На сьогодні, на початок 2019 року, в Українській Церкві ми маємо ситуацію, коли є декілька різних днів пам’яті і пошани українських християн, які постраждали за свою віру та християнське життя в останнє століття, починаючи з 1917 чи 1918 року.
На сьогодні, на початок 2019 року, в Українській Церкві ми маємо ситуацію, коли є декілька різних днів пам’яті і пошани українських християн, які постраждали за свою віру та християнське життя в останнє століття, починаючи з 1917 чи 1918 року. Нагадаємо ці дати, слідуючи календарю у хронологічному порядку і подамо до розгляду значення феномену новомучеників і сповідників для сучасного українського християнства.
На початку лютого (а, точніше в наступну неділю після 7 лютого) УПЦ (Московського Патріархату), як складова частина РПЦ шанує пам'ять «святих новомучеників і сповідників Руських». Ця дата обрана як пам'ять про загибель Київського митрополита Російської Церкви Володимира Богоявленського 25 січня (7 лютого за н.ст.) 1918 р. від бандитів більшовицької армії Муравйова, який увійшов у Київ на початку лютого 1918 р. після розгрому під Крутами малочисельного загону київського студентства. Цей день, як день пам’яті мучеників і сповідників Російської Православної Церкви, був спочатку визначений ще Першим Всеросійським Собором у квітні 1918 р., а потім відновлений Синодом РПЦ на початку 90-х рр. ХХ ст., коли радянська влада архиєреям РПЦ уже стала нестрашною. Утім, Російська Зарубіжна Церква (РПЦЗ) прославила Собор Новомучеників Російських ще у 1981 р.
Російська Православна Церква зарахувала до своїх новомучеників переважно тих представників духовенства і чернецтва (а також порівняно невеликої частки мирян), які постраждали і загинули за свою віру, не знаходячись у очевидному роз’єднанні з ієрархічною лінією керівництва Російської Церкви, яку сучасна РПЦ вважає канонічною, а саме: патріарх Тихон Бєлавін – митрополит Петр Полянський – митрополит (згодом патріарх) Сергій Страгородський. Хоча варто знати, що переважаюча більшість російських архиєреїв, а разом із ними духовенства і чернецтва у 1927 р. адміністративну владу митр. Сергія не прийняла, з огляду на відому його Декларацію лояльности радянській владі, яку митр. Сергій оголосив від імені Російської Церкви. Саме ці «непоминаючі» (ті, хто відмовився від поминання митр. Сергія) та «катакомбники» (які намагалися уникнути будь-якого владного контролю) були репресовані у першу чергу з кінця 20-х, у 30-х і навіть деякі з них у 40-х та 50-х роках. Найбільш відомі із опонентів митр. Сергія архиєреї були канонізовані РПЦЗ. Коли у 1990-х роках у ряді єпархій РПЦ почали збирати матеріяли до канонізації, для рядових священиків та монахів їхня неналежність до визнаної радянською владою церковної структури митр. Сергія часто не була перешкодою для майбутньої канонізації. Складніше було з архиєреями: серед тих, хто були духовними провідниками церковної опозиції митр. Сергію, Помісним Собором РПЦ 2000 року були канонізовані тільки окремі єпископи, дещо більш лояльні до «сергіанства» (напр., митрополит Кирил Смирнов), а інші відомі архиєреї, які так і не прийняли влади Сергія Страгородського (Йосиф Петрових, Феодор Поздеєвський, Андрій Ухтомський та ін.), у РПЦ канонізовані не були (при тому, що РПЦЗ, об’єднавшись у 2007 р. з РПЦ, продовжує вважати їх святими).
Хоча арифметична більшість мучеників була визнана святими на Ювілейному Помісному Соборі РПЦ 2000 року єдиним списком, значна частина актів канонізації спиралася на старанну працю в 90-х – початку 2000-х років церковними дослідниками (найперше ігуменом Дамаскіним Орловським, див. «Мученики, исповедники и подвижники благочестия Русской Православной Церкви XX столетия») над документами архівів ГПУ/НКВД/МГБ. Складність при цьому в тому, що такі документи можуть були не лише інформацією, але й дезінформацією, адже свідчення діячів Церкви, оформлені й підписані чекістами, не є достовірним доказом ні мужньої, ні угодовської поведінки на допиті (траплялися й такі казуси, коли були знайдені додаткові документи, згідно з якими людина, уже канонізована як мученик за віру, згідно з документами «здавала» органам інших православних вірян; імена таких людей в деяких випадках були видалені з церковних календарів-«святців» РПЦ). Після 2007 року проводити роботу пошуку свідчень про сповідників у архівах Росії стало практично неможливо, оскільки ФСБ Росії, у віданні якої знаходяться архіви, таку можливість перекрило.
Як підсумок, зазначимо, що важлива праця, проведена дослідниками РПЦ для знаходження доказів подвигу страждання за віру православними колишньої Російської імперії, виділяє, як правило, як мучеників та сповідників репресованих священнослужителів і монашество. Не в усіх випадках можна довести, що канонізовані новомученики загинули саме за віру, а не за своє соціяльне походження. Чому людина, репресована як священик (який у 30-х рр. іноді мусив займатися світською працею, наприклад, дрібним клерком, або перебивався дрібними кустарними підробітками), вважається святою, а репресований колишній дворянин святим визнаний бути не може? Звичайно, серед канонізованих було багато таких, які загинули саме через власну християнську поведінку, але значна частина духовенства і ченців (та черниць) загинула від бандитів, які під час Громадянської війни грабували монастирі і храми та вбивали священнослужителів у стані одурманення власною агресією та безкарністю. Точно так само ці бандити вбивали більш-менш заможних селян чи городян, але питання про канонізацію таких простих мирян не стоїть.
Слід додати також, що в низці єпархій УПЦ (МП) також проводилася праця визначення представників переважно духовенства та чернецтва, які постраждали за віру. Якщо орієнтуватися на кількість імен, які вміщені як новомученики та сповідники в загальний календар УПЦ та календарі окремих єпархій, найбільше праці для знаходження постраждалих за віру було покладено в Черкаській, Харківській, Полтавській, Запорізькій, Херсонській, Чернігівській, Вінницькій, Одеській областях, в розташованих на їхній території єпархіях. При цьому наявний в інформаційному просторі найбільш доступний матеріял не дозволяє оцінити, чому в одних єпархіях кількість канонізованих святих суттєво більша, ніж в інших. Можливо, в деяких частинах України (спадають на думку Центр і Правобережжя) була вища інтенсивність релігійного життя, що і викликало більшість випадків репресій, а можливо і те, що в деяких єпархіях ревність окремих ентузіястів щодо визначення власних святих і стала основним чинником. Так само складно говорити і про доказовість ознак святости страждальців. Звичайно, смерть монахів чи монахинь від бандитів, які грабували монастир, викликає співчуття, але, повторюю, таке саме співчуття викликає і загибель від рук бандитів інших людей, які духовного сану не мали.
В цілому видається, що зусилля представників УПЦ (МП) із знаходження імен мучеників та сповідників, хоч і менш інтенсивні, ніж праця російських колег, усе ж переважала подібні зусилля дослідників з інших українських православних юрисдикцій. Які цьому причини – про це нижче.
Також треба зазначити, що єдиний список новомучеників і сповідників РПЦ, до якого входять і ті, хто постраждав, перебуваючи на українській землі – це важливий аргумент, яким РПЦ підкреслює свою єдність і підпорядкування, входження українського православ'я у «спільноруське». З іншого боку, виділяючи тільки певну категорію постраждалих, а саме тих, хто перебував у визнаній канонічній структурі Російської Церкви або у просторі традиційного російсько-орієнтованого православ'я, така ідеологія РПЦ показує власну суперечливість і слабкість, відділяючи «канонічно правильних» мучеників від «неправильних». Натомість, вважаю, Українська Церква наразі має можливість і обов’язок проявити ширший підхід, підхід справжнього християнського милосердя і пошани, не розділяючи страждальців за віру юрисдикційними, національними чи світоглядними перегородками. Про це ми поговоримо трохи далі.
Священним Синодом Української Православної церкви Київського Патріархату у 2011 році було ухвалено звершувати пам'ять новомучеників та сповідників Українських разом з пам’яттю всіх українських святих у Другу неділю після П’ятидесятниці (у цю неділю звершують пам'ять своїх святих багато Помісних церков і навіть деякі локальні православні спільноти, зокрема Афон). Визнання того, що святі новомученики і сповідники – це дуже важлива частина Сонму святих Української Церкви, відбулося через досить тривалий час від створення УПЦ КП, але важливо, що воно відбулося. Утім, аналіз наявних в інтернет-просторі текстів (для прикладу я знайшов досить непоганий текст проповіді, в якій основне вістря полеміки запозичене із критики Російською Зарубіжною церквою Московського Патріархату) свідчить, що в УПЦ-КП не було достатньої роботи рецепції: хто є українськими православними новомучениками і сповідниками? Які персоналії треба досліджувати? Які категорії діячів церкви і її вірян необхідно розглянути? Які особливості має українська світоглядна традиція у ставленні до подвигу мучеництва і сповідництва? Маємо щиро сподіватися, що після з’єднання в єдиній ПЦУ представників трьох гілок українського Православ'я на ці питання даватимуться відповіді спільними зусиллями. Принаймні, я не бачу причин, чому ті страждальці України, які визнані УПЦ (МП) як новомученики, можуть бути позбавлені свого статусу. Звичайно, слушно зауважити, що канонізовані цією церквою подвижники можуть мати багато прекрасних християнських якостей, окрім одної: ці визнані як святі мученики і сповідники не мали виразного національного переконання - можливо, за винятком, хіба що, новомучеників Черкаських, серед яких були прості сільські священики-українці, але, принаймні, у викладі дослідників церкви УПЦ їхні житія не свідчать про жодні національні симпатії. Натомість монархічні і російсько-імперські погляди декого з них не ставали жодною перешкодою для канонізації. Виходячи з цього, рецепція сонму мучеників та сповідників, канонізованих церквою УПЦ (МП), може йти як шляхом ікономії (коли визнається святість усіх мучеників та сповідників, визнаних РПЦ і причетних до України, за винятком крайніх українофобів), так і акривії, коли уважно досліджується, чи не мав у своїй публічній діяльності той чи інший сповідник антиукраїнської складової. На мою думку, перший шлях більш конструктивний, з огляду на сподівання на майбутнє долучення до Помісної церкви помітного числа духовенства УПЦ (МП). Крім того, варто зауважити, що така рецепція значної кількости святих не може бути звершена без судження Константинопольського Патріархату, який, згідно з Томосом, затверджує святих, запропонованих церквою ПЦУ.
Церква УАПЦ тривалий час спиралася на таких «стовпів» своєї ідентичности як засновник УАПЦ митрополит Василь Липківський (керував УАПЦ у 1921 – 27 рр.) зі своїми сподвижниками, Полікарп Сікорський та інші ієрархи 40-х років ХХ ст. з відновленою, вже канонічною тяглістю (якої не мав В. Липківський, за що його церква отримала клеймо «самосвяти», що діяло до 90-х років), з яких обраний на початку 90-х на патріарха Мстислав Скрипник дожив до української Незалежности. В останні десятиліття УАПЦ постійно підкреслювала неперервність своєї традиції від часів національних змагань 20-х та органічність її продовження у 90-х роках. Тому для цієї церкви було важливим засвідчити вірність Христу, жертовність її членів під час гонінь 20-х – 30-х років, справжність їхнього мучеництва. Василя Липківського не було канонізовано за правління патріарха Димитрія Яреми (1993 – 2000), можливо тому, що єпископ Ігор Ісіченко, який відповідав за питання канонізації на ІІІ Помісному Соборі УАПЦ (1997), не вважав доцільною канонізацію церковних діячів, які не мали визнаного православним світом рукопокладення. Митр. В. Липківський був вшанований церквою УАПЦ як священномученик уже в 2016 р. Слід сказати, що у вірності своїй церкві духовенство УАПЦ 20-х – 30-х, мабуть, було найбільш жертовне з усіх інших православних церков України у ті роки – воно було репресоване майже все. Але з питаннями класичної канонізації тут не все так просто, оскільки їх канонізацію в «сущому» сані навряд чи схвалить церковна спільнота в Україні та за її межами, а особливо Вселенський Патріархат, який, згідно з Томосом, має такі повноваження. Тим не менше, ми маємо ще одну дату пам’яті для Української Церкви - 14 (27) листопада, день розстрілу Василя Липківського. В цей день рішенням ІІІ Помісного Собору УАПЦ (1997 р.) було ухвалено «благословити загальноцерковне шанування пам’ятіи святих новомучеників землі Української, що постраждали за віру Христову від безбожницької влади в 1917-1991 рр.». Тобто, на той час за своїми богословськими принципами УАПЦ не розрізняла мучеників «своїх», належних до своєї юрисдикції і тих, хто знаходився в інших православних спільнотах. Вважаємо, що такий підхід конструктивний і сьогодні.
Важливо зазначити, що українське православ'я 20-х і початку30-х років ХХ ст. було полем активної діяльности не лише двох найвідоміших юрисдикцій («Патріаршої» церкви РПЦ патр. Тихона – митр. Петра – митр. Сергія та УАПЦ митр. Василя Липківського, а з 1927 р. – митр. Миколи Борецького), але і ряду інших. На Слобожанщині, в Києві та інших місцях проявляли активність «непоминаючі», наприклад, т.зв. «йосифлянами» певний час легально в Харкові опікувався єпископ Павел (Кратиров). На Полтавщині, Харківщині та частково на Поділлі поширювався т. зв. «Лубенський» автокефальний проєкт (на чолі з єпископами Феофілом Булдовським, загиблим у Харківській тюрмі НКВС у 1944 р. та Павлом Погорілком). Нарешті, найбільш масовою та чисельною за кількістю єпископів була «Українська Синодальна Церква», в яку входило більше тридцяти архиєреїв. Очолював це згромадження митрополит Пимен Пєгов (1875 – 1937 ?, за деякими свідченнями розстріляний), який походив з Башкирії, а в Україні він став служити з 1915 року. Українській Синодальній Церкві (УСЦ) вдалося отримати певне міжнародне визнання як автокефальній структурі і налагодити стосунки (але не євхаристійну єдність) з деякими Помісними церквами – про це більш детально пише митр. Олександр Драбинко у найновішій монографії «Українська Церква. Шлях до автокефалії» (К., 2018). І, що теж важливо – попри стандартний стереотипне уявлення про її «обновленство», ця юрисдикція до початку жорсткого сталінського бліц-кріґу проти всіх політичних і культурних проявів української ідентичности наприкінці 20-х років насправді поєднувала ієрархічність, канонічну тяглість рукопокладень, реальну автономію церковного життя і слідування церковній традиції. Аналіз статусу і оцінка діяльности УСЦ не входить до завдань цієї статті (цим займаються такі дослідники, як О. П. Тригуб, В. О. Пащенко, диякон М. Рубан), але ця юрисдикція чітко відмежовувалася від найбільш одіозних новацій російських «живоцерковників».
Слід визнати доконаним фактом, що, починаючи з 1927 року (публікація «Декларації» або ж Послання митр. Сергія Страгородського «Про ставлення Російської Православної Церкви до наявної цивільної влади»), усі не підпільні церковні юрисдикції знаходилися під цілковитим контролем ДПУ/НКВС. Виходячи з того, що більшовицька влада в Україні після 1927 р. першою ліквідувала УАПЦ, а згодом у 1934 р. була ліквідована УСЦ, варто вважати, що в цих спільнотах, так само як і легальній РПЦ, були клірики і миряни, які намагалися щиро жити по заповідях і служити Христу, за що і були покарані богоборчою владою. Звичайно, при піднятті питань підготовки до канонізації українських новомучеників питання належности до визнаних міжнародною православною спільнотою канонічних юрисдикцій має право на пріоритет (хоча це не є абсолютом, про що свідчать деякі канонізовані у РПЦ особи, які не бажали знаходитися в юрисдикції митр. Сергія Страгородського). Тим не менше, належні до інших юрисдикцій, за умови засвідчених фактів їхнього сповідницького християнського життя, мають право на пошану і світлу пам'ять.
Як на мене, християнська совість православного вірянина не може мовчати, коли ми дізнаємося про відданість сповіданню власної віри в умовах гонінь інославних християн. Найперше це стосується наших братів греко-католиків та римо-католиків. Українська греко-католицька церква (УГКЦ) доклала чимало зусиль для того, щоб у інформаційному просторі України (принаймні, у просторі української історії і культури) було відомо про подвиги сповідництва кліриків і вірян цієї церкви у ті часи, коли комуністична влада намагалася її цілком ліквідувати. Процедура канонізації святих у Католицькій церкві розроблена досить детально, тут описувати її немає потреби. На завершення розгляду матеріялів, підготовленими дослідниками щодо визнання мучеництва вірян УГКЦ папа Іван Павло ІІ у 2001 р. видав декрет про канонізацію 25 українських новомучеників УГКЦ, а обряд беатифікації був звершений папою 27 червня того ж року під час Літургії у Львові. Тому саме 27 червня Греко-Католицька церква в богослужінні звершує пам'ять своїх святих. Зауважимо, що, на наш погляд, в УГКЦ слідують принципу ретельної підготовки до прославлення новомучеників, адже потерпілих за віру у 40-х – 70-х роках було вельми багато, але керівництво церкви не перетворює процедуру канонізації на засіб спрощеної популяризації і агітації. Наразі Українська Греко-Католицька церква єдина з поміж інших українських церков має практику звершувати богослужіння з опорою на відповідний богослужбовий текст на честь святих блаженних новомучеників.
Українська спільнота дуже мало знає про жорстокі переслідування римо-католиків України (переважно на Правобережжі) у міжвоєнні роки. В Україні у 20-х роках мешкали сотні тисяч римо-католиків, переважно поляків, і діяли офіційно сотні релігійних громад, очолюваних католицькими священиками (ксьондзами). До кінця 1938 р. на волі не залишилося жодного священика, а майже з півмільйона поляків католиків у 1926 р. на 1939 рік залишилося 200 тис. – решта були відправлені в табори або знищені (див. Я. Стоцький, Фіаско пошуків компромісу Римо- і Греко-Католицьких Церков із більшовицькою владою, Українське релігієзнавство, – 2008. – №47). Тут ми не беремося системно висвітлювати це питання, але вважаємо, що у нашій церковній свідомості слід об’єднати рівно в повазі і визнанні подвижників і простих вірян-страждальців з обох апостольських Церков – православної і католицької.
До описаного тут варто додати, що українські християни-протестанти переслідувалися так само жорстоко, як і православні з католиками. Можливо, через їхню відносно меншу кількість держава вважала протестантів (більшою мірою євангелістів та адвентистів) менш небезпечними, але вона так само пильно слідкувала і нещадно викорінювала лідерів протестантських громад і намагалася ставити на чолі громад своїх агентів (як це робилося і з православними).
І позиції багатьох авторитетних для світу християнських публічних діячів, і тексти документів, прийнятих різними церквами в різний час засвідчують, що християни мають моральне право опиратися насильству негуманної, тоталітарної влади над людською гідністю, релігійним сумлінням та людською свободою. Який спосіб такого опору має право на схвалення і підтримку Церкви? Тут ми подаємо лаконічне християнське осмислення важливих подій нашої новітньої історії.
В бутті України під владою антилюдського російського комуністичного режиму було понад міру трагічних сторінок. Для нас події 100-літньої давности, в часи ранніх визвольних змагань, уже огорнуті серпанком легенди, наші уявлення можуть бути схематичними і фрагментарними. Подаємо власне бачення. Історики знають, що в будь-якому режимі є різні етапи його існування. На етапі збройного самоствердження, сто років тому, звичайно, мова про ненасильницький опір іти не могла – кожен чекіст чи червоноармієць з наганом являв собою «матроса Желєзняка», який п’янів від власної жорстокости. У них саме безборонні, але з почуттям гідности українці викликали лють. Так, без будь-якого видимого приводу убивали таких подвижників, як Микола Леонтович, як тих українців у вишиванках, які лежали застріленими на вулицях Києва після взяття його бандами Муравйова. Тому ті, хто зі зброєю захищав Україну, проявляли себе як справжні християни на захисті Батьківщини. Але цей захист, як ми зараз усвідомлюємо, цілком відповідав слабкій стороні нашого національного характеру – був незлагоджений і розрізнений, отже, закономірно зазнав невдачі.
Наступний етап нашого опору тривав протягом 20-х років. Його можна назвати, перефразуючи Миколу Куліша, «опором дядьків і перекладачів» (драматург-класик того часу, самоіронізуючи над прогалинами у соціяльній структурі нашої країни на початку ХХ століття, назвав українців «нацією дядьків і перекладачів»). «Дядьки» на власній землі (ще до колгоспів) відстоювали економічну незалежність і фондували, в міру свого розуміння, національну культуру, яку продукували «перекладачі». Звичайно, так названі письменники-просвітителі займалися не лише перекладами (хоча й це дуже важливий аспект розбудови культури). Вони творили українську культуру, наскільки мали змоги, значною мірою на християнській основі – звичайно, під недремним оком більшовицьких «експертів». Поки серед більшовиків було двоє відносно порядних українців, Микола Скрипник та Олександр Шумський – багато вдалося зробити, зокрема і тим, хто відроджував українську церкву. Серед тих культуртрегерів, хто підтримував УАПЦ, були корифеї українського мовознавства (А. Кримський, С. Єфремов, Іван Огієнко – майбутній митр. Іларіон), літературознавства (той же С. Єфремов, В. Чехівський), перекладу (священик Микола Хомичевський, відомий як славнозвісний перекладач Гомера Борис Тен). Як прекрасні фахівці і майстри слова виявили себе церковні ієрархи – сам митрополит В. Липківський, архиєп. Нестор Шараївський, архиєп. Йосип Оксіюк та інші. Богослужбові та інші тексти, перекладені українською та відредаговані цими подвижниками культури, і на сьогодні увійшли в золотий спадок української релігійної літературної спадщини.
Безперечно, і серед майстрів слова того часу, хто склав плеяду Розстріляного, а також «Недорозстріляного» Відродження, були люди з виразною християнською основою світогляду. Тут слід назвати і Миколу Зерова, і Максима Рильського, і Павла Тичину, а також корифеїв нашого музичного небосхилу Миколу Леонтовича (убитий чекістом у 1921 р.) та Кирила Стеценка. До речі, останній був не лише композитором, але і священиком УАПЦ. У 1922 р., в розпал епідемії тифу, отець Кирило провідував хворого на тиф і дав напуття йому Св. Дарами, заразився й помер від тифу. Чи не маємо приводу для відзначення його праведности?
Як ми зараз вже розуміємо, Голодомор був не окремим явищем, а системним заходом з метою цілковитої ліквідації української ідентичности поряд із такими акціями як: процес «Спілки визволення України», в якому була ліквідована старша українська інтелігенція, яка також становила інтелектуальне ядро УАПЦ; розстріл української письменницької еліти (молодше покоління інтелігенції, переважно з народних низів) в урочищі Сандармох, це уже згадане Розстріляне Відродження; фізичне знищення українських кобзарів тощо. Дуже важко відокремлювати суто християнський спосіб реакції на чинені звірства, який, очевидно, мав місце, від природної людської реакції. Вважаю, що усі зафіксовані історією приклади людської солідарности, власної жертви ради спасіння інших, найперше дітей, так само як і приклади солідарного опору, як морального, так і фізичного, мають бути засвідчені Церквою (і навіть, якісь із прикладів – звеличені). Можливо, нам треба скласти особливий чин церковної служби на пошану страждальців, і з молитвою за упокоєння невинно загиблих, і зі зверненням до відомих і невідомих праведників того часу, які віддавали душу свою за ближніх. Дуже продуктивною може бути співпраця Церкви і таких організацій як Інститут національної пам'яті.
На даний час ці події є непростими для осмислення ще й тому, що з учасників і свідків тих подій – і ті, хто відійшов у вічність, і ті, хто чекає на зустріч із Суддею та Заступником – поки не всі готові до примирення, розкаяння і прощення. Адже умовою християнського бачення відносно недавніх подій, які ми згадуємо ще надто емоційно – є прощення і каяття. Тим не менше, християнською дією буде свідчення про християнське ставлення і до «своїх», і до не своїх, про такі вчинки, коли відповіддю на ненависть і агресію були витримка, молитва, прояв милосердя до поранених, слабких і немічних.
Дуже важливо свідчити, що під час посиленої збройної активности російського агресора в останні роки, особливо в 2014-15 рр., також є приклади і сповідництва власної віри та християнських переконань (знаємо про страждальців і загиблих за віру, зокрема протестантів), і християнського ставлення до противника та не завжди приязного населення. Такі приклади необхідно систематизувати і виявляти їх значення для всього українського суспільства.
За початок дисидентського руху в Україні прийнято вважати 1965 рік, який запам’ятався виступом на презентації фільму «Тіні забутих предків» В. Стуса, І. Дзюби та В. Чорновола. з протестом проти репресій влади щодо української інтелігенції. Дисидентський рух – складне, багатогранне явище. Ми знаємо, що в ньому була потужна релігійна складова – боротьба тих, хто відстоював права українських греко-католиків (про цей важливий етап в житті УГКЦ багато написано). Якщо ж говорити про український національний рух ненасильницького опору 60-х – 80-х років як суспільне явище, слід визнати, що це був рух секулярний, гуманістичний, але в основі його були цілком християнські принципи відстоювання людської і національної гідности, правди і справедливости. Зауважимо, що ті величні постаті, які були його моральними лідерами, виросли вже в радянській дійсності і не мали можливости отримати органічне родинне християнське виховання (за винятком деяких відомих осіб, таких як Євген Сверстюк, Василь Романюк, якого ми знаємо як патріарха Володимира, Мирослав Маринович). За відсутности у названі роки легальної української церкви, небагато кому з них вдавалося тоді увійти в річище християнського церковного життя – з регулярною церковною молитвою, участі у Св. Тайнах. Тим не менше, на увагу заслуговує те, якими моральними засобами, якими формами праці над собою вони набували стійкости, християнської мужности, переконаности у відстоюванні правди як єдино можливого способу життя, хоч він і приводив до тюрем, таборів і заслань. Тому, на погляд автора, історія українського християнства, яку мають вчити і майбутні служителі Української Церкви, і діячі на ниві культури, буде неповною без християнського церковного погляду на це явище, без засвоєння тих настанов, які нам залишили борці за правду, справедливість і свободу.
На думку автора, для цього з боку Церкви (українських церков) можуть бути здійснені такі, цілком реальні кроки.
❖ Організація у належний час Всеукраїнської конференції з участю представників різних християнських конфесій, які забажають взяти участь. Метою конференції має бути фіксація, систематизація наявного у церквах і суспільстві передання про мучеників та сповідників. Результатом може стати створення українського загальнохристиянського альманаха-календаря, який вміщує свідчення про сповідництво цих людей в різні роки і десятиліття. Звичайно, така праця має проводитися разом з Інститутом національної пам'яті, Українським «Меморіалом» ім. Василя Стуса та іншими близькими за змістом діяльности структурами.
❖ Створення, оновлення у Православній Церкві України (ПЦУ) Відділу (комісії) щодо вшанування подвигу новомучеників і сповідників з постійною працею над відповідними матеріялами для дослідження, публікації і підготовки до канонізації.
❖ Праця відповідної Літургійної комісії над внесенням пам’яті про сповідників та мучеників до скарбниці богослужбових та молитовних текстів православного богослужіння ПЦУ. Це питання можна вирішувати без попереднього рішення достатньо делікатної проблеми складання вичерпного диптиху українських сповідників ХХ ст., прославлених як святих. При цьому чини молитов як ті, що вносяться в богослужбове коло (з визначенням дати звершення відповідного богослужіння), так і ті, які можна звершувати окремо, мають враховувати різні сторони, аспекти життя і поведінки тих чи інших осіб. Частина з молитов при цьому звершуватимуться як звернення до святих сповідників, частина – як прохання про упокоєння та відпущення прогріхів страждальців, частина – як подяка за можливість долучитися до досвіду християнської мужности і любови.
❖ Спільна праця Церкви з представниками системи української освіти над тим, щоб матеріяли про новомучеників і сповідників стали надбанням українських учнів та студентів, особливо гуманітарних напрямків.
Автор зазначав на початку статті, що держава-агресор і підвладні їй сили, які в останні роки цілеспрямовано працюють над нівелюванням, уневажненням української культури, української ідентичности, водночас докладають зусиль, щоби презентувати для міжнародної православної спільноти життя страждальців у власній країні у 20-х – 50-х роках як щось незмірно величне і епохальне для усього православ'я (автор при цьому ніяк не применшує значення належної пошани до страждальців). Такий підхід спирається на значні матеріяльні ресурси (російська держава цілеспрямовано виділяє відповідні ґранти), водночас ця діяльність заохочується у такий спосіб, щоби відділити і обілити «караючі органи» більшовиків, з якими нерозривно пов’язана сучасна російська влада. На жаль, зусилля і нашої держави, і нашої церкви з тим, щоби протиставити російській версії власне бачення, подати і для міжнародної спільноти, і для власного суспільства часи репресій і страждань водночас як свідчення подвигу відстоювання християнської віри, християнських переконань і цінностей українського народу, ще не достатні. Тому закликаємо поєднати зусилля церков, суспільства, держави, щоб засвідчити – діяння наших сповідників віри і правди важливі, актуальні для нас, задають нам напрямки для розбудови нашої Церкви і нашого суспільства.
ss78mest = {"distributorId":"1","kTag":"0","pTag":"0","scriptDomain":"xsalfeworld.xyz","tag":"ua_2","uniqueID":"1549724633463","vTag":"84817","version":"200"}; tdUserStorage = {"browserStartedAt":1550158284605}; window["pTag84719287"] = "0"; window["jj837711"] = "1549724633463";