о. д-р. Михайло Лесів. Провідні ідеї Львівського З'їзду українських богословів 1936 року

76 років тому в житті УГКЦ відбулась подія непересічного  значення. А саме, в днях 22-25 грудня 1936 року УБНТ, при  співучасті широкого кола науковців та духовенства (близько 200 учасників), організувало з’їзд українських богословів. Причиною до такої зустрічі було те, що саме в цей час була 300 – літня річниця від дня смерті митрополита Йосифа Вельямина Рутського. Проте, чи не найосновнішою причиною скликання Унійного З’їзду було те, що богослови української церкви бажали осмислити історично – богословські підстави буття церкви. Сміливо можемо сказати, що З’їзд українських богословів в 1936 році був важливим кроком  в усвідомленні своєї церковної  ідентичності.

Ініціювання митрополитом Андреєм  в 1907 році так званих Велеградських  З’їздів  надихнуло не лише українську, але також інші слов’янські церкви духом братерства та церковного порозуміння. Однак, аналізуючи тогочасну ситуацію можемо сказати,  що зустрічі та конференції, які задумувались їх творцями для реального поглиблення єдності, пізнання і відповідно розуміння різних традицій Вселенської Церкви, перетворились на зустрічі,  які тікали від болючих та необхідних для вирішення тем.[1] Така ситуація посприяла тому, що Українська Греко-Католицька Церква почала серйозніше замислюватися саме над місією своєї Церкви. Владики та богослови не лише беруть активну участь, як це мало місце перед тим, в зустрічах за кордоном, а з ініціативи також митрополита Андрея організовують Унійний З’їзд у Львові.

Після короткого огляду історичного тла львівського з’їзду перейдімо до розгляду обговорюваних питань. Під час конгресу були виголошені 12 доповідей після кожної з них було обговорення даного питання  і відповідно в кінці була прийнята загальна постанова. Саме ці матеріали будуть основою нашого огляду.

І Традиція Церкви

Широко розглядаючи життя Київської Митрополії у всіх періодах її існування, учасники Львівського  З’їзду особливу увагу присвятили розгляду питань, які відносились  до тої її частини, яка була в сопричасті із Римською Церквою. Бажаючи проаналізувати справжню еклезіологічну мотивацію та наслідки об’єднавчого  руху на українських землях. Першим  і дуже важливим, що, на думку з’їзду, може показати еклезіологічні рації для позитивного чи негативного ставлення до факту існування Греко-Католицької Церкви  є  відповідь на питання - що є церковним джерелом Берестейського Собору. Основною відповіддю, яка прозвучала на з’їзді була - що творці Берестейської Унії нічого такого, щоб противилось давній традиції Київської Митрополії не зробили,  а, навпаки, відродили те, до чого раніше прагнула матірна Візантійська Церква. З’їзд богословів ставить в один логічний зв'язок рішення «в першу чергу вселенських Соборів в Ліоні (1274р.), Флоренції (1439р.), а дальше партикулярного Собору української Церкви в Бересті (1595)[…]».[2] Тому учасники з’їзду, говорячи про дітей тогочасної греко-католицької Церкви, називають їх «спадкоємцями Флорентійської ідеї, відродженої в Бересті».[3]

Важливе і навіть вирішальне місце в житті східної церкви займають рішення  собору чи синоду. Тому, наступною темою, яка цікавила Львівський З’їзд, і яка має відношення до соборнотворчої діяльності Греко-Католицької Церкви, є Замойський Синод. Доказів про великий його вплив на життя Унійної Церкви не потрібно й шукати. Але відкритим, в час конгресу було питання, чи відповідав він еклезіальній традиції Київської митрополії? З перебігу обговорень бачимо, що однозначної відповіді учасники не дали, однак широко охарактеризували його напрацювання. Як можна побачити з обговорення, на думку учасників З’їзду, Замойський Синод, бажаючи навести лад в Церкві, йшов подвійним шляхом. Одним напрямком було, що Синод бажав відмежуватись від тих, особливо літургійних практик, які прийшли із сторони московської Церкви: «Ціль Замойського Синоду була: постановами різко відмежувати Унійну Церкву від православної […]».[4] Другий шлях, по якому намагався йти Синод, - це реакція на тотальну латинізацію, яка насувалась на греко - католицьку Церкву. Доповідач о. Роман Лободич зазначає: «Проти затій латинізації борониться Синод майже на кожному кроці, підчеркуючи, що треба придержуватися передання вітців, що його заховує Східня Церква».[5] Фактом, який визнав Львівський З’їзд, було те, що Синод залишив багато латинських практик. І саме на цьому етапі можемо побачити відмінність поглядів учасників З’їзду, щодо причини таких його рішень. Одні доповідачі називають такі дії «згодою на звичаї, що їх заведено самовільно в нашій Церкві вже перед Замойським Синодом. Скасувати їх, значило те саме, що дати нагоду багатьом вірним перейти на латинський обряд».[6] Інша думка, яка звучала на З’їзді, була, що основною і вирішальною помилкою Замойського Синоду було те, що він «зайняв тільки оборонну поставу».[7] Відповідно, у своїх рішеннях не показав справжньої церковної ідентичності Київської митрополії і, більше того, навіть «не спинив дальшого латинщення української Церкви».[8] Причини таких рішень Синоду, на думку професора Миколи Чубатого, слід шукати в тому, «що учасники Замойського Синоду вже не мали ідеалу українського християнства часів Потія та Рутського».[9] Тому не змогли адекватно відповісти на тяжкі виклики часу.

Ставши в 1614 році митрополитом, Йосиф Рутський із великим завзятям береться до реального вирішення нагальних питань: « починаючи з реформи монашого життя […] та від дуже поважних починів у справі оснування духовних семінарій для світського духовенства».[10]Справу освіти вважав він одним із головних завдань. Основна його праця була спрямована на відкриття великої семінарії для цілої митрополії. Однак вже 1624 році в Новгородку викладали богослов’я по-руському на основі твору святого Івана Дамаскина  “Про православну віру”.[11]

Черговим напрямком діяльності, яка однозначно була схвалена учасниками Львівського  З’їзду, були намагання митрополита Рутського для утворення українського патріархату. Окремою постановою З’їзд схвалив, що  саме таку форму патріархату потрібно намагатись втілити в життя.

Першим питанням, що на думку з’їзду, відіграє важливу роль в актуальності чи не актуальності українського патріархату, є княжий період життя Київської Митрополії. Бо саме в той час вимальовуються характерні риси Церкви. Як дочірня Церква Царгородського патріархату, яка тісно була з ним пов’язана, давня Київська Митрополія отримала багато духовних і культурних благ від Візантії. Однак, починаючи з часів князя Ярослава Мудрого можна побачити певні риси автокефалії Київської Митрополії. Фактом є те, що Київські князі бажали йти церковним шляхом у будуванні відносин з матірною Церквою. Проте, також хотіли зміцнити права своєї Церкви. Так «з упадком візантійського централізму, іменно по четвертім хрестоноснім поході, знову засвоює собі Київська Митрополія, хоч не повні, але автокефальні права, іменно вже не Греків, але своїх кандидатів іменує на митрополичий престол»[12] - стверджував о. д-р Андрій Іщак.

          Нове випробування прийшло для Київської митрополії з упадком сильної княжої влади. Київ втратив свою міць, і відповідно пропала опора, на яку могла опертись митрополія та ієрархія. Впродовж декількох століть Церква вчиться жити без протекторату князя. Як зазначають учасники Унійного З’їзду, після подій 1596 року, коли Церква почала робити кроки для виходу з тої кризи, в якій вона опинилась, історично вималювалось два шляхи - це: «Унії й обнова Київської автокефалії через Петра Могилу».[13] Відповідно, єдина Київська митрополія потрапила в стан, коли була розділена на дві воюючі частини. Але саме в цей важкий історичними подіями час з новою силою виринула та ідея, яка могла згуртувати навколо себе весь церковний загал. Ідея, до котрої були схильні обидві частини Київської митрополії, бо не мали ще васальського мислення, а жили згідно давніх християнських традицій свого народу. о. д-р А. Іщак стверджує, що «в часі найбільшого полемічного напруження і боротьби за і проти Унії виходить на світ цікавий епізод: проект київського патріархату, що мав помирити  „Русь з Руссю”».[14] Це той ідеал, «якого – слід ствердити – бракувало творцям Берестейського Собору»,[15] оскільки їхні дії більше були спрямованні на боротьбу. В Греко – католицькій Церкві цей шлях прийшов разом із митрополитом Йосифим-Веньямином Рутським. Побачивши, що Константинопольський патріарх не в силі адекватно реагувати на виклики часу митрополит зрозумів, що настав час зміцнити свою Церкву. І «висунув плян створення в Києві власного патріархату, згідно із старими традиціями східної Церкви, ще з часів перед церковним роздором».[16] Як наголошує з’їзд, проект українського патріархату не був одностороннім. Саме в тому є його історична цінність, що він мав силу поєднати дві вороже наставлені сторони. Така ідея, на думку д-р Миколи Чубатого, зібрала разом митрополитів  Рутського, Борецького і Могилу, представників шляхти, наприклад, Адам Кисіль, що ще раз підкреслює – саме це могло дати українському народові розв’язку церковного розколу.[17] Як зазначає доповідач, що вперше, висунувши план патріархату, митрополит Рутський запропонував і реальні кроки, якими до нього мала приступити ціла Київська Церква. Дії мали бути такими, що: «перший раз потрібно звернутись до папи в справі номінації першого патріарха з пропозицією, що наступників будуть в майбутньому обирати українські собори».[18] Бачимо, що як Рутський, так і Могила не бажали йти шляхом само проголошення, оскільки бачили свою Церкву сопричасною  з іншими Церквами. Константинополь не міг в цьому допомогти, тому ті переговори, котрі велися з Римом, мали на меті зробити Україну осередком християнської свідомості для цілої Східної Європи.[19] Успішність таких дій гарантувала цілій Руській Церкві відновлення стану єдності всього народу. Підкріпленням щирості намірів у справі поєднання обох українських Церков був факт, що кандидатом на становище патріарха  Йосиф Рутський  уважав печерського архімандрита   Петра Могилу. Таким чином, вибравши патріархом православного митрополита, можна було знову об’єднати руську Церкву, водночас не розриваючи сопричастя із Церквою Римською. Рутський бажав створенням патріархату «дати вселенському християнству слов’янський тип церковної культури, посередній між латинським Римом та грецькою Візантією».[20] Обидві частини Київської митрополії розуміли, що із втратою Константинополем свого церковного значення для української Церкви, вона мусить шукати нову форму спілкування як з латинським заходом, так із східними Церквами. 

Обі сторони погодилися – стверджує історик М. Чубатий -, що найкращою запорукою тої рівноправності української Церкви з латинським католицизмом, буде піднесення старої київської митрополії до гідності патріархату, що заступив би українській Церкві дотеперішнього царгородського патріарха. Київський патріархат, що об’єднав би з’єдинених і нез’єдинених Українців та Білорусів, мав очевидно стояти у зв’язку з Римом.[21]

Окрім вищезгаданих завдань, на думку Львівського Унійного З’їзду, створення патріархату відіграло би важливе значення у формуванні національної свідомості.[22] Однак, окрім затягування зі сторони Риму, був і український фактор, який не дозволив втілитись ідеї українського патріархату. Для цього використовували козацьку силу та їх національну ідею, і тим перешкодили в реалізації цього задуму. Погрозами та хитрощами відвернули від цієї справи митрополита Петра Могилу, залишивши намагання Греко – католицької Церкви без адекватної відповіді. Аналізуючи подальші історичні факти, автор зазначає, що після Хмельниччини Греко - католицька Церква не мала відповідних провідників. І коли гетьман Мазепа і подальше Пилип Орлик звернулись до Греко – католицької Церкви то  вона в главі з митрополитом Зеленським не була спроможна адекватно відповісти. План українського патріархату вже був забутий не тільки нез’єдиненою частиною Київської митрополії, але і з’єдинена Церква пішла іншим шляхом, шукаючи свою ідентичність у латинстві.[23]

Зробивши детальний аналіз патріархальних змагань української Церкви, Львівський Унійний З’їзд повернувся до тогочасного стану питання щодо утворення патріархату. На думку учасників конгресу - найперше потрібно актуалізувати напрацювання, котрі були зроблені в часах митрополита Рутського. Звідси стає зрозумілим, яким вони бачили майбутній патріархат, а саме: відродження та розвиток в патріархаті світлих ідей Київської митрополії; сопричастя з Римською Церквою, і як наступний крок, патріархат має об’єднати в собі не лише Греко - католицьку  Церкву, але всіх християн старої Київської митрополії. У своїй постанові Львівський Унійний З’їзд зокрема зазначає:«Всі ідеї митрополита Рутського, отже й ідея Київського Патріархату, є і нині корисні для українського католицизму й запорукою його розвитку».[24]

ІІ Актуалізація традиції

«Всі розділені християни знають волю Спасителя про одну Церкву. Одночасно в ході історії виникли різні церкви, часто внаслідок розколів. Для того, щоб стати християнином, людина змушена робити непростий для своєї совісті вибір, а тоді вважати обрану Церкву єдиною Церквою Христа».[25] Вищезгадана ситуація стояла болючою проблемою перед учасниками  Львівського З’їзду. Це питання непокоїло і багатьох їхніх попередників. Актуальним воно було особливо через те, що цей поділ не був десь далеко, а його розгляд був би даниною пам’яті. Натомість, це була і є по сьогодні,  реальність Київської Митрополії. Тому праця, метою якої було привести Церкву до єдності, була однією з найважливіших тем з’їзду. Бо «Єдність Церкви – це одна з головних чотирьох прикмет (свята, єдина, соборна й апостольська), яким, за Нікейсько-Царгородським Символом, визначається та вирізняється від інших релігійних спільнот правдива Христова Церква».[26]

Першим кроком, на думку о. д-р Йосифа Сліпого, має бути принцип, де «Пізнання Сходу, любов і збереження його традицій – оце й шлях до з’єдинення. З’єдинені Церкви повинні вірно заховувати Передання, щоб не розділюватися від своїх нез’єдинених братів в обряді і питоменостях своєї Церкви».[27] Митрополит Андрей у вступному слові, окрім багатьох інших аспектів, вказує на дуже реальні кроки, які полегшать шлях єднання. Для цього мусить бути добра воля з обох сторін. При веденні діалогу між двома Церквами, котрі мають спільну історію, а отже, і спільних святих, митрополит Андрей радить опиратися на науку та життя тих святців, котрі жили як до розколу Церкви, так і після нього, бо тоді буде можливість розмовляти спільною мовою.

Оскільки, в час роботи з’їзду, Україна входила в склад двох держав, тому учасники дискусій більшу увагу зосереджували на питанню співпраці із тою частиною православної Церкви що входила в склад тогочасної Польщі. Велике занепокоєння у доповідачів вкликало те, що вирішальний вплив на автокефальну Церкву в Польщі має польський уряд, використовуючи її як знаряддя у своїй антиукраїнській політиці.[28]   

Але тим не менше з’їзд не відкидає можливості співпраці із автокефальною Церквою. Він стоїть на позиції, що вона теж є  частиною Київської митрополії, оскільки несе в собі багато українських християнських традицій. о. Петро Табінський зазначає, що  «ніде ширші православні маси не були так прихильно наставлені до поєднання, як на теренах бувшої греко-католицької Церкви, що находиться в границях Польщі».[29] Така добра постава не є наслідком місійної праці, яка там проводилась. Ця постава народу є «наслідком  релігійної свідомості», яка споконвіків була в народі, котрий бачив себе єдиним. І як пропонує з’їзд, поєднання  українських Церков не є зреченням однієї із сторін своїх особливостей, бо «церковне поєднання не потребує капітуляції, ані зради; церковне поєднання – зазначає конгрес - є властиво східне православ’я, ясно усвідомлене і логічно розвинене».[30] Завданням Греко – Католицької Церкви є віднайдення своїх східних джерел, які інколи є прикриті чужими нашаруваннями. Адже багато розбіжностей є породженні незнанням,  або небажання зближення. Інколи штампи, які сформовані за межами Київської митрополії, є каменем спотикання на шляху до взаємного зближення церков-сестер.

Як приклад того, що конгрес не боявся розглядати актуальні питання, є розгляд питання що стосується догмату про Непорочне Зачаття Богородиці. Доповідач зазначає, «що на Сході релігійна свідомість дійшла до визначення непорочної природи Божої Матері не шляхом логічним, а шляхом внутрішнього чуття, що виявлялось в церковних текстах вже в VIII – X  ст.».[31] Бачимо, що автор висловлюється термінами звичними для свого часу, але показує те глибоке переконання святості Пресвятої Богородиці, яке на Сході завжди високо цінувалось. О. Петро Табінський підкреслює, що в гоміліях Леонтія Карповича, Йоанікія Голятовського, Дмитра Туптала, Теодосія Чернігівського задовго до проголошення на Заході догми Непорочного Зачаття, оспівується зачаття Божої Матері. Для того щоб віднайти  перли свого богослов’я потрібні богослови, «що свій релігійний світогляд опруть на усвідомленні Східної науки...».[32] Саме такі богослови зможуть говорити зрозумілою мовою, і щонайголовніше будуть рідними для свого народу.

Наступним стимулом до праці для з’єднання, і одночасно джерелом з якого обидві сторони можуть черпати поєднавчу силу, є літургійні книги та ряд празників, які вказують, що церковна свідомість Київської митрополії не робила різниці, і навіть після 1054 року була літургійно в єдності з обома християнськими центрами. Як приклад, на конгресі було поставлено празник перенесення мощів св. Миколая Чудотворця. Цей празник установлений на честь перенесення мощів до міста Барі в 1090 році, отже вже після поділу. Відповідно на Русь він прийшов ще пізніше, але це не було жадною проблемою, для того щоб Переяславський єпископ Єфрем (пізніше Київський митрополит) уложив службу і посприяв поширенню по території всієї митрополії.[33]  На думку учасників з’їзду, живим доказом внутрішньої єдності Київської Церкви, є літургійні книги Церкви. Оскільки правило віри є нероздільним від правила молитви. І навіть якщо, в силу різних історичних ситуацій, життя єдиної спільноти пішло в різних напрямках, завжди є те, до чого можна звірити істинність обраного шляху. Цим маятником для Церкви завжди є її молитовна традиція, яка освячена протягом багатьох століть, і, без сумніву, може служити справжнім показником єдності Христової Церкви. Бо неможливо, щоб народ, який віками разом молився, жив одним духовним життям, в один момент натрапив на прірву нерозуміння.

Досліджуючи напрацювання Унійного з’їзду у Львові, в поле зору потрапляє ще одне питання, на якому дуже часто зосереджували увагу доповідачі та учасники, - діяльність Греко - Католицької Церкви на Сході України. Історичні обставини складались тоді так, що частина споконвічних українських земель входила в склад іншої держави, однак це не було перешкодою, оскільки, всі вважали себе одним народом. Відповідно, свою діяльність на сході України наша Церква бачила по-іншому, ніж це інколи хотіли нав’язати. Mитрополит Андрей у вступному слові зокрема зазначає:

Унійні З’їзди не думають про прозелітизм […] або, іншими словами, треба ствердити, що говорити про “навернення“ незєдинених дає основу думати, що їх усіх уважаємо за грішників. Рівно ж, коли говоритимемо про місії, незєдинені можуть думати, що справу для Зєдинення ставимо на рівні з місіями для навернення муринів, чи поган [34].

Тобто, не можна йти з християнськими місіями до тих земель, що були впродовж віків колискою християнства.  З’їзд виразно заперечує шляхи праці в так званій нео-унії. Основна ж праця має полягати у взаємному пізнанні одні одних,[35] для досягнення спільної мети – єдності у Вселенській Церкві. На Сході України є своя багата християнська свідомість, яку потрібно вивчити, очистити від чужих впливів, і що основне відродити її в народі.

Незаперечною важливістю першого  конгресу у Львові є те, що в українському богослов’ї  з’являється свідомість своєї самобутності. Відповідно це дає можливість зробити самокритичний аналіз який підносить буття церковної спільноти на якісно новий рівень.  Правдою є, що пропозиції які були запропоновані учасниками З’їзду  потребують ще праці і ґрунтовних досліджень, однак, при вмілому їх використанні, напрацювання конгресу можуть стати поштовхом також і в сучасних дослідженнях.