Розмова із заступником керівника Центру "Емаус", отцем-капеланом Провінції "Україна" руху спільнот "Віра і світло" Олегом ЖАРОВСЬКИМ.
- Готуючись до інтерв’ю, я мала намір запитати у Вас, як Ви шукаєте у собі слова розради для таких людей. Але після мого знайомства зі спільнотою з майстерні «Лярш-Ковчег», я зрозуміла, що насправді це вони, неповносправні, як їх звикло називати суспільство, є тою справжньою Божою радістю для нас. Тому, отче, як нам шукати розради для самих себе?
- Гадаю, нам усім треба навчитись приймати Людину! Бачити у ній Божу подобу. Недавно, в контексті свята Зіслання Святого Духа, ми мали молитовну зустріч з батьками таких дітей. І я просив їх побачити, як Дух Святий прийшов у їхню родину саме через дар народження дитини. Адже ми звикли уявляти Його дари як розум, красу, можливо, щасливу долю, а тут такий, здавалось би, абсурд – Бог, якого ми знаємо, як доброго, дає нам такий «проблемний» дарунок. Адже проблеми також є, і ми про них говоримо, але важливо, що зазвичай саме через таких дітей батьки змогли відчути, що таке справжня Божа радість, сила, провидіння. Так, суспільство, зазвичай, залишається сліпим, але, можливо, ті люди якраз для цього прийшли у цей світ, аби дати йому змогу подивитись на себе, як у дзеркало, зрозуміти, яким він, тобто світ, може бути, а боїться.
Я чув від матері нашого друга, напрочуд талановитого хлопчика, одну історію. Коли той помер, вона вирішила організувати виставку картин, що їх малюють такі діти. Виставка відбувалася в галереї «Дзиґа». Після відкриття, коли всі вже все сказали, мати залишилась сама серед величезного виставкового залу. І тут з вулиці забігає дівчина, з тих найсучасніших, і зрозумівши, що таке мистецтво не для неї, обертається в напрямку до дверей, де на неї уже чекало двоє друзів. І мати вирішила провести експеримент: «Можна, я вам розповім про одну з цих картин? - спитала вона. - Якщо вас не зацікавить, зрозуміло, що ви можете в будь-який момент піти!»
Першу картину написав чоловік, який ріс звичайним юнаком, а в 33 роки, після важкої хвороби - менінгіту, на жаль, змушений був змінити свій спосіб життя. Отже, ті молоді люди мали можливість серйозно задуматись над тим, що їх може чекати завтра. Поряд була картина про перше кохання, намальована дівчинкою, яка працює лише один пальчиком. І хоч на ній не видно персонажів, але настрій переданий творчо.
Наші гості так і не покинули стін галереї. Дослухавши до кінця, один у книзі відгуків написав «Дякую Вам! Сьогодні я зрозумів, яким я був боягузом! Я боявся поглянути на людину!» І в цьому я вбачаю величезний символізм. Спілкування з нашими друзями здатне змінити погляд на світ. Дехто, прийшовши в гості у майстерню, плаче і більше туди не заходить. Це своєрідний катарсис, на котрий людині потрібно багато сил.
- А як Ви познайомилися з такою спільнотою?
- Моя дівчина, з якою я зустрічався семінаристом, висловила своє бажання спілкуватися з такими людьми. А я - тільки послухайте, семінарист, який прослухав стільки курсів філософії, богослов’я, який нібито вже стільки знав! - почав відмовляти її: «Я тебе саму до тих вар’ятів не пущу!» Довелося йти з нею. Зрозуміло, що відразу пошкодував про усе раніше сказане. Вже перше знайомство мене настільки перемінило, що я залишився назавжди. Навіть утвердився в своєму покликанні - остаточно вирішив стати священиком! Поступово ми відкривали все нові й нові майстерні, спільноти. Я почав працювати з нарко- і алкозалежними людьми. Тепер я доріс до звання всеукраїнського капелана, але якщо б хтось хотів стати на моє місце, бо вважає це кар’єрним ростом, то я тільки був би радий дати можливість спробувати цього хліба. Але таких, які готові віддати себе на жертву, - дуже мало!
- На котрійсь із прощ я почула, як одна монахиня дякувала Богові за свою кволість. Я собі подумала, що сестра якась ненормальна. Як можна дякувати Господові за власну неміч, якщо ми всі Його просто благаємо про силу нести цей важкий хрест! То, виходить, вона мала рацію?
- У кожного свої стосунки з Богом, тому не можу сказати. Так, ми часом просимо в Бога того, чого в принципі просити не повинні були. Я маю на увазі якісь блага. Невже ви думаєте, що Бог, якби хотів, то б не забрав усі біди і хвороби з лиця землі? Та це Йому простіше простого. В Євангелії від Івана читаємо, як Ісус, зустрівши з апостолами сліпого, пояснює, що насправді хвороба того чоловіка є не наслідком гріхів його чи батьків, «але щоб ділам Божим виявитися на ньому»! Отже, ти розумієш, що це якесь величезне послання до нас! Але бачиш, в чому сумнівалися апостоли? Не в тому, чи гріх взагалі був, а в тому, хто його вчинив. То така людська слабкість! Наші страждання є не тому, що Богові приємно дивитися, як ми тут на землі мучимось, а щоби ми, через такий хрест, прийшли до розуміння. Кожен сам відповідатиме, чи побачив він у слабшому образ Христа, чи зміг він його прийняти. Християни часто кричать про власне вміння підставити праву щоку, коли б’ють у ліву. Зазвичай, це вміння проявляється лише тоді, коли треба терпіти від сильних світу цього. Це ж навіть почесна місія бути мучеником, правда? Натомість дуже рідко ми можемо стримати себе й не дати здачі слабшому від нас.
Дуже легко проявляти свою силу над слабкими. Навчімося показати власну неміч навіть тоді, коли наша зовнішність демонструє силу!
- Видається, що є певна інформаційна атака щодо осіб з особливими потребами. Бо в ЗМІ дуже часто їх зображають як пішаків у руках мафіозних кланів, як злочинців, або тих, кого суспільство ніколи зможе прийняти. Який Ви бачите вихід з цієї ситуації?
- Не думаю, що хтось бореться проти цих людей. Радше відбувається жорстока боротьба проти самих себе. Тому що слабші світу цього можуть багато чого нам відкрити. Я вже казав, вони можуть допомогти розплющити очі на самих себе. І те, що ми побачимо в своєму серці, є добрим. А це не вигідно для тих, хто намагається світом управляти, бо легше керувати тими, хто постійно в страху, ненависті. Єдине, що можу сказати, аби якось тебе розрадити, так це те, що так було завжди. Християни завжди проповідували якісь абсурдні, з погляду суспільства, речі. Суперечка між Христом і фарисеями виникла тому, що тодішнє суспільство, як, до речі, й теперішнє, мало свій погляд на людину, яку може любити Бог. Це, по-перше, сильна і здорова особистість, по-друге, вона виконує всі закони, і ще багато створених людиною стереотипів. А Христос прийшов і дав руку розпусниці, оздоровив сліпих і ще багатьох, хто того конче потребував, більше того, з величезної любові пішов на Голгофу. Бо вищий рівень любові - це коли ти можеш віддати власне життя заради іншого.
Інколи я зустрічаюсь зі спільнотою бездомних «Оселя», яка діє у Львові. Дивно, але я жодного разу нікому не радив ні хреститися, ні навіть не намагався розвіяти якісь його релігійні блуди. Тому що розумію: я - маленька істота і не маю права стати поміж цих двох у їхньому дуже інтимному діалозі. Бог сам веде розмову з цією людиною. І якщо Він вирішить, що вона має почути про Нього з моїх уст, то це так чи інакше станеться. Або ще: я, мабуть, виглядав дуже дивним проповідником, коли прийшов в одне село і, ставши на проповідальницю, сказав: «Я є грішний, такий самий, як і ви! – ти б бачила їхні здивовані очі!- Але я прийшов розповісти про того, Хто є Святий!»
Коли я говорю, то дуже часто слухаю сам себе. Так, ніби переконую. От і журналісти, які теж мають силу нести Євангеліє, мають остерігатися небезпеки перетворитися в простих інформаторів, але прагнути того, щоб вести це суспільство в правильному напрямку!
- У самій Церкві теж не все так добре, як цього від неї очікують люди, особливо молодь. Як не розчаруватись в Божій силі, натрапивши на недобросовісних церковнослужителів?
- Гадаю, що я, людина, яка живе всередині цієї кухні, а тому має уявлення про речі, які широкому загалу взагалі здавались би неймовірними, маю право стверджувати, що Бог є! Його дію ми можемо спостерігати і в цьому. Церква, як і суспільство, складається з окремих осіб, які її створюють. Коли я роздумую над цим, то бачу образ учня в звичайній школі, який ще в першому класі знає, коли та з якого предмету він матиме іспит. Якщо тобі відомо, коли тебе спитають, ти маєш змогу підготуватись. Але, як тільки іспит складений і випускник школи опиняється перед відчиненими дверима, він розуміє, що тепер його питатимуть щодня, і він завжди має бути готовий відповісти. Місія християнина – це жити в постійному очікуванні іспиту: хтозна, можливо, саме сьогодні в маршрутці, коли ти не дав місце бабусі, або не змовчав, коли п’яниця став тобі на ногу, був одним із таких іспитів совісті.
І ще один, дуже вагомий, чинник – іспит складаєш ти сам, але суспільство ставитиме оцінку не лише тобі, а й усій твоїй Церкві. Те, як ти живеш, для когось може означати, як живе все християнство. Тому будьмо відповідальними! В мільйони разів більшу відповідальність мають нести ЗМІ, бо своїми скандалами, які нібито показують справжнє обличчя Церкви, вони можуть поглибити духовний хаос суспільства. А з проекцією на українців це ще більший ризик, бо видається, наші люди особливо чутливі до цього. Я в жодному разі не хочу обмежити свободу слова щодо церковнослужителів, але маємо бачити мету і наслідок усього нами сказаного.
Розмовляла Софія Кочмар