Інтерв'ю з польським богословом і публіцистом о. Станіславом РАБЄЄМ про сучасну християнську теологію і філософію, чому вони повернулися до світських вишів у Польщі, які переваги Болонської системи і чому потрібне українсько-польське порозуміння.
— Отче Станіславе, початок ХХІ століття – це технологічне божевілля і наука, яка творить власні догми. Чим сьогодні є християнське богослов’я? Де його місце і яка його роль у сучасному секуляризованому суспільстві?
— Хороше та важке питання водночас. Теологія – стародавня наука із міркуваннями, зосередженими навколо ідеї Бога. Ми дійшли думки, що теологія повинна бути більше теологічною антропологією, зокрема запитувати, ким є людина по відношенню до Бога? Як на ті запитання, що їх людина носить у собі, можна відповісти, приймаючи думку, що Бог існує? Звісно, ці питання стосуються всього життя людини, вони такі ж багатогранні, як саме життя. Однак було б негоже шукати відповіді виключно у горизонтальній площині. Людина є тією істотою, яка протинає час і має право шукати відповіді з вічної перспективи, там, де є місце для Бога, тобто Того, Хто є початком і кінцем.
— В Україні – через російські переклади – популярні книги Річарда Докінза, зокрема його праця «Бог як ілюзія». Що на противагу творам «Нечестивої Трійці» чи їм подібним сьогодні може запропонувати християнська філософсько-богословська думка?
— Річард Докінз намагається запропонувати певні рефлексії філософського характеру як фізик. Як той, хто висновує із експериментальних наук. Натомість, у теології ми оперуємо не тільки випробуваннями, але й переконаннями. Ми також намагаємося будувати міркування, спираючись на елементи віри та традиції. Тому дуже важко узгоджувати два протилежні полюси. Докінз та інші мислителі, які виходять із природничих наук, відважно ставлять кілька добрих запитань. Але, насправді, у своїй сфері не знаходять потрібних відповідей. Вони залишаються в тих гіпотезах, які можна знайти на ґрунті природничих наук. Натомість, ми ті питання, які ставлять фізики, намагаємося обміркувати більш метафізично, дивлячись на людину не тільки у вимірі тимчасовому чи матеріальному, але й у вимірі духовному, вічному, безсмертному.
— Ви навчалися у Люблінському католицькому університеті, де викладав Іван Павло ІІ. Про моральний авторитет цієї особистості годі говорити. Наскільки сучасна Польща осмислила ідеї, залишені Іваном Павлом ІІ їй у спадщину?
— Цим питанням ви ще й відповіли на попереднє, бо фактично філософська творчість Кароля Войтили, пізніше Івана Павла ІІ, може бути альтернативою та відповіддю на багато запитань, які ставить фізик-атеїст на зразок Докінза. Коли порівнюю Люблінський католицький університет та величну Сорбонну, де я пізніше навчався та поглиблював знання з антропології, соціології та релігії, то бачу важливу різницю. Люблінський університет пропонує у повноті свого навчання дуже цільну систему тотальної чи інтегральної антропології, де людину вивчають у всіх її проявах. Це заслуга професорів та академічних викладачів, серед яких був і Кароль Войтила. Він також пропонував інший тип філософських рефлексій. Пам’ятаймо, що Люблінська школа є трішки дитям томізму чи неотомізму. Отець-ректор, домініканець Мечислав Кромпєц, був учнем і професором школи, яка бере свої початки саме з неотомізму, звідсіля спроби перенесення схоластичної філософії на сучасний ґрунт. Кароль Войтила, захоплений Максом Шелером та іншими філософами феноменології, намагався доповнити їхні праці іншою формою філософствування. Це була спроба пошуку сумісної чи взаємодоповнюючої дороги, а не антагоністичної несхоластичної думки неотомізму. Він намагався сфокусуватися над феноменами нашого життя, охоплюючи напрацювання інших течій. Звідсіль його лекції, наукові семінари, які користувалися великою популярністю. Вони увінчувалися пізнішими монографіями на кшталт «Любов і відповідальність», «Особа і справа». Ці праці були створені на ґрунті тих же лекцій, академічних зустрічей, які відбувалися в 60-70-х роках.
— Макс Шеллер був одним із найвидатніших філософів ХХ-го століття, ним захоплювалися Еріх Фромм, Хосе Ортега-і-Гассет та інші. Чи у ХХІ столітті є подібні світські філософи, творчість яких можна пов’язати із діяльністю Церкви, християнською філософією. Чи постмодернізм – це антагоніст християнській ідеї Бога, чи ці речі можна якось узгодити?
— Кароль Войтила, спираючись на напрацювання Макса Шеллера, писав свої наукові, кандидатські чи докторські праці. А постмодернізм мені здається вже обсмоктаною темою. Сьогодні ми говоримо про певний відхід від ідеї постмодернізму. Ми маємо низку філософів, які нас надихають. Може, вони й не обов’язково охрещені християнською філософією, але залишаються чудовим приводом для різних переосмислень. З найсвіжіших праць я читаю Пітера Слотердайка, німецького філософа, який працює в університеті мистецтв та дизайну Карлсруе. Він, між іншим, написав такі твори як «Гординя мас» чи «Кришталевий палац» – блискучу аналітику тих реалій, на порозі яких, до речі, стоїть Україна у своєму прагненні вступити до Євросоюзу. Автор покликається на думки Достоєвського. Російський письменник, бувши під враженням від мандрівки Західною Європою, порівняв її з кришталевим палацом, який будує собі заможний старий континент, і в якому немає місця для не таких як усі: убогих, іншої духовності, інакодумців. Пітер Слотердайк вважає, що сьогодні відбувається подібний процес. Ми збудували щось, що є недоступним. Це вишукана конструкція, хоч і чиста, і естетично довершена, але недосяжна. Вона робить вас несміливими, зачиняє двері перед усіма тими, хто хотів би знайти тут своє місце. Ми творимо систему, яка намагається відповідати на питання сучасної епохи. Ми творимо задля творчості, здобуваємо наукові ступені заради задоволення, вигадуємо нові тренди, але вони погано відповідають на потреби людини, яка серйозно шукає сенсу свого життя.
— В польських костелах сьогодні бачимо багато православних ікон. З чим це пов’язано?
— Так, цікаве спостереження! Це своєрідне пробудження. Може, не так повернення до коренів, як відчайдушний пошук духовності, що її відібрав у нас подув легкого матеріалізму, життєвого конформізму, де все повинно бути гарне і до ладу, багате й молоде. Одначе ми не повинні тішитися такою хвилею успіху. А повернення до духовності православ’я, пов’язаної з іконою, відкриття глибини патристичної думки пояснюється сумом людини за тим, що не минає, що триває і є універсальним, де ми досконало знаходимо себе, незалежно від того, чи були ми охрещені в церкві після Реформації, чи є римо-католиками, чи живемо в Церкві Православній. Це пошук глибини і присутності Бога в людині і у світі.
— Ваш факультет у 2010 році визнали найкращим у всій Польщі. І це при тому, що універстет Ополє – державний, а не католицький. Як вам вдалося зробити богослов’я у державному університеті престижною спеціальністю?
— Це фактично новий розподіл у польській вищій освіті після реформи 1989 році, коли теологічні факультети повернулися до державних університетів. Усі найстаріші європейські університети розвивалися на базі теологічних відділів. Такими перед ІІ Світовою війною були Ягеллонський, Познанський та інші університети. Думка створити теологічний відділ в Ополє належить архиєпископу Носелю. На цей час їх уже понад дванадцять по інших університетах. Багато з моїх колег навчалися закордоном і повернулися в Ополє з певним потенціалом. Ми використали особливості Шльонська, його багатокультурність і активність мешканців краю. Наш теологічний відділ не є великим, якщо порівнювати з іншими, у нас близько тисячі студентів. Стає у пригоді певний етос праці, переконаність у важливості нашої роботи, а також нові напрямки, бо ми не залишились у самій теології, але маємо потужний напрямок науки про родину, музикознавство, середземноморську культуру, створили міждисциплінарні гуманістично-суспільні студії. Ми хочемо дбати про quality of study – якість навчання.
— Ви фахівець з питань інтеграції польської системи вищої освіти у європейський освітній простір. Які труднощі доводилося долати Польщі на цій дорозі? Чи зберегла польська вища освіта свої традиції, на які компроміси доводилося йти?
— Я не стану говорити про це в минулому часі. Процес не закінчився, ми на шляху певного допасування нашої освітньої пропозиції до вимог, які несе з собою Болонський процес. На мою думку, перший крок, який потрібно було зробити і який досі не є завершеним – це дати шанс малим спільнотам оцінювати свої можливості, доопрацьовувати та пристосовувати навчальну пропозицію до особливостей і потреб регіону. Саме так сталося на Опольщині. Ми, Україна, Польща та пострадянські країни, пам’ятаємо, як колись усе було централізовано, як ми мусили виконувати певні уніфіковані норми. Сьогодні ми можемо пристосовувати навчальний процес до умов регіону, відкривати такі програми, які б відповідали потребам ринку праці. Ось чому такою великою є кількість нових напрямків. А також мобільність: студент із нашого навчального закладу може пройти частину курсів у Європі, бо програма акредитована. Наприклад, вивчати середземноморську культуру студент починає в Ополє, а продовжує в Парижі, Ніцці, Мадриді.
У Болонському процесі все є відрегульованим, діє кредитна система ECTS, яку визнають усі університети. Залишається проблема мови, адже закордонні студенти, які приїжджають по програмі Erasmus, практично зобов’язують нас проводити частину курсів англійською. А ще це питання контролю. Я сам працював чотири роки у державній акредитаційній комісії. Я був мало не гоголівським ревізором (усміхається): їздив університетами, де запитував і перевіряв, чи все на належному рівні та відповідає критеріям акредитації. Цей досвід я використовував при моделюванні мого факультету, аби він якнайкраще відповідав вимогам.
— Ви згадували про університет Сорбонни. Є думка, що європейські студенти дуже вузькоспеціалізовані й не володіють загальними знаннями. Чи є це проблемою?
— Думаю, що варто розрізняти рівні типи навчання. Загальні знання потрібно засвоювати ще на рівні середньої школи, а тоді отримати атестат зрілості й вступити у вищу школу. У французькій системі освіти, яку я бачив зблизька, бо жив там майже сім років, Болонський процес розпочався ще раніше. У них діє триступенева система: Licence, Mastere та Doctorat, який має два ступені. Першим двом ступеням, як на мене, бракувало так званих загальних предметів, які давали основні знання для продовження навчання. Там переважали вже доволі спеціалізовані напрямки, що передбачали володіння основами. Я навчався в докторантурі на напрямку антропологія, соціологія, релігія. Всі лекції та семінари допінгували і надихали на продовження самоосвіти та власних пошуків. Читання відкривало очі на багато речей.
Великий плюс тієї системи в тому, що вона вивільняла потенціал студента. Він не був зобов’язаний просто прослухати предмет, аби здати екзамен та отримати залік. Лекції ставали зустрічами. Семінари, які ми відвідували, перетворювались на мозковий штурм, палку дискусію. Студент слухав теми, які опрацьовували колеги, а це дуже надихало. Це розширювало світогляд та змушувало до навчання, читання, обміну. Мені здається, що багато речей ми забуваємо після студій, навіть дотеп є – три рази «З»: завчити, здати, забути. Робиться це для того, щоб мати позначку в заліковці. Тим часом, лекції повинні відкривати нас, вчити мисленню, вчити ставити відважні запитання, показувати, де на них можна шукати відповіді, тобто орієнтуватись у знаннях.
Ми часто бачимо в наших студентах бажання все на світі «загуглити». Вони не хочуть іти до бібліотеки, просидіти кілька годин там, аби шукати потрібні знання в книгах. Хочуть швидко, натиснувши Еnter, отримати відповідь комп’ютера – вона миттєва та синтетична. Навчання передбачає цілком інше, воно повинне нас відкрити, шукати, навіть зударяти наші ідеї з іншими.
— Ви приїхали до Львова в Український католицький університет на конференцію, присвячену новій академічній культурі. Якою ви бачите нову академічну культуру? Якими є її засадничі речі, на що вона повинна опиратися передусім?
— Будівництво нової академічної культури – це, знову ж таки, процес, який не є замкнутим, завершеним і вже функціонує в ідеальній формі. Ми свідомі того, що через навчання та стандарти, які витворили у вишах, будуємо громадянське суспільство людей, відповідальних за те середовище, в якому вони живуть і будуть працювати по завершенні навчання. У зв’язку з цим маємо певні етичні норми, певні виміряні форми, яких слід набувати під час студій. Навчання – це не стежка навпростець, яка залишає почуття негідного шляху. Це своєрідний контракт, який ми підписуємо між вишем та студентом, чи вишем та викладачем. Це вимоги, які ставлять кожній стороні, щоб освітній процес відбувався в межах етичних норм, із пошаною певних цінностей, і щоб студент, який закінчує навчання, був готовий до праці у тому суспільстві, в якому йому доведеться жити. Студент повинен зрозуміти, що дотримання в житті певних цінностей, аксіології повертається сторицею. Творімо та будуймо не той кришталевий палац, про який говорять Федір Достоєвський чи Пітер Слотердайк, але міцну річ, яка має за фундаменти цінності.
Ми не хочемо відносин на кшталт учень-вчитель, бо люди, які приїжджають з Польщі не хочуть повчати тих, хто живе в Києві чи Львові. Ми маємо спільну турботу і пошуки того, як академічність та проблему будівництва вишу встановити на фундаментах цінностей, і як це все має слугувати громадянському суспільству.
— Уявіть типовий український університет, вступити до якого можна за хабар. Під час навчання не проблема купити оцінку на іспиті чи навіть диплом. Згодом ви без проблем можете купити посаду на кафедрі, а до неї докторський ступінь. Чи можна подолати корупцію, яка стала тотальною, і яку толерують усі учасники освітнього процесу: від студента до професора?
— Ми повертаємося до того, з чого почали нашу розмову. Адже все коріниться в самій людині. Поки серце людини корумповане – систему не змінити. Вона далі шукатиме легких стежок. Проблема в тому, аби достукатися до людини, допомогти їй повірити, що швидкий успіх не в імені Бога і не є визначником щастя. На багатьох на позір легких дорогах вкладають насправді мозольну працю. Гадаю, що християнство дасть багато відповідей, адже те, що ми намагаємося зробити, звертається до нашого сумління, цінностей. Навіть, якщо людина не вірить і не є релігійною, вона все ж має сумління. Сумління – це те місце, де зустрічаєш самого себе, де стикаєш своє життя із певними цінностями, які знаєш, носиш у собі або визнав. Завдання університету – знайти стежку до людини, дбати за вияв її сумління. Сумління – це те, що постійно потрібно формувати, за що варто турбуватися, хвилюючи людське серце. Саме в серці, як каже Біблія, є оселя добра і зла, там розігрується багато важливих речей. Важливо, щоб людина носила цей етос в собі, доносила його додому, до родини, а пізніше – до місця роботи – це, мабуть, саме те, що буде змінювати усе суспільство.
В теології можемо знайти гумористичне обґрунтування, що після первородного гріха вже нічого доброго немає, тому все є до певної міри корумповане (усміхається). Але якщо Ісус Христос став людиною і народився посеред нас, то довів нам тим самим, що людина є цінністю, що вона створена для того, щоб бути як Бог; щоб постійно відновлювати свій образ і подібність до Бога; щоб очищатися від баласту зла у всіх його проявах: корупції та всього того, що бачимо сьогодні в світі. Добре, що в Українському католицькому університеті у Львові шукають підтримки зі сторони християнства; створюють платформу порозуміння, яка базується на цінностях Євангелія. Це також дорога формування сумління і серця людини, зокрема молодого.
— Отче, Ви є активним учасником процесу українсько-польського порозуміння. Яким є ставлення до сучасної України в польському суспільстві?
— Тут ви торкаєтеся дуже важливого для мене питання. Останніми роками я віддаю цьому питанню багато уваги і праці. Я маю в Ополє європейську кафедру Жана Монне, яка працює над шляхами поєднання в Європі. Зокрема, ми приглядаємось до тих доріг, які би поєднували нас із Україною, Росією, а також Росію зі своїми сусідами.
Маємо різні середовища, де нам вдається зустрітися. У Шльонську, де ми вже привчилися до співпраці з меншинами, це відбувається дуже добре. Мені здається, ми там знайшли добру формулу співжиття з німецькою меншиною, або лютеранами, а також із греко-католиками. Проблема полягає в тому, що ту модель, яку ми використовували у 60-х роках для німецько-польського примирення, не підходить для польсько-українського.
Розмовляв Богдан ВОРОН
Львів, листопад 2012