Кожного дня, відправляючи ранішнє богослужіння, Церква злучується із світанком Пасхи. Кожен світанок є образом пасхального ранку, коли Христос воскрес із мертвих, завдяки чому цей неповторний і найтаємничніший момент трансцедентно перевищає серію днів.[116] Христос-Переможець тріумфально виходить з гробу, виводячи за собою Адама, Єву і їх безліч нащадків, які, гноблені ворогом людського роду, гнітилися в шеолі, очікуючи Відкупителя. Саме так візантійська іконографія показує Пасхальну Тайну. У її центрі — Євхаристія, тому що Євхаристія — це Пасха-Христос, Агнець за нас заколений та один раз і назавжди у Жертву принесений, і кожного разу, коли літургісується Євхаристія, вона стається тут і тепер актуалізованою вічною Пасхою.
ВСТУП
Тема спасіння - одна із найголовніших у нашому обряді. Вона постійно перекликається і злучується із спорідненими темами визволення та помилування. Молитовне благання про спасіння, супроводжуване покірним визнанням власної гріховності, звернено до Пресвятої Тройці, або до поокремих її осіб, або до єдиного Бога.[1] Схід перед усім приймає троїчність Бога, а відтак його єдність.[2] Майже всі східні Церкви (крім сірійців) дотримуються олександрійського богослов’я. Спасіння (слов. промисл) виступає у візантійській Божественній Літургії[3] у троїчному вимірі, про що свідчать її тексти.[4] Цей аспект є вельми важливий, бо богословствування Східних Церков є відмінним від західного чи то в ділянці еклезіології, чи літургіки, завданням якої є відірвати людину від землі, щоб її обожнити (θεωσις). У херувимській пісні народ співає: «Ми херувимів тайно являючи і животворящій Тройці трисвятую пісню співаючи, всяку нині житейську відкладім печаль».[5]
Під час Страстної суботи замість цього гимну співається:«Нехай мовчить усяка плоть людська, нехай стоїть зі страхом і трепетом, і ні про що земне в собі не помишляє».[6] Для східного способу думання, як пише Павло Євдокімов, «Літургія не є засобом, але способом життя із його теоцентричним характером. У рамках Літургії людина скеровує свій погляд не до себе, але до Бога, до його краси. У літургійному переживанні йдеться не тільки про удосконалення себе самого, але про стояння обличчям в обличчя перед світлом Божим. Це приносить радість і..., освячуючи природу людини, її перемінює».[7]
“Бог, який хоче «щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (І Тим. 2,4),... післав свого Сина... Посередника між Богом і людьми. Бо його людська природа, в єдності особи Слова, була орудником нашого спасіння. Тож у Христі «звершилося досконале переблагання для нашого умовного поєднання і була дана нам повнота богопочитання“.[8]
Християнська Літургія — це актуалізація спасіння, реалізованого Христом впродовж його земного життя, а особливо у Пасхальній Тайні. Діло нашого відкуплення здійснилося в історії, тобто у цьому світі і в людському часі.[9] Цей факт надає спасінню суттєвий історичний вимір, хоч біблійне благовістя надає спасінню також метаісторичний та трансцендентний, тобто есхатологічний вимір. Отож, маємо з одного боку: історичність та іманентність спасіння, а з іншого боку - його вічність й трансцендентність. У концепції II Ватиканського Собору щодо Літургії основним вихідним пунктом є історія спасіння, яка містить у собі різні етапи і моменти. Щоб ввести людство в тайну Христа і уможливити «діло відкуплення людини і досконале прославлення Бога», необхідно його актуалізувати.[10] Саме для цього й служить Літургія, яка належить до останнього етапу, являючи собою визначальний пункт з точки зору Божественної ікономії. Таким чином, історія спасіння є фундаментальною темою біблійного, патристичного і екуменічного богослов’я, необхідних для знання природи і функції Літургії в житті Церкви.
Історія спасіння
Історія спасіння є невідкличною основою у справі тлумачення Святого Письма Старого і Нового Завітів. Вона уможливлює богословствування як під кутом зору біблійного, так й з точки зору людської історії у її часі і просторі, в яку Бог втручається, щоб принести визволення.
У Святому Письмі ми не знаходимо для поняття історії ідентичного вислову, як наприклад щодо заповіту-союзу, мудрості, слова і т.д. Але помимо цього для Біблії історія є завжди першорядною дійсністю. Саме тому знаходимо у Святому Письмі докладні розповіді про патріархів, суддів, царів, пророків, про боротьбу із сусідніми народами, про життя Ісуса з Назарету, про поширення Благовістя, почавши від Єрусалиму, а теж розповідь про кінець світу і другий прихід Христа. Синтетично беручи, це якраз і є історія спасіння, яка дуже скорочено представлена у анамнетичній частині анафор. В нашому обряді вона чудово опрацьована св. Василієм Великим у його оригінальнаму творі Божественної Літургії. Колись цю історію називали сакральною, священною, але не вельми відповідною щодо прикметника, тому що історія світу вже із самого її початку є історією спасіння, а тому не може бути двох історій «священної» і «несвященної».
У послідовному розвитку подій, які ставалися зрозумілими у їх ретроспективному і перспективному вимірі Божественного Об’явлення, зауважується незламна і дефінітивна лінія, на якій стоять дві головні дійові особи: людина і Бог. Гуманістичним чи атеїстичним історикам такий підхід, звичайно, не подобається, бо вони вважають, що друге повернення Ісуса Христа заперечить саму історію людства як таку. Але залишити тільки саму людину з її автономією, незалежністю і свободою та виключним правом бути господарем історії, означає остаточно позбавити історію її сенсу.[11]
У святому Письмі історія сприймається як одна лінія у постійному розвиткові, починаючи від хвилі створення аж до останнього її завершення. Саме цей поступовий і динамічний розвиток, без міфічних повернень до минулого, є характеристикою історії, як її бачить Біблія, і відрізняє її від візій менш багатих надією, більш закорінених у минулому і, отже ж, менш відкритих на майбутнє.
Патріархи й Ізраїль, народ обітниць, жив своєю історією - окремою і конкретною - поміж іншими народами особливішим і відмінним способом, ніж, наприклад, хананеї, перси, єгиптяни чи греки. Останні здійснювали своє існування, скажімо так, «нормально». Ізраїль же усвідомлював себе Божим обранцем, власністю Господа, усвідомлював обов’язок бути вірним заповітові.[12]
Така свідомість Ізраїля є унікальним фактом історії людства. Бути свідомим свого фундаментального вибору у задумі спасіння, яке приходить від Господа, — саме в цьому полягає біблійна концепція історії. Найголовнішим фактом в історії Ізраїля є вихід із Єгипту і вхід до землі обітованої, як сповнення обітниці. Але тут є ще щось більшого. Перехід (Пасха) остаточно буде реалізований Христом і Церквою, яка житиме своєю історією і ходитиме в присутності Божій, аж до остаточного завершення в Царстві Святої Тройці.
Таким чином, у той час, коли для інших народів початком їх існування є їх міфічна подія, якась початкова космогонія чи теогонія [13] (тут можна долучити і різні сучасні гіпотези), для Ізраїля первісною подією є ніщо інше, як добровільний жест Бога, котрий своїм fiat дає життя світові, природі, людині і народам, завжди залишаючи широченний простір для цілковитої людської автономії і свободи. Саме тому біблійна творча подія не має необхідності бути постійно відновлюваною і наново досягнутою через різні магічні ритуали вічного повернення первісних енергій, які імітують Божественне дійство, претендуючи стягнути ці енергії і зобовязати божество повторити жест, який дає життя речам.
У Св. Письмі, навпаки, домінує теперішнє, яке включає в себе минуле і перевищує його у динамічному напруженні, багатому надією на завжди краще і повніше майбутнє. Ізраїль не має потреби вертати до початків, тому що минуле має вартість тільки як історична конкретизація спогаду, тобто як предмет оповідання і пам’яті про сповнення обітниць Господніх. Те, що числиться — це теперішнє hie et nunc, яке актуалізує спасіння ~ вияв первісної доброти. Також і майбутнє для Ізраїля має значення тільки тому, що є дійсністю, певним способом вже започаткованою, бо не є майбутнім абсолютним, але майбутнім випередженим, так би мовити, закладом і завдатком досконалого завершення. Отож, для Біблії історія є завжди чимось у дії, історія, яка може розраховувати на минуле, котре завершиться тільки в майбутньому.
Спасіння в історії
Окрім вищесказаного щодо біблійної концепції історії слід дослідити інший її вимір, тобто її спасаючу вартість: історію, яка приносить спасіння людині.
Спасіння, шалом, σωτήρια, salus, - саме ці слова фігурують у єврейському, грецькому і латинському текстах Біблії та означають повноту будь-якого добра, посідання і задоволення з усього того, що тільки може побажати людина чи то на рівні особистому, сімейному, чи соціальному.[14] Усе це гарантоване Господом завдяки Заповітові і приналежності до вибраного народу. Якщо людина була створена на образ Божий і його подобу, то спасіння полягає у повноті божественного життя, яке тільки може сприйняти людина, починаючи від тілесного здоров’я і закінчуючи духовним миром. Також матеріальна власність і земні добра є частиною цього посідання, тому що все було створене Богом як добре і доручене людині на її служіння і задоволення. Спасіння за Біблією — це життя у присутності Господа, вдоволення, мир, благовоління у кожній хвилі і назавжди. Спасаюча динаміка не змінюється в залежності від матеріальних і соціальних ситуацій та обставин. Навіть тоді, коли спасіння досягає свого найвищого ступеня одуховлення в Новому Заповіті.
Усі ці добра, які походять від Господа у вірності Заповітові, переходять на наступні покоління. Але спасіння, отак сприйняте, не є відведеним виключно вибраному народові, але є призначеним для всіх націй у їх космічній природній і людській історії.
Ісус приходить, щоб спасти те, що загинуло.[15] Він сам є Господом, що спасає;[16] зцілення і вигнання демонів є знаком спасіння від гріхів;[17] завдяки своїй животворящій смерті і Воскресінню він стався Головою людського роду і його спасителем;[18] Христове Євангеліє є словом, і спасінням, і силою для того, хто увірує.[19] Відштовхуючись від життя і вчення Ісуса, як найвищої та найвизначнішої події в історії, можемо профілювати усе богослов’я християнського спасіння чи то у вимірі земному й історичному, чи то в вимірі есхатологічному, коли перемога Бога і його Месії буде остаточною.[20]
Богословське поняття історії спасіння
II Ватиканський Собор тему історії спасіння поклав за один із пілястрів свого вчення. Воно викладене у: LG 2-4; 9; 13; 17; 48. DV 2-4; 14-16. SC 5-7. AG 2-6. Цей Собор був скликаний для великої призадуми Церкви над собою і над засобами для якнайкращого виконання своєї місії у теперішніх часах. У цьому контексті мовилося про Церкву і її стосунок до історії, тобто про зв’язок між історією спасіння та посланництвом й природою народу Божого, з одного боку, й історією людства, з іншого боку. Тут маємо дві найсуттєвіші прикмети: універсальність та історичність.
Універсальність
II Ватиканський Собор у всіх своїх описах історії спасіння поставив осередком Ісуса Христа і Церкву.[21]
Таке єдине бачення усієї історії охоплює теж порядок створення і досконало узгіднюється із христологічним та уіверсалістичним вченням an. Павла, особливо у Еф. 1,3-14 і Кол. 1,12-23. Вселен- ськість порядку спасіння охоплює не тільки усі народи, але теж кожну людину будь-якої епохи і будь-яких умов її життя. Усі покликані до надприродного спасіння, тому що ласка Христова таїнственно і універсально діє завдяки здійсненому одвічному промислу Отця.[22]
Історичність
Спасаюча Божа дія, тобто введення людини у порядок ласки, відбувалася поступово у часі. Отже, ця дія Божа не є чужою часові, але вщеплюється в нього, достосовується до нього, приймаючи до уваги також обмеження і обставини людської історії. Класичним прикладом тут є історія Ізраїля. Повнота спасіння у його історії звершується у Христовій Церкві, “універсальному сакраменті й інструменті інтимного поєднання Бога із людством”.[23]
Коли йде мова про історію спасіння, то слід сказати: від чого нас Бог спасає? Класична відповідь звучить: від гріха і від смерті. Спастися — означає вийти з грішних обставин, бути відкупленими і поєднаними з Отцем;[24] означає віднайти втрачене божественне життя. Таким чином, спасіння — це спілкування Божої доброти через Ісуса Христа, який поєднав людину з Богом і відкрив їй двері вічного буття.
Отак трактоване спасіння появляється у своїй метаісторичній і есхатологічній дійсності, тому що його сповнення відбудеться поза часом — у вічності. Вона вже розпочалася у цьому житті, отож — присутня в часі. Навіть якщо ще не остаточно виявлене, спасіння є чимось реальним у цьому дочасному світі і в його історії. Більше того, людина співпрацюючи з божою ласкою, прогресивно приготовляє спасіння і не тільки на рівні персональному, індивідуальному, але на рівні загальнолюдському, бо акти людини не є чимось поокремим, незалежним, але є між собою пов’язані з діями інших, так що становлять одну цілість.
Елементом, який їх пов’язує з точки зору спасіння, є Христос, що сам стався подією, який за Понтія Пилата постраждав один раз назавжди (εφ-απαξ), тобто у часі й історії був принесений у жертву як найвищий, неповторний і унікальний посередник й носій спасіння.
Підсумовуючи сказане, можемо ствердити, що історія спасіння — це разом взяті дочасні події, пізнані вірою, якими Господь кличе людей до себе, а люди вільно відповідають на заклик Божий, щоб осягнути повноту життя, яку Отець бажає їм за дією Святого Духа дати в Ісусі Христі.
Етапи історії спасіння
Спасаючий задум Отця, вихідний пункт історичного сопричастя людини у божественному житті, здійснився у часі не якимось одним порухом, але різними способами і в різних часах реалізувався як поступове об’явлення.[25] Творчий акт, що викликав до існування усі речі, є нічим іншим, як тільки першим жестом довгої серії втручань і входжень Бога в історію. Через них червоною ниткою профілюється лінія, яка зосереджується на Христі і його Пасхальній Тайні, як вершині усієї історії спасіння і ef-apax (один раз і назавжди) цього спасіння. Після Христа ця лінія продовжуватиметься аж до моменту, коли усе сотворіння разом з людиною на чолі осягне повноту свого остаточного призначення. Це означає, що в історії спасіння є ера до і після Христа, тобто час поступового приготування і час поступового завершення або сповнення. Однак, якщо, навіть, говоримо про такі поділи чи етапи, то виключно для того, щоб показати поступове входження самої історії у спасаючий Божий план. У цьому сенсі можна теж зауважити, що в кожному етапі певне напруження й інтенсивність присутності Божої діє у світі й у житті людей.
На початку маємо:
Ото, умовно можна поділити історію спасіння на три етапи:
Сакраментальність, як передумова засвоєння спасіння
Христос є прототаїнством або коренем сакраментальності і Літургії. Св. Августин сказав: «Поза Христом не існує іншого Божого сакраменту».[30] Христос фактично є сакраментом, бо, як сказано, «його людська природа перемінилася в знаряддя нашого спасіння».[31] Він є видимим знаком Отця. «Хто бачить мене — бачить Отця», - каже Ісус Филипові.[32] Від бачення можна перейти до вірування,[33] торкаючись його, можна відчути силу, яка виходить із нього і оздоровляє всіх.[34] Цей досвід описує св. Іван Богослов.[35] Для ап. Павла Ісус є «образом невидомого Бога»,[36] в якому «з’явилася благодать спасення усім людям».[37] Христос, по-перше, є скараментом із-за того, що Він — Син Божий, який влаштував своє мешкання між людьми.[38] Воплочена присутність вічного і божественного Слова означає утілеснення і видиме виявлення Тайни Бога у найрадикальнішій формі: у людині-Ісусі. Бог стався Емману Ель = з нами Бог.[39] По-друге: Христос є сакраментом із- за свого способу месіанського і спасаючого діяння чи то у слові, чи у ділі.[40] І, нарешті, Христос є сакраментом, тому що через нього виявилася чудесна присутність Духа Святого (напр., влада прощати гріхи).
Церква є сакраментом Христа. Після свого Вознесіння Ісус бажає продовжувати своє служіння у справі спасіння. Його людська природа тепер є прославленою і вийнятою з-під фізичної влади простору і часу, але в хвилю цього прославлення під час смерті і Воскресення вона сталася «духом оживляючим»,[41] тобто джерелом живої води,[42] даром, обіцяним віруючим.[43] Ось чому в хвилю смерті «з пробитого боку Христа, заснулого на хресті, виплив чудесний сакрамент — Церква».[44] Завдяки Св.Духові заснована Христом Церква починає своє існування під дією Св.Духа як його Тіло і наречена Агнця - воплоченого Слова.[45] Саме вона є носієм Духа Господнього.[46] Церква, таким чином, стається найпершим видимим сакраментальним знаком, яким уможливлюється доступ до спасіння.[47] Подібно як у Христа, так і у Церкві є три причини сакраментальності:
ЛІТУРГІЯ, ЯК ТАЙНА
На заході до II Ватиканського Собору Літургія розглядалася у сенсі естетичному, тільки як зовнішня, видима частина християнського культу. її сприймали юридично, бо вона була частиною церковного юридичного права. У XIX столітті починаються наукові пошуки історичного походження Літургії - у Російській Православній Церкві: Дмітрієвський, Скабалланович, Булгаков, Нікольський, Успенський й інші; в УГКЦ — Мишковський; а на Заході — пошуки глибшого усвідомлення богословського її виміру.[51] Тут у контексті нашої статті слід згадати найголовнішу постать: Одо Казеля (Odo Casel di Maria Laach, 1885-1948), німецького бене- дектинця, знавця класичних мов, який наголосив, що Літургія передусім проявляється як відправа Святої Тайни. Відштовхуючись від того, що відправа чи то у літургійній, чи у патристичній мові, постійно називається «містерією», Одо Казель відкрив три важливі технічні культурні елементи у т. зв «релігіях містерій».[52]
Маючи в руках ці дані, Одо Казель стверджує, що Літургія сама собою самовизначається, як «містерія Христа і Церкви»[53], а ще ясніше: «Літургія — це ритуальний акт спасенного діла Христа або присутність під покровом символів божественного діла відкуп- лення».[54] Таким чином, ця концепція Літургії, відштовхнувшись від самої ідеї богопочитання і набравши містерійного виміру, вже не є передусім дією людини, що шукає контакту з Богом через пожертву свого дару і свого поклоніння (адорації), навпаки, - це спасаючий момент Божого акту щодо світу і людей, щоб вони, один раз засвоївши містерію Христа, присутню в обряді, могли здійснювати богопоклоніння у «дусі правди». Літургія стається, таким чином, історією спасіння.[55] Ні від кого не приховалась отака богословська глибина і багатство, які приносила Літургії ця містерійна візія; так що теперішнім богословським пошукам нічого не залишається робити, як прибігати до казелевського окреслення і порівнювати свої визначення із його розумінням, бо воно сильно увійшло у літургійну свідомість як Західної, так й інших Церков.
Пасхальна Тайна і Літургія
Термінологічні уточнення: слово «тайна», гр. — μυστήριον; лат. — mysterium у літургійній й богословській мові не є однозначними.[56]
μυστήριον - μυεω (започатковую), μυω (закриваю), μύστης (започатковувач, ініціатор, містаґоґ). Ці терміни походять з релігійного середовища т.зв. містерій, які сягають IV ст. до Хр.
У Старому Завіті μυστήριον зустрічється у Тов 12,7; Юдит 2,2; Дан. 2,18 нн. 27-30 і Мудр. 14,15 на означення божественного секретного плану, відкритого вибраним, або означає Поганський ритуал.
У Новому Завіті зустрічається 28 разів: 3 р. у синоптиків (Мк 4,11; Мт 13,11; Лк 8,10) на означення реальності Божого Царства, яке приховане для мас, але відкрите вибраним; 4 р. в Одкровенні і решта - у св. Ап.Павла, особливо у посланнях до Ефесян і Колосян. Він стосується усього того, що репрезентує Христа як предмет задуму, від віків захованого в Бозі, об'явленого в Церкві і дорученого апостолам, звіщання котрих має реалізувати це у віруючих.[57] Тайна божественної ікономії спасіння, названа в І Кор. 2,7 «Божою мудрістю», а в І Тим. 1,16 - «тайною змилування», входить як частина у христологічну керигму св. Павла. Слово μυστήριον автори новозавітніх книг запозичили з LXX і апокаліптичної літератури.
Апостольскі отці дуже рідко вживають даний термін, зате апологети надають йому величезного значення у своїх антигностичних та антипоганських творах. Для них грецький термін μυστήριον охоплює всі спасаючі дії та події Старого Завіту, усі особи, які прообразують Христа і його діло відкуплення. Для екзегетичної Олександрійської школи це слово означає теж правди християнської віри, що стосуються спасіння у Христі, а теж і самі Святі Тайни. Оріген вбачає в μυστήριον усю історію спасіння, яка у свою чергу переповнена μυστήριον, які Господь об’явив, і в яких ми можемо брати участь через містерію слова і обряду. Тайна Церкви і Тайна Христа, що присутні в нас, досягнуть свого повного виявлення у Тайні Божого Володарства під час другого приходу Господа.
У такому сенсі концепт μυστήριον охоплює усю дію Бога в Христі Ісусі, коли Він ритуально оприсутнюється, щоб подати спасіння віруючим. Таким чином, християнські обряди — це тайни, які продовжують і актуалізують усі події Старого і Нового Завітів. Вони мають видиму сторону, але містять у собі невидиму дійсність, носіями якої стають. Саме цей аспект мав би мати для грецьких отців свій латинський відповідник. Вже в перших латинських перекладах вживається термін sacramentum, запозичений із військового лексикону, але з новими відтінками (Тертуліян і св. Кипріян). Новий термін набирає багато значень:
У вузькому літургійному значенні — це сакральний обряд (особливо щодо Хрещення і Євхаристії).
Саме у Хрещенні з його зобов’язаннями вірності слово sacramentum найбільш підхоже, бо у військовому сенсі означає присягу на вірність і присвяту солдата божеству.
Свого максимального значення термін sacramentum набирає у св. Августина і у св. Лева Великого. У першого — значення Олександрійської школи і грецьких отців + неоплатонівське оформлення, тобто сакральний видимий знак невидимої дійсності, однак завжди у відповідності з тією реальністю, якою є даний сакрамент. У цьому випадку sacramentum = первісному концептові μυστήριον = спасаючій дійсності Христовій, вираженій Його словами і пере- данням Церкви. Ісус продовжує діяти через знак, надаючи йому спасаючу силу. Св. Лев Великий розуміє під sacramentum тайну спасіння, але у своїх гоміліях наголошує на актуалізаційному вимірі знаку, який її викликає. Він вживає слова sacramentum і μυστήριον як в однині, так і в множині у різних значеннях:
Слово «пасха», термін, що не перекладається, але став інтернаціональним, походить від євр. Песах і арам. Фасха (за Vg Phase Вих. 11,12: «est enim Phase, id est transitus Domini»). Оригінальним текстом, безперечно, є Вих. 12,12-13, в якому йдеться про нічну подію, коли Господь перейшовся, щоб захоронити свій народ і вивести його з Єгипту. Тут філологія мало що допоможе у розв’язанні богословського значення терміну. Про це свідчать, принаймні, наступні спроби:
Святе Письмо наближається до останнього значення.[59] Цей образ має свою паралель у Іс.31,5, де Господь порівнюється із пташкою, яка захищає своїх пташенят, покриваючи їх крилами.[60]
Переходити понад, перескакувати чи захищати має, по суті, значення особливішого спасіння, виявленого Богом щодо Ізраїля.
У Старому Завіті і у єврейській літературі загально пасха означає празник, святкований між 14 і 15 Ніссаном,[61] або жертвоприношення тварин під час цього свята[62], а теж празник Опрісноків, який тривав сім днів.[63] Передісторія єврейської пасхи така. У кочівників був обряд приносити в жертву ягня перш, ніж переганяти отари, щоб заховати їх від злих духів. Цей обряд був пов’язаний із подією виходу євреїв з Єгипту,[64] перемінюючись у постійний спогад.[65] Після вигнання, завдяки реформам Носії (621р. до Хр.), празник стається єрусалимським національним місцем прощі.[66] За часів Ісуса Христа цей празник стає найважливішим святом року і збирає тисячі прочан (Лк. 2,41; Ио. 11,55). Ритуал Пасхи докладно описаний у трактаті Песахім у Мішні. Він здійснювався малими групами у домах, садках, дворах. Ісус Христос з дитячих років брав участь у святі Пасхи[67] і принаймні два рази дорослим;[68] під час останньої пасхи приносить себе у жертву як пасхальний агнець.[69]
У Новому Завіті слово пасха має широку гаму значень:
Із цих всіх випадків вживання слова пасха тільки один раз воно має чітке християнське значення у І Кор. 5,7 (~ 57 рік): «Христос наша Пасха, заколений». Є теж багато місць, де наводиться порівняння між Старозавітньою і Новозавітньою пасхою, між пасхальним ягням і Ангцем Божим.[73] Пасха, як історичний і богословський фон, має вирішальну роль у подіях останньої вечері Ісуса, його страждань і смерті, особливо у сотеріологічній інтерпретації.
Дії 20, 6 натякають що можливо у первісній Церкві (як і в юдаїзмі) продовжували відзначати пасху в ніч з 14 на 15 Ніссана. Це підтверджується полемікою у II ст, т. зв. Пасхальним питанням, як бачимо із гомілій деяких авторів, зокрема Мелітона Сардійського.[74] Святкування Пасхи у неділю було санкціоноване Вселенським Собором в Нікеї в 325 p., і дата функціювала аж до 1582 року, коли Папа Григорій XIII провів виправлення календаря на 10 днів (вперед з 4 на 15 X). Східні Церкви не прийняли реформи. Пасха залишалася основним святом, аж доки у IV ст. не почали з’являтися інші свята. Пасха разом із 50-ти денним посвяттям становила, як це мовилося здавна, велику неділю.
Християни успадкували від євреїв не одне, але два значення слова пасха:
Також і друге значення — перехід із рабства до свободи - у християнстві набрало свого значення як ідея переходу від смерті до життя у Тайні Хрещення.[75] Цей напрям знаходить своїх послідовників в Олександрійській школі, серед яких і св.Августин, котрий розуміє Пасху як страждання і Воскресення разом взяті.
Пасха означає перехід. Це натякає нам сам Господь, кажучи: „Той, хто вірує в мене, переходить від смерті до життя,, (Ів. 5,24). Але необхідно зауважити, що євангелист бажав це висловити, коли Господь готувався святкувати Пасху зі своїми учнями під час останньої Вечері: «Ісус, знаючи, що надійшла Його година переходу із цього світу до Отця...» (Ів.13,1). Отже ж, перехід із цього смертного життя до безсмертного, тобто від смерти до життя, стався завдяки страстям і воскресенню Господа.[76]
На Заході Пасха переважно означає Воскресіння Господа, але залишається завжди відкритою на інші значення, про які йшла мова вище. Слід сказати, що першим, хто поєднав два вислови-концепти «тайна» і «пасха» був Мелітон Сардійський. Ототожнення тайни з Пасхою Старого Завіту вказує на страсті Христові, як зміст і проображувану дійсність, поступово виступаючу у ритуальному спогадуванні. Коли нарешті здійснилося жертвоприношення справжнього Агнця, і тайна остаточно виявилася, то Пасха Старого Завіту перестала існувати. Бог увійшов у страждання людства, щоб спасти людину від гріхів і від смерті. Христос, який прообразно помер в Авелі, був також пожертвуваний у пасхальному ягняті, щоб виявилася сила його крові відкуплення і його визвольна сила, як Агнця, котрий бере на себе гріхи світу. Саме тому християни святкують Пасху, бо якщо вирвати страждання Христові із біблійного контексту і відірвати від спогадування старовинної Пасхи, то неможливо буде збагнути смерть і Воскресення Господа, як остаточне і досконале сповнення Божого задуму спасіння. І навіть, «якщо тайна як така вже скінчилася, то все ж таки Пасха не втратила своєї актуальності, тому що Пасха є Христос». Це бачення Пасхи Мелітона Сардійського поєднане з 14-тиніссанською пасхальною відправою зазнало практично тієї ж долі, що й сама відправа, тобто було передумане у світлі виключного римсько-олександрійського домінування — літургісання Пасхи у наступну після 14 Ніссана неділю.[77]
Літургія є постійною актуалізацією Пасхальної Тайни Христа – містерія Христа називається «пасхальною». Тому що в його смерті здійснилася обітниця, якою Бог бажав сповістити установлення свого «заповіту» (беріт, διατηκη, testamentum, alleanza, przymierze, союз) із своїм народом, щоб придбати собі як «народ вибраний, царське священство, святу націю».[78] Пасха, фактично, була смертю Ісуса Христа, або «переходом» (transitus), тому що Він не залишився у полоні смерті, але Отець воскресив його, і Христос “віддав себе як заміну смерті, що в собі держала нас за проданих гріхові. І зійшовши через хрест до аду, шоб наповнити собою все, Він розрішив болізні смерті, і воскрес у третій день, і путь простелив усякій плоті воскресенням із мертвих, бо неможливо було, щоб тління держало Начальника жизні; Він став початком померлих, первородженим із мертвих, щоб бути самому усім, серед усіх першим. І зійшовши на небеса, сів праворуч величчя (Отця) на висотах...“[79]
Іншими словами, він визволив людей із неволі гріха та смерти, посилаючи їм Духа Святого, яким ми отримали не закон примусу й страху на кам’яних таблицях, але закон «любови, яким ми стаємося синами Божими».[80] Така пасха, якою є для нас Христос, і до якої прямував увесь Старий Завіт й усе людство, таки мала місце в історії, тобто відбулась у певний момент історії світу, але вона не є обумовленою історично, тобто не є здійсненою і замкненою в історії, вона літургісується, вона застосовується і актуалізується в часі, різним найвідповіднішим для обставин способом, як спасаюча дія Божа. Подібно, як у Старому Завіті єврейська Пасха уприсутнювала по всі роди єврейського народу обітницю спасіння, дану через Мойсея, так і у Новому Завіті Пасха актуалізує по всі християнські роди істину спасіння, що її здійснив Ісус.
Отож, із-за цієї причини, Літургія Церкви знаходиться на одній і тій самій лінії й у одній тій самій пасхальній переспективі і являє та звершує собою останній та остаточний момент в історії спасіння. Літургія, справді є нічим іншим, як «звіщанням смерті Господа, аж доки не прийде».[80]
Кожного разу, як їсте хліб цей і п’єте цю чашу, мою смерть звіщаєте, моє воскресення сповідуєте»[82]
Вона є теж αναμνεσις тієї дійсності, що Христос Сам учинив; αναμνεσις, як реальне і актуальне спогадування Пасхи, тобто переходу Христа «з цього світу до Отця»,[83] коли «своїх полюбив, до кінця їх полюбив»,[84] тобто навічно і абсолютно, визволяючи їх від смерті і поєднуючи з Богом.
Спосіб спасаючого уприсутнення Пасхальної Тайни
εφαπαξ
Господь, бажаючи спасти людину, діє в часі людської історії. Незважаючи на свою трансцендентність та вічність, Він вирішив зійти до людини і статися людиною, не перестаючи бути Богом, і здійснити разом з людьми подорож, щоб привести їх до повної єдності із собою.[85] Кожне людське життя і кожна частина людського життя є етапом цієї мандрівки.
Якщо ширше подивимося на хід всесвіту і зокрема на людину в її історії, то відкриємо, що ця історія поділяється на мільйони подій, які мали місце в часі і які більше не можуть бути повторені, навіть якщо ці події супонують божественне втручання. Ці моменти, добровільно обрані Богом, називаються καιροί (часи відповідні, сприятливі)[86] і узгоджуються з божественною ікономією (oikonomia = спасенний задум, словянське - промисле). Оці разом взяті Καιροί, які належать до минулого, теперішнього і майбутнього, коли йдеться про сповнення спасаючого Божого задуму, є коррелятами (між собою).
Природнім часом є χρονος (період), сценарій спасаючих подій перемінює його у καιρός тобто в історію спасіння. Але серед καιρός спасіння є один, який є осередком і вершиною усіх інших спасенних божественних втручань. Цим καιρός par excellence є Пасхальна Тайна Ісуса Христа. Усі kairoi мають унікальну і неповторну вартість у відповідності з подією, яка більше не повториться, хоча її спасаюча вартість продовжує тривати. З іншого боку, καιροί проводять лінію послідовності між собою на основі того факту, що їх спасаючий характер є наявний в усіх моментах історії спасіння. У цьому сенсі Пасхальна Тайна, як центральна спасаюча подія, посідає таку вартість, якої немає жодний інший καιρός. Звідси випливає характерна риса усіх καιροί взагалі і καιρός Пасхальної Тайни, яка, зокрема, називається εφαπαξ (’‘агах = один раз і назавжди). Цей термін надається до кожного моменту історії спасіння, але особливо до основної її події — пасхальної.
У Новому Завіті термін efapax застосовується до акту спасіння, реалізованого Христом у його історичному житті і у хвилі його смерті,[87] або до його жертви за грішників[88] і до його оживлення у дусі.[89] Спасаюча подія є εφαπαξ не тільки щодо себе самої, але теж за своїми наслідками у відношенні до нас, бо в цей момент ми були освячені і просвічені та вчинені причасниками небесного дару.[90]
Історичне життя Ісуса і передусім пасхальне таїнство його страждань, смерті і воскресення - його перехід з цього світу - до Отця (Ів.13,1) - є, в якійсь мірі, часово об’єднані, щоб здійснитися один тільки раз і один раз назавжди, чи то у вимірі історичному як факт сам по собі, чи то у вимірі метаісторичному, як спасаюча подія для всіх людей усіх часів. У цьому сенсі історичний kairoV страждань і смерті, воскресення і злиття Св. Духа і kairoV метаісторичний являють собою ту саму Пасхальну Тайну, як кульмінаційний пункт усієї історії спасіння згідно з Божим планом відкуплення людини.
На жаль, для багатьох людей цей Καιρός назавжди залишається незрозумілим, тому що є для них каменем спотикання.[91] Саме тому апостол Павло має рацію, коли пише про згіршення хреста Христового і безумство самої проповіді.[92]
Помимо цього, саме таке історичне спасіння, здійснене в часі, й може називатися спасінням людини, бо її життя проходить у просторово-часових координатах. Вже у перших кроках євангелізації учні Ісуса зіштовхнулися із противниками будь-якої ідеї спасіння, реалізованої людиною-Ісусом аж до пункту заперечення (як це робили докети) його тілесної і людської реальності; з іншого боку, багато хто піддали сумніву історичність його існування або принаймні те, що служило цьому підтвердженням, тобто самої Євангелії і Нового Завіту.
οσάκις
Якщо історія прямує своїм ходом, якщо кожна людина має бути спасенною в часі свого існування, то виникає питання: яким способом може бути актуалізоване спасіння, здійснене Христом, або іншими словами, яким способом можуть реалізуватися καιροί для кожного покоління і для кожної людини, що народжується у цей світ?
Запитання можна поставити ще інакше: як людина може засвоїти спасіння, котре звершилося у неповторних подіях, що мали місце колись давно і то один раз і назавжди? Відповідь на це дає Св. Письмо, спосіб мовлення якого є дещо дивним для нашого теперішнього менталітету, позначеного прецизністю і доказовою певністю. Йдеться про генеалогії чи покоління (по гр. γενεαΐ, по євр. толедот), або про наступство створених Богом людей на його образ і подобу, які у часі переходять історією світу.
Слово «генеалогія» чи «генерація», у зв’язку з продовженням виду, спрямоване виразити солідарність, яка єднає людей між собою, загально групуючи їх у дану епоху. У Св. Письмі «покоління» має історичне забарвлення, тобто спадкоємства між особами, котрі походять від того самого родинного або мовного кореня. Це спадкоємство не може бути будь-яким, але конкретно-визначеним, яке отримало в особі своїх отців від Бога благословення і обітниці. За біблійною концепцією самі такі покоління становлять історію, яка почалася не з якихось міфічних подій, але із створення, тобто входження Бога в історію і його перманентного перебування в ній. Більше того, присутність Бога в історії покоління здійснюється через вибір і заключення союзу-заповіту.
Від Адама аж до Христа усі головні персонажі історії спасіння мають свою генеалогію або родовід. Не тільки Ізраїль, але й інші народи землі розглядаються у грандіозній історичній і етнографічній картині та включаються у ці родоводи.[93] Генеалогічний перелік у Св. Письмі має значення участі у божественному благословенні і у виборі народу, призначеному для сповнення Божественних обітниць. Новий Заповіт розглядає їх як такі, що спрямовані до Христа, сина Давидового, сина Авраамового (Мт. 1,1-17) і сина Адамового (Лк. 3,23-38), тому що у НЬОМУ благословення і обітниці досягають свого завершення. Але Ісус має теж й іншу «генеалогію», яка відповідає його божественному походженню або яка показує синівство щодо небесного Отця (Ів.1,1-18) і, таким чином, з’ясовує таємницю його особи.[94]
Після Христа, Церква має свої генеалогії в різних спільнотах, описані у славних розповідях (диптихах) книги Дії Апостолів та особливо в пророчій формулі у Апокаліпсисі.[95]
Отже, покоління охоплюють усю історію людства. І так в дійсності воно й є, бо усі біблійні покоління не є тільки якимись генеалогічними деревами чи замкненими ексклюзивними гуртками, але виявом наступства в історії спасіння. В деяких випадках, як у сім’ях патріархів, приналежність до генеалогії визначалася біологічним або генетичним наступством. Але не це є єдиним і головним способом входження у ланцюг спасаючих божественних благословень, про що говорить і сама Біблія, коли розповідає про осіб цілковито чужих до сім’ї патріарха, як, наприклад слуга Авраама.[96] Універсалістичний вимір історії спасіння, вже наявний у Старому Завіті, відкривається у Новому Завіті, що особливо ясно бачимо у св.Ап. Павла, який стверджує: Віруючі стаються синами Авраама по вірі.[97] Слід сказати, що на цьому вченні ап.Павла грунтується св.Лев Великий, коли говорить про наслідки Пасхальної Тайни, і що цей універсалізм служіння яскраво присутній у пасхальних богослужіннях візантійського обряду.
Ізраїль був не тільки вибраний і усиновлений Богом, але теж був призначений для культового служіння. Маємо у Св. Письмі одне місце щодо цього: «Мій син, мій первенець — Ізраїль. Відпусти сина мого, щоб він здійснював мені культ».[98] Але справжнім Ізраїлем Божим є Ісус, тому що він уосіблює увесь народ обітниць. Він є не тільки Сином Божим за своїм божественним походженням,[99] але, як людина, є посланий для спасіння своїх братів за діянням Святого Духа. Справді, в Йорданському Богоявлінні і під час Преображення, коли Ісус намащується месіянським Духом Господа, Отець, презентуючи його, називає: «мій Син», «Улюблений», «Первородний»,[100] він немов би новий Ісаак, син вельми улюблений і вибраний призначається для культу.[101]
Св. Дух — звершитель усиновлення Ісуса за його людською природою [102] - також посвячує Ісуса для пророчої і священичої місії під час хрещення і переображення. Той же Святий Дух викличе у людях нову дійсність — усиновлення, завдяки чому вони стануть Божими дітьми.[103] Посланий у наші серця,[104] щоб реалізувати наше усиновлення Богом, Св. Дух не тільки робить нас синами Авраама по вірі, але вводить нас у духовну генеалогію благословень і обітниць, як Господь «вчинив нашим батькам», і які Христос привів до завершення особливо у Пасхальній Тайні.
У такій перспективі спасіння продовжує бути живим і ефективним в історії. Люди можуть отримати спасіння у постійній Божій любові, відкритій назустріч людям у Пасхальній Тайні, яка вчиняє їх Божими дітьми і спадкоємцями Христовими. Йдеться про спасіння історичне і есхатологічне, а не тільки між - персональне чи духовне. Кожна конкретна людина у контексті свого історичного існування має бути видимим способом інкорпорована у Пасхальну Тайну, але теж можемо говорити про суспільний чи соціальний вимір спасіння, яке здійснюється через занурення у Пасхальну Тайну Ісуса Христа.[105] Йдеться про вихід з «цього лукавого роду» і введення у «рід тих, що спасаються»,[106] тобто у спільноту, яка володіє плодами спасіння, а нею є Христова Церква.[106] Тут входить у гру те, що справді перемінює життя кожної людини у καιροί на останньому (пневматологічному) етапі історії спасіння через апостольську проповідь, Літургію і Святі Тайни.[107] Сповіщення Євангелії і Хрещення, віра і Святі Тайни, сприйняття благовісті і богопочитання, котрі нероздільно йдуть разом із служінням і любов’ю, являють собою нові події спасіння в історії і нові моменти (καιροί), що слідують після великого і дефінітивного καιρός, є нічим іншим, як актуалізацією hie et nunc Пасхальної Тайни, якою світ є спасенний.
Εφαπαξ, тобто те, що сталося один раз і назавжди, є неповторним, але його дієвість, його співпадіння з історією спасіння триватимуть й надалі у біжучій лінії спасіння, яка прямує до остаточного свого завершення. «Бог хоче, щоб усі люди спаслися і до пізнання істини прийшли», тобто, щоб були введені у цей бік історії спасіння, щоб історія кожного з них дійсно сталася історією спасіння. Яким способом? Вже мовилося вище: через євангелізацію і Св. Тайни, тобто через Літургію, бо саме тут є два καιροί або сприятливі моменти: ласка і спасіння вщеплені в реальний історичний людський час у кожному сьогодні і тепер нашого життя.[109]
Щоб ще краще це збагнути, мусимо звернутися до вельми важливої часової категорії, а саме: οσάκις, яка є справжнім генеративним ядром усього того, що єднає людину із спасінням. Слово οσάκις фактично не є концептом, але граматичною часткою (подібно як εφαπαξ), і означає «кожного разу, як», «усі рази». Для іллюстрації наведемо хоча б одне визначне місце із Нового Завіту (І.Кор.11,26):
“Кожного разу як їсте хліб цей і п’єте цю чашу, звіщаєте смерть Господню, аж доки він не прийде”.
Цей текст є поясненням спадковості вечері Господньої у переданнях Церкви (παραδοσις), тобто традиції, яка сягає хвилі, коли Ісус заповів «творити це на пам’ять про нього».[110] Жертва Ісуса, його особи і його життя, здійснена один раз і назавжди, успішно звіщається (καταγγέλλω) у євхаристійній учті - «ламанні хліба і пиття чаші» кожного разу, коли ці жести повторюються на спомин про Господа. Іншими словами, καιρός, жертвоприношення Ісуса Отцеві у Св. Дусі [111] актуалізується в усіх і в кожному через нові kairoi, в яких учні, виконують доручення Христа.
Євхаристійна відправа з самого початку є моментом і способом здійснення нового поступу в історії спасіння. Пасхальна Тайна Ісуса, вершина і осередок спасаючого божого задуму уприсутнюється в часі не у вимірі неповторної історично-минулої події, але у вимірі тайни (μνστηριον), яка репрезентується, утривалюється і актуалізується у літургісанні.[112] Діяльна сила (virtus opms) або спасаюча сила Пасхальної Тайни і кожна церковно-літургійна дія, обожнюючи людину, вводять її у “генеалогію” спасіння і занурює її у невпинний та нестримний потік життя, що випливає із пробитого боку Христового, який заснув на хресті, щоб воскреснути із мертвих.
Післямова. Христос — наша Пасха, наше спасіння.
Великодні елементи - завжди й постійно присутні у богослужбових текстах впродовж церковного року, особливо це стосується кожної неділі (по російськи називається влучно: воскресенье). Для того, щоб бодай якоюсь мірою збагнути Воскресення Господа, слід поринути в мовчазну адорацію, як це робила Марія Магдалина і її товаришки (Мт. 28,9; Ів. 20,1-18 і парал.); фактично Марія є образом цього благословенного, повного любови пошукування Воскреслого.
Воскреслий — це нове ім’я Ісуса, про що мовиться в книзі Одкровення (3,12), ім’я невимовне, перемагаюче. Один старенький святий монах грецької Церкви пояснював пасхальною причиною, чому у великодний час і в неділі змінюється молитва імени Ісусового з: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного! На: Воскреслий з мертвих, спаси нас! (О Αναστας εκ νεκρών σωσον ημας!).
Коротке пасхальне богослужіння не є якимось безтурботним, застиглим спогляданням, але криком, а ще краще б сказати, є динамічним вибухом крику, який перекривається повторюваним вигуком: Христос воскрес! Воістину воскрес! Справді, Воскресення Христове містить у собі безмежні наслідки і докорінні зміни у порядку усіх створених істот. Від Різдва до Великодня, від Великодня до П’ятидесятниці, фактично впродовж усього літургійного року, Церква не втомлюється невпинно наполягати на факті Воскресення, бо саме в ньому міститься перебіг усього діла історії спасіння.
Тепер вже не йдеться тільки про пригадування чи дослідження цієї події — вона просто невпинно, актуалізуючись через Літургію, здійснюється. Літургійне зібрання Церкви не тільки переживає звичайний спогад Пасхи, але перевищує час у вічному Божому тепер і презентується у цьому унікальному моменті, коли переможний й воскреслий Христос започаткував нове творіння. Церква є тут присутня, Церква тут є свідком, вона звіщає воскресіння Христове усім творінням видимим і невидимим.[113] Церква благовістить те, що бачить, чує і чого торкається[114] під час здійснюваного літургісання. «Бог воскресив цього Ісуса, свідками чого ми є».[115] Церква є нічим іншим, як власне цим постійним свідченням, і саме для цього вона збирається, щоб літургісати Божественні Тайни.
Кожного дня, відправляючи ранішнє богослужіння, Церква злучується із світанком Пасхи. Кожен світанок є образом пасхального ранку, коли Христос воскрес із мертвих, завдяки чому цей неповторний і найтаємничніший момент трансцедентно перевищає серію днів.[116] Христос-Переможець тріумфально виходить з гробу, виводячи за собою Адама, Єву і їх безліч нащадків, які, гноблені ворогом людського роду, гнітилися в шеолі, очікуючи Відкупителя. Саме так візантійська іконографія показує Пасхальну Тайну. У її центрі — Євхаристія, тому що Євхаристія — це Пасха-Христос, Агнець за нас заколений та один раз і назавжди у Жертву принесений, і кожного разу, коли літургісується Євхаристія, вона стається тут і тепер актуалізованою вічною Пасхою. Цю прикмету негайно зауважуємо на самому початку Великодньої Утрені, коли співається:
Воскресіння твоє Христе Спасе, Ангели оспівують на небесах, і на землі сподоби чистим серцем тебе співом прославляти.
Йдеться про поєднання Літургії небесно-вічної і земної-дочасної в одну універсальну, космічну, невпинну Літургію прославлення воскреслого Господа. Постійний вигук: Христос воскрес із мертвих смертю смерть подолав і тим, що в гробах життя дарував! - прориває час і вводить вічність. Цей тропар аж до Вознесення буде домінуючим в усіх богослужіннях. Ним розпочинатиметься кожна відправа і закінчуватиметься теж ним.
Кожний вірний східного обряду під час пасхального періоду стається євангелізатором, носієм великої благовісті Воскресення Христового, як це мало місце у житті жінок-мироносиць. Вірні вітають один одного привітом: Христос воскрес! І відповідають Воістину воскрес!