о. д-р. Ісидор Нагаєвський. Кирило-Методіївське Християнство на Руси-Україні

Тому з правдивою приємністю випускаємо в світ твір о. д-ра Ісидора Нагаєвського про «КИРИЛО-МЕТОДІЇВСЬКЕ ХРИСТИЯНСТВО НА РУСІ-УКРАЇНІ», що є тією праісторією християнської України, яка довела до стану часів Ігоря та до хрищення княгині Ольги. В світлі одного і другого та на підставі цікавих зіставлень, хоча і не остаточ­них, о. Іс. Нагаєвського діло св. Володимира було не революційним, а еволюційним. Воно закінчило процес, що його започаткували св. Бра­ти, та блискуче завершило акт княгині Ольги.

о. д-р. Ісидор Нагаєвський. Кирило-Методіївське Християнство на Руси-Україні. pdf

З передмови

Вже в році 1955 Україна та її нарід може святкувати перше тисячо­ліття свого християнства. Приблизно в тому році її володарка-реґентка, княгина Ольга, охристилась та почала робити заходи про схристиянізування своєї країни. На це вказують її старання як у Візантії, так і на Заході. В історичних джерелах записана її поїздка в Константинопіль та згодом відрядження в Україну першого висвяченого для України єпископа — Адальберта. На жаль, через відомі історичні події, акцію княгині Ольги зачисляють тільки до передісторії християн­ ства в Україні. Її внук — Володимир Великий своїм рішучим зворотом до християнства затьмив діло своєї бабки. Рішучість і розмах, з яким він провів хрищення Руси-України, цілком відповідали і його вдачі і його становищу безспірного володаря держави. Княгина Ольга, хоч і відзначалася рішучістю, але вона була тільки реґенткою країни. По смерті свого чоловіка Ігоря, вона мала виховати малолітнього сина Святослава та в свій час передати йому управу державою, що вона була й зробила. На жаль, Святослав не продовжував і не розвинув розпочатого діла своєї матері, і через те в історії християнізації Украї­ни приходить до певної офіціяльної перерви. Але подібне траплялося і в деяких інших країнах, що приймали християнство.

Отже, на нашу думку, Україна може святкувати своє християн­ське тисячоліття, не ждучи аж 1988 р. За тогочасною бо прагматикою хрищення монарха є вихідним пунктом, від якого народи числять свою приналежність до християнської спільноти народів, помимо того, що таке хрищення володаря ще ніяк не говорило, що ціла країна ставала християнською. Щобільше, навіть пізніша поганська реакція не пере­креслювала значення такого акту. Ми знаємо, що, наприклад, Франція числить своє християнство від часів Хлодвіга, що навернувся нагло до християнства. Але ніхто не скаже, що ціле населення його країни стало так само нагло й зразу християнським. Тому коли княгиня Ольга як суверенка Української Держави прийняла св. Хрест, вона була охрищена не тільки як приватна особа, але як володарка держа­ви. Тоді, як і сьогодні, релігія не була і не є справою тільки приватною.

А вже ніяк вона такою не була в монархічному устрою тодішних держав. Ми вважаємо, що офіціяльне християнство України треба числити від княгині Ольги, і то тим більше, що за її регентства хри­стияни мусіли бути вже значною  і  впливовою   групою навіть і в дер­жавному апараті, коли вони в 944 році творили рівноправну частину посольства, що підписало та заприсягло по-християнському договір між Україною та Візантією. З такою значною християнською групою в державі, з християнською володаркою на чолі тієї держави, можемо слушно питати себе: чого ще бракувало, щоб Україну можна було вже від тоді числити державою, яка прийняла Христове благовіщіння?

Тому з правдивою приємністю випускаємо в світ твір о. д-ра Ісидора Нагаєвського про «КИРИЛО-МЕТОДІЇВСЬКЕ ХРИСТИЯНСТВО НА РУСІ-УКРАЇНІ», що є тією праісторією християнської України, яка довела до стану часів Ігоря та до хрищення княгині Ольги. В світлі одного і другого та на підставі цікавих зіставлень, хоча і не остаточ­них, о. Іс. Нагаєвського діло св. Володимира було не революційним, а еволюційним. Воно закінчило процес, що його започаткували св. Бра­ти, та блискуче завершило акт княгині Ольги. Це зовсім не відбирає св. Володимирові його великої заслуги. Навпаки, її йому додає, по­казуючи, що його діло не було примхою потужного володаря, чи успі­хом візантійської династичної політики, але доказом глибокого дер­жавного розуму. Володимир бачив, що значить собою християнство, та знав добре його коріння і силу вже навіть у нутрі його володінь та, за Божою благодаттю, зробив відповідні висновки без вагань.