Нарешті ми помандруємо найцікавішою в Криму Качинською долиною
Віктор ТУРЧИН. — "Кримська світлиця", 21 серпня 2009 року
Стандартний «маркований» туристський маршрут у Качинську долину починається біля джерела під Чуфут-Кале і веде на південь по балці Капли-Дере. Незабаром стежка починає крутий підйом серпантином, а через півгодини ви вже на плато з щільними заростями ялівцю, який, на жаль, нещадно нищать місцеві браконьєри для виготовлення сувенірів. Потім шлях приводить до великого гурія (купи каміння) на великому перехресті стежок і лісових доріг. Тут, на роздоріжжі, шляхи розходяться. Праворуч – на гору Бешик-Тау, прямо на південь – стандартний маршрут веде в Качинську долину між Киз-Керменом та Качи-Кальйоном, ліворуч – на Тепе-Кермен. Це вже нестандартний маршрут, як кажуть, на «аматора», що я і пропоную.
На карті «крок» (так місцеві турінструктори навіть у радянські часи називали саморобні мапи) такий маршрут буде схожий на велику «дев’ятку» і охопить всі цікаві об’єкти західної частини Качинської долини: Киз-Кермен, Тепе-Кермен, Качи-Кальйон, Фицкі, Таш-Аїр, Качинський навіс та інші.
Тож подорож по «олтарях» Качинської долини краще за все розпочати з автовокзалу Бахчисарая, щоб якнайшвидше маршрутним транспортом, що іде до сіл Верхоріччя або Синапне, дістатись розпадку між селами Баштанівка та Машине під самим Киз-Керменом. Але дістатись самого городища не так-то вже і просто. Від шосе дорога веде на північ між Киз-Керменом (праворуч) та Качи-Кальйоном (ліворуч). Через півгодини біля скелі Кая-Араси праворуч відгалужується стежина і виводить на плато Киз-Кермен і повз руїни придорожньої церкви за межами городища приводить до потаємної вилазної хвіртки над західним краєм урвища. Час існування цього «печерного міста» датується V–XI століттями. Взагалі Киз-Кермен є типовим мисовим укріпленням із забудованою ділянкою та пасовиськом, як на Чуфут-Кале.
Письмових відомостей про саме місто дуже мало. Заснування міста приписують хозарам. У будь-якому випадку, це єдине укріплене поселення в південно-західному Криму, засноване представниками салтовської культури, до якої хозари і належать. Та й за розмірами Киз-Кермен не поступається Чуфут-Кале. На городищі можна оглянути залишки оборонних мурів у найвужчому місці плато (приблизно
150 м), руїни житлових будівель і так званого багатокімнатного «Будинку правителя» (архонта) в південно-східній частині міста, виноградні давильні (тарапани) та невелику кількість скельних келій (всього – три). Закінчується огляд біля колишньої брами на східному боці плато. Саме сюди підходить давня колісна дорога – подібна «дорозі тисячоліть» на Чуфут-Кале.
Протягом подорожі вас не покидає відчуття якоїсь окриленості. Ви наче літаєте у повітрі над смарагдово-лазуровою долиною. Саме цю частину Криму так і називають – «Край блакитних долин». На сході – за глибоким і розлогим яром – Тепе-Кермен, який звідусіль має досить чудовий екзотичний і неповторний вигляд, що надовго залишиться у спогадах. По яру розкидані великі кам’яні брили. Можливо, це дійсно залишки величезного мосту, про який розповідає одна маловідома кримська легенда, в якій йдеться про гордовиту дочку архонта міста і жорстокого та пихатого князя Тепе-Кермена. Недарма, мабуть, Киз-Кермен перекладається як «Дівоча фортеця». Просуваючись далі стежиною і рухаючись назустріч стандартному маршруту, хвилин через 20 дістаємось «великого перехрестя стежок» біля гурія. Тут шлях на таємничий Тепе-Кермен вказує велика стрілка, викладена з білого каміння у траві. Хвилин через п’ять стежина приведе до верхів’я ущелини, яке, наче в долонях, тримає гірський останець Тепе-Кермен, що наче олтар у пустелі височіє перед вами в низині балки. Тепер наш маршрут співпадає з «нестандартним» маршрутом. З верхів’я ущелини починаємо стрімкий спуск стежиною, яка скоро перетворюється у справжню дорогу під кронами височезного шибляка – стрункого і досить молодого лісу. Обабіч видно величезні кам’яні брили – можливо, наслідки каменепаду під час землетрусу. Цією дорогою з різних місць колись на Чуфут-Кале доправляли дрова через так званий «богаз» (тобто перевал, або гірський прохід) між двома скелями – верхів’ями ущелини, яке ми вже минули. Дорога під кронами робить зигзаг – ліворуч, потім – праворуч, і ви вже перед галявиною, над якою на заході височіє Тепе-Кермен, що в перекладі означає «Фортеця на пагорбі». Зовсім недавно це був маловідомий туристичний об’єкт для широкого загалу мандрівників, тому що знаходився осторонь основних маршрутів. Підйом на Тепе-Кермен дуже стрімкий і дійсно екстремальний на деяких ділянках. Але піднявшись на гору, подорожній буде винагороджений чудовими панорамними краєвидами Качинської долини. Іноді тут здається, що ти – у центрі Всесвіту. Гора, що являє собою усічений конус, з півночі порослий лісом, дійсно дивовижна, звідки на неї не подивишся. Вершина Тепе-Кермена знаходиться на висоті 544 м над рівнем моря, та на 250 м гора височіє над Качинською долиною, осипаючись в неї мергелевими породами у вигляді пластин. У деяких місцях майже вертикальні обриви сягають 40 м. Піднятись на гору можна тільки з північно-східного боку. Поселення знаходилось на самій верховині гори-останця і займало площу 1 га. Зазвичай на плато пересічні туристи піднімаються, повернувши праворуч від майданчика з «двоповерховими» штучними гротами – криптами. За кілька десятків метрів стежка приведе до залишків сходів, які і виведуть нагору. Десь поруч на плато веде покинута дорога, що заросла лісом. Але якщо вам бракує адреналіну і не бракує фізичної підготовки, то, щоб дістатись на плато, можна піти ліворуч, огинаючи гору з півдня, і ви отримаєте повний драйв, піднімаючись розщелинами майже вертикальних скель на карколомній височині. І ось вже весь світ, як на долоні. Тільки Тепе-Кермен приховує свої таємниці у часі. Протягом свого існування Тепе-Кермен, мабуть, виконував різні функції. Зважаючи на окремі знахідки, можна зробити висновок, що плато почали заселяти ще у V ст. У VІ-XI століттях – це вже невеличка фортеця (або замок), що використовувалась для нечисленного сховища мешканців навколишньої округи. У XI–ХІІІ ст. тут уже вирувало міське життя і з’явилась щільна забудова, а саме поселення стало одним із провінційних візантійських міських центрів. Житлова забудова городища досліджена мало, але садиби, ймовірно, мало чим відрізнялись від подібних інших «печерних міст». Невеликі тісні садиби були двоповерховими з навісами та господарчими прибудовами і підвалами – криптами. Знайдені при розкопках фрагменти черепиці, піфосів, амфор, поливних тарілок і мисок датуються, в основному, ХІІ-ХІV століттями. Це був розквіт городища. Загибель Тепе-Кермена дослідники пов’язують або з походом у Крим Ногая (1299 р.), або із вторгненням у Тавриду військ Тимура наприкінці ХІV століття. Але й після загибелі міста його городище використовувалось людьми. Ймовірно, тут був монастир, сліди якого фіксуються ще у ХVІ ст. Можливо, пізніше, терени Тепе-Кермена були віддані караїмам і використовувались як пасовисько. А вже між 1774 та 1777 роками німецький вчений і мандрівник Тунманн, досліджуючи цю історичну пам’ятку, зазначив, що це цвинтар глибокої давнини. За його свідченням, «уся скеля вкрита незчисленною кількістю гротів і печер, розташованих у повному порядку, майже як колумбарії давніх. Можна подумати, що їхнім призначенням і було служити місцем поховання». Цікаво, що саме Тунманн єдиний, хто бачив тут залишки фортеці «найглибшої давнини». Зараз про фортецю нагадують хіба що «ліжка» під мури, які вирубані в скелі разом із верхніми маршами дороги і свідчать про продуману систему захисту укріплення, типової для фортець Внутрішньої гряди візантійського періоду. Тому деякі печери-крипти, особливо ті, що розташовані над верхніми маршами дороги, можна розглядати як печерні бойові каземати. Тут, як і на західному боці гори, вікна-амбразури слугували для стрільби з лука та скидання каміння. У такі печерні каземати можна було потрапити тільки зверху. Оборонці були справжніми смертниками-камікадзе. Особливістю Тепе-Кермена, порівняно з іншими «печерними містами», є велика концентрація криптів на невеликій ділянці.
Найґрунтовніше спеціальне дослідження Тепе-Кермена було проведено у 1912 році Кримським товариством природовипробувачів і любителів природи, а підсумки узагальнені М. Боровком. Тоді ж і була встановлена реальна кількість криптів – 250! А також вперше застосована їхня класифікація за формою та призначенням. Самі крипти місцями розташовані в декілька ярусів і в деяких випадках мають до п’яти приміщень одночасно. Більшість криптів (85%) використовувались для господарських потреб, перш за все, для утримання тварин (80%). Але були, окрім казематів, і крипто-храми, тобто печерні церкви. Найбільша, досить велика (10,5 х 4,5/5,2), так звана «Церква з баптистерієм», тобто церква з хрещальною і з олтарем, який виступає в середину храму. Таке своєрідне вирішення проблеми внутрішнього простору храму аналогічне подібним спорудам Малої Азії та Близького Сходу, перш за все Анатолії та Сирії. Ця особливість церкви є доказом перебування тут іконопоклонників з Візантійської імперії. Біля південно-західного краю плато привертає увагу «церква з різницею». А поруч, зі східного боку, існують залишки якоїсь величезної споруди – палацу або культової споруди, від якої залишились руїни південних та західних стін. На самому південно-західному виступі плато можна побачити тепе-керменський менгір – вертикально поставлену кам’яну брилу висотою до 3-х метрів біля самого обриву. Кажуть, треба її торкнутись долонею на щастя, і тоді поталанить ще раз повернутись сюди, щоб знову насолодитись чудовими панорамними краєвидами Качинської долини. Дослідникам і до сьогодення достеменно незрозуміло, як вирішувалась проблема водопостачання і на Тепе-Кермен, і на Киз-Кермен. Бо однієї дощової води явно не вистачало. Існує припущення, що десь були таємні колодязі в глибині плато. Отже, є ще сенс пошуків для дослідників.
Увага! Під час ознайомлення з печерними містами треба суворо дотримуватись правил безпеки. Особливо після дощу, ранкової роси та взимку. І в усіх випадках під час сильного вітру – може здути зі скель. Тому по краю урвищ краще не ходити або потрібно використовувати страхувальні мотузки. Не одягати в гори взуття зі слизькою підошвою. Під час злив стережіться блискавки і все буде гаразд.
Закінчивши оглядини, починаємо спуск у долину. Спустившись з плато останця на майданчик з «двоповерховими» криптами, а потім стрімкою стежиною до галявини, треба круто повернути праворуч на південь, щоб по мергелевих осипах здійснити траверс схилу і спуститись майже до південного підніжжя гори і білими горно-лісовими дорогами через півгодини дістатись вже знайомого шосе Бахчисарай – Синапне, яке йде вздовж річки Кача. Ліворуч по шосе видно село Кудріне (колишнє Шури), а праворуч, куди ми повернули, за 10 хвилин можна дістатись села Машине (колишнє Татар-Кой, тобто татарське селище). Увесь шлях до шосе Тепе-Кермен змінює свій вигляд. Озирнувшись останній раз із шосе, ми його побачимо суворим, неприступним, величним і, навіть, божественним. Недарма вигляд гори з півдня, разом з Киз-Керменом, надихнув майстра романтичного пейзажу Костянтина Богаєвського створити у 1908 році реалістично-ізотеричне полотно «Олтарі в пустелі», яке зберігається в Сімферопольському художньому музеї. Одразу за селом Машине минаємо Киз-Кермен і місце нашого «десанту», а ще за 10-15 хвилин – через Качу перекинуто міст, через який дорога може привести до руїн села Горянка, колишнього великого грецького села Лакі, знищеного фашистами у роки війни. Знамените воно великим греко-італійським некрополем ХІІ-ХІІІ ст. та залишками великого храму, який почали відбудовувати в наші часи.
Певну частину шляху стандартний та аматорський маршрути збігаються. Перейшовши міст і звернувши за ним на стежину, ще через 10 хвилин дістаєтесь невеликого Баштанівського водосховища. Але якщо продовжити шлях по шосе, то можна через 10 хвилин дістатись іншого містка через Качу в село Баштанівка (к. Пичкі). А праворуч починається Качи-Кальйон. Перед ним – залишки середньовічного поселення. Шосе проходить поруч з цілим комплексом зернових і господарчих ям. У деяких місцях видно «розкати» каміння від будівель. Привертають увагу дві кам’яні сходинки, що ведуть до кам’яних дверних отворів, за якими – прірва в нікуди. У свій час тут знайдено багато черепків різноманітного посуду – ліпних кухонних глечиків, горщиків, мисок, амфор і навіть декілька цілих піфосів.
За селищем на відстані півкілометра – залишки комплексу середньовічного монастиря Качи-Кальйон, що нависають над долиною і дорогою носом величезного білого корабля на фоні блакитного кримського неба. Рівні ряди криптів, вирубані зусиллями численних людських рук, здалеку схожі на ілюмінатори тихоокеанського лайнера. Одна з назв монастиря – «хрестовий корабель». Цей «корабель» дійсно мандрує, тільки в часі, душах і свідомості людей. Про походження топоніма є припущення, що це трохи спотворена назва від Качи-Кале, тобто «Качинська фортеця». Як на мою думку, це фортеця християнства. А ось звідки прийшло саме слово «Кача» і що воно означає – достеменно невідомо.
У далекому Сибіру є річка з такою назвою. Одна з перших згадок про Качу знаходиться в копії списку московських посланців – стольника Василя Тяпкіна та дяка Микити Зотова, які були у Криму 1681 року (мабуть, при укладенні Бахчисарайського миру). На старих картах, таких, як мапа Кеппена (1836 р.), верхів’я Качі називались Біюк-Узень (Велика ріка), в той час, як в середині течії річка мала назву Пагабічей. Качи-Кальйон розташований на величезному виступі Середнього (Внутрішнього) пасма кримських гір, які складені вапняками нижньотретичних та крейдових покладів. Тільки шосе відокремлює археологічну пам’ятку від гірської річки. Дата існування об’єкта – V-ХVІІІ століття. Дослідники вважають, що на різних етапах тут були сільське поселення, укріплення і, нарешті, монастир. Відомості про Качи-Кальйон є в деяких грамотах московських царів. Наприклад, Бориса Годунова від 1598 р.
Загальна площа Качи-Кальйона – 25 га, розташованих на висоті приблизно 500 м над рівнем моря. Весь комплекс складався з п’яти великих скельних гротів, з яких найкраще збереглися перший та четвертий, інші зазнали природного руйнування. На комплексі також налічувалось 118 криптів, вирубаних між гротами в деяких місцях у п’ять ярусів. Нумерація гротів – з боку Бахчисарая. Колись на Качи-Кальйоні існувало 120 тарапанів, в яких одночасно могло перероблятись до 250 т винограду. На монастирському комплексі діяло декілька печерних церков. Ще й зараз тут можна побачити залишки фортифікаційних мурів та веж, господарчих зернових ям та некрополь монахів. Найбільше вражає четвертий грот, так званий грот святої Анастасії зі святим Джерелом Анастасії та, мабуть, віковою черешнею, яка лежить при вході в грот майже горизонтально. Над джерелом у глибині гроту вибито великий кам’яний хрест. Тут туристи, на щастя (за східним звичаєм), на гілках черешні пов’язують різнокольорові стрічки або клаптики тканини. Під четвертим гротом біля самого шосе – залишки скиту святої Анастасії і сліди монастирської церкви в одному з уламків скелі. При виселенні греків-християн у Приазов’я в 1778 році з Качи-Кальйона було переселено 77 мешканців. Поселення опустіло, монастир було кинуто напризволяще.
І тільки у першій чверті ХІХ ст. спочатку була майже відбудована церква св. Анастасії. А у сорокових роках був оновлений храм св. Софії у першому гроті.
1851 року територія монастиря, яка тоді належала поміщику Хвицькому, за його заповітом і за наказом Святійшого Синоду, була передана Бахчисарайському Успенському скиту. На початку ХХ століття тут була утворена Свято-Анастасіївська кіновія, закрита 1921 року за участь у контрреволюційній діяльності.
Як вважають дослідники, Качинську долину у V-VІ століттях населяли як асимільовані потомки скифо-сарматів (вони ж скифо-алани, бо алани – одне з сарматських племен) і таврів, так і готів, або вже гото-аланів. Ще явно на той час простежуються скифо-сарматські, катакомбного типу, форми поховальних споруд. Перше поселення на Качи-Кальйоні виникло, ймовірно, у VІ столітті. Незабаром виникло й укріплення. Поселення та укріплення були розташовані напрочуд вдало на велелюдному перехресті торговельних шляхів, які йшли зі степу до гористих верхів’їв Качі, з’єднуючи через перевал Кбіт-богаз південно-західну частину півострова з Південним берегом Криму. Поява тут монахів-іконопоклонників надала Качи-Кальйону нового імпульсу. Саме у VІІІ-ІХ століттях тут виник монастир. У наш час сучасні монахи знову намагаються відродити колишню славу монастиря.
Велика розщелина відділяє Качи-Кальйон від плато Фицкі. Наверху у VІ-VІІІ ст. за досить товстими оборонними мурами знаходились досить примітивні будівлі рядових общинників.
У 1967 році досить випадково на південному краю мису були відкриті поховання в брилевих могилах, що нагадують таврські «ящики». Над могилами колись височіли антропоморфні (людиноподібні) надгробки з місцевого вапняку, прикрашені хрестами. Ще раніше, навесні 1941 року, на східному краю плато Фицкі був розкопаний некрополь з похованням у земляних склепах. Обидва цвинтарі належать до VІ-VІІІ століть. Плато Фицкі з Качи-Кальйоном з північного берега річки Качі та її південний берег утворюють так звані Качинські ворота.
Пройшовши трохи далі між плато Фицкі та Качинською стіною в тісній ущелині, ми потрапляємо на багатошарову стоянку Таш-Аїр (Окремий камінь), яка існувала, починаючи з мезоліту (VІ тис. до н. е.) і до Раннього Середньовіччя. Величезний камінь утворює не просто навіс – це пам’ятка прадавнього мистецтва. На вирівняній скельній поверхні площиною близько 15 м2 червоно-бурою вохрою нанесені наскельні малюнки, які краще видно, коли на них полити водою. Вони показують сцени полювання і воєнних конфліктів, окремі фігури людей і загадкові знаки. На думку археолога Д. Крайнова, який досліджував стоянку ще 1938 року, ці малюнки можна датувати епохою енеоліту – ранньої бронзи (ІV–ІІІ тис. до н. е.). За іншою версією, малюнки належать до кемі-обинської культури, яка існувала в Криму у ІІ тисячолітті до н. е.
Основна прикмета Таш-Аїра – високі тополі, так характерні для Качинської долини. А з під самого каменя б’є потужне, кристально чисте джерело, яке втамує спрагу подорожнього. Місцеві жителі спеціально приїжджають сюди, на їхній погляд, за живою водою. Зараз джерело упорядковане на східний манер і називається фонтаном. За Таш-Аїром вздовж шосе на метрів триста простяглася так звана Качинська стіна. Там, де вона закінчується, біля самої дороги знаходиться знаменитий Качинський навіс – стоянка первісної людини верхньопалеолітичного часу. Можна запросто з автостради ХХІ століття нашої ери пірнути у часи на 35-11 тисяч років тому.
Одразу за Качинською стіною починається село Передущельне (колишнє – Кош-Дегермен). На скелях над селом одиноко височіє кам’яний сфінкс – страж Качинської долини. Він зустрічає і проводжає усіх подорожніх біля Качинських воріт. З Передущельного автотранспортом можна швидко дістатись до бахчисарайських вокзалів. Але якщо є час, то можна пішки продовжити подорож, а в ясну погоду помилуватись заходом сонця за невеликі пагорби Зовнішнього пасма Кримських гір.
І насолодитись божественною прохолодою після спекотного літнього дня. А ще ознайомитись з цікавим явищем оптичного обману. Цілком серйозно здається, що вода невеликого водопостачального каналу бахчисарайського водосховища Егіз-Оба проти усіх законів фізики на окремих ділянках тече догори. Щось подібне існує в далекому Азербайджані, і це загальновідомий факт. У нас же цікаве – поруч. Треба тільки пильно придивитись. До речі, на водосховищі Егіз-Оба, на околиці Бахчисарая, можна і переночувати, якщо попереду ще один вихідний. Зробити це можна і на раніше згаданому водосховищі біля Баштанівки.
Зазвичай, так і робили колись організовані туристичні групи. Саме з Баштанівки ми і продовжимо наступну подорож вихідного дня печерними містами Криму. І там неодмінно пощастить поєднати приємне і корисне. Інакше просто не повинно бути! Шануйте свою малу Батьківщину!