Монах у сеульскому храмі Хваґ’єса у визначений час заходить до павільйону для здійснення ритуалу. Він поволі розхитує підвішену на мотузках колоду, яка починає рухатися зі зростаючою амплітудою. У певний момент, коли дерево торкається металу, лунає дзвін, медитація досягає успіху і це – дзен.
Бгаґавата пурана (1.17) оповідає історію зустрічі імператора Парікшіта з демоном Калі – володарем сучасної епохи, Калі-юґи. Коли праведний магараджа Парікшіт, внук звитяжця Арджуни, зустрічає Калі, той виглядає як слуга (шудра), але одягнутий в царські шати. Калі лупцює палицею корову (мати-землю) і бика (батька-релігію). Бик стоїть на одній нозі і тремтить від страху. Парікшіт, прагнучи захистити бика, запитує яким чином той втратив ноги, але бик не може назвати конкретного винуватця.
Три з чотирьох ніг релігії-дгарми (аскетизм, чистота, милосердя), окрім правди, були знищені в попередні епохи. Парікшіт рятує дгарму і правда залишається єдиним стовпом духовності в «нашу еру», хоча це твердження є далеким від очевидності для покоління релятивізму, пост-правди та інформаційних воєн. Чи має рацію Пурана?
У ведичній онтології сатья ототожнюється як з правдивістю, так і з реальністю. Сат є опорою реальності – Брагмана. Матеріальний світ витікає з цієї правди, хоч одночасно і ховає її. Брігадараньяка упанішада (1.3.28) так формулює напрям духовного поступу: «з неправди виведи мене до правди, з темряви до світла, зі смерті до безсмертя».
Припустімо, в наш час духовність доступна як пошук правди. Але якими методами вона може бути осягнута, якщо первинні аскетизм, чистота та милосердя втрачені?
Перше, що спадає на гадку – це розвиток наукової думки, яка виявляє правду про світ через точний раціональний інструментарій. Реальність має бути класифікована, виміряна, формалізована і оцифрована. І цифра тут позбавлена містичного піфагорейського значення, вона позначення data – кількості. Порахувавши все, нам стане все відомо. Це те утилітарне «царство кількості», яке викривав Р.Геннон. Це «епоха діджиталізації», в яку ми стрімко входимо.
Але в математичній правді немає «серця», проти неї повстає ірраціональна, чуттєва природа людини. Вона прагне переживання правди в інтуїтивному акті врізнавання єдності і святості сущого. В сучасному вжитку таке спонтанне осяяння, «розширення свідомості», розкриття природи речей часто називають словом «дзен».
Це буддистське вчення, витоки якого простежують у кашмірському тантричному шайвізмі (П.Репс), було початково принесене Бодгідгармою до Китаю, набуло широкої популярності в Японії та стрімко увірвалося в інтелектуальний простір Заходу після Другої світової війни, значною мірою завдяки працям Д.Т.Судзукі. Дзен упродовж віків мав глибокий вплив на японську культуру, естетику і самурайський кодекс.
На Заході його увібрав рух гіппі як революційну духовну ідею, хоча в своєму нью-ейдж прочитанні вона мало має спільного з традиційною дзен-практикою, т.зв. ‘square zen’, що вирізняється жорсткою дисципліною. Ліберальний підхід полягав у тому, що варто лише відкинути нав’язані соціумом догми, позбутися соціалізації та шаблонів і людина повернеться до своєї початкової просвітленості, до дитячої чистоти. Буддистські майстри ніколи не були настільки наївними, щоб бачити корінь духовних проблем людини в такому спрощеному вигляді. Проте, в своїй першооснові дзен і справді був доволі радикальною течію, що опонувала ритуалізму та концептуальності організованої релігії («не створюй слова і букви»).
Спостерігаємо накладання (чи продовження) того, що прийнято називати лівим і правим культурно-політичним дискурсом на шлях лівої і правої руки в західному окультизмі, чи індійську вамачару і дакшіначару. Лівостороння тантра розбиває соціальні табу і веде до швидкої трансформації свідомості, але є водночас важкоконтрольованою і ризикованою для адепта. Правостороння практика слідує ортодоксії, є безпечнішою, але потребує тривалих зусиль. Інерція правого задивлена у минуле і важко розпізнає дух змін, радикалізм лівого хибує на ілюзію швидких і простих рішень.
Але духовне перетворення – важкий і болючий процес, що нагадує пологи. Членів трьох вищих верств індійського суспільства (трайварніка) називають двічі народженими (двіджа), ініціація, проникнення у духовне тісно пов’язані з символізмом смерті/народження, болем набуття нової форми. Купель хрещення, з якої виходить новий християнин, нагадує води материнського лона. На шляху слідування за Христом духовному воскресінню передують страждання і муки.
Дзен-майстер не сидить на галявині серед метеликів. Він тримає при собі палицю, щоб навчати учнів через шок і біль. Безоб’єктна медитація і загадки-коани, які кидають виклик конвенційній логіці, покликані привести до Cаторі, яке краще перекласти як пробудження, а не просвітлення. Часом коли людина глибоко спить потрібно добре її розворушити, але остаточне пробудження відбувається миттєво. Той-хто-спав раптово перетинає межу і потрапляє в реальний світ.
Дзен-мить є простою, переживається особисто і не може бути поясненою. Це раптове осяяння не обумовлене зусиллями, наче моментальне попадання в ціль, місцезнаходження якої не було достоту відоме.
Спрямованість дзен-медитації на прямий духовний досвід знайшла сильний відгук і серед християнських практиків, спричинивши появу «християнського дзену» (Дж.Мейн, В.Джонстон, Р.Кеннеді, Т.Мертон, Д.Грехем, К.Кадовакі). Попри перестороги, висловлені Ватиканом стосовно злиття християнської практики з буддистською медитацією (лист Конґреґації Доктрини Віри від 15 жовтня 1989 року щодо окремих аспектів християнської медитації), автентичні форми, що нагадують дзен, знаходимо і всередині християнської Традиції.
Монах-кармеліт брат Лоуренс (1614-1691) в книзі «Практика Божої присутності» так свідчить про свій духовний досвід. Узимку, в віці 18 років він споглядав голе дерево. Міркуючи про те, що мине ще трохи часу і на дереві з’являться квіти і зав’яжуться плоди, він раптом отримав високе досвідчення Провидіння і Божої могутності. Це сильне відчуття залишилося з ним до кінця днів.
У дзені немає нічого складного, Саторі є пробудженням розуму від імпозицій вищої тварини (пашу), зайнятої метушливим розрахунком, побудовою і множенням рефлексій, проєкцій і бажань.
Танген з дитинства був учнем майстра Сенгая і коли у віці 20 років попросив у нього дозволу піти навчатися в інше місце, вчитель дав йому потиличника (‘Zen Flesh, Zen Bones’). Так повторювалося щоразу, поки Танген не звернувся до свого старшого брата про протекцію перед вчителем. Коли брат отримав згоду Сенгая, Танген на радощах побіг дякувати вчителю за те, що той його відпускає, але знову отримав потиличника. Танген просить брата з’ясувати, що трапилося, чи вчитель часом не передумав. Майстер запевнив брата, що його рішення аж ніяк не змінилося: «я лише хотів востаннє ляснути Тангена, бо коли він стане просвітленим і повернеться, то вже не зможу дати йому прочухана».
Один майстер дзюдо вирішив дати палицею по голові цілому народу і той, замість того, щоб впасти – прокинувся.
Визначний популяризатор дзену на Заході корейський майстер Сунг Сан (1927-2004), який в останні роки свого життя був настоятелем сеульського храму Хваґ’єса, часто закінчував свої листи до учнів настановою: «сподіваюся, ви підете лише прямо – в не-знаю, будете утримувати розум ясним як простір, досягнете Просвітлення і врятуєте всіх істот від страждань».
Просвітлення навряд чи буває колективним, але якби ми все ще потребували національної ідеї, хіба б не була ця максима гідною уваги?