Вийшла книга «Феномен онлайн-причастя. Рефлексії. Полеміка. Перспективи», де була і моя стаття. Одразу вибухнула жорстока суперечка, що сягнула рівня лідерів РПЦ. Спробуємо поговорити про книгу, про закиди на мою адресу і про ті проблеми, що стоять перед Церквою і християнством.
Вийшла книга «Феномен онлайн-причастя. Рефлексії. Полеміка. Перспективи», підготовлена Фондом пам’яті Блаженнішого митрополита Володимира (Сабодана) та Центром релігійної безпеки (Київ), де була і моя стаття «Ставлення до онлайн як до несправжнього та підробки —не логічний аргумент, а підсвідома звичка». Одразу вибухнула жорстока суперечка – спочатку у ФБ, потім сам Володимир Лєгойда, а потім на сайті «Лівий Берег». На сайті мені зробили честь – мене обрали однією з двох головних мішеней критики, чи то нападу. Тож мушу відреагувати, раз моїй невартій персоні виявлена така честь. Але не тому, що моя персона – а тому, що тема серйозна і необхідна.
Якщо ви не хочете думати про сучасний світ – в т.ч. «онлайн», «віртуальність» тощо – воно все одно прийде до вас. І ця книга – це спроба думати і писати про це. Пандемія – лише привід. Вона просто силоміць змусила всіх звернути увагу на те, що вже десять років переможно маршує планетою – АІ, ІТ, VR, AR, MR тощо. Загалом – буття «онлайн». Тому стислий підсумок – якщо ця книга викликала такий полум’яний резонанс, треба її брати.
Книга – про реальне питання, що стоять перед сучасною Церквою. Ні, вона не тільки про «онлайн-причастя», хоча ця тема стала таким собі стрижнем дискусії. Ідеї і питання книги – ширші на порядок. Загалом кажучи, вона про становище Церкви, теології, віри, релігії, людини у ІІІ тисячолітті. Що означає бути християнином? Чим є Літургія? Як християнин практикує свою віру? Яке місце індивідуальної духовної практики? Яке співвідношення зараз між колективним та індивідуальним у християнстві? Яке місце тіла? Як мислить Церква про природу людини – і особливо про її психологію? Яка – у світлі сучасних ідей науки – структура людської особистості, структура душі?
Тут представлені різні думки з мінімальним втручанням редактора, статті тих авторів, котрі самі погодились на публікацію. Але про саму книгу хай говорять редактори. Я ж буду говорити про своє і про серйозні питання, що підняті під час дискусії. А вони – вбивчо серйозні. Бо відгуки показали, що в церковному житті живі певні ідеї чи упередження, які варті дуже серйозного обговорення.
Насамперед, підтримаю головну тезу автора статті на «ЛБ»: мені не байдуже, який богословський контент пропонується вірянам, не байдуже, що і як мислиться і говориться в Церкві, бо Церква є спільним домом, однаково рівним для всіх вірян.
Але, автор, здається, суперечить сам собі у своїх вимогах. Навіть суперечить власній же статті у цій книзі.
З одного боку, він каже, що «У Церкви нет «тайного» знания, её учение, аскетика, искусство — открыты для всех», що «Церковь — не тайное общество, как мы уже заметили выше, её вероучения и жизнь открыты на всеобщее обозрение». Автор не згоден, що «вопросы внутренней жизни Церкви вправе обсуждать лишь иерархи и дипломированные богословы».
Але в той же час вся стаття – зовсім про інше. Автор вводить сучасні формалістичні, схоластичні дисциплінарні розмежування між науками, при цьому порівнює різні науки з різними державами, між якими лише формальні дипломатичні зносини. Автор створює віртуальну «Республіку Теологію», яка має свою територію, кордони і навіть «прапор», і ревно захищає ці кордони від порушників. Порушники – це всі недипломовані не-богослови, які є лише гостями на території великої Республіки, натякаючи, що вони ледве не крадькома туди пробрались і мають лише смиренно благати про наданням прав резидента. (Щоправда, автор не уточнив процедуру, хотілось би бачити довідку і місце, де ці візи видаються).
Півбіди, звідки автор бере ці формалістичні розмежування і чому він їх отак гіпостазує на таку метафізичну висоту? Тоді коли навіть світська наука останні півстоліття постійно говорить про міждисциплінарність і системність – про глибоку хибність і дефективність цих формалістичних розмежувань – автор від імені «Республіки Теологія» впроваджує таку ригористичну і жорстку модель «хто не теолог, той хай… ну не мовчить, але говорить дуже пошепки і тільки повинуючись гласу Теолога».
Якби ще автор дискутував щодо спеціальності захисту тієї чи іншої докторської дисертації і був чиновником ДАК, МОН чи НАЗЯВО – це ще було б якось зрозуміло. Але це не докторська дисертація, та й сама теологія була визнана державою як частина філософських наук. В цьому є глибокий сенс – зрештою, перша «теологія» постає саме як метафізика. Теологія аж до доби латинської схоластики мислиться як частина філософії – вища, елітарна, досконала філософія, що спирається на Боже Одкровення. Але це окрема історія.
Старий улюблений батл на тему «релігійна філософія чи філософія релігії, релігієзнавство чи теологія, конфесійне чи не конфесійне релігієзнавство» - це улюблена методологічно-схоластична вправа останнього десятиліття, добре розібрана у книзі Віталія Хромця про богословську освіту. Пошлю читача до неї і перейдемо до наступного моменту.
Окреме «півбіди» – звідки автор привносить такий дисциплінарний ригоризм у життя Церкви, звідки він бере, що «Республіка Теологія» є такою собі «аристократією Церкви», якій належить перше слово у церковному житті? Хоча автор каже, що «мирянам ПЦУ вовсе не следует рядиться в ризы теолога, чтобы быть услышанными. Миряне — не «статисты», не члены Церкви «второго сорта», их голос и мнение важны для епископата и священства», але саме теолог має право вердикту, є «громадянином вищої якості», бо саме він сертифікує вислови мирян, наскільки вони гідні уваги, за змістом і формою.
Що б на це сказали єпископи і священики – хто є первиннішою аристократією, дипломовані богослови чи священство? До якої республіки належать священики і єпископи, що не закінчили духовні академії? Чи включати Острозьку академію чи УКУ в межі «Республіки Теологія»?
Чим удостоює думку наявність формально затвердженого диплома богословського закладу – особливо, враховуючи те, що багато думаючих і віруючих людей не мали б часу для того, щоб його здобути. Борода не робить філософом, а диплом – теологом. Чи як у нас там видається громадянство Республіки (до речі, а чому не Королівства?). Зрештою, хто є богословом в православній традиції (і тут вічна тема про високу містичну духовність богослова, а не про раціональну теологічну науку)?
Але це інша тема. І, відверто, в наш час гратися в такі статусні демаркації – не цікаво і навіть небезпечно.
Що таке «мова богослов’я»? Питання нетривіальне. Мова не про перелік догматів і катехизмів. Мова про категоріальний апарат, яким послуговується думка богослова, коли він мислить про богословські речі. Ця мова започаткована у епоху Отців І тисячоліття, але не нею мислять і пишуть українські і російські богослови. Ця мова зазнала щонайменш три великі реформації:
Зрештою, в православ’ї немає однозначного експліцитного припису, яка теологічна концепція є нормативною (як у католиків щодо Томи Аквінського).
Саме на цьому пункті автор береться до моєї статті, коли я говорю про історію формування теологічного дискурсу, «мови», і порівнюю великий синтез І тисячоліття, створений Отцями у діалозі з «Великою Елладою», із задачами нового великого синтезу, що стоїть перед Церквою ІІІ тисячоліття. Я згоден, що «I тысячелетие было, прежде всего, временем формулирования христианского догматического учения» і «Творения отцов Церкви — это, прежде всего, тексты вероучительного характера, имеющие для Церкви особую непреходящую ценность». Але ці витвори Отців далеко не тотожні доволі лаконічному Учительству Церкви.
Автор як богослов не може не розуміти, що мій текст має прямі алюзії із теологічними ідеями ХХ ст.. про нову богословську творчість – мова, звісно, про євхаристичну теологію і радикальну ортодоксію, від Флоровського до Гарта (чи Харта). Ідея про нову епоху «Отців» - не моя. І вона має підстави хоча б у тому, що тексти Отців у тій, більшій, частині, у якій вони не увійшли до Вчительства Церкви – написані мовою свого часу, мовою того Великого синтезу.
Сам же автор критичної статті пише у цій же критикованій ним книзі, що православна теологія не є теологією повторення (с. 40).
Автор каже: не можна «сопоставлять догматический синтез отцов-каппадокийцев с возможной практикой "причастия в руки" или создания "бревиария для мирян"». Очевидно, я цього і не роблю. Параграф, звідки взята ця цитата (с. 68 книги) – говорить взагалі про становище Церкви у ІІІ тисячолітті. Але, якщо автора заплутує те, що я сказав, спробую пояснити дещо докладніше.
Не секрет, що Церква – не як корпорація, а як спільнота людей – стоїть перед новими питаннями і викликами. Сама людина опинилась в наш час в небувалих для себе умовах існування. Становище людини настільки стрімко міняється, що ми можемо говорити, що на наших очах вже сформувалася нова антропологічна ситуація. Це пов’язано із розмиванням відповіді на питання «що значить бути людиною?». Відповідь на питання про сутність і природу людини стає, м’яко кажучи, неочевидною.
Розгортати це можна довго.
Де починається і де закінчується людина? Вперше людина здобула такі технології, що дозволяють їй активно змінювати саму себе – про це трансгуманізм, кіборгізація тіла, генна інженерія та ін.. Людина стоїть на порозі створення штучного інтелекту, який не відрізнятиметься від біологічної людини. Сама біологія людини може бути кіборгізована – штучні руки-ноги, а то й штучний мозок.
У цьому світлі старі дискусії про «тіло і душу», «матерію і свідомість» стрімко міняються. Філософія свідомості, нейропсихологія і т.д. – ставлять питання: «де починається людська свідомість, свідомість людини як людини?». Це вже не абстрактні теоретичні питання. Це – практичне питання: «що робить робота людиною?». Де цей індикатор?
Сама людина, її психіка, робота її мозку виявляється легко передбачуваною, програмованою і кодованою. Ми на порозі того, щоб закодувати зміст свідомості суб’єкта А, записати її на окремий носій і переписати його іншому суб’єкту В. Ми на порозі того, щоб описати все наше знання мовами програмування і перетворити його на певний код – навіть зберігаючи відношення між окремими ідеями і поняттями.
Міф про Людину, як суверенний автономний Суб’єкт, що є Автором своїх рішень, носієм розуму, волі і бажань – зруйновано трагічним ХХ ст., науковими пошуками і практикою ЗМІ. Цей суб’єкт легко трансформується, програмується і зомбується. Не людина мислить і мовить, а мова мовить через мовця (ще Гайдеґґер), мислення чи то дискурс мислить через індивіда.
Базова ідея Я стрімко розмивається. Так, наша культура нервово проголошує своє Я, медіапростір мерехтить від відчайдушних спроб самодемонстрації і самопрезентації. Людина, ніби відчуваючи, що вона зникає – лише як мережа, точка, фікція і функція – протестує проти цього. Але з нею б’ються вже не тільки старі авторитарні режими (хоча і великий китайський фаєрвол нікуди не дівся), а цілком непомітні алгоритми Ґуґла, бульбашки, матриці. Фраза «я хочу» вже викликає іронію – хто «я»?
На додачу, людина стрімко олюднює природу: екологічне мислення ставить до не-людей як до людей. Ми вимагаємо гуманного ставлення до тварин, до природи. Ми вписуємо природу у поле моралі людяності, у поле людяного ставлення, ми гуманізуємо світ. Це логічно випливає з першого – якщо стирається межа між людиною і роботом, стирається межа і між людиною і твариною. Що є ця біологічна істота Homo sapiens і чим вона якісно відрізняється від дельфіна чи кота?
А це ще ми не зустріли інопланетний розум. Зрештою, ми ризикуємо скоріше його народити – створити штучний інтелект, який сам стане інопланетянином для нас.
І при цьому – світ захлинається від хвилі дегуманізації, розлюднення, ненависті.
Мова навіть не про те, що більша частина планети живе в умовах як не голоду, то війни, як не війни, то диктатури. Дегуманізація ближча – вона в наших бульбашкових світах. Соцмережами регулярно прокочуються чергові хвилі ненависті, колективного буллінгу. Індивіди, замкнені в своїх бульбашках, регулярно вправляються у дегуманізації своїх «чужих». Ці «чужі», в свою чергу, не бачать своїх «чужих» і ефективно їх розлюднюють в своїх бульбашках. Але вони виходять в реальний офлайн-світ – і тут достатньо лише вмілої маніпуляції і вчасного вручення автомата, щоб якийсь срач перетворився на Донбас.
Політичні еліти нічим не кращі – це такі ж самі простуваті люди, з тими ж примітивними «точками зору» і повним невміння комунікувати, інтегрувати, мислити системно тощо. На чолі зграї баранів стоїть баран. Світом править Тетраграмматон – але не Той, а «ІМНО».
І це не торкаючись полум’яних ґендерно-сексуальних тем. Якщо ваш Ґламдрінг не спалахнув, вітаю – ви ще не в темі. Всі ці теми – зрештою, питаються про антропологію, про природу, зокрема, статеву і суспільну природу людини. Чим є тіло для буття людиною? Чим є його статевий елемент? Наскільки він явний-визначений – зрештою, що є природа людини, чи біологічна складова цієї природи визначальна, чи вона – лише мертва матерія для експериментів духу над нею? Де починається людина – ось питання про аборти. Чи людина – це певний стан свідомості (і список «несвідомих» до розстрілу додається)? Чи єдине, що ми маємо емпірично-науково – це біологічна даність Homo sapiens, що розвивається від зародку до небіжчика? Що значить «бути людиною»? Це, зрештою, має політичні, юридичні, медичні, конкретні наслідки.
Що про це скажуть Отці? Що про це скаже Євангеліє? Повторити старе вже сказане – не переконливо. «Трудно тобі перти проти рожна». Тут треба робити те, що робили Отці – звертатись до основ, до глибинного джерела віри Євангелія, реальності Христового Одкровення, до досвіду Зустрічі з Христом – і звідси, у мужності та свободі Духу, виходити до нового світу, вступати з ним у діалог. Тут треба мислити – і мислити відкрито, у світлі істини. Бо Істина грецькою – а-летейя – це ще «непотаєнність», відкритість до буття, здатність прийняти це буття.
Істина – одна, це, зрештою, предмет віри. І коли істина одна, то всі дисциплінарні «республіки» зникають, «як роса на сонці». Лишається спільний дискурс, спільне мислення про буття, реальність, яка встає перед нами, якій треба дати раду, з якою треба якось впоратися, і при цьому пізнати її насправді (українська мова дає цей корінь «правди», гру між «правдою», «щирістю», «реальністю» і «справедливістю» у слові «насправді»). Лише тут можливе якесь порозуміння між нами усіма (знов сама мова мовить, що згода приходить лише через розум, по-розум-іння), не скотитись в «мнительность мнения».
Що може тут сказати сучасна Церква (вже як корпорація)? Все складно. Порядок денний Церкви – це війни у стилі першої половини ІІ тисячоліття, за феоди і канонічні території, війни абревіатур і біг-бордів, примітивні мови ненависті (коли на сайтах РПЦ Папу пишуть з великої літери, а священиків автокефальної ПЦУ пишуть у дужках). Так і хочеться сказати: «які ж ви дрібні!». Навіть у неправославному світі церковна думка самозамикається у ґетто «ґендерної ідеології» і займає програшну позицію «обложеної фортеці».
Саме тому я говорю те, що мій опонент не процитував:
«Історично, в християнстві потужно розвинулись метафізика та етика, канонічне право і політика (остання в меншій мірі). Всі ці сфери тісно пов’язані із колективним, спільнотним виміром Церкви, її активного існування у суспільстві та у взаєминах з державою. Натомість, ті сфери, що пов’язані з індивідуальним духовним життям – психологія, аскетика, почасти гносеологія – виявились мало розвинутими. Зрештою, з часом сама чернеча аскетика деградувала до рівня поклоніння ієрархії («смирення-послушання»), младостарчества, а то й колгоспу»
«Велична традиція аскетики І тисячоліття створила міцний фундамент для християнської аскетики і психології. Але…» це лишилось на маргінесі.
«наш час – розквіт індивідуального містицизму і глобального деномінаціоналізму… Всі релігії увійшли у зіткнення (чи зустріч), всі перебуває в однаковій доступності для особистості, що обирає собі релігію ніби на глобальному ринку (інколи за допомогою функції «Збери собі сам»). При цьому основною формою духовної діяльності людини стає індивідуальний містицизм, тобто індивідуальна містична (сокровенна) духовна діяльність. Молитва, читання, медитація, аскеза тощо – те, що містить насамперед в мені і що можна зі мною взяти з собою. Це іде в парі із слабким розвитком християнської психології, яка здебільшого обмежується тріадами «розум – воля – емоції» та «дух – душа – тіло», при цьому незрозуміло, куди причепити новіші поняття «особистість», «індивід», «Я», не кажучи уже про Фройда чи Юнга. На фоні глибокої аналітики кількох рівнів «Я» і «душі» (атман, агамкара, джива), свідомості і розуму («буддгі, чітта, манас» і т.д.) – і це лише в класичній індійській філософії, не чіпаючи нюанси буддизму і новітніх релігій! – християнські психологи виглядають занадто бідно. Саме тому перемагає абстрактний «Схід» – тому що він пропонує компактну, доволі розроблену психологію, що розвиває особистість і не вимагає великих фінансових витрат чи тривалих колективних ритуалів (що в перевантажений роботою, людьми і відстанями час дуже пожиточне). Щоправда, християнство має свої потужні джерела…» - і тут уже автор починає мене цитувати, прив’язуючи мої слова чомусь до бревіарію.
Так, автор має рацію. Це – дискусійні питання, але це не відповіді, не твердження, а питання.
Що є Я, питає людина, яка зайшла до храму. Що є Я, і чому це Я варте? Може, адвайта-веданта правдива – і Я є шкідлива ілюзія? А що ви скажете на тему самадгі? Що я переживаю в момент повного зосередження? Що мені робити з тим же тілом? Що я можу знати, зрештою? А ось Прабгупада, а ось Вівекананда, а ось Чінмой, і байдуже, що це інновації навіть для Індії.
Так, ці думки викличуть «недоумение». Головне, щоб «недоумение» не перетворилось в «недомыслие», в перелякане нерозуміння і відмову від мислення.
Бо це не шлях Євангелія, не шлях любові, мужності і свободи у Дусі. Це шлях страху. А де є любов, там немає страху. І якщо панує над вами страх, то спитайте, де є Дух?
P.S. Автор так сказав про «бревіарій для мирян» чи «причастя в руки», так, що це ніби дуже другорядне і вторинне, і зовсім не в пару до високої догматики. Так чому ж автор тоді так проти цього вторинного? Чому ж іде така запальна дискусія?
Бо це питання, що виводиться із нашого уявлення про психологію, антропологію та еклезіологію. Ті царини, що потребують богословського синтезу.
А створити такий «другорядний» «бревіарій для мирян» - це справа, здається, важча, ніж перевернути землю. Бо мова про те, щоб удоступнити для всіх вірних тексти Літургії, створити єдиний такий ресурс (не буду повторюватись, див. статтю).
P.S.S. Автор так переживає за реакцію на це з боку СПЖ і РПЦ. Але щось там взагалі на це не відреагували.