Осмислити втілення Бога у світі: про значення Різдвяного посту, його тривалість, різні традиції і родинні звичаї, — розмова з о. Василем Рудейком

За його словами, “свято Різдва — це своєрідне свято університету, бо воно спонукає осмислювати світ і Бога з різних перспектив”. Тому у його родинному колі склалася традиція під час цього посту читати щодня по одній главі з Євангелій. Бо “найцінніше, що ми отримуємо в святі Різдва, — це знання, а справжнє знання починається з першоджерела”, — зазначає наш співрозмовник.

— 15 листопада розпочинається передріздвяний піст Пилипівка. І оскільки цього року перший день припадає на суботу, то відразу перше запитання: отче, а в суботу може бути піст?

— Ну, загалом так само, як і у випадку Великого посту перед святом Пасхи. Постовий період тут є безперервний, але є різниця між будніми днями тижня — від понеділка до п’ятниці — та суботами й неділями, які ніби «виймаються» з посту, тобто мають трохи пом’якшений характер посту.

Весь різдвяний піст у нас триває повних сорок днів — з 15 листопада по 24 грудня — які, своєю чергою, поділяються на дві частини: листопадову (16 днів) і грудневу (24 дні). Між цими двома частинами є певні відмінності. Власне, і в літургійному контексті суботи та неділі включені в піст, але водночас виведені зі строгого посту, бо в суботу й неділю традиційно не постили. Це пов’язано з тим, що субота — біблійний день відпочинку, а неділя — день святкування Воскресіння Христового.

Окрім того, неділя була днем, на який у давнину переносили різноманітні свята, особливо в час постів. Така традиція, наприклад, добре збереглася у вірмен: основні свята завжди переносяться на суботи або неділі, бо ці дні вважаються святковими.

— А чим відрізняється саме Різдвяний піст від Великого?

— Ну, скажімо так, у своїй основі будь-який піст є тим самим. Усі пости, і Великий, перед Пасхою, і Різдвяний, і піст перед святом апостолів Петра і Павла чи перед Успінням Пресвятої Богородиці — це завжди період приготування. А вже залежно від свята, якому цей період передує, є особливі акценти, на які певна традиція заохочує звертати увагу. Тут бачимо досить велике різноманіття.

Існує велика кількість християнських Церков, і кожна з них має свої традиційні акценти. Але загалом, якщо подивитися, то піст перед Пасхою більш зосереджений на внутрішньому наверненні, оскільки він передує Страсному тижню. А цей тиждень у нашій християнській традиції — особливо драматичний період. Це, так би мовити, більш емпатичний досвід: людина роздумує над тим, скільки Господеві довелося перестраждати — скільки болю, зрад та випробувань пов’язано з Христовими страстями. Тому Великий піст заохочує до особистого подвигу — накладати на себе обмеження, утримуватися від певних страв, більше роздумувати над гріхом і покаянням. Тобто, піст перед Пасхою має переважно покаянний характер: людина усвідомлює гріх як серйозну проблему, від якої потрібно очищатися.

Різдвяний піст, натомість, не має такого драматичного періоду, як Страсний тиждень. Хоча й тут є особливий останній тиждень приготування до Різдва, все ж він не настільки емоційно насичений. Його головна мета — допомогти зануритися в осмислення того, що відбувається у святі Різдва чи Богоявлення (бо первісно головним було саме свято Богоявлення): Бог стає людиною. Це — центр роздумів цього періоду.

Якщо у випадку Пасхи ми бачимо Ісуса Христа — втіленого Бога, який діє, страждає, зустрічається з учнями, тобто дорослу людину, — то у випадку Різдва і Богоявлення Бог стає немовлям. Він починає шлях, який проходить кожна людина: від зачаття — через розвиток в утробі Богородиці, годування молоком, зростання і дорослішання. Бог стає дитиною.

Саме над цим Церква заохочує роздумувати, а також над Словом Божим, адже Слово стає плоттю у святі Різдва Христового. Це означає, що Божество втілюється, Дух, який перевищує людське розуміння, стає видимим. Це дуже виразно проголошено у головному різдвяному піснеспіві: «Різдво Твоє, Христе Боже наш, засвітило світові світло знання». Тут йдеться не про «розуміння», як це часто звучить у нашому звичному перекладі, а саме про знання. Людина в особі Ісуса Христа отримує остаточне знання про Бога, про всесвіт, про себе саму, про шлях, яким має йти. Це грецьке слово γνῶσις — гнозіс — означає причетність до Божого знання.

Це, мабуть, найважливіший аспект Різдва Христового: воно вказує на потребу навчатися, поглиблювати знання, не зводячи святкування лише до емоційного зворушення — мовляв, «малесенький Ісусик народився». Йдеться не про це, а про те, що Бог остаточно відкриває Себе людині, дарує знання. Можна сказати, що свято Різдва — це своєрідне свято університету, бо воно спонукає осмислювати світ і Бога з різних перспектив. Це те, що Господь дарує у Різдві Христовому. Тому і період приготування побудований так, щоб це знання засвоїти: ми починаємо зі свят пророків Старого Завіту — адже саме вони намагалися передати це знання людям. Те, що раніше було лише передчуттям, у Христі стає зрозумілим і завершеним.

Отже, цей піст — це не просто час утримання від м’яса чи розваг, а насамперед зусилля, щоб осмислити втілення Бога у світі. Це і є справжня мета періоду приготування до Різдва, як і, зрештою, кожного посту. Різдвяний піст, можна сказати, є таким своєрідним періодом медитації — часом, який ми звільняємо від щоденних турбот саме для того, щоб поглибити свої знання, осмислити досвід Бога у своєму життя, зрозуміти рівень своїх стосунків з Богом. Бо Він народжується якраз для того, щоб знову налагодити з нами стосунки і то стосунки осмислені, стосунки на рівні знання.

— Знаю, отче, що ви досліджуєте різні християнські традиції. А які є особливості різдвяного посту в інших Церквах? Бо знаємо, наприклад, що в нас цей піст триває 40 днів. Адвент у західній традиції коротший — починається переважно у перші дні грудня. А як в інших Церквах?

— Як і все інше, Різдвяний піст є наслідком певного розвитку й має свої причини, чому він у нас виглядає саме так. Оригінально свято Різдва, найімовірніше, святкували в неділю — тобто воно переносилося на недільний день. І спосіб святкування Різдва, і структура богослужінь це підтверджують. Ми можемо це побачити з певних літургійних традицій, які все ще збереглися.

Наприклад, у нашій Церкві до свята Різдва належать шість літургійних текстів — канонів, кожен з яких “підписаний” певним днем тижня: понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця, субота. Сьоме, тобто саме Різдво, за логікою цих текстів мало б припадати на неділю. Насправді це давня традиція. Уявлення, що події, які лягли в основу головних свят літургійного року, відбулися саме в неділю, засвідчені певними апокрифічними текстами, зокрема т.зв. “Словом св.Йоана Богослова на Успіння Пресвятої Богородиці”, який був дуже шанований у ранньому християнстві.

Перед святом Різдва є дві приготувальних неділі — “Праотців” і “Отців”, є неділя після Різдва тощо. Подібне нав’язування до неділь є також у латинській традиції. Там існує звичай чотирьох неділь приготування — тобто чотирьох неділь грудня (іноді ще й останньої листопадової, якщо Різдво припадає одразу після неділі). Щось подібного є і в традиціях сирійських Церков. Тобто, назагал тривалість різдвяного посту пов’язана із неділями грудня.

У нас теж, як я вже згадував, піст поділяється на листопадову та грудневу частини. І от листопадова частина практично позбавлена будь-яких особливих літургійних рис.

— Тобто нічого як приготування до Різдва?

— Там просто нічого такого немає. Тобто це «порожній» літургійний період. Його спочатку додали саме в монастирській традиції, щоб довести кількість днів до сорока, бо в грецькій традиції пости загалом називають «чотиридесятницями». Але поруч із сорокаденною монастирською традицією існувала і традиція парохіяльних церков, у яких піст починався після свята Андрія. Свято Андрія було, так би мовити, «запустами» перед Різдвяним постом, і вже з наступного дня — з 1 грудня — розпочинався період приготування.

Це видно навіть у літургійній практиці: до 30 листопада богослужіння відбуваються звичайним чином, а від 1 грудня в давніх уставах приписано на Утрені співати «Алилуя» замість «Бог Господь». Це є ознакою початку посту. У нас і Великий піст називають «періодом Алилуя», бо саме тоді під час Утрені починають співати цей антифонний піснеспів.

Отже, з першого грудня починаються ці «алилуйні» Утрені. Потім з’являються згадки пророків: 1-го грудня — пророка Наума, 2-го — пророка Аввакума, 3-го — пророка Софонії тощо. Далі з’являються літургійні тексти, які вже містять мотиви, пов’язані з Різдвом — особливо під час більших свят, таких як Миколая, Даниїла тощо. У цих богослужіннях поступово починають звучати різдвяні теми.

Я вже казав про особливі неділі — “Праотців” і “Отців” перед святом Різдва. Але справді насиченим приготуванням є останній тиждень перед Різдвом, і цей тиждень уже має характер власне передсвяття. Подібні неділі приготування існують також у східно- і західносирійських традиціях: там є період Благовіщення, який триває, здається, шість неділь. У ці неділі згадуються події, що передують Різдву — благовіщення Захарії, благовіщення Пресвятій Богородиці, сон Йосифа тощо. І тоді саме свято Різдва постає як наслідок усіх цих подій. Але сам піст перед Різдвом згідно із традицією як східно-сирійської, так і західно-сирійських Церков починається із 1-го грудня і триває до 25-го.

У вірмен, наприклад, піст (гіснак) триває п’ятдесят днів — це «п’ятдесятниця» перед святом Богоявлення, бо в них Різдво і Богоявлення святкуються в один день, не розділені. У коптів та ефіопів піст триває сорок три дні, бо до сорокаденного періоду додають ще три особливі дні — так зване свято звільнення.

Тобто різні традиції мають різну тривалість і структуру, але загальна тенденція розвитку різдвяного посту така: спочатку був один день посту перед Різдвом (або перед Різдвом і Богоявленням, як у вірмен), потім додався тиждень приготування, далі — чотири тижні для світських церков і приблизно сорок днів (43–50) для монастирських традицій.

А вже від XII століття монастирські звичаї починають переважати в усьому християнському світі й стають також традиціями східних Церков.

— Тому в нас до певної міри є така невідповідність, бо майже посередині Різдвяного посту є Андріївські вечорниці-запусти. Як це зрозуміти?

— Так, це саме так і треба розуміти: це початок посту для парафіяльних церков, тобто для позамонастирського контексту.

До речі, варто згадати, що в латинській традиції у середньовіччі також існував довший піст — від свята святого Мартіна до Різдва, тобто від 11 листопада до 25 грудня. Проте він не набув такого загального поширення, як у Візантійській чи інших східних церквах.

— А для чого взагалі існують в Церкві запусти або такі певні святкування перед постом?

— Перед будь-яким постом у, так би мовити, «нормальних» суспільствах, є певний період, коли Церква наголошує: ось-ось починається піст — тож посвяткуйте собі добре, бо потім настане час тиші. Такої духовної тиші для себе, коли людина усвідомлює, що після святкування починається дещо інший період, період зосередження на тому, що ми будемо святкувати у прийдешньому святі.

Наближається час, коли звичний час святкувань ми відкладемо на якийсь час, тому насвяткуйтесь собі вдосталь і для того також, щоб навчитись цінувати саме святкування. У цьому, власне, і полягає сенс передпостових свят: показати, що є час радості, а потім — час тиші.

Тобто, щоб була видима різниця між одним і другим періодом, щоб вона була помітною. Як і в звичайному житті: якщо ти знаєш, що попереду в тебе період відмови від чогось, то перед ним ти добре поїси, щоби нічого не залишилося — і просто посвяткуєш як належить. Це цілком природно.

— Як ми тут говорили, що під час Великого посту — це одні приготування, до страстей, до Воскресіння. Ми не відразу говоримо про Воскресіння, бо спочатку йдуть страсті. А в часі посту Пилипівки ми вже говоримо про Різдво як кінцеву точку цього періоду. Відповідно йдуть інші приготування. Вже за кілька днів люди починають готуватися до колядування, зокрема ті, що будуть ватагами ходити з колядою. Чим ще є наповнений цей піст, якими речами, про які варто знати?

— Ну, насправді, це не зовсім так. Різдво — це початкова точка, а Воскресіння — кінцева. Треба розуміти життя Ісуса в цілісності. Його земне життя, хоча й не лише земне, бо після цього є ще Вознесіння, коли Він возноситься на небо в тілі і праворуч Отця Сидіння і Друге пришестя. Але переломною точкою, коли Христос завершує Свою місію у світі, є Його смерть і воскресіння. Помер, смертю смерть подолав, воскрес — місія завершена. А тут, у Різдві, Він народжується, тобто все лише починається.

І це не так, що під час Великого посту «нічого не співається». Просто, як я вже казав, Великий піст має більш покаянний характер, тому й пісні цього періоду такі — у нас є дуже багато постових пісень, але ми їх рідко співаємо, бо вони не викликають радості чи веселощів. Вони радше сумні, навіть трохи похоронні, бо говорять про страждання, їхній зміст і сенс.

Натомість різдвяні пісні фактично заміняють нам світські святкування. Це також святкування, але святкування із релігійним змістом — із думкою про початок нашого спасіння. Ми радіємо, бо Господь прийшов до нас, розпочав процес спасіння — і зробив це цілком реально, «повномасштабно», якщо можна так сказати, своїм народженням і життям.

Якщо у Великому пості ми роздумуємо над гріхом, то в Різдвяному періоді — над значенням знання, над тим, що Бог відкриває Себе людині. І це видно навіть у наших колядках. Одна з найдавніших і найвідоміших — «Бог Предвічний» — не просто про «маленького Ісусика». Вона починається богословським твердженням: «Бог Предвічний народився». Тобто йдеться не стільки про дитину в яслах, а про подію космічного масштабу, переломний момент в історії людства, коли Бог входить у людську історію, щоб її виправити, «поремонтувати» те, що сталося внаслідок гріхопадіння.

— До речі, про коляди. Мені здається, що ми їх деколи не до кінця розуміємо, що є колядою, а що ні. Скажімо, співаються різні щедрівки, ва яких фактично про Різдво не йдеться. Вони звучать вже на продовження свят — свято Василя і на Богоявлення.

— Ну, треба розрізняти два явища, які в нас з часом поєдналися або навіть перемішалися. Одне з них — світський феномен, який, по суті, не має нічого спільного з християнством чи християнськими святкуваннями. Це, власне, і є коляди — від латинського calendae. Ми частіше називаємо їх щедрівками. Це були піснеспіви, які виконували на зламі зими й весни. Спочатку їх починали співати десь у березні, бо саме тоді починався Новий рік. Але коли Новий рік перенесли з березня на січень, ці пісні почали виконувати в січні. От, наприклад, «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка» — яка ластівочка в січні? Це просто наслідок зміщення календаря: колись це було весняне свято, а згодом стало зимовим.

Отже, це один пласт пісенних традицій, які штучно поєдналися з християнським Різдвом. До речі, частина таких коляд-щедрівок на Яворівщині співається навіть на Пасху (що логічніше, бо Пасха в нас весняне свято) — їх називають ломківками або риндзівками. Це щось подібне до щедрівок, але з пасхальним настроєм.

А інший пласт — це власне різдвяні пісні, які оспівують народження Ісуса Христа як Бога, що воплотився. Їх радше варто називати саме різдвяними піснями, а не колядами, бо вони належать до церковного, богословського контексту. І тут в нас є величезна кількість справжньої української богословської поезії. Багато цих різдвяних пісень просто оспівують таїнство Воплочення Сина Божого у традиції літургійних текстів та святоотцівської літератури і показують нам, чим духовно живились наші бабці-дідусі.

Більшість цих різдвяних пісень набули широкої популярності після публікування отцями-василіянами у 1790 році “Богогласника” у Почаєві. Від того часу він кілька разів передруковувався, а вже з нього певні пісні переходили у звичайні молитовники для вірян. Але збірники цих релігійних пісень існували в рукописному варіанті набагато давніше. Є досить багато їх у наших книгозбірнях рукописів.

Отже, маємо два різні пласти пісенної традиції: один — дохристиянський, календарно-світський (щедрівки), другий — християнський, богословський (різдвяні пісні). І лише через зміщення початку Нового року вони злилися у свідомості людей в одне святкове ціле.

— У нас ще є, наприклад, є традиція гуцульської коляди. Вона триває набагато довше у часі, це це звертання до різних членів сім'ї, до тих, що живуть, і що відійшли, це звертання до роду, це звертання до предків. Окремо колядують у хатах, де вже ніхто не живе, щоби відродилося життя. У нас також є така традиція, що на Святвечір на святковий стіл ставиться тарілка і ще щось для предків, що є певною формою вшанування роду, єдність з предками. Хтось це називає ще дохристиянською, язичницькою традицією. Але при чому Святвечір перед Різдвом до язичництва?

Натомість бачимо, що насправді вони мають тісну пов'язаність з приготування до Різдва, із звертаннями до праотців. У цьому є також характерна для різних культур єдність роду, просто якась певна родинна традиція.

— Згадки про Адама і Єву, тобто про наших праотців, є невід’ємною частиною Різдвяного циклу. Перед Різдвом ми маємо дві неділі — Неділю Праотців і Неділю Отців. А після Різдва є неділя після Різдва, присвячена Йосифові Обручникові, Якову, братові Господньому, і пророку Давиду. Тобто всім, хто хоча й давно помер, але належать до родини.

Щоб зрозуміти контекст поминання померлих під час Різдва, треба бачити, що Христос воплочується саме для того, щоб зцілити рану, спричинену гріхопадінням — проблемою, що виникла з нашими праотцями і яка залишається частиною нас. Те, що зробили праотці, — Адам і Єва — виправляється в події Різдва: саме тоді починає здійснюватися обітниця Божа — «він буде намагатися вкусити тебе в п’яту, а ти розчавиш йому голову». У Різдві Ісуса Христа ця перемога над смертю розпочинається.

Тому я би не пов’язував це з якимись язичницькими залишками. Ми не надто добре знаємо, які саме дохристиянські культи існували на наших землях, зате чудово розуміємо, яким було християнське ставлення до померлих. Християни завжди ставилися до померлих з великою побожністю. По-перше, тому що ми віримо у воскресіння тіл — це фундаментальна істина. Тому тіла померлих ніколи не вважалися чимось, що можна зневажити. По-друге, християни вірять, що померлі — не мертві, а живі, і вони залишаються частиною Церкви. На кожній Літургії ми молимося за живих і за померлих. Це єдина спільнота — «Церква земна» і «Церква небесна».

Тож і на Різдво, і на Пасху, і на храмові свята ми пам’ятаємо про померлих. Це видно навіть у народних звичаях: що роблять на другий день Пасхи? Йдуть на цвинтар. Що роблять на храмове свято? Йдуть на цвинтар. Бо ми не віримо в те, що померлі просто відійшли, ми віримо, що завдяки Різдву Христовому, Його життю, смерті й воскресінню вони мають участь у тому самому житті, що й ми. Більше того, щоразу, коли ми святкуємо Євхаристію, ми поминаємо усопших як живих і себе, як їм співпричасних. Ми ж самі ісповідуємо: «Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку». Абсолютно — ось у цьому суть християнського розуміння Різдва і, пов’язаного з ним, поминання усопших при різдвяному столі.

— Отче, як ви особисто готуєтеся до Різдва? Чи є у вашій сім’ї або родині якісь традиції приготування до Різдва? Можливо щось порадите іншим у тому часі щось таке робити, щоб якісно приготуватися до Різдва?

— У нашій домашній традиції — я походжу з Яворівщини, зі Святого нашого краю на заході, — у нас починали колядувати від свята Введення в храм Пресвятої Богородиці. І це, до речі, не тільки в нас — це загальна традиція. Але на Яворівщині вона особливо жива й інтенсивна. Це було природно: десь уже падав перший сніг, люди збиралися вдома, лущили фасолю, виконували хатню роботу — і співали.

Що співали? Звісно, колядки. Єдина колядка, яку не співали аж до Різдва, — це «Бог Предвічний». Її залишали спеціально на Святвечір. До того часу існувала така собі «заборона» на виконання цієї колядки. А всі інші вже звучали. Тому один зі способів приготування до Різдва — це саме колядування. Я щиро заохочую до колядування і до вивчення якомога більшої кількості коляд. Хвала Богові, їх текстів і мелодій зараз можна знайти величезну кількість в інтернеті. Але є і прекрасні видання, навіть із qr-кодами для прослуховування.

А інший спосіб — це те, що ми започаткували торік. Якось, готуючись до реколекцій на тему Різдва Христового, я усвідомив, що Різдвяний піст ділиться на дві частини — і ці дві частини чудово збігаються зі структурою двох Євангелій: від Марка та від Луки. Євангеліє від Марка має 16 розділів, а від Луки — 24. І вони ідеально вкладаються в 16 листопадових і 24 грудневих дні посту.

Тож минулого року я започаткував, як тепер модно казати, челендж: прочитати два Євангелія перед Різдвом Христовим. Я взяв різні літургікони — коптські, вірменські, сирійські, а також наші — і дібрав звідти молитви перед і після читання Євангелія.
І кожного дня ми з родиною читали по одному розділу — спочатку з Марка, потім з Луки. А також я поширював це у Facebook і в Telegram-каналі як молитовне читання Святого Письма.

Ми починали в листопаді, завершували в грудні — і за цей час прочитали обидва Євангелія. Це займає всього 10–15 хвилин на день. Найкраще — сісти разом родиною (а Різдво ж родинне свято), запалити свічку, помолитися перед читанням, прочитати розділ, помолитися після, трохи помовчати, обмінятися думками.

Бо, зрештою, найцінніше, що ми отримуємо в святі Різдва, — це знання. А справжнє знання починається з першоджерела. А першоджерело — це, звичайно ж, Євангеліє.

— Амінь!

Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".

МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.