Отець Борис Гудзяк – моральний авторитет для багатьох. Непомильним орієнтиром у житті називає настанову Ісуса Христа: “Люби Бога і люби ближнього”. Ректор Українського католицького університету, науковець у галузі церковної історії, людина з чіткою громадянською позицією...
Отець Борис Гудзяк – моральний авторитет для багатьох. Непомильним орієнтиром у житті називає настанову Ісуса Христа: “Люби Бога і люби ближнього”. Ректор Українського католицького університету, науковець у галузі церковної історії, людина з чіткою громадянською позицією...
26 серпня відбулася його Архієрейська хіротонія в архікатедральному соборі св. Юра у Львові. Отець Борис став 49-им єпископом Української греко-католицької церкви. Ще одна кардинальна зміна у його житті – переїзд до Франції. Папа Римський Венедикт XVI призначив отця Бориса Апостольським екзархом для українців греко-католиків Франції, Швейцарії та країн Бенілюксу. Про віру, критику Церкви, моду, вибори, гречку та вміння бачити позитив з отцем Борисом Гудзяком поговорила кореспондент “ВЗ”.
- Отче, ви стали єпископом та Апостольським екзархом. Що особисто для вас це означає?
- Це – глибоке питання, на яке годі відповісти. І це – зворушливий момент. Почав його усвідомлювати, коли приїхав до Парижа три тижні тому і вперше зустрівся з владикою Михаїлом Гринчишиним, священиками, вірними... Побачив, які складнощі є для християнського духовного життя в української діаспори, у людей, які не мають документів. І як непросто в Західній Європі свідчити про Христа і бути цілісним християнином. Кожен з нас, де б не був, зокрема єпископ, отримує доручення від Бога піклуватися ближніми, людьми. Стою з трепетом з піднесеними руками перед Господом зі словами: “Слава Тобі Боже, поможи, поясни, попровадь”. Думаю про університет (УКУ. - О. З.), за Львів, за Україну, за розпочаті тут справи. Зворушений великою підтримкою, яку відчуваю і переживаю цими днями. Діючим екзархом до
2 грудня 2012 року, коли перебиратиму уповноваження, залишається владика Михаїл Гринчишин. До того часу не маю жодних формальних мандатів в екзархаті.
- Кажете, у Західній Європі, зокрема у Франції, бути християнином – непросто. В Україні простіше?
- Ніде нелегко. Бо це - боротьба з началами зла, з власним гріхом, з пороками, слабкостями. Це завжди змагання і виклик. В Україні також непросто бути християнином, але тут християнство після переслідувань має певну свіжість. Церква в Україні молода. Середній вік священиків в УГКЦ – 38 років. Якщо у 1989 році їх було триста, то сьогодні – 2600. А у Франції за п’ять років буде в десять разів менше священиків, ніж було півстоліття тому.
Сучасна культура вважає Церкву за якусь стару бабцю, яку треба, можливо, пошанувати. Для неї Собор Паризької Богоматері – лишень історична пам’ятка, музей минулого. Знову зробити Церкву, Євангеліє, Христову проповідь свіжими – непросто. В Україні Церква будується. В Європі вона – на стадії ремонту. І цей ремонт туго йде, протікає дах. Але Церква протягом двох тисяч років показує, що вона – незнищенна. Сталін своїми дивізіями, репресивним апаратом планував знищити її, але йому не вдалось.
Зараз - інші загрози. Те, що пропагується популярною культурою, – не є глибоке людське цілісне життя. Єпископові говорити про такі речі непросто. Це викликає іронію і сміх. Коли Папа Іван Павло II запросив на зустріч співачку Мадонну, яка по-блюзнірськи ставиться до Католицької церкви, вона відповіла: “Якщо Папа хоче мене побачити, нехай купить квиток і прийде на концерт”. У такому стані перебувають Церква, душпастирі, єпископи... Але, зрештою, це стан, у якому був і Христос. Істеблішмент, популярна культура його відкидали і переслідували. Попри це, він ішов зі свідченням, з благовістю, відновлював людські стосунки, зцілював тіла, воскрешав людей, давав нове життя.
- Виходить, і за Христа, і зараз християнство – на позиції меншості, а у більшості ті, хто його паплюжить. Чому не вдається переламати шальки терезів?
- Не знаю, чи це наше завдання переживати за пропорції і статистику. В Ісуса бізнес-план був нульовий. Він інвестував все, віддав своє життя, а дохід і результати були мізерні. Це - велике таїнство, чому Господь у такий спосіб з нами спілкується. Через слабкість, через марґіналізацію, через терпіння, через хрест... Через смерть, яку Він на себе взяв. Ми покликані бути свідками. А якість свідчення така: людина займає якусь поставу в житті, незважаючи на те, які з того будуть результати. Мученик тримається принципів, навіть якщо є загроза втратити життя. Ми, християни, покликані іти у світ, ділитися, каятися. Маємо іти з відвагою і певністю, що Святий Дух працює. І саме там, де ми цього найменше очікуємо, проявляється Божа сила. 25 років тому якби хтось у Львові сказав, що Церква, духовне життя в Україні у 2012 році виглядатимуть так, як зараз (молоді священики, церкви, які будуються і посвячуються мало не щомісяця), цю людину висміяли б. Сьогодні теж хтось може сказати: поїдеш ти до Парижа, а що там можна зробити у цьому секуляризованому місті Сартра, Камю, в культурі, що пишається своєю світськістю, яка закріплена юридично. Не можна багато зробити, але можна багато і потужно свідчити, якщо віддатися проводу Святого Духа.
- Критики у бік Церкви в Україні також не бракує. Чимало людей те, що не ходять до церкви, мотивують тим, що, мовляв, як можна туди ходити, бачачи, на яких машинах їздять священики, як вживають алкоголь, як поводяться...
- Критика – небезпідставна. Але маємо тенденцію свій зір спрямовувати на негатив, а тиха жертва, а саме такою живуть чимало священиків, монахів, монахинь, залишається непоміченою. Ми не повинні бути заручниками чиєїсь поведінки. Очевидно, що вона впливає, і добрий приклад нас будує, а поганий згіршує. Але не шукаймо прикладів, які нас згіршують, відвертаймося від них. Йдімо до правдивих джерел. У середовищі університету отримую велике духовне натхнення від молодих працівників, які не бояться приводити на світ четверту, п’яту, шосту дитину, хоча в них - скромні зарплати. Можемо самі себе будувати. Звертати увагу на позитив, а не фокусуватися на негативі.
- Але ж закривати на негатив очі – теж не вихід. Чому Церква його не позбудеться? Чи це неможливо?
- Наша Церква обумовлена нашим суспільством. Ті пороки, які є в ньому, в людях, будуть і в Церкві. Так було завжди. Це не виправдовує. Це не означає, що ми повинні їм потурати. Але ми повинні бути сильні у вірі і не згіршуватися.
- Нещодавно Femen бензопилою спиляли хрест. Серед білого дня, під прицілом камер, за присутності чималої кількості людей. Вражає не лише цей блюзнірський факт, а й брак реакції на нього. Чому в Україні, де більшість вважає себе християнами, так спокійно поставилися до плюндрування хреста?
- Живемо в ступорі. Українська людина – прибита історією, побутом, вимучена злиднями. В Україні, якщо порівняти з західним світом, утричі важче щось зробити. Корупція знеохочує людей. Непроста історія вселила в наше ДНК страх, скепсис, недовіру. Багато людей вважають, що навіть якщо відреагують, то це нічого не змінить. У деяких країнах, до прикладу мусульманських, є ще нетравматизована традиційна культура, яка більш монолітна. Ми, переживши м’ясорубку XX ст., уже в повному постмодерні. Наша здатність консолідовано реагувати залежатиме від того, чи зможе відродитися, створитися нова спільна традиція. Спільна мова, рефлекси, які не треба організовувати, які автоматичні, зараз відсутні. Тому важливо будувати структури, консолідуватися. Не залишатися на рівні гасел, кличів, не займатися провокацією і не поринати в антипровокацію. Правда і наше майбутнє - на глибшому рівні.
- Про будівництво яких структур йдеться?
- Перш за все, у нас проблема з родиною, сім’єю. В Україні більш ніж половина молодих подруж розлучається. Діти виростають без прикладу любові мами і батька, без стабільності в сім’ї. І це глибоко ранить зі самого дитинства. Без оздоровлення родини годі очікувати, що матимемо здорове суспільство. Далі – Церква, що є важливим потенційним чинником. Вона інфраструктурно встає з колін. Наша освіта має глибокі тріщини. Коли учень знає, що не оцінка, а хабар визначатиме його остаточну успішність, це означає, що освіта не формує, а деформує. Мав не раз досвід у виробництві, ремонтах, будові, і бачив, як тяжко є триматися термінів, як порушують обіцянки. Це не є лише питання влади. Сьогодні багато українців приймають хабарі і їх дають. Мусимо це структурно оздоровити. На це є політичні, законодавчі відповіді, але без морального відродження вони не відбудуться.
- Блаженнійший Святослав Шевчук закликає Церкву триматися осторонь політики, а священиків - не агітувати за тих чи інших кандидатів. Але реальність така, що чимало священиків цих настанов не дотримуються... До того ж часто самі парафіяни питають у священнослужителів поради, за кого їм голосувати.
- Церкві треба говорити про принципи і допомагати людям робити свідомий вибір. Вона не має казати людям: “Голосуй за такого кандидата чи підтримуй таку партію”. Ми мали хоч і короткотривалий, але приклад перед і під час Помаранчевої революції. В Галичині від лютого до листопада в греко-католицьких церквах молилися за вільні вибори і за зрілий вибір людей. Вважаю, цей таїнственний спалах взаємної любові, який проявився у 2004 році в Україні, та відповідальності за майбутнє були великою мірою обумовлені поставою Церкви. На такі глибокі пороки, що є в нашій країні, немає чарівної палички, простої формули. Заклик Церкви до преображення, каяття, духовного зміцнення кожної людини є її найкращий вклад у здорові політичні процеси в Україні.
- Перед виборами загострюється дилема, чи можна брати гроші для доброї справи з поганих рук? Чи може священик взяти пожертву, не почуваючись зобов’язаним перед тим політиком, який її дає? Чи може виборець взяти “гречку” з думкою: “Нехай буде, проголосую ж я, як захочу”? Зрештою, чи заслуговують критики люди, що негативно ставляться до влади, але приймають з її рук премії?
- Це - тонка ситуація. І я особисто, і університет перед нею стояли не раз. Від багато чого відмовлялися. У певних ситуаціях приймали рішення, які для декого були контраверсійними. Тут кожен має стати перед власною совістю. Ми в університеті довго опрацьовували документ, який є для нас дорожньою картою у цьому питанні. Він розміщений на нашому сайті. Там йдеться про те, що жертводавець не може впливати на політику університету. Небезпека впливу жертводавця, ким би він не був, завжди є. Та проблема не в пожертві, і не в її прийнятті, а в питанні стійкості постави. До такої стійкості ми повинні один одного закликати.
- А що б ви сказали конкретній людині, яка звернулась до вас за порадою: брати їй “гречку” чи ні?
- Беріть, якщо чуєтеся, що після цього зможете бути вільні. Якщо це вас зв’яже, не беріть.
- Вирушаючи до Франції, залишаєте УКУ, університет, який збудували власними руками. Є хвилювання, що без вас Український католицький університет буде вже не тим...
- Цей університет почав будувати ще Митрополит Шептицький. Створив його Патріарх Йосип. А насправді будує його Господь своїми слугами. Не переживаю про майбутнє університету, так само як і не планую з ним, зі Львовом та Україною розлучатися. Живемо в час глобальних комунікацій, швидкого транспорту. За останні роки я п’ять-шість місяців проводив за кордоном. Моя роль в університеті буде новою, але видимою і діяльною. Розраховую на підтримку університету, громадськості в Україні щодо моєї праці.
- Хто стане ректором УКУ після вас?
- Поки що з ректорства мене не звільняють. Залишаюся на цій посаді принаймні на найближчі місяці.
Довідка «ВЗ»
Отець Борис Гудзяк - єпископ Української греко-католицької церкви, громадський діяч, провідний науковець у галузі церковної історії, ректор Українського католицького університету. Народився у 1960 році у м. Сиракузи, США. Навчався в Сиракузькому університеті, Університеті папи Урбана в Римі, Папському Східному (Орієнтальному) Інституті. Учень Патріарха Йосипа Сліпого. У 1992 році здобув ступінь доктора славістики і візантиністики у Гарвардському університеті. У тому ж році приїжджає в Україну і засновує Інститут історії церкви. У 1993 році очолив комісію з відновлення Львівської богословської академії. У 1995-2000 роках – віце-ректор відновленої Академії. 2000 року був інавґурований на ректора Українського католицького університету.