Created with Sketch.

о. д-р. Андрій Танасійчук. Закони, рішення і адміністративні акти Синоду єпископів Патріаршої Церкви

22.07.2014, 12:04

Синод Єпископів є компетентний приймати рішення, які допомагають реалізовувати основну місію Церкви – спасіння людської душі. Тому найважливішим завданням у цій праці є детальний аналіз, тлумачення і диференціація у церковному праві таких понять, як закон і синодальні рішення, прийняті законодавчою владою окремої Церкви свого права.

Вступ

Досліджуючи церковне право, а тут необхідно підкреслити, що це постійний процес, навіть після отримання дипломів різних ступенів, часто зустрічаємось із термінологією, яка вже привично сформульована у церковних документах, однак її тлумачення створює для нас певні труднощі. До таких виразів можна прирівняти поняття "законодавчі акти Синоду Єпископів окремої Церкви свого права". Якщо вести мову про Синод Єпископів, то слід пригадати, що це є найвищий законодавчий і судовий орган Церкви свого права, статус якої, згідно з церковним правом, є патріархальний чи верховно-архиєпископський. Статус патріаршої Церкви у Католицькій Церкві мають шість Церков[1]: маронітська, коптійська, вірменська, халдейська, сирійська, мелхітська, натомість статус верховно-архиєпископської Церкви мають чотири: українська, румунська, сиро-малабарська і сиро-маланкарська[2]. Крім цих Церков свого права існують і інші Церкви, канонічний (юридичний) статус яких є нищий, тому в них вже немає такої структури як Синод Єпископів, лише – Рада єрархів. Цей орган хоч і має певні прояви синодальності, але, все-таки, суттєво відрізняється від Синоду.

Тема Синоду Єпископів є досить широкою і може стати вивченням у різних площинах, наприклад: членство у Синоді, активне і пасивне голосування на ньому, різні види кворуму під час голосування, спосіб голосування (таємне чи публічне), прийняття законів і рішень, синодальні адміністративні акти, судова діяльність Синоду, присутність на Синоді єрархів іншої Церкви свого права, а також експертів чи доповідачів, завдання Постійного Синоду, його поняття і значення. Загальне вивчення цього питання було б недоречним через поверхневий опис головних положень, тому векторне спрямування у розгляді окресленої теми є доцільнішим і більш змістовним. Це дослідження, враховуючи вищевказані критерії, свідомо обмежується виключно до вивчення завдань Синоду Єпископів, направлених на творення законодавчої бази власної Церкви свого права. Також Синод Єпископів є компетентний приймати рішення, які допомагають реалізовувати основну місію Церкви – спасіння людської душі. Тому найважливішим завданням у цій праці є детальний аналіз, тлумачення і диференціація у церковному праві таких понять, як закон і синодальні рішення, прийняті законодавчою владою окремої Церкви свого права.

Закони

Закони у Церкві постають так само, як і в державі, тому немає нічого дивного в тому, що Церква успадкувала і навіть свідомо прийняла певні назви (митрополія, єпархія), а також i спосіб управління від світської влади. Церковний закон, щоб так називатися, повинен відзначатись певними головними ознаками. Найперше – це стабільність, необмеженість у часі, хоча це і не суперечить твердженню, що певна норма може бути встановлена на випробовувальний час (ad experimentum). Крім того, поняття стабільності закону включає в себе і можливість його зміни через доповнення, а навіть і скасування законодавцем. Друга ознака – універсальність – наступний базовий елемент будь-якого закону, головним адресатом якого являється не окрема особа чи група осіб, але спільнота, в якій вони (особа чи група осіб) можуть діяти і розвиватись. Третьою ознакою закону слід вважати його імперативність, тобто обов'язковість виконання. Тим самим він відрізняється від рекомендації, заохоти, меморандуму [3].

Вказавши на загальні ознаки, що характеризують ідентичність закону, тобто першого етапу його утворення в цілому, потрібно перейти до розгляду наступного складового чинника закону, а саме до процесу його формування. Також і тут можна виокремити деякі основні елементи, які взагальному допоможуть зрозуміти, чим відрізняється закон від рішення. Цими елементами, впершу чергу, є підготовка тексту, тобто проекту закону, який, за дорученням Глави Церкви, готує комісія, синодальний комітет, товариство, факультет, інститут богопосвяченого життя чи навіть окрема особа. Після підготовки тексту наступає його розгляд і прийняття через компетентний орган, яким у Східних Католицьких Церквах і є власне Синод Єпископів Патріаршої чи Верховно-Архиєпископської Церкви. Було би зайвим зараз говорити про учасників Синоду, хто ними може бути, але варто зазначити, що під час проведення Синоду Єпископів слід мати необхідний кворум для того, щоб його рішення про прийняття закону вважалось правосильним (кан. 107 ККСЦ). Як і кожний законодавчий орган, він може прийняти проект закону у першому читанні, частково або навіть направити до опрацювання.

Правознавство, світське чи церковне, окрім підготовки проекту закону і прийняття його в цілому, додає ще один основний елемент, без якого не можливо було би говорити, що закон втупив у дію і почав зобов'язувати. Цим елементом є його проголошення[4]. Католицьке церковне право[5] розмежовує два способи проголошення законів в залежності від того, який законодавець їх оголошує. Проголошувати закони може Римський Архиєрей, який називається найвищим законодавцем (кан. 43 ККСЦ), або Патріарх чи Верховний Архиєпископ (кан. 112 § 1 ККСЦ), Митрополит, який очолює Митрополичу Церкву свого права (кан. 167 § 3 ККСЦ), єпархіяльний Єпископ (кан. 191 § 2 ККСЦ)[6]. Документи, видані Апостольською Столицею, проголошені через розміщення в Acta Apostolicae Sedis або в інший спосіб, вказаним тим самим законодавцем (кан. 1489 § 1 ККСЦ). Натомість те, що відноситься до інших (менших) законодавців, то проголошення закону відбувається через видання адміністративного акту у виді декрету. В свою чергу, декрет, як адміністративний документ, повинен бути приготованим відповідно до приписаних норм, для того щоб вважатись правосильним. Зміст декрету про проголошення законів повинен включати інформацію, яка повідомляє про право особи, яка проголошує закони, тобто має вказати норму права, яка їй це дозволяє зробити. Крім того, той, хто проголошує, має вказати місце опубліковання цих нових норм, а також вказати дату, коли вони вступають у дію, тобто коли можна їх застосовувати у щоденному церковному житті.

Проголошення законів (вступ у дію нормативних документів) може зробити тільки той, хто наділений у Церкві виконавчою владою управління (кан. 1510 § 1 ККСЦ). Такими особами є Предстоятелі патріарших і верховно-архиєпископських Церков, Митрополити Митрополичих Церков свого права, єпархіяльний Єпископ. Необхідно зауважити, що Протосинкел і Синкели, які, хоч і виконують уряд виконавчої влади, таким правом не наділені.

Для дії, тобто для застосування законів у щоденному житті, не потрібно їх опубліковувати, проте необхідно, щоб вони були проголошені і щоб цей декрет існував. Закон діє через проголошення, а не через опублікування (кан. 1488 ККСЦ). Натомість, спосіб і місце публікації є обов'язком Синоду, який має вирішити де саме і як має це відбутись, наприклад, у якомусь офіційному бюлетені. Закон можна опублікувати, але коли немає декрету проголошення, опубліковані закони не діють.

Не слід ототожнювати проголошення законів із їх оприлюдненням (divulgatio), тобто доведення до відома вірних власної Церкви свого права. Це може відбуватись за посередництвом пасторальної діяльності, а також через засоби масової інформації. Оприлюднення законів необхідне для того, щоб вірні знали, як повинні поступати в тому чи іншому випадку. Воно має здійснюватись через катехизацію, розповідь і опублікування їх доступною і зрозумілою мовою, уникаючи специфічних юридичних термінів. Тут слідпам'ятати, що правдивим джерелом оприлюднення  закону є, власне, його проголошення [7].

Чи може Патріарх не проголосити закон? Звичайно, що так, наклавши на нього вето. Тим самим текст повинен піти на доопрацювання. Такий вчинок Патріярха не суперечить тому, що питання розгляду і прийняття нового закону було передбачено в порядку денному синодальних сесій (кан. 108 § 2 ККСЦ) і навіть, якщо під час голосування отримало необхідну позитивну кількість голосів [8].

Із проголошенням законів тісно пов'язана ще одна цікава річ: закони, прийняті Синодом і проголошені Патріярхом чи Верховним Архиєпископом, можуть мати своє територіальне обмеження в дії. Мова йде про те, що загальне право, тобто ККСЦ (кан. 1493 § 1 ККСЦ), диференціює закони на дві групи: дисциплінарні і літургічні. Закони дисциплінарного характеру, у випадку проголошення Главою патріаршої чи верховно-архиєпископської Церкви, будуть мати правомірність виключно в межах канонічної територіїцих Церков, натомість закони літургічного змісту наберуть сили також і поза ними. В такий спосіб може скластися враження, що дисциплінарні закони, хоча і були прийняті усіма членами Синоду, які виконують своє служіння в межах території патріаршої Церкви, так і поза нею, все-таки у церковних адміністративних одиницях, які знаходяться поза канонічною територією, не будуть діяти. Прикладом може стати рішення про підвищення відсоткової ставки для різних збірок з єпархій і екзархій УГКЦ. У випадку, коли таке синодальне волевиявлення усіх присутніх Єпископів отримає форму закону, то згідно з ККСЦ в першу чергу воно буде зобов'язувати єрархів, які стоять на чолі адмінстративних одиниць (єпархій чи екзархатів), установлених у межах території патріаршої Церкви, натомість тих, що установлені поза її межами, цей закон не буде мати зобов'язуючої сили. Другим прикладом може послужити ситуація, коли на Синоді Єпископів розглядається питання, яке можна віднести до духовного життя вірних власної Цервки свого права. Наприклад, проголошення окремого блаженного покровителем певної групи вірних[9]. Так у 2012 році, Синод Єпископів УГКЦ прийняв пропозицію, щоб проголосити блаженного мученика Володимира Прийму покровителем мирян УГКЦ. Ця постанова, разом із іншими, була проголошена і оприлюднена декретом Блаженнішого Святослава від 18 вересня 2012 р. Наступним кроком на реалізацію цієї постанови було видання іншого відповідного адміністративного документу у виді декрету Отцем і Главою УГКЦ, в якому є посилання на номер 1 канон 82 § 1 ККСЦ. Власне тут і виникає "юридичне непорозуміння", а сааме,  якщо цим декретом хотілось "стисліше окреслити дотримання закону", то в такому випадку постанову (рішення) Синоду потрібно би класифікувати як закон дисциплінарного змісту, який в свою чергу діяв би виключно в Україні, але не поза її межами, і тим самим не опубліковувати його серед синодальний постанов.

Даючи інтерпретацію цьому декрету, можна ствердити, що (а) посилання на вказаний номер канону 82 вважає все ж цю синодальну постанову, як закон, тому (б) його зобов'язуюча сила, разом із наступним декретом проголошення блаженного Прийму покровителем, буде мати обмежуючу силу, тобто зобов'язувати виключно в Україні. Крім того (в), якщо постанова (рішення) вважається законом, тоді не повинна бути розміщена між іншими рішеннями (постановами) Синоду 2012 р., (г) і проголошена як закон, а не оприлюднена, як рішення. Але тому, що знаходиться між іншими синодальними рішеннями (постановами) не повинна вважатись законом, але лишень як звичайне синодальне рішення. Якщо все-таки є синодальним рішенням, то у декреті проголошення блаженного мученика покровителем мав би бути вказаний другий номер цього параграфу (кан. 82 § 1, 2 ККСЦ), який говорить про право Патріарха "(...) скеровувати до вірних усієї Церкви, яку очолює, вказівки для викладання правдивої науки, плекання побожності, [...] затвердження і рекомендування практик, які сприяли б духовному добру вірних". Такий зміст краще би вказував, що Патріарх наголошує і пригадує рішення, а не закон власного Синоду[10].

Для уникнення таких, назвімо їх, "юридичних непорозумінь", можна дотримуватись наступних принципів. Два з них вказані самим східним законодавством, а саме, щоб єпархіяльні Єпископи, установлені поза межами території патріаршої Церкви, закони дисциплінарного характеру, як, наприклад, підвищення проценту оподаткування, проголосили самостійно власним декретом для своєї єпархії чи екзархії (кан. 150 § 3 ККСЦ) або просити, щоб закони дисциплінарного змісту прийняті Синодом Єпископів були проголошені окремим декретом Конгрегаціі для Східних Церков (кан. 150 § 3 ККСЦ)[11].

Отже, як бачимо, закони, прийняті Синодом Єпископів, в залежності від їхнього характеру (літургічні чи дисциплінарні), а також від того, хто їх проголосив, можуть мати обмежуючу правосильність. Для того, щоб уникати в майбутньому труднощів, яку матерію відносити до законів, а яку до рішень, а також питань, пов'язаних із проголошенням законів, які, по суті, є необхідними для усієї Помісної Церкви, пропоную наступні рішення: для кращого організування церковного життя краще би було, щоб зміст майбутніх законів української Церкви обмежувався до посилань загального права, а саме до виразів: партикулярне право, партикулярне право патріяршої Церкви, партикулярне право Церкви свого права [12], а інше волевиявлення Синоду відносити до категорії рішень.

Рішення

Крім того хочеться пригадати про можливість Синоду Єпископів видавати звичайні рішення, як альтернатива до законів, які, на відміну від них, не потребують проголошення, але тільки оприлюднення Патріярхом (кан. 112 ККСЦ).

Тому Синод Єпископів, маючи таку подвійну можливість у вираженні власної думки (чи то у виді закону, чи у виді рішення) відносно до певних питань, пов'язаних із життям власної Церкви, повинен сам вирішити: чи його волевиявлення буде в майбутньому називатись законом, чи рішенням. Тому синодальні отці, щоб мати можливість правильно зробити такий вибір (дати окреслення власним волевиявленням), повинні стисло дотримуватись тих понять, які характеризують закон: стабільність, універсальність, обов'язковість, проголошення, або тих аспектів, які окреслюють поняття рішення: кворум під час голосування отримати згоду чи вислухати пораду Синоду, правильний спосіб голосування (поіменний чи таємний), прийняття рішення обраним, оприлюднення рішення (divulgatio), тобто опубліковання його там, де вкаже Синод, видання декрету, якщо це необхідно. Отже, щоб цей технічний процес класифікування діяльності Синоду не забирав часу і уваги Отців від основних питань, потрібно, щоб при Секретаріатi Синоду були задіяні експерти із канонічного права, завдання яких і полягало би в тому, щоб правильно окреслити (назвати) волевиявлення Єпископів.

Рішення, про які говоримо, є другим способом після законів синодального волевиявлення Єпископів стосовно питань, які регулюють життя власної Церкви, згідно із попереднього і сучасного східного канонічного права, можуть належати до категорії звичайних рішень дисциплінарного, пасторального, літургічного, соціального характеру, а також до категорії рішень, які класифікуються як адміністративні акти Синоду.

Якщо вести мову про звичайні рішення, які не відносяться до категорії адміністративних актів Синоду, то необхідно підкреслити, що це можуть бути питання, які хоча і належать прямо до компетенції Патріарха, але, все-таки, розглядаються Синодом (наприклад, утворення різних комісій, комітетів, призначення відповідних для них керівників; фінансові питання). Звичайними рішеннями можуть бути питання, які запропонував окремий Єпископ, і на це була виражена згода Синоду (кан. 108 § 3 ККСЦ), а також інші питання, які відносяться до життя Церкви.

Адміністративні акти

Натомість те, що відноситься другого виду рішень, тобто адміністративних актів Синоду, про які згадується також у кан. 110 § 4 ККСЦ, корисним буде звернути увагу на історію редакції цього канону[13]. Комісія по редакції ККСЦ, підкреслюючи значення Синоду у житті окремої Церкви свого права, який приймає закони[14], вказує, що Синоду Єпископів притаманно також приймати і адміністративні акти. В такий спосіб варто звернути особливу увагу, що такі рішення є актами Синоду, а не актами Патріярха за згодою Синоду[15]. Східне канонічне право чітко говорить, що адміністративні акти не належать до компетенції Синоду Єпископів. За іншої умови (варто підкреслити, що така можливість існує) адміністративні акти можуть бути трьох видів[16]: (а) рішення, які приймає Синод, тому що так постановив Патріарх[17]; (б) рішення, в яких розглядаються питання, що належать до компетенції Синоду (тобто надавати згоду Патріархові щодо певних дій[18]) і (в) рішення, які на підставі самого права належать виключно до компетенції Синоду[19].

Крім того, часто у церковних документах[20] можна зустріти й іншу термінолексему –постанова, через яку окреслюють діяльність Синоду Єпископів. Звичайно, що впровадження нових термінів, не передбачених найвищим законодавцем у ККСЦ, не суперечить загальним церковним нормам, але, на нашу думку, не завжди те, що не забороняється – означає дозволеність, що тим самим лише породжує непорозуміння: що саме називати рішенням, а що – постановою.

У будь-якому випадку різнорідність у термінології (рішення чи постанова), якою окреслюється волевиявлення Синоду Єпископів, у питаннях, крім законів, не впливає на той факт, що вони для пізнішого юридичного застосування у житті помісної Церкви повинні бути оприлюднені (кан. 112 ККСЦ).

Що таке оприлюднення рішень Синоду? Це доведення до відома адресата про прийняття рішення щодо нього чи щодо питань, пов'язаних із його життям і діяльністю. Крім того, оприлюднення рішення – це вимога найвищого законодавця, тому є обов'язковою до виконання. Вона може відбутись у письмовій або усній формі. Оприлюдення рішень потрібно розуміти, як обнародування (divulgatio)[21](про що мова була вище). Рішення для того, щоб вступити в дію, можуть (але не повинні) мати загальний декрет (адміністративний акт), натомість існують певні категорії рішень, які відразу після позитивного голосування Синоду набирають чинності[22], а інші вимагають окремого декрету, в якому вказується дата вступу в дію такого рішення[23].

Закінчення

Канон 110 ККСЦ, який був предметом огляду цього дослідження, є добрим прикладом, через який виражається основне завдання Синоду Єпископів Патріаршої чи Верховно-Архиєпископської Церкви. Його діяльність, яка зосереджується у трьох видах (утворення законів, прийняття рішень, участь в адміністративних актах), допомагає краще реагувати, розглядати і вирішувати різні питання, пов'язані із життям власної Цекрви. Через законодавчу діяльність Синоду Єпископів існує також можливість утворити власне (партикулярне) право (кан. 1493 § 2 ККСЦ). Крім того, закони і рішення, які є волевиявленням синодальних отців, можуть бути поштовхом до утворення ius speciale, яке, після попереднього затвердження Римським Архиєреєм, передбачало би вирішення різних душпастирських питань, відповідь на які не знаходимо у загальному праві.

_________________________________

[1] Див.: Annuario Pontificio 2013. Città del Vaticano, 2013. – C. 3-7.

[2] Див.: Так само. - С. 8-9..

[3] Див.: С. МУДРИЙ. Короткий коментар Кодексу Канонів Східний Церков. Івано-Франківськ, 1995. – С. 55.

[4] Див.: D. M. PRÜMMER. Manuale Iuris Canonici. Friburgi, 1922, – C. 20; I. CREUSEN. Epitome Iuris Canonici cum commentariis, vol. I, Parisiis, 1949. – C. 87-88.

[5] Див.: IOANNIS PAULI II. Codex Iuris Canonici, 1983 // Acta Apostolicae Sedis 75 II (1983). ― С. 1–317. IOANNIS PAULI II. Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium, 1990 // Acta Apostolicae Sedis 82 (1990). Український переклад: Кодекс Канонів Східних Церков: Латинсько-українське видання. ― Рим, 1993. ― С. 1046–1363.

[6] Зрозуміло, що тут йдеться мова про того, хто виконує уряд єпархіяльного Єпископа. До нього прирівнюється також Адміністратор єпархії (кан. 229 ККСЦ), Апостольський Адміністратор (кан. 234 ККСЦ), Екзарх (кан. 313 ККСЦ), які, в свою чергу, не мусять бути хіротонізованими Єпископами.

[7] Див.: Codice di Diritto Canoncio e leggi complementari commentato. Roma, 2007. – С. 79; Codex Iuris Canonici, Powszechne i partykularne ustawodawstwo Kościoła katolickiego. Komentarz. Kraków, 2011. – С. 72.

[8] Див.: G. NEDUNGATT. A Guide to the Eastern Code. A commentary on the Code of Canons of Eastern Churches. Kanonika 10. Roma, 2002. – С. 175-176.

[9] Див.: Постанова 7, А, Синоду Єпископів УГКЦ 2012.

[10] Див.: A. Tanasiychuk. «L'esercitazione della potestà esecutiva nella Chiesa Patriarcale. Caso concreto: can. 82 § 1, 1 CCEO» in J. Wroceński - M. Stokłosa ed., La funzione amministrativa nell’ordinamento canonico. Atti del XIV Congresso Internazionale di Diritto Canonico (Varsavia 14-18 settembre 2011), Varsavia 2012, 123-130.

[11] Див.: ІВАН ПАВЛО ІІ. Апостольська Конституція Добрий Пастир, 58.

[12] Див.: I. ŽUŽEK. Un Codice per una “varietas Ecclesiarum” // Understanding the Eastern Code, Kanonika 8. Roma 1997. – С. 251; I. ŽUŽEK. Index Analyticus Codicis Canonum Ecclesiarum Orientalium, Kanonica 2. Roma 1992. – С. 170-174. 330-331.

[13] Див.: Nuntia 22 (1986) 81-84.

[14] Тобто, спочатку розглядає вище представлену матерію у ККСЦ, яка пізніше,вже як норма права окремої Церкви, береться під увагу під час редагування різних Статутів юридичних осіб у Церкві, Типіконів, Статутів, Конституцій інститутів богопосвяченого життя.

[15] Див.: Nuntia 7 (1978) 37.

[16] Див.: C. VASIL'. Patriarchálne cirkvi v Kódexe kánonov východných cirkví. Trnava, 1999. – С. 81-84. 89-91.

[17] Ними наприклад є: питання утворення екзархатів - к. 85 § 3; питання, які виключно відносяться до компетенції Патріярха, тобто утворення різних церковних комісій, іменування голів для комісій, відділів, депертаментів, залучення до виконання певних завдань священнослужителів - к. 89 § 2; надання урядів у патріяршій курії - к. 114 § 2; питання, які мав би розглядати разом із Постійним Синодом, але давши на це свою згоду (Постійний Синод) віддається на розгляд Великому Синоду - к. 119; призначення монаха парохом або іншого священнослужителя патріаршого собору.

[18] Синод має дати згоду Патріярхові на: перенесення патріяршого осідку - к. 57 § 3; заснування, окреслення, об'єднання, ділення, скасування, переміщення столиці єпархії чи церковної провінції - к. 85 § 1; перенесення Єпископа чи Митрополита - к. 85 § 2, 2; укладати угоди із цивільною владою - к. 98; переносити, відкладати, припиняти, розпускати Великий Синод - к. 108 § 1; усунення патріяршого економа - к. 122 § 2; скликання патріяршого собору поза часом приписаного правом - к. 141; перенесення помешкання емеритального Єпископа помешкання за межі єпархії в якій служив - к. 211 § 1; питання про наділення Єпископа коад'ютора всіма правами єпархіяльного Єпископа -к. 213 § 2; питання про відкликання екзарха із уряду - к. 314 § 2; заснування семінарії для багатьох єпархій - к. 334 § 1; надання звільнення від клирицького стану тим які мають постійне або тимчасове місце проживання на території патріяршої Церкви - к. 397; питання про скасування конфедерації монастирів свого права - к. 440 § 2; питання про заснування католицьких чи церковних університетів - к. 642 § 2; к. 649; питання про затвердження літургічних текстів і їх переклади - к. 657 §§ 1-2; питання про застереження розгрішення від деяких гріхів - к. 727; питання про прийняття до Католицької Церкви східного некатолицького Єпископа - к. 898 § 1; питання про скасування будь-якої юридичної особи, крім тих які були засновані чи затверджені Апостольським Престолом - к. 928, 1; питання про надання згоди на відчуження церковного майна, яке подвійно перевищує встановлену суму - кк. 1036 § 3; 1037, 3.

[19] Наприклад: питання про звіт патріяршого економа - к. 122 § 4; питання про звільнення з церковних урядів осіб звичайного трибуналу патріаршої Церкви - к. 1063 § 2.

[20] Див.: Постанови і Рішення Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви 1989-1999, Львів 1998; а також у Благовісниках Верховного Архиєпископа, видаючи декрет іменування на Єпископа вказується що це є рішення Синоду, а інше волевиявлення Синоду називається постанова.

[20] Див.: Dizionario russo-italiano, italiano-russo, під ред. V. Kovalev. Bologna 2007. – С. 2068.

[21] Наприклад: перенесення осідку резиденції Патріярха - к. 57 § 3; укладення угоди із цивільною владою - к. 98; перенесення, відкладення, припийняття і розпуск Великого Синоду - к. 108 § 1; обрання трьох членів Постійного Синоду - к. 115 § 2; усунення (звільнення) працівників звичайного трибуналу патріяршої Церкви - к. 1063 § 2.

[22] Наприклад: утворення нових ієрархічний церковних структур і персональні зміни Єпископів - к. 85; звільнення патріяршого економа - к. 122 § 2; заснування семінарії для багатьох єпархій - к. 334 § 1; звільнення від клирицького стану - к. 397.

Читайте також