У патріярших і верховноархиєпископських Церквах виконавча влада управління зосереджена в особі їхнього Предстоятеля[9]. Для кращого вивчення патріяршого і верховноархиєпископського уряду потрібно зосередитись на конкретній нормі права, а саме на каноні 82 § 1, 1 Східного Кодексу, дослідження якого більш детально поглибить розуміння питань, пов'язаних із адміністраційною владою у Церквах свого права із цим статусом.
Понад двадцять років після вступу в дію Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium (далі ККСЦ) наука східного канонічного права продовжує перебувати у періоді власного поглибленого та детального вивчення і є предметом дослідження як поодиноких науковців, так і цілих факультетів канонічного права.
Аналізуючи більшість опублікованих матеріалів, присвячених цій частині Corpus Iuris Canonici[1], можна ствердити, що студії східного канонічного права, включно із теперішнім часом, поділяються на два часові етапи. У першому періоді існування ККСЦ, що включає перші десять років від проголошення Кодексу, східні каноністи усвідомлювали той факт, що для більшості їхніх колег, експертів латинського законодавства, існування у Католицькій Церкві ще одного Кодексу не лише створювало наукову та еклезіальну трудність[2], а й породжувало багато додаткових запитань. Саме у цей період науковці східного права, або краще їх назвати «редакційними отцями», багато уваги приділяли дослідженню традицій східних Церков та доклали чимало зусиль для того, щоб у широкий і ґрунтовний спосіб дати пояснення деяким головним поняттям і канонічним питанням східного нового законодавства. Через власні наукові опрацювання вчені намагались репрезентувати східний Кодекс як невід'ємну частину Corpus Iuris Canonici Вселенської Церкви[3].
Другий період студій східного канонічного права включає в себе перші роки нового тисячоліття і характеризується детальнішими і більш поглибленими науковими опрацюваннями з окремих тем. Так, наприклад, вчені у цей період зосереджують свою увагу переважно на тих питаннях, які розглядають юрисдикцію Патріарха поза канонічною територією власної Церкви, також досліджують завдання східних католицьких Церков в екуменічному діалозі, літургічні питання, особливо коли йдеться про проголошення літургічних текстів і видання літургічних книг, питання, які відносяться до канонічної форми вінчання між двома східними християнами або у мішаному подружжі.
Можна позитивно відзначити, що попередні роки наукових досліджень з церковного законодавства Східних Католицьких Церков не лише виконали велике завдання стосовно розвитку науки церковного права, але й стали фундаментом для наступних детальних опрацювань та поглиблених наукових праць.
«Подвійна» виконавча влада у Східних Католицьких Церквах
Перш ніж перейти до розгляду основного аргументу цього дослідження, хочу коротко розглянути питання про поняття Східних Католицьких Церков і про здійснення в них уряду виконавчої влади. Найвищий Законодавець поділяє Східні Католицькі Церкви на патріярші Церкви, верховноархиєпископські Церкви, митрополичі Церкви свого права і інші Церкви свого права,канонічний стан яких є ще не визначений, тобто ними є поодинокі єпархії чи екзархії, які не належать до жодної вищезазначеної класифікації Східних Католицьких Церков. Вказаний організаційно-еклезіологічний поділ Східних Католицьких Церков у каноні 27 ККСЦ окреслює їх не обрядами, а Церквами свого права.
Одним із конститутивних елементів такого coetus christifidelium є наявність ієрархічного супроводу як найвищого органу, який її очолює. Очолювати – означає виконувати владу управління над усіма Єпископами і над усіма вірними (священнослужителями, богопосвяченими особами, мирянами), які приналежать, тобто є приписані, до тієї самої Церкви свого права. Так, наприклад, у патріярших і верховноархиєпископських Церквах існує уряд Патріярха і Верховного Архиєпископа, які, згідно із тим самим законодавством, вважаються її отцем і главою (кан. 55 ККСЦ). У Митрополичих Церквах свого права її очільником є Митрополит (кан. 155 ККСЦ), тоді як в інших Церквах свого права влада управління (юрисдикція) є віддана власному Ієрарху (кан. 174 ККСЦ).
Продовжуючи говорити про найвищу виконавчу владу управління в окремій Церкві свого права,варто наголосити, що суб'єкт її виконання, тобто особа, яка очолює власну Церкву свого права, наділена також і іншим видом виконавчої влади управління, яку отримує через прийняття уряду єпархіяльного Єпископа. Так, наприклад, Патріярх чи Верховний Архиєпископ, які очолюють власні Церкви, одночасно є єпархіяльними Єпископами для власних єпархій (кан. 95; кан. 101 ККСЦ). Митрополит, який очолює митрополичу Церкву свого права,є єпархіяльним Єпископом для єпархії, яка йому була повірена (кан. 158 § 2 ККСЦ). Ієрарх, окрім того, що очолює Церкву свого права, яка утворена з однієї або декількох ієрархічних структур, є також єпархіяльним Єпископом однієї із них: чи то була би єпархія, чи екзархія (кан. 174 ККСЦ).
Отже, стверджується, що одна фізична особа, яка наділена двома різними за рівнем урядами, виконує одночасно два різні типи влади управління: перший– це вища виконавча влада, яка відноситься до управління усією Церквою свого права іна чолі якої стоїть, другий тип – це нижча (менша) влада, яку фізична особа виконує через отримання уряду єпархіяльного Єпископа. Вища влада управління в поодиноких Східних Католицьких Церквах свого права належить Патріярху, Верховному Архиєпископу, Митрополиту та Ієрарху, який очолює Церкву свого права. Останній тип влади дещо відрізняється від патріяршої, верховноархиєпископської і митрополичої.
Після представлення двох видів виконавчої влади управління, якими наділена одна і та сама особа, важливо детальніше описати про особливості її виконання. Таке рішення зумовлене нестачею відомостей на цю тему, що часто створює непорозуміння або помилкову інтерпретацію норм права. Особи, які очолюють Церкву свого права, будучи одночасно єпархіяльними Єпископами, виконують в своїй єпархії три види влади управління: виконавчу, законодавчу і судову. Натомість, коли особи діють як Предстоятелі власної Церкви, то у такому разі вони наділені виключно виконавчою владою.
У цьому дослідженні обмежимось розглядом питання, яке окреслює адміністрування виконавчої влади особами, які очолюють патріярші і верховноархиєпископські Церкви.
Насамперед слід пам'ятати, що патріярші[4] і верховноархиєпископські[5] Церкви утворюються з особи Патріярха або Верховного Архиєпископа та їх Синоду Єпископів кожного зокрема, відповідно до того, який вони очолюють. Декрет другого Ватиканського Собору про Східні Церкви Orientalium Ecclesiarum, 7, який для власного редагування визнає значення і вклад Вселенських Соборів першого тисячоліття[6], вважається основним науковим і сучасним джерелом, що описує виконавчу владу управління Патріярхом власної Церкви, яку він очолює[7]:
Від найдавніших часів у Церкві існує інститут Патріархату, що його визнали вже перші Вселенські Собори. Східний патріарх - це єпископ, якому належить юрисдикція над усіма єпископами, в тому числі й митрополитами, над клиром і народом своєї території чи обряду, відповідно до норм права при збереженні примату Римського Архиєрея. Скрізь, де єрарха якогось обряду наставлено поза межами патріархальної території, він, згідно з нормами права, залишається у складі єрархії патріархату цього обряду.
Натомість Синод Єпископів - це зібрання висвячених Єпископів, які здійснюють архиєрейське служіння для вірних тієї самої Церкви свого права в межах її канонічної території чи поза нею (кан. 102 ККСЦ). Такий колегіальний орган, через власні синодальні рішення, виконує важливе значення не тільки стосовно планування і координування пасторального життя, але й згідно із церковним правом є найвищим законодавчим (кан. 110 § 1 ККСЦ) і судовим органом (кан. 110 § 2 ККСЦ) для власної Церкви. Синод Єпископів бере участь у виконавчій владі управління (кан. 110 § 4 ККСЦ)[8] у тих випадках (передбачених тим же самим правом), коли він має виконати певні адміністративні акти в Церкві (кан. 122 § 4; кан. 126 § 2; кан. 1063 § 2 ККСЦ), а також тоді, коли потрібно виразити власну думку чи надати згоду щодо справ, які відносяться до життя усієї Церкви. Підтвердженням цього можуть бути різні канони загального права, які передбачають випадки, в яких Патріярх для важливості (ad validitatem) здійснення виконавчої влади потребує отримати згоду чи просто вислухати думку цього законодавчого і судового органу Церкви свого права, яку він очолює.
Так, наприклад, дозвіл Синоду Єпископів вимагається тоді, коли Патріярх чи Верховний Архиєпископ з дуже поважної причини вирішує перенести осідок власної резиденції (кан. 57 § 3 ККСЦ), коли бажає заснувати, змінити або скасувати єпархії чи церковні провінції (кан. 85 § 1 ККСЦ), коли він хоче надати Правлячому Архиєрею Єпископа-помічника чи Єпископа-коад'ютора (кан. 85 § 2, 1 ККСЦ),а також у тому випадку, коли Патріярх чи Верховний Архиєпископ має намір перенести Єпископа чи Митрополита до іншого єпархіяльного чи титулярного осідку (кан. 85 § 2, 2 ККСЦ). Однак Предстоятель повинен ви слухати думку Синоду Єпископів у тих випадках, коли певні питання відносяться до усієї Церкви, яку він очолює (кан. 82 § 3 ККСЦ), а також у тому разі, коли він має намір звернутись до Апостольської Столиці з проханням утворення персональної парафії чи ієрархічної структури на тих територіях, де немає приналежних до очолюваної ним Церкви свого права ні церковної, ні ієрархічної структури (кан. 148 § 3 ККСЦ).
Як вже було сказано попередньо, у патріярших і верховноархиєпископських Церквах виконавча влада управління зосереджена в особі їхнього Предстоятеля[9]. Для кращого вивчення патріяршого і верховноархиєпископського уряду потрібно зосередитись на конкретній нормі права, а саме на каноні 82 § 1, 1 Східного Кодексу, дослідження якого більш детально поглибить розуміння питань, пов'язаних із адміністраційною владою у Церквах свого права із цим статусом.
Кан. 82 § 1, 1 ККСЦ, який є предметом цього дослідження, передбачає, що Патріярх або Верховний Архиєпископ, виконуючи виконавчу владу управління у власній Церкві, користується правом видавати декрети. Основною метою таких адміністративних документів є показання правильного застосовування певної норми права. Також вони забезпечують зберігання і виконання належним чином церковних законів дисциплінарного чи літургічного характеру. Отже, такий декрет Предстоятеля буде вважатись правосильним, якщо розглядатиме виключно закони загального (ККСЦ) або партикулярного права цієї Церкви свого права. Йдучи за думкою Найвищого Законодавця, і дотримуючись стислого пояснення використаної термінології у каноні, можна ствердити, що предметом вивчення декрету не можуть бути рішення Синоду Єпископів цієї Церкви свого права. Декрет розглядає лише ті питання, які після проходження голосування під час синодальних праць і проголошення їх Патріархом чи Верховним Архиєпископом отримали силу закону у власній Церкві свого права.
Тут не йдеться про проголошення нового закону чи інтерпретацію вже існуючої норми права, але лише бажання показати правильний спосіб її застосування, тобто виконання у щоденному житті. Власне, такий декрет буде прирівнюватись до адміністративних актів, які у Церкві можуть здійснювати виключно суб'єкти, які наділені виконавчою владою управління. Потрібно пам’ятати, щозакон,з причини якого видається такий декрет, є результатом виконання законодавчої влади управління Синодом Єпископів патріяршої або верховноархиєпископської Церкви.
Аналізуючи поняття декретів,про які йдеться у кан. 82 § 1, 1 ККСЦ, необхідно зауважити, що східне церковне законодавство не показує чіткого класифікування і різниці між загальними декретам і поодинокими адміністративними актами (декрети, привілеї, диспензи). Більше того, канони східного Кодексу зосереджують виключно ті норми, які відносяться до поодиноких адміністративних актів (кан. 1510 § 2 ККСЦ), натомість про загальні декрети взагалі не згадується.
Для кращого зрозуміння думки Найвищого Законодавця потрібно повернутись до процесу редакції східного церковного законодавства, адже в ньому, власне, описано, що така відсутність понять про загальні декрети була свідомим рішенням Комісії з редакції Східного Кодексу. Комісія вважала зайвим впроваджувати до норм Східного Кодексу Канонічного Права (СІСО) поняття, які відносяться до «decreta», «instructiones», «praecepta», «statuta», «ordines», «regulae» іт.д., які, в свою чергу, знаходяться у відповідних титулах III-IV Кодексу Канонічного Права (СІС). У будь-якому разі,робоча група визнала все-таки за необхідність вказати із однозначною точністю поняття адміністративних актів, про які йдеться в кан. 82 § 1, 1[10]. Можна ствердити, що, з однієї сторони,вчені намагались у майбутньому Кодексі[11]зменшити до мінімуму ті питання, які відносяться до адміністративної сфери, але, з іншого боку, відсутність відповідних норм дало поштовх до утворення різних інтерпретацій щодо виду декретів, про які говориться у кан. 82 § 1, 1 ККСЦ. Так, наприклад, якщо підтримати думку одних науковців, то ці декрети, про які йдеться у згаданому каноні, потрібно вважати як загальні виконавчі декрети[12], для інших вчених - такі документи вважатимуться поодинокими адміністративними актами (поодинокими декретами)[13].
Для того, щоб пояснити правильне інтерпретування чи застосування цієї норми права в церковному адмініструванні у патріярших і верховноархиєпископських Церквах, вважаю, що потрібно звернутись до законодавчої доктрини латинського церковного законодавства. Можливість такого користування законодавством (Кодесу Канонічного Права (СІС) іншої Церкви свого права можна пояснити наявністю кан. 1499 ККСЦ. Згідно із цією нормою права Найвищий Законодавець дозволяє у тих випадках, коли виникає сумнів щодо інтерпретації певної норми права, звернутись до паралельних місць не тільки у тому самому ККСЦ, але і до усього «Corpus Iuris Canonici»[14]. Тому для роз'яснення питання, про який вид декретів йдеться у кан. 82 § 1, 1 ККСЦ, можна скористатись з навчання латинського Кодексу, який у першій книзі представляє класифікацію декретів.
Згідно із першим поділом, який репрезентує церковне право для вірних латинської традиції, існують декрети, які належать до категорії загальних декретів із силою закону (канн. 29-30 ККП), і загальні виконавчі декрети (канн. 31-33 ККП). Натомість другий поділ церковних декретів характеризується спрямуванням на загальні виконавчі декрети, які належать до категорії загальних адміністративних актів[15]і відрізняються від декретів, які стосуються категорій поодиноких адміністративних актів (кан. 35 ККП; кан. 1510 §§ 1-2, 1 ККСЦ)[16]. Видавати виконавчі декрети із силою закону належить до суб'єктів права, які у Церкві користуються законодавчою владою управління. Однак загальні виконавчі декрети є у компетенції тих, хто наділений виконавчою владою управління у церковній спільноті.
Уважне вивчення поняття загальних виконавчих декретів дозволяє ствердити, що вони видаються особами, які виконують виконавчу владу управління. Загальні виконавчі декрети характеризуються не тільки тим, (а) що мають бути видані особою, яка наділена такою владою управління, але й тим, (б) що адресатом такого документу має бути певна група осіб (окрема спільнота), а не окрема особа, а також тим, (в) що вони тісно пов'язані із існуючим законом. Натомість те, що характеризує поодинокі адміністративні акти (тобто поодинокі декрети), це (а)не тільки особи, які на підставі здійснюваного уряду у сфері виконавчої влади видають такий документ, але також і те, (б) що адресатом такого документу вже є окрема особа, яка потребує, згідно із правом, бути доведеною до відома щодо прийнятого рішення по відношенню до неї, вираженого у такому адміністративному документі.
Відсутність понять щодо загальних виконавчих декретів через свідомий вибір Редакційної Комісії із східного законодавства, а також факт їх відмінності від поодиноких декретів, вимагає від Предстоятелів, які очолюють патріяршу чи верховноархиєпископську Церкву, більшої уваги у реалізації та інтерпретації власної виконавчої влади, особливо тоді, коли застосовують кан. 82 § 1, 1 ККСЦ. Вищезгадана норма загального права східних католицьких Церков передбачає, що декрети, видані Патріярхом, повинні вважатись загальними виконавчими декретами, а не поодинокими декретами[17]. Останні, хоч і забезпечують реалізацію виконавчої влади урядом, проте не мають сили закону (тобто не стають новим законом) і не прирівнюються до загальних виконавчих декретів.
Поодинокими декретами Предстоятель послуговується у тому випадку, коли має вирішити внутрішні питання власної Церкви, яку він очолює, або питання власної єпархії, де він виконує уряд єпархіяльного Єпископа. Їхнє застосування виражається, наприклад, у ситуаціях, коли Предстоятель має призначити поодиноких священнослужителів до виконання певних додаткових завдань(кан. 89 § 2 ККСЦ) чипрогошення законів і оприлюднити синодальні рішення (кан. 112 § 1 ККСЦ); у випадку, коли має утворити Патріяршу курію, яка повинна відрізнятись від єпархіяльної курії власної Єпархії через призначення осіб на уряд канцлера або на інші уряди в ній(кан. 114 § 1 ККСЦ) чи видання грамот канонічного призначення на уряд єпархіяльного чи титулярного Єпископа (кан. 187 § 1 ККСЦ). Через такий вид декретів Патріярх здійснює владу управління також і у своїй єпархії, коли має прийняти якесь рішення, або тоді, коли має відбутись канонічне призначити на уряд.
В інших Титулах ККСЦ також знаходяться норми права, які відносяться до реалізації виконавчої влади управління особою Патріярха чи Верховного Архиєпископа, за яким закріплюється право висвячувати і впроваджувати на уряд Митрополитів і Єпископів (кан. 86 ККСЦ); обов'язок нагляду особисто чи через Візитаторів щодо дотримання традицій власного обряду усіма вірними, а особливо тих, які знаходяться на територіях, де немає ієрархічних структур власної Церкви (кан. 148 § 1 ККСЦ);обов'язок висловлювати власні думки, коли йдеться про організування душпастирської опіки єпархіяльним чи дієцезіяльним Єпископом Церкви свого права для вірних, які знаходяться поза канонічними межами (кан. 193 § 3 ККСЦ). Патріярх чи Верховний Архиєпископ наділені також правом уділяти святе Таїнство Подружжя для власних вірних в усьому світі (кан. 829 § 3 ККСЦ); скликати Синод Єпископів власної Церкви, у якому повинні брати участь усі її висвячені Єпископи (кан. 102 § 1; кан. 103 ККСЦ); проголошувати новоприйняті закони тим же Синодом Єпископів і оприлюднювати його синодальні рішення (кан. 112 § 1 ККСЦ); просити єпархіяльних Єпископів, поставлених поза територією патріаршої Церкви, про проголошення дисциплінарних законів, прийнятих Синодом Єпископів, як законів для власної єпархії чи екзархату (кан. 150 § 3 ККСЦ); затверджувати літургічні тексти власної Церкви свого права (кан. 657 § 1 ККСЦ).
Єпископи, що виконують владу управління поза межами території патріяршої Церкви, мають обов'язок брати участь у Патріяршому Соборі (кан. 143 § 1,1; § 2 ККСЦ) та раз на п'ять років надсилати Патріярху один екземпляр про звіт життя і діяльність власної ієрархічної церковної одиниці (кан. 206 § 2; кан. 318 § 2 ККСЦ). Кандидат на єпископські свячення повинен скласти присягу послуху Патріярху щодо питань, які належать на підставі самого права до уряду Патріярха (кан. 187 § 2 ККСЦ). Єпархіяльний Єпископ, який виконує владу управління поза межами території патріяршої Церкви і не належить до жодної церковної митрополичої провінції, повинен просити поради у Патріярха щодо вибору митрополита, якому повинен підпорядковуватися (кан. 139 ККСЦ).Єпископи, які належать до патріяршої Церкви, але виконують уряд поза її канонічною територією, запрошуються разом із Патріярхом здійснити прощу до гробів святих Апостолів що у Римі (кан. 208 § 2 ККСЦ)[18].
Це коротке дослідження має на меті впровадити певне розуміння у питаннях, які відносяться до здійснення виконавчої влади управління у патріярших і верховноархиєпископських Церквах.
Східне католицьке законодавство, незважаючи на певний проміжок часу від моменту вступу в дію у житті усієї Вселенської Церкви, продовжує залишатись предметом наукових студій. Крім того, існування і застосування ККСЦ у щоденному церковному житті як волевиявлення Вселенського Архиєрея, який його затвердив і проголосив, ставить перед науковцями нові виклики і завдання щодо ґрунтовного вивчення його змісту. Майбутні дослідження цих юридичних церковних норм не лише будуть причинятись до розвитку канонічного права як наукової дисципліни, але й сприятимуть в правильному застосуванні його норм у житті Східних Католицьких Церков.
[1] Вираз Corpus Iuris Canonici, який використав Іван Павло ІІ під час презентації східного Кодексу, означає сукупність трьох норм, проголошених Римським Архиєреєм: CodexIuris Canonici (1983), Pastor Bonus (1988), Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium (1990)– див.: Discorso del Santo Padre alla presentazione del Codice dei Canoni delle Chiese Orientali alla XXVIII Congregazione Generale del Sinodo dei Vescovi, 25 жовтня 1990, 8, // Nuntia 31 (1990), 20.
[2]Для кращого вивчення цього питання можна звернутись до статті P. Gefaell. Rapporti tra i due «Codici» dell’unico «Corpus Iuris Canonici»//Metodo, Fonti e Soggetti del Diritto Canonico/ ред. J.I. Arrieta, G.P. Milano. – Città del Vaticano, 1999.– C. 654-669.
[3]Як прикладом можуть бути такі публікації: O. Bucci. Il Codice di Diritto Canonico Orientale nella storia della Chiesa // Apollinaris, 55 (1982). – C. 370-448; I. Žužek.Presentazione del«Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium» // Monitor Ecclesiasticus, 115 (1990). ―С. 591–612; O. Bucci. La Genezi della struttura del diritto della Chiesa latina e del diritto delle Chiese cristiane orientali in rapporto allo svolgimento storico del diritto romano e del diritto bizantino // Apollinaris, (1992). – C. 93-135; I. Žužek.Riflessioni circa la Costituzione Apostolica«Sacri Canones» 18 ottobre 1990// Apollinaris,(1992). – C. 53-64; G. Nedungatt. Il Codice dei Canoni delle Chiese Orientali //La civiltà Cattolica, 1 (1992). –C. 136; D. Salachas. Ecclesia Univesrale et Ecclesia sui iuris nel Codice latino e nel Codice dei Canoni delle Chiese orientali // Apollinaris, (1992). – C. 65-76; D. Salachas. L’appartenenza giuridica dei fedeli a una Chiesa orientale sui iuris o alla Chiesa latina // Periodica, 83 (1994). ―С. 19–55. D. Salachas.Il dialogo teologico ufficiale tra la chiesa cattolico-romana e la chiesa ortodossa.Iter e documentazione //Quaderni di O Odigos, X/2 (1994). ―С. 188–194; D. Salachas. Problematiche interrituali nei due Codici orientale e latino // Apollinaris, (1994). – C. 635-690; I. Žužek.Bipartizione e tripartizione dei “Christifideles” nel CIC e nel CCEO // Apollinaris, 67 (1994). ―С. 63–88; C. G. Fürst. Interdipendenza del diritto canonico latino ed orientale. Alcune osservazioni circa il Diritto Canonico delle Chiesa Cattolica // Il Diritto Canonico Orientale nell’ordinamento ecclesiale / ред. K. Bharanikulangara. Studi Giuridici XXXIV. – Città del Vaticano, 1995. – C. 14; I. Žužek.Un codice per una «Varietas Ecclesiarum» // I. Žužek.Understanding the Eastern Code, Kanonika 8. – Roma, 1997. – C. 239-265; J. Abbass.CCEO e CIC a confront // Apollinaris, (2001). – C. 207-257;D. Cito.Il Papa supremo Legislatore // Quaderni di diritto ecclesiale,13 (2000). – C. 32-45.
[4] У Католицькій Церкві існують шість східних католицьких патріархатів: Коптійська Церква (олександрійський коптійський Патріярх і Синод Єпископів коптійської Церкви); Мелхітська Церква(Патріярх Антіохії і Синод Єпископів Мелхітської Греко-Католицької Церкви); Сирійська Церква (Патріярх Антіохії для Сирії і Синод Єпископів Сирійської Католицької Церкви); Маронітська Церква (Патріярх Антіохіі для маронітів і Синод Єпископів маронітської Церкви); Халдейська Церква (Патріярх халдейський і Синод Єпископів халдейської Церкви); Вірменська Церква (вірменський Патріярх і Синод Єпископів вірменської Церкви) – див.: Annuario Pontificio 2008. – С. 1123.
[5] Необхідно пам'ятати кан. 152 ККСЦ, яким стверджується, що коли у загальному праві говориться про патріярші Церкви і Патріярхів, то ці норми необхідно застосовувати також і до верховноархиєпископських Церков і їх Верховних Архиєпископів. Тому оминеться окреме вивчення канонів про верховноархиєпископські Церкви, адже приписи загального права, які розглядають патріярші Церкви, застосовуютьсятакож і до верховноархиєпископських Церков. Ними у Католицькій Церкві є: УГКЦ (Верховний Архиєпископ і Синод Єпископів УГКЦ); Сиро-Малабарська Церква (Верховний Архиєпископ і Синод Єпископів Сиро-Малабарської Церкви); Сиро-Маланкарська Церква (Верховний Архиєпископ і Синод Єпископів Сиро-Маланкарської Церкви); Румунська Греко-Католицька Церква (Верховний Архиєпископ і Синод Єпископів) – див.: Annuario Pontificio 2008. – С. 1123.
[6] Натомість найбільш античні джерела церковного права, які говорять про права і обов'язки Патріярхів, можна знайти у І Нікейськом Соборі, кан. 6; у І Константинопольському Соборі, канони 2 і 3; Халкедонському Соборі, канони 9 і 28; у IV Константинопольському Соборі, канони 17 і 21.
[7]Див.: I. Žužek.Un Codice per una “Varietas Ecclesiarum” // Studi sul Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium / ред. S. Gherro. – Padova, 1994. – C. 24.
[8] Більш обширно на цю тему див.: А. Танасійчук. Закони, рішення і адміністративні акти Синоду Єпископів Патріаршої Церкви // Богословський Портал 2014. —http://theology.in.ua/ua/bp/theologia/practical/canon/57103/ (останнє відвідування 12.10.2014).
[9] На підставі ККСЦ існують деякі випадки, в яких Синод Єпископів патріяршої Церкви користується правом здійснювати певні акти, властиві виконавчій владі. Одним із таких прикладів може бути звільнення церковних суддів, які працюють у звичайному трибуналі патріяршоїЦеркви (кан. 1063 § 2 ККСЦ).
[10]Pontificia Commissio Codici Iuris Canonici Orientalis Recognoscendo,Nuntia, 22 (1986) 61.
[11] Див.: Nuntia, 13 (1981) 12.
[12] Див.: Вираз загальні виконавчі декрети є частиною змісту латинського церковного права –Codex Iuris Canonici, кан. 31; C. Vasil’.Patriarchálne cirkvi v Kódexe kánonov východných cirkví. – Trnava, 1999. – C. 148.
[13] Див.: G. Nedungatt. A Guide to the Eastern Code.A commentary on the Code of Canons of Eastern Churches. – Roma, 2002. – C. 164.
[14] Див.:J. Abbass.Two Codes in Comparison, Kanonika 7. – Roma, 2007. – C. 133-149; G. Nedungatt. A Guide to the Eastern Code.A commentary on the Code of Canons of Eastern Churches. – Roma, 2002. – C. 822; D. Salalchas, L. Sabbarese. Chierici e ministero sacro nel Codice latino e orientale. – Città del Vaticano, 2004. - C. 224.
[15] Див.: J.García Martín.Atti amministrativi generali.– Roma, 2004. – C. 81-82.
[16] Див.: J.García Martín.Atti amministrativi generali. – Roma, 2004. – C. 89.
[17] Див.: Nuntia, 22 (1986), 61.
[18] Див.: Nuntia, 29 (1989), 29-30.