Інтерв’ю з о. Віталієм Ейсмонтом про ситуацію в УПЦ (МП), Церкву і патріотизм та про шляхи до міжправославного діалогу
— 6 травня Ви відслужили літургію разом з представниками Київського Патріархату у Видубицькому монастирі. Після цього почали ширитись чутки про те, що Ви перейшли в УПЦ КП, а також нерідко звучали звинувачення в тому, що Ви стали «розкольником». Як це відбувалось насправді і в якій юрисдикції Ви служите?
— Я був і продовжую залишатись кліриком УПЦ Московського Патріархату. Спробую пояснити те, що мене остаточно спонукало на ці дії, що мене морально напередодні притисло, здушило, після чого залишатися на старих засадах в Українській Православній Церкві я вже не міг. Було непросто знаходитись тут, я кажу про Овруцьку єпархію УПЦ. Ситуації часто-густо ставали анекдотичними, але це реалії, з якими я мусив змирятись. У мене родина з шістьма дітьми, а парафія дуже мала та у вимираючому селі. Не раз звертався до владики з проханням перевести мене на іншу парафію, щоб я зміг хоча б прогодувати сім’ю. Але мені відповідали, що в мене «просто неспокійний дух, тому треба читати всі 12 томів Іоана Златоуста, тоді все пройде і Бог допоможе». Я став читати, вліз в борги, але нічого не змінилось – прийшов знову, пояснивши, що нема за що дітей годувати. А мені кажуть: «мало, читай ще Феофана Затворника». Коли і це не допомогло, то відповідь була такою, що я спершу подумав, що то був жарт. Мені сказали, що «у вас там є баптисти, от працюй, навертай їх до спасенної православної віри – тоді й парафія збільшиться, і гроші з’являться». Це якщо лише говорити про деякі штрихи єпархіального життя, я ще з цим жив і до цього звикав.
10 грудня 2013 року було оприлюднено звернення священиків з УПЦ про не просто підтримку подій, а про те, що треба до кінця залишатись християнами, не забувати, що «тітушки» та Беркут – це теж наші ближні. І замість того, щоб підтримати, в їхні слова вчепились, витягнули з контексту та сказали, що священики стали на бік певної політичної сили, написавши, що є люди «по той бік барикад». Про це навіть було повідомлено на нашому ключовому сайті «Православие в Украине», про те, що деякі священики заполітизовані, вони сіють ненависть між людьми замість того, щоб проповідувати любов. Це було боляче, тому що це писали ті, кого вважав друзями. Втім, остаточно перекрили дихання о. Олександр Авдюгін та Світлана Охрименко, які писали у Facebook та ЖЖ про радість від радянських прапорів та російських триколорів, про підтримку проросійських активістів на блокпостах і т.д. І тут читаю коментарі під подібними словами – а там лише про те, що «це чудово, це прекрасно». Тобто наше звернення до Майдану називали політичним, а коли пішла відверта підтримка сепаратистів – це перестало вважатися політикою, це робиться так, тому що «по-іншому в даному середовищі неможливо».
А я чекав, коли ж моя Церква зробить заяву, де буде йтись не тільки про те, що «терпіть, моліться за мир». Це добре, це необхідні слова та речі, але треба визнати те, що Крим було захоплено російською стороною, є намагання захопити Схід та Південь країни, що такі факти присутні. Проте в офіційних колах РПЦ ці факти обійшлися мовчанкою, а в самій УПЦ про путінську агресію також майже не було чути. От, наприклад, Дмитро Марченко на згадуваному сайті написав: «Сталося те, що сталося: Крим відійшов. Можна говорити що завгодно, але це сталося». І все! Іншої думки на сайті ми не знайдемо, а це ж медійне обличчя Церкви!
Я відчув себе обманутим своєю Церквою, в якій служив більше 22 років. Це жахливе відчуття. Тоді я дізнався про службу у Патріарха Філарета, тим паче, що лунали розмови про те, що Церкви дозріли до об’єднання – і взяв участь у службі. Я прекрасно розумів, якими можуть бути наслідки такого кроку, а тому був готовий, що якщо в цій УПЦ (МП) виявлюсь непотрібним, то можу перейти в КП. Але наразі в єпархії поки що спокійно, ніхто мене не звинувачує. 9 травня у мене запланована розмова з керуючим єпархією митрополитом Віссаріоном, про що мені було повідомлено в спокійних тонах. Якщо все буде добре – я лишусь. І якщо буде можливість долучатись до служб Київського Патріархату час від часу – я буду це робити.
— Яка наразі ситуація в УПЦ (МП)? Чи готові священики до об’єднання в єдину помісну Церкву, чи є бажаючі перейти в іншу конфесію, не погоджуючись з політикою власної Церкви? Наскільки їх багато?
— Є прагнення до об’єднання, є бажання, багато патріотичних священиків, які вірять, що в одній державі не мають весь час автономно співіснувати дві Церкви. Поки вони не можуть піти на такий крок, який зробив я, однак думки про це в них давно визрівають. Коли ж я з ними спілкувався, то отримав підтримку й подяку за свої наміри. Я буду служити Господу, Його Церкві й Україні, незалежно від того, до якої юрисдикції належатиму. Треба щось робити з мовчазною реакцією УПЦ – я так далі не можу, я не можу діяти проти совісті, яка не дозволяє стояти осторонь в такій ситуації.
— А якщо говорити про вище керівництво УПЦ, чи готові вони повести Церкву до об’єднання? Як на Вашу особисту думку та враження?
— Я не можу говорити за всю Церкву назагал, але скажу від себе особисто. Я дуже люблю та поважаю владику Антонія (Паканича), який є керуючим справами Церкви, він щиро любить Україну та вболіває за її долю. Але і від нього, і від Місцеблюстителя митрополита Онуфрія я чекав більш конкретних дій, хотів почути про те, що в країні дійсно є сепаратисти, колабораціоністи, є й священики, що підтримують різні сторони конфлікту… Треба ставити питання «що ж робити далі», а його ніхто не ставить в принципі. Таке враження, що вони сподіваються лише на молитву та проповідь примирення, а далі вже як Бог дасть. Але треба і своїх зусиль докласти, як говориться в посланні апостола Павла про те, що Бог нам довірив бути співучасниками Його праці не лише в молитві. Царство Боже здобувається силою, конкретними діями. Головне, що є прагнення до цього, однак, ніби поки щось і відбувається, ці рухи і справи лишаються безплідними. Є приклади отриманих плодів, відверто гірких, особливо в наших церковних ЗМІ. Є наявною інтенція «не туди». А якщо в нашій Церкві є нездорові симптоми, якщо на це не звертати уваги – не буде вилікована хвороба та організм загине. Це як з організмом людини – хвороби треба діагностувати та лікувати, а церква – це тіло Христове. І прикро, що цього не відбувається.
— Що стосується ситуації на Сході та Півдні країни. Як священики могли б вплинути на ситуацію, врегулювати її та наблизити мир? Що саме вони б мусили робити окрім молитов?
— Для мене Схід та Південь дуже близькі регіони – я народився в Донбасі, в місті Краснодон, де жив до першого класу. Потім всю школу я пройшов у Криму, про що зараз згадую і думаю, що це дуже символічно. Що можна зробити – безперечно, можна впливати на ситуацію, звертатись до людей не лише з молитвою та проповіддю терпіння. Батюшки повинні закликати своїх парафіян пам'ятати про десяту заповідь Божу "не бажай чужого" та пам'ятати, що приєднання до сусідньої країни робить автоматично іноземцями патріотично налаштованих співмешканців даного регіону. І друге, не менш важливе: політичні пророцтва преподобного Лаврентія Чернігівського (яких насправді святий не промовляв, про що відомо достеменно) і архимандрита Зосими Сокури (того самого, хто благословив Януковича на президентство) - є суто політичними баченнями, які не мають ніякого відношення до християнства… Якщо це фальшиве підґрунтя ліквідувати, то свідомість мирян може істотно змінитись.
Київ, 8 травня 2014