• Головна
  • Моніторинг
  • Олесь Кульчинський, тюрколог, сходознавець, перекладач: Документи свідчать, що упродовж 300 років Київська митрополія підпорядковувалася Москві неканонічно...

Олесь Кульчинський, тюрколог, сходознавець, перекладач: Документи свідчать, що упродовж 300 років Київська митрополія підпорядковувалася Москві неканонічно

18 лютого, 15:45
Олесь Кульчинський - фото 1
Олесь Кульчинський
У листопаді минулого року стало сенсацією віднайдення оригіналу Брест-Литовського мирного договору в одному з давніх османських архівів у Туреччині. Це можливо завдяки підписаному між Україною та Туреччиною в лютому 2020-го протоколу про співпрацю архівів. Українські історики та дипломати впевнені, що османські сховища зберігають ще багато важливих документів. Розмовляємо з доктором філософії з тюркології, кандидатом філологічних наук, сходознавцем, відомим перекладачем з турецької на українську, віднедавна викладачем кафедри україністики Стамбульського університету Олесем Кульчинським.

Джерело: Укрінформ

СЛОВО «УКРАЇНА» В ОСМАНСЬКИХ ДОКУМЕНТАХ ФІГУРУЄ ІЗ XVII СТОЛІТТЯ

- Пане Олесю, ви давно досліджуєте османо-українські відносини, маєте доступ до архівів. Чи всі вони відкриті для українських науковців?

- Уже чимало років османські документи в турецьких архівах оцифровують та викладають для загального доступу. Це полегшує роботу, але є тривалим процесом. Окрім того, частина фондів, наприклад – архівів палацу Топкапи, залишаються поки що неоцифрованими. Там працюють турецькі науковці, а українські – по каталогах та літературі тощо, наразі лише здатні припускати, які там є цікаві документи, що стосуються української історії.

Але загалом варто віддати належне турецьким колегам. Час від часу з’являються якісь нові, цікаві та доволі важливі для України документи.

Щойно нам передали оцифровані документи здебільшого XIX-XX століть, зібрані за вибіркою за запитом Ukrayna (так пишеться турецькою Україна, – авт.). До речі, цю назву зустрічаємо в турецьких матеріалах з другої половини XVII століття.

Цікавим для українців був би також пласт грецьких документів, зокрема архівна бібліотека греків, котрі мешкали в Стамбулі в XIX столітті. Їхня доля поки що не з’ясована. Вони перебувають в Анкарі, але до кінця незрозуміло, де саме. Надіюся, що колись-таки дослідники отримають змогу прочитати їх.

- А чим нам цікаві саме ці грецькі рукописи?

- Там ми натрапляємо на записи драгоманів. Драгомани – це перекладачі, через яких Османи (династія правителів – ред.) та великі візири вели перемовини з іноземними державами, зокрема з очільниками – козацької, скажімо з Дорошенком. Також листи патріархів, що можуть зачіпати й події в Україні, й питання анексії Київської митрополії. Бачимо там імена патріархів, які взаємодіяли з Богданом Хмельницьким та рештою гетьманів. Ми це все бачимо в каталогах, але самі документи поки що недоступні, їх сотні.

- Як відбувається пошук документів?

- Часто це пошук за електронними запитами. І тут можливі різні оказії. Скажімо, дуже обнадійлива відповідь на запит про «Кіеv» (у Туреччині й досі вживана ця назва) XVII століття, доби того ж Хмельницького, вмить розчаровує, позаяк сам документ розкриває, що архіватори помилилися в датуванні. Щось може ховатися під різними термінами, щось на сторінках підшивки. Отут трудність – підшивку можна читати й місяць, що не кожному дозволить час, і – може з’ясуватися, що дарма.

Документи фінансового характеру, які переповнені цифрами, – найпаче складні для розшифрування. Тут потрібна допомога як не турецьких колег, то щонайменше не одного довідника. Наприклад, цікаві фінансові видатки на Hatman kapıkethüdası (гетьманського капикетгюдаси) доби Петра Дорошенка та Юрія Хмельницького. Кетгюда означає: помічник, розпорядник при державному діячеві, великому господареві. «Капи» ж – це ворота, поріг. Ключовий термін османської історії як означення й уряду (дивану) султана, і його ж палацу. Звідси згодом з’явилося європейське «Висока Порта».

Отож васальні володарі османського султана, скажімо, воєводи або й кримські хани мали своїх капикетгюда в столиці. Ті діяли як резиденти краю, отримували новини з дивану султана, повідомляли про події в столиці. Це важливий нюанс. Позаяк за тими ж паперами так само капикетгюда називали й представника московського царя вже у XVIII ст. У чому тоді варіяція терміну? Далі питання й упирається в розміри видатків. Документи не так і багато розкажуть, якщо їх не порівняти з аналогами з решти частин імперії Османів. Загалом, вони перенасичені термінами, які зазвичай не мають відповідників.

- Як легше працювати – у самому архіві чи віддалено?

- Оскільки багато документів оцифровано, це дає змогу віддалено працювати за конкретними запитами: «козак», «рус», «Украйна» тощо. Але чимало матеріалів залишаються неоцифрованими, а в каталогах не завжди розкриті їхні нюанси, або й – описи. Лише ті, хто чимало років працюють в архівах безпосередньо, добре розуміють, що є в конкретному каталозі. Допомога спеціалістів, «живих провідників» архіву теж дуже важлива. За умов віддаленої роботи вона недоступна.

«УКРАЇНСЬКЕ ВОЛОДІННЯ В ЙОГО СТАРИХ КОРДОНАХ»…

- Поділіться, будь ласка, останніми цікавими відкриттями.

- Це і є – гетьманські капикетгюда. Адже вони допомагають нам зрозуміти статус козацького державного утворення в складі Османської імперії, довкола якого чимало дискусій. Очевидно, що капикетгюда притаманні лише автономіям, як то: Кримському ханликові, Молдавському воєводству або ж Західним Оджакам – так називали краї Північної Африки.

Знахідка проливає світло. Скажімо, Бучацька мирна угода Османів з поляками 1672 року, за якою Podolya memleketi та Ukrayna memleketi (Подільське володіння та – Українське) перейшли до Османської імперії... Досі спантеличує, що означало османське memleketi. У всіх поважних словниках це – насамперед «край, земля, сторона». Давній польський варіант угоди подає його як «панство», але цей термін поширювався не тільки на королівство та державу, а й на землеволодіння тощо. У Йосифінській метриці науковці надибують цілі низки «панств» тільки в одній Галичині. Сучасний же польський переклад Бучацької угоди подає Podollya memleketi як «Польска», що геть некоректно.

Власне, термін memleket суперечливий, бо уживаний як для Польського королівства (Leh memleketi), так і лише – Поділля, як – усіх європейських країв, так і – наприклад, залежних від Османів воєводств. Ці терміни потрібно читати очима того часу. Тут нам дуже близький аналог – «володіння». І все одразу стає на свої місця. У тексті ж ідеться про мемлєкет Украйну «в її старих кордонах», тобто це як юридичний факт, визнаний сторонами. Це не держава в сучасному розумінні, але – чітко окреслені терени, домен, яким володіють козаки. Власне, цілу Імперію Османів її ж мешканці називали «мемалік-і махрусе» – «добре протеговані володіння», краї тощо, де мемалікі – акурат арабська множина від слова «мемлєкет».

- Ви зауважили раніше про термін «рус». Про що, власне, йдеться?

На перемовинах з поляками у 1672 році Османи називали українців народом, якому 400 років

- Бучацьку угоду ми зустрічаємо в літописі «Таріх-і Каманіче» («Історія Каманіче» – османська назва Кам’янця-Подільського»), написаній свідком та учасником блискавичного походу Османів. Тоді згадується, що під час перемовин з поляками Османи, протегуючи українців та козаків, називають їх народом, якому 400 років, тобто виводять його з XIII століття. От вам звідси – й володіння «Украйна в його старих кордонах». Власне, в османському письмі часто фігурують поняття «козак» та «рус». Й останній термін не раз відрізняється від іменувань мешканців Московського царства, званих як «москов» і «московлу».

Щодо терміну «рус», то відомі дискусії, чи не переносився він навіть на поляків. Це ще маємо з’ясувати, але те, що українців і росіян розділяли, – це давно доведений факт.

- Усі ці матеріали написані османською мовою. Чи достатньо в Україні фахівців для масштабних досліджень?

- Це лічені особи, до десятка, але в силу специфіки царини – їх і достатньо. Окрім того, в Україні багато хто чудово володіє турецькою мовою. За бажання ці всі люди можуть опанувати й османську. Питання лише в рівні володіння. Для високого, звичайно, потрібен час і можливості на щоденну багатомісячну, а то й багаторічну працю з документами, отже – державне забезпечення.

ТУРЕЦЬКА ОСВІТА: ВІД ЕНЦИКЛОПЕДИЧНОСТІ ДО ПРАКТИЧНОСТІ

- Ви нині викладаєте на кафедрі україністики Стамбульського університету, готуєте спеціалістів з числа громадян Туреччини. Розкажіть, будь ласка, про своїх студентів. У чому різниця між українською та турецької системою вищої освіти?

- Викладаю в Стамбульському університеті не так давно – з початку січня. Нам може здаватися, що тут немає такого величезного обсягу знань, до якого ми звикли. Та в цьому очевидні прагматичність і практичність. Турки в провідних їхніх вишах, переймаючи європейську систему освіти, не лізуть далеко за хмари, а опановують базові речі, на основі яких вчаться мислити. Частину дисциплін викладають комплексно, а не розділено на окремі напрямки. Наприклад, тюркологія – це поєднання історичних, літературних, мовних знань та навичок тощо.

На кафедрі навчаються дуже кмітливі студенти. Дехто з них уже добре володіє українською. Віддам їм належне, адже українська мова для іноземців дуже складна. Чого варті лише дієвідміни та відмінки іменників. Але якась частина студентів досягла значних результатів, отже, знаходять для себе мотивацію.

- Що найбільше відрізняє українських студентів від турецьких?

- Гадаю, тутешні студенти більш адаптовані до Болонської системи освіти, над ними немає постійного контролю. Турецька освіта передбачає багато часу для самостійного опрацювання матеріалу та відповідальність за результат. Немає постійних перевірок. Також менше енциклопедичності, але більше практичності.

Важлива і взаємоповага між викладачами та студентами. Очевидно, це пов’язано з турецькою історією, інститутом ходжі (вчителів, наставників – ред.), що мав особливе місце. Ми звикли більше сперечатися, ніби протистояти. Тут студенти висловлюються вільно, але при цьому до ходжі відчутна повага, а від нього вони отримують протекцію та наставництво.

- Майже рік навчання у турецьких вишах та школах відбувається віддалено. Як це впливає на якість знань?

- Для мене немає жодної різниці. Онлайн-навчання навіть зручніше в чомусь. Наприклад, у чаті можна швидко щось письмово пояснити, не марнується час на дорогу, сам процес навчання – більш сконцентрований. Проблема лише в самодисципліні студенів, їх відвідин пар. Хоча й тут – як і у всякому колективному розподілі: якість завжди важливіша за кількість.

КИЇВСЬКУ МИТРОПОЛІЮ НІКОЛИ НЕ ПЕРЕДАВАЛИ В ПІДПОРЯДКУВАННЯ МОСКОВСЬКІЙ

- Пане Олесю, у Туреччині найближчим часом планується вихід друком вашої наукової праці «Османи та Церква: невідома війна в Україні», що присвячена проблемі анексії Київської Митрополії Московським Патріархатом. Ця тема співзвучна з подіями останніх років, зокрема отриманням автокефалії ПЦУ. Що вам вдалося з’ясувати в ході дослідження?

Новітні знахідки в османських архівах спростовують історичні фейки

- Наукова робота тривала понад п’ять років. Віднайдено османські документи, що стосуються візиту царського посланця з Москви до султана. Ці документи насамперед доповнюють грецькі патріарші грамоти, без яких ті не вповні зрозумілі. Окрім того, знахідки виразно суперечать досі усталеним версіям, що видають проблему Київської митрополії за мету візиту посланця московських царів до Османів. Хай що, гонець насправді приїздив не в церковній справі, а – насамперед передати царські листи з проханнями дотримуватися окремих пунктів Бахчисарайського миру 1681 року, як то: прав на торгівлю, рибальство, безпеки від набігів мешканців Кримського ханлику тощо.

Нібито передача Київської митрополії Москві – наслідок перекладацького спотворення, фальсифікації Московією змісту вже грецьких церковних грамот

Знахідки також демонструють, що церковне питання було підконтрольне не лише патріархові, а й османському султанові з диваном, і що на передачу Київської митрополії Московському патріархату без їхньої санкції не могло бути й мови. Урешті, й недавно розкриті російські архіви до питання також це підкріплюють. Отже, протягом трьохсот років Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархату неканонічно. З церковного погляду – на території України аніколи не існувало та не існує таких структур як УПЦ МП чи РПЦ. Київська митрополія завжди належала Вселенському патріархату, а нібито передача – наслідок перекладацького спотворення, фальсифікації змісту вже грецьких церковних грамот та втрати їхніх оригіналів.

- Які саме документи це доводять?

- Перше – протоколи самого османського дивану, отже, державні канцелярські записи щодо візиту московського посла. Друге – записи літописця, зброєносця самого султана, який був при ньому на момент авдієнції посла. Третє – витяг з італійської хроніки про ту саму подію. Четверте – кілька десятків османських фінансових документів щодо фінансів Вселенської патріархії. П’яте – листи великого візира Османів до московських царів та князя Голіцина, очільника Посольського приказу. Питання митрополії не було лише питанням Вселенського патріарха, а й залежало від волі султана, високого візира, дивану. А їхньої волі на передачу митрополії просто не було.

- Як тоді сталося, що Київську митрополію не передавали, але вона тривалий період перебувала в підпорядкуванні Московській?

- Поступова окупація та спотворення змісту патріарших грамот мали місце тоді, коли тривала османо-російська війна. В умовах війни ні про які зв’язки київського духовенства з патріархом, що перебуває у ворожій столиці, не могло йти мови. Війна тривала майже 15 років, за цей час багато чого змінилося у багатьох сферах, у т.ч. церковній.

Маємо підтвердження, що протягом десятиліть, уже після нібито передачі, Київська митрополія все ще підпорядковувалася Вселенському патріархату. Зокрема, у грамотах тодішніх російських царів на поставлення митрополитів чітко вказано: «Не вертайся до Вселенського престолу», тобто підкреслено зв’язок Київської митрополії зі Вселенським патріархатом. Є також документи, де до Київського митрополита звертаються з білоруських територій як до митрополита Вселенського патріархату. Це доводить і зовнішня атрибутика – митра, яку боронив Київський митрополит. Це право дароване йому Вселенським патріархатом, і митра київського митрополита Гедеона, зокрема, й відома її написом: «І всія Русі». Урешті, згодом і Єрусалимський патріарх іменував у своїх листах Київського митрополита екзархом, очевидно, що Вселенського патріарха. Відтак Петро Орлик наголошував на потребі відновлення церковної влади Константинополя в Україні. І це все лише частина свідчень дальшої офіційної приналежності Києва Вселенському патріархату, а не Московському.

Передача Київської митрополії Москві – це неймовірна історична містифікація

- Тобто, це був фейк, якому вірили триста років і досі повністю не спростували?

- Це неймовірна історична містифікація, над якою ще повною мірою не замислювалися в Україні навіть у ПЦУ, не кажучи вже про УПЦ МП. Адже в сутності мова не про митрополію, а – таїнства Церкви: причастя, хрещення, сповідь тощо. Якщо ці всі роки мала місце маніпуляція щодо них з боку РПЦ, то постають занадто неймовірні питання. Зокрема, і щодо анафем російським царям та патріархам, залученим в окупації Київської митрополії. Інакше, чому це безкарно? Томос про автокефалію Українській православній церкві, власне, даровано Вселенським патріархом як своїй митрополії.

Ольга Будник