життя окремої єпархії чи екзархії. Найперше, ці доми дають приклад богопосвяченого життя. Цей спосіб життя включає в себе відмову від мирського способу життя і прийняття іншого стилю життя, властивого інституту: молитва, дотримання правила, мовчанка, строгість життя, усамітнення[38]. В різних канонах ХІІ Титулу Кодексу можна знайти норми, які регулюють життя в домах інститутів чернечого життя[39].
а) спільнота
Окрема спільнота будь-якого інституту має право проживати в законно заснованому домі. Під терміном релігійна спільнота потрібно розуміти групу осіб, що утворюють спільноту. Натомість термін дім, вжитий Законодавцем, не слід розуміти тільки як щось окреме, незалежне, але включно з квартирою чи маленькою хатиною. Основний чинник – це спільне проживання під одним дахом. Не існує спільноти без спільного проживання (кан. 478; кан. 495; кан. 550 ККСЦ). Законодавець не забороняє членам цих інститутів проживати поза межами домів, призначених для цього, але такий спосіб життя вимагає представлення необхідних законних підстав. Не можна називати спільнотою групу людей, які час від часу між собою зустрічаються.
б) настоятель
Крім того, кожна спільнота повинна мати свого настоятеля, який, відповідно до загального права в монастирях свого права, вибирається на Загальних радах чи Генеральних чи Провінційних Капітулах, яку очолює єпархіяльний єпископ, патріарх або їхні законні делегати[40]. Новообраний настоятель монастиря після свого затвердження церковною владою під юрисдикцією якого знаходиться може виконувати одночасно дві функції: головного настоятеля монастиря свого права і настоятеля монастиря в значанні дому (кан. 443 § 1 ККСЦ)[41]. Час його перебування при владі залежить від уcтаву-типікону монастиря (кан. 444 § 1 ККСЦ)[42], а в залежних монастирях, тобто філіяльних чи допоміжних (кан. 436 § 1 ККСЦ) іменується на визначений час (кан. 444 § 2 ККСЦ).
Натомість в чинах, згромадженнях та товариствах спільного життя на подобу чернечих спосіб отримання уряду головного настоятеля такого Інституту чи настоятеля окремого дому є дещо інший. Так наприклад, якщо мова йде про уряд головного настоятеля чину чи згромадження то його отримання відбувається через канонічні вибори, які мають відбутись згідно норм загального права (ККСЦ) і власних статутів (кан. 515 § 1 ККСЦ). Натомість коли говорити про отримання уряду настоятеля окремого дому то такий юридичний акт відбувається або через вибори, який для власної правосильності потребує затвердження головного настоятеля, тобто наприклад протоігумена (кан. 418 §1 ККСЦ) або через призначення тим же головним настоятелем (кан. 515 § 2 ККСЦ). Також і в товариствах спільного життя на подобу чернечих спосіб отримання уряду головного настоятеля є такий самий як в чинах і згромадженнях.
Основним елементом кожного дому є місце відведене на молитву – каплиця, а якщо мова йде про клирицький інститут[43] чи монастир, то навіть і власна церква, в якій відправляється і зберігається Пресвята Євхаристія - основа кожної спільноти[44].
в) відкриття монастирського дому
Кожна окрема спільнота окремого інституту богопосвяченого життя має право проживати в окремому домі заснованого відповідно до норм канонічного права. Для того щоб зрозуміти краще церковні приписи щодо заснування чи закриття такого дому, необхідно дещо затриматись над самими термінами, які вживаються в Кодексі. Вираз монастир вжитий Найвищим Законодавцем крім того, що означає інститут чернечого життя, також означає монаший дім в якому проживають його члени. Тому отже коли говориться про монастир слід розуміти не тільки юридичну особу в Церкві, але також звичайний монаший дім, який може мати юридичний статус, але відповідно до державного законодавства.
Говорячи про відкриття нового дому інститутом чернечого життя необхідно розрізнити, який саме інститут (монастир, чин, згромадження, товариство спільного життя на подобу чернечих) хоче відкрити такий дім. Потрібно також підкреслити, що Законодавець, в залежності від інституту, представляє також і різну процедуру відкриття. Так, наприклад, щоб відкрити залежний (філіальний чи допоміжний) монастир (розуміється тут дім), монастирю свого права необхідно отримати письмову згоду церковної влади, якій він підпорядковується, а також письмову згоду єпархіяльного єпископа місця, де планується його відкрити (кан. 436 § 2 ККСЦ). Натомість, якщо монастир свого права чи залежний монастир вже існують на території якоїсь єпархії чи екзархії і бажають вони відкрити окремий дім, який відрізняється від них, то повинні знову отримати згоду єпархіяльного єпископа, на території якого вони знаходяться (кан. 437 § 2 ККСЦ).
г) закриття монастиря і монастирського дому
Термін «монастир», вжитий Законодавцем, як було попередньо сказано може мати два значення: юридичної особи в Церкві або дім, в якому проживають монахи або монахині. Тому при закритті монастиря слід розрізнити: 1) чи йде мова про закриття монастиря свого права, про закриття філіяльного чи допоміжного монастиря єпархіяльного права, про закриття ставропігійного монастиря[45], чи про закриття конфедеративниого монастиря[46]; 2) де знаходиться даний монастир, тобто в межах території патріяршої Церкви чи поза її межами[47]; 3) компетентну церковну владу, яка видає декрет про скасування монастиря.
Говорячи про скасування монастиря в значенні юридичної особи в Церкві вагомим елементом виступає територія, на якій він знаходиться. Отже, якщо мова йде про монастир свого права, філіяльний монастир єпархіяльного права і ставропігійний монастир, які знаходяться в межах території патріяршої Церкви, право видавання декрету про скасування належить виключно до патріарха. В цьому випадку існують дві різні форми приготування такого адміністративного акту. У випадку коли мова йде про ставропігійний монастир для правосильності декрету вимагається існування поважної причини та потрібно обов’язково отримати згоду Постійного Синоду. Натомість, якщо монастир є єпархіяльного права, то для правосильності адміністративного акту патріярхом, необхідно отримати письмове звернення єпархіяльного єпископа, а якщо ініціатива виходить від нього, то також і вислухати його думку (кан. 438 § 1; кан. 934 § 2 ККСЦ).
Якщо монастир є допоміжним або ж коли мова йде про окремий дім, що належить монастирю, то його закриття, після отримання відповідного дозволу єпархіяльного єпископа на території якого він знаходиться, належить до компетенції настоятеля монастиря (кан. 438 § 3 ККСЦ).
Натомість інші монастирі свого права або філіяльні може скасувати тільки Апостольський Престіл (кан. 438 § 2 ККСЦ).
д) відкриття дому в чинах, згромадженнях і товариствах спільного життя на подобу чернечих
Розглядаючи канонічну процедуру відкриття домів в чинах, згромадженнях і товариствах спільного життя на подобу чернечих, Законодавець розрізняє два види домів, а саме відкриття нового дому на території де вже існують інші доми того самого інституту або відкриття першого дому на новій території де є присутні ієрархічні структури власної Церкви свого права або в місцях де їх немає. Це розрізнення приносить також і різницю канонічних вимог, які необхідно виконати, щоб правосильно відкрити дім (кан. 509 ККСЦ).
Коли йдеться про відкриття нового дому необхідно, щоб існувало рішення чину, згромадження, товариства спільного життя на подобу чернечих. Для того щоб дім інституту чернечого життя вважався правосильно заснованим, він мусить бути утворений компетентною владою цього інституту на підставі власного внутрішнього законодавства, тобто статуту. Тому і вноситься заохочення, щоб власне законодавство інституту чітко вказувало владу (головного настоятеля усього інституту, провінції, Загальної ради, Генеральної чи Провінційної капітула), яка має право засновувати окремий дім[48].
Другим важливим елементом цього юридичного акту є письмова згода, а не тільки благословення єпархіяльного Єпископа[49]. Законодавець також вимагає, а не заохочує, щоб цей юридичний акт зі сторони чернечого інституту супроводжувався письмовою згодою єпархіяльного єпископа. Ця вимога не є факультативною, а обов’язковою і вимагається для правосильності такого акту в Церкві. Тому лише після отримання на офіційному бланку письмової згоди єпархіяльного єпископа, можна розпочати дальші формальності і сам процес. Слід підкреслити, що Законодавець вживає терміну «єпархіяльний єпископ», що істотно відрізняється від виразу «ієрарх місця» (кан. 984 § 2 ККСЦ). Це означає, що протосинкел не має права видавати такого документу.
Говорячи про письмовий дозвіл єпархіяльного єпископа на відкриття окремого дому чернечих інститутом потрібно підкреслити, що воно крім юридичного значення, має ще і інше, більш широке, значення. Необхідно ствердити, що із дозволом єпархіяльного єпископа, членам такого дому надаються наступні права: жити згідно характеру і цілей власного інституту; виконувати завдання власного інституту згідно норм загального і власного права, а також розпоряджень єпархіяльного єпископа, якщо вони задіяні в справах апостоляту. Якщо йдеться про клирицькі інститути богопосвяченого життя, то слід мати власну церкву із збереженням кан. 282; кан. 284 § 1; кан. 415 § 1; кан. 480 ККСЦ.
Крім того, компетентна влада кожного інституту повинна пам’ятати, що зміна апостоляту будь якого правосильно заснованого дому стає предметом нової авторизації єпархіяльного єпископа (кан. 437; кан. 509 § 2 ККСЦ).
Також виникає питання про потребу такого дозволу у випадку коли планується відкрити дім лишень для двох осіб. Відповідь проста – так, такий дозвіл потрібен, тому що існування нового дому чернечого інституту має свій еклезіологічний характер в житті єпархії чи екзархії, тобто необхідність існування і його ціль як для Церкви, так і для інституту; забезпечення, щоб члени такого дому могли провадити життя згідно харизми і цілей інституту; економічний чинник – тут потрібно бути обережними, тому що не кожен дім може себе утримати.
Натомість коли мова йде про відкриття першого дому, то необхідно: (а) щоб було рішення чину або згромадження; (б) письмова згода єпархіяльного єпископа; (в) письмова згода патріярха, якщо йдеться про заснування дому в новій єпархії чи екзархії, що знаходиться в межах території патріяршої Церкви або (г) письмова згода Апостольської Столиці, якщо йдеться про заснування дому поза межами території патріяршої Церкви.
е) закриття дому (кан. 507; кан. 510 ККСЦ)
Для закриття окремого дому чину або згромадження вимагається: (а) рішення цього ж інституту, а також (б) вислухати думку єпархіяльного єпископа. Ця вимога, накладена Найвищим Законодавцем на владу чину або згромадження означає, що для правосильності юридичного акту, тобто закриття дому, вимагається вислухати думку єпархіяльного єпископа, а не ієрарха місця. В протилежному випадку такий юридичний акт зі сторони влади чину або згромадження буде вважатись неправосильним (кан. 934 § 2, 2 ККСЦ). Крім того, навіть якщо думка єпископа і буде суперечити рішенню чину чи згромадження, влада такого інституту не зобов’язана її наслідувати.
Щодо закриття єдиного дому чину або згромадження слід бути уважним і дотримуватись приписаних норм правом. Так наприклад якщо дім належить до чину папського чи патріяршого права, право закриття такого дому належить виключно Апостольському Престолу (кан. 507 § 1 ККСЦ); якщо дім належить до згромадження патріяршого або єпархіяльного права закриття такого дому належить: (а) у випадку розташування поза межами патріяршої території – Апостольському Престолу; (б) в межах території патряршої Церкви (кан. 507 § 2; кан. 934 § 1 ККСЦ) - патріярху, але при умові, що він вислухає всі зацікавлені особи (ними будуть члени інституту), а також отримає згоду Постійного Синоду і Апостольського Престолу.
Закінчення
Вибрані канонічні питання порушені в цьому опрацюванні, які відносяться до посвяченого життя і які є частиною норм загального права Східних Католицьких Церков, на перший погляд можуть створити відчуття їх загального представлення, хоча детальне їх вивчення все таки показує свідому логічність і наукову послідовність.
Крім того, слід зазначити, що вибрані аргументи попередньо були предметом вивчення під час різних формаційних семінарів проведених для чернечих інститутів УГКЦ.
Монастирі свого права, чини і згромадження цієї Церкви свого права в послідній час не тільки зустрічаються із різними труднощами щодо власної внутрішньої реорганізації, але також часто є в пошуках власного завдання, яке мають виконати в тій чи іншій ієрархічній структурі Церкви. Як перший крок "допомоги" віднайти їм відповіді на представлені запитання, а також запропонувати правильний шлях в Церкві, вимагається не тільки знання норм канонічного права, які відносяться до організації життя і діяльності інститутів чернечого життя представлених в східному законодавстві, але також і їх правильне розуміння і пояснення.
Досить часто можна зустрітись із практикою коли чернечі інститути у щоденному житті, а пізніше це відображається і у власному законодавстві, помиляються в правильному застосуванні термінології і юридичних понять властивих посвяченому життю східних традицій. Наслідком такої поведінки є застосування норм права, які не відповідають канонічній класифікації власного інституту. Наприклад ченці і черниці, які приналежать до чинів або згромаджень називаються монахами чи монахинями, а як наслідок цього неправильного іменування застосовують також і норми східного церковного права, які є властиві монастирям, а не чинам і згромадженням. Пізніше такий підхід в свою чергу знаходить відображення в їхніх статутах в яких посилаються на канони, які відповідають монастирям. Тому отже помилкове застосування юридичної термінології відображається у мовній редакції власних норм інституту.
Крім того інколи виникають труднощі у співпраці між чернечими інститутами і єпархіяльним єпископом на парафіяльному або навіть і на єпархіяльному рівні. Прикладом може бути ситуація в якій монастирі, чини чи згромадження зустрічаються із трудністю відкрити новий монастир (філіальний чи допоміжний) чи дім чину або згромадження на території патріаршої Церкви.
На закінчення цього короткого вивчення канонічних питань властивих східному чернечому життю потрібно все таки ствердити, що Найвищий Законодавець під видом різних юридичних норм, які інколи можуть видаватись тяжкими до застосування адресатами, хоче осягнути головний ціль, а саме при допомозі інститутів богопосвяченого життя організувати належну пасторальну діяльність в окремій єпархії чи екзархії.
[1] Тут і далі текст канонів наведено за: Кодекс Канонів Східних Церков, проголошений Іваном Павлом ІІ, Авторизований переклад, Рим 1993.
[2] Пор.: ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen Gentium, 39 // Документи Другого Ватиканського Собору: Констиуції, декрети, декларації, Львів 1996.
[3] Пор.: Там само, LG, 44.
[4] Пор.: Там само, LG ,43.
[5] Пор.: Кан. 410 ККСЦ: «Чернечий стан – це сталий спосіб життя у спільноті в якомусь інституті, затвердженому Церквою, завдяки якому вірні під дією Святого Духа, наслідуючи докладніше Христа, Учителя і Приклад Святості, посвячуються згідно з приписами статутів з нового й особливого титулу для дотримання прилюдних обітів послуху, чистоти і вбогості під законним Настоятелем, відмовляються від способу мирського життя і цілком присвячуються осягненню досконалої любові на службу Царства Божого для побудови Церкви і спасіння світу, будучи немов знаками, які провіщають небесну славу».
[6] Пор.: Paolo VI, Esortazione Apostolica Evangelica Testificatio, 7 // Enchiridion Vaticanum, т. 4, Bologna 1985, 639.
[7] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen Gentium, 44.
[8] Пор.: D. Andrés, Le di forme di vita consacrata, Roma 2005, 30.
[9] Пор.: Pontificium Consilium de Legum Textibus Interpretandis, Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium. Fontium annotatione auctus, Città del Vaticano 1995, can. 426.
[10] ІІ Ватиканський Собор, Декрет Perfectae Caritatis,стор. 247-263.
[11] ІІ Ватиканський Собор, Декрет Perfectae Caritatis, 2 б.
[12] За період від 1991 до 2006 р. у різних інститутах чернечого життя УГКЦ відбулися Генеральні Капітули (Загальні ради), наслідком яких стали зміни канонічного (юридичного) статусу й прийняття нових статутів (конституцій). Наприклад, 2 лютого 1992 р. на Генеральній Капітулі Згромадження сестер Пресвятої Родини було ухвалено нову редакцію нової Конституції з внесеними змінами й доповненнями. 21 жовтня 1993 р. Верховний Архиєпископ. Мирослав Іван кард Любачівський затвердив її, а Згромадження набуло статусу патріяршого права.У липні 2001 р. на 8-й Генеральній Капітулі Сестер чину св. Василія Великого було внесено зміни й доповнення до Конституцій «Кенотична дорога», а 26 березня 2003 р. Конгрегація для Східних Церков затвердила їх. У липні 2005 р. проходила Генеральна Капітула Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, де було прийнято нову пробну конституцію цього Згромадження на випробувальний час, яка вступила в дію 20 листопада 2006 р.
[13] ІІ Ватиканський Собор, Декрет Perfectae Caritatis, 3.
[14] Пор.: Giovanni Paolo II, Codex Iuris Canonici, 1983 // AAS LXXV (1983), Pars II.
[15] Пор. D. Salachas, L. Sabbarese, Chierici e ministero sacro nel Codice latino e orientale, Città del Vaticano 2004, 35.
[16] Пор.: Pius XII. Motu Proprio Postquam Apostolicis litteris, 9.02.1952 // AAS 44 (1952), 65-152.
[17] Пор.: Nuntia 16 (1983), 4-5.
[18] Пор.: Nuntia 16 (1983), 6.
[19] Пор.: Халкедонський Собор, кан. 4, // Conciliorum Oecumenicorum Decreta, Bologna 1996, 89; Трулльський собор, кан. 40, // Fonti, fasc. IX, I, 1, Grottaferrata (Roma) 1962, 175-177, 187.
[20] Монастир свого права - це автономний монастир, який не залежить від іншо монастиря і керується власним уставом затвердженим компетентною церковною владою (кан. 433 § 2 ККСЦ).
[21] Залежні монастирі про які мова йдеться у кан. 436 § 2 ККСЦ поділяються на філіальні та допоміжні: “У більшості випадків монастир вважається залежним від іншого монастиря, якщо його заснували для служіння головному монастирю, або для інших важливих цілей таким чином, що настоятель головного монастиря має повну владу над ним; залежний монастир не має автономії” - C. Pujol. «Il monachesimo bizantino nella Legislazione del MP Postquam Apostolicis Litteris», // Monachesimo Orientale, Orientalia Christiana Analecta 153, Roma 1958, 62. Існування монастирів, залежних від інших монастирів свого права пояснюється тим, що у структурі монастирів немає поділу на провінції, як у чинах і згромадженнях.
[22] Пор.: C. Pujol, «Il monachesimo bizantino nella Legislazione del m.p. Postquam Apostolicis Litteris» // Il monachesimo orientale. Atti del convegno di studi orientali che sul predetto tema si tenne a Roma, sotto la direzione del Pontificio Istituto Orientale, nei giorni 9-12 aprile 1958, (ORA) Roma 1958, 77.
[23] Цей принцип був підкреслений також і іншим Римським Архиєреєм Павлом VI в Ecclesiae sanctae. Див.: Paolo VI, Ecclesiae sanctae, (6.08.1966) II, 16 § 3 // ASS 58 (1966), 778.
[24] Пор.: S. Basilio Magno, Regular fusius tractatae, 35 // Migne PG 31,1003.
[25] Пор.:. Pius XII, M. P. Postquam Apostolici Litteris, can. 24 § 1 // AAS 47 (1952), 73-74.
[26] Пор.: Giovanni Paolo II, Const. Ap. Pastor Bonus (28.06.1988), 58.
[27] Слід зауважити, що в УГКЦ існує лишень одне Згромадження патріяршого права, а саме Згромадження Сестер Пресвятої Родини.
[28] Єпархіяльний Єпископ може засновувти лишень монастирі і згромадження (кан. 414 § 1, 1; кан. 435 § 1 ККСЦ). Чинів натомсть не може - кан. 505 § 1 ККСЦ.
[29] Пор.: C. Pujol, De religiosis orientalibus ad normam vigentis iuris, Roma 1957, 79.
[30] Пор.: Халкедонський Собор, кан. 4; Трулльський Собор, кан. 41, кан. 49, // Fonti, fasc. IX, I, 1, 177-179, 187; I-II Константинопільський Собори (861), кан. 1, кан. 2; Corpus Iuris Civili. CORPUS IURIS. Novellae. CXX, VI; CXXXIII, IV, Hildesheim 1993, 582-585, 671-672.
[31] Тобто монастирі і згромадження єпархіяльного права - пор. кан. 414 § 1, 3 ККСЦ. Право заснування чину не надається єпархіяльному Єпископу. Пор.: кан. 505 § 1 ККСЦ.
[32] Кан. 418 § 1: Вищими настоятелями є Голова монашої конфедерації, Настоятель монастиря свого права, Генеральний настоятель Чину або Згромадження, провінційний настоятель, їхні заступники та інші, які мають владу на подобу провінційних, а також ті, що, якщо немає вищезгаданих, тимчасово, законно заступають їх на уряді. § 2. Під іменем Настоятеля монахів та інших ченців не розуміється місцевий Ієрарх ані Патріярх, зі збереженням приписів канонів, які надають Патріярхові або місцевому Ієрархові владу над ними.
[33] Устав-типікон - це є основний закон монастиря свого права, статут - це є власне право чинів, згромаджень і товариств спільного життя на подобу чернечих.
[34] Виразно це є вказано в кан. 587 § 4 ККП.
[35] Пор.: Конституція Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, ст. 63, Рим-Львів 2006, 38.
[36] Пор.: кан. 422 §2; кан. 496 §2; кан. 499; кан. 554 §2; кан. 569; кан. 570; кан. 572 ККСЦ.
[37] Пор.: Nuntia 16 (1983), 19.
[38] Пор.: J. Beyer, Il diritto della vita consacrata, Milano 1989, 209.
[39] Пор.: Кан. 437 § 2; §3; кан. 438; кан. 509; кан. 510, кан. 556 ККСЦ.
[40] В Східних Католицьких Церквах право єпархіяльного єпископа очолювати генеральні збори (Капітулу) монастиря свого права існувало вже з давніх часів – пор.: Synodus Zamosten. Ruthenorum, a 1720, tit. XII, “Electiones” // Mansi XXXV. - С. 1518; Syn. Libanen Maronitarum, a 1736, pars IV, cap. III, 11 // Mansi XXXVIII. - С. 248; Syn. Leopolien. Ruthenorum, a 1891, tit. X, 5 // Acta et Decreta Sinodi Provincialis Ruthenorum habita in Leopoli, anno 1891, Roma 1896, 219.
[41] В монастирях студійського уставу в Україні термін настоятель відноситься до залежних монастирів (філіяльних чи допоміжних). Натомість уряд Ігумен існує для всього Монастиря. Пор.: Загальний Типікон Студійських Монастирів, Львів 1996, 75.
[42] Пор.: Загальний Типікон Студійських Монастирів, Львів 1996.
[43] Тут розуміється Конгрегацію для Східних Церков (кан. 509 § 3 ККСЦ).
[44] Пор.: Кан. 282; кан. 284 § 1; кан. 415 § 1; кан. 437 § 1; кан. 480 ККСЦ.
[45] Назва ставропігійний, насправді, «(…) відноситься до давнього обряду посвячення і благословення монастиря, під час якого ставили хрест на місці майбутнього вівтаря. Пізніше термін почали використовувати до монастирів, які безпосередньо підпорядковуються патріархові». D. Salachas, Il Diritto Canonico delle Chiese orientali nel primo millennio, Bologna 1997, 172. Робоча група папської комісії з підготовки східного Кодексу окремо вивчала це питання, працюючи у 1983 р. над переглядом канонів Про монахів та інших ченців і членів інших інститутів чернечого життя. Робоча група старалась уточнити і уникнути у майбутньому будь-яких сумнівів щодо юридичного статусу ставропігійного монастиря. Цей тип монастиря можна прирівняти до територіального абатства Латинської Церкви (див. кан. 370 ККП), однак, з однією суттєвою відмінністю: ієрархом місця такого монастиря виступає патріарх, а не ігумен (абат). Відсилання до патріарха означає, що ставропігійний монастир не підпорядковується владі місцевого єпархіального єпископа, а юридично підпорядковується патріархові (кан. 486 § 2 ККСЦ) – пор.: Кан. 263 m.p. Cleri sanctitati // AAS 49 (1957). - С. 513; Nuntia 16 (1983) 60.
[46] Така форма життя різних монастирів свого права об'єднаних в конфедерацію була передбачена також і в попередньому законодавстві, тобто m. p. Postquam Apostolicis Litteris (9.02.1952) Пія XII. Крім того потрібно підкреслити, що вже в далекому минулому існувала практика об'єднування монастирів в одну конфедерацію. Пор.: Synodus Zamosten. Ruthenorum, a 1720, tit. XI «Cum experientia» // Mansi XXXV, 1515; Syn. Libanen Maronitarum, a 1736, pars IV, cap. III, 2 // Mansi XXXVIII, 247.
[47] Компетенція належить до Конгрегації для Східних Церков. Див.: Добрий Пастир, арт. 58.
[48] Наприклад в Згромадженні Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії рішення про відкриття окремого дому надає Головна настоятелька після отримання вирішального голосу своїх дорадниць. Див.: Конституція Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, ст. 132, 16, цит., 71.
[49] Згідно Східних традицій благословення єпископа часто означає також і дозвіл на виконання певної дії.