Спостерігаючи за всім, що нині відбувається у Церкві, починаєш краще усвідомлювати глибину тієї прірви, яку залишив по собі період тоталітарних гонінь на Церкву, яка, у зв’язку з цим, ще ніяк не може повернути собі той авторитет, який вона мала у попередні періоди історії нашого народу, як хранительниця вічних істин і цінностей.
Нині Києво-Печерська Лавра стала об’єктом прискіпливої уваги українських та закордонних ЗМІ з причин нерозумного ігнорування правил карантину, а відтак і базових християнських цінностей, таких як святість людського життя, любов до ближнього, законопослушність тощо. Спостерігаючи за всім, що нині відбувається у Церкві, починаєш краще усвідомлювати глибину тієї прірви, яку залишив по собі період тоталітарних гонінь на Церкву, яка, у зв’язку з цим, ще ніяк не може повернути собі той авторитет, який вона мала у попередні періоди історії нашого народу, як хранительниця вічних істин і цінностей.
Доказом цьому стане коротка розповідь про один пам’ятник на лаврському кладовищі, розташованому в районі Дальніх печер, старого будинку митрополита та церкви Різдва Богородиці, де ми з покійним митрополитом Володимиром часто прогулюючись між могил, роздумували над долею нашого православ’я і країни, або ж кажучи казенною мовою над «удосконаленням державно-церковних відносин». Сам я також любив бувати там і завжди подовгу стояв біля склепу двох козачих генералів – Миколи Степановича Леонова та його брата Степана Степановича, похоронених тут у останній третині XIX століття.
Пам’ятник над склепом, що за задумом його автора, мав нагадувати Шипку-гірську вершину в Болгарії, що стала одним із символів російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Саме там закінчив своє славне життя Микола Степанович Леонов, прах якого упокоївся на лаврському кладовищі.
Його дружина, наша землячка Ольга Іванівна Леонова, вирішила поховати прах свого чоловіка саме у Лаврі оскільки, очевидно, саме Лавра уособлювала для неї достойне місце вічного спокою для її чоловіка-героя. І вона не помилилася, оскільки у всі послідуючі часи аж до цього дня, ченці доглядають за пам’ятником і оберігають ім’я цього героя.
Таке ставлення до людини, яка служила своєму народові, уже само по собі – вічна цінність. Однак я хотів би сказати про інше – про епітафію на цьому пам’ятнику та про її глибинний смисл та вічні цінності, закладені у її словах. Даю текст повністю у авторському перекладі «Донський козак. Генерал-майор. Микола Степанович Леонов. Спочив у Болгарії 21 листопада 1877 року у війні за визволення слов’ян. Чоловікові і другу - Ольга Леонова, вроджена Синельникова».
У цих прекрасних словах кожна людина знайде щось своє. Що вразило особисто мене? Це запропонована ієрархія посад – спочатку «Донський козак», а вже потім «Генерал-майор», а також ієрархія життєвих місій – «помер за визволення слов’ян». Пам’ятаєте притчу, коли у трьох чоловіків, які возили каміння запитали, що вони роблять? І отримали три різні відповіді – «Виконую рабську роботу», «Заробляю собі на життя» та «Будую храм». Чи можете порівняти слова епітафії з сьогоднішнім – «Борюсь за права русскоязычного населения юго-востока Украины». Так і хочеться додати «Порушення яких я ж сам і вигадав». Так говорять сьогоднішні російські генерали, очолювані своїм головнокомандувачем, а разом з ними їх повторює і патріарх РПЦ, який претендує на роль «духовного батька українців».
Що ж стосується посвяти – «Мужу и другу», то я бажаю собі і кожному із нас таких слів на могильній плиті. Це означатиме, що ми прожили наповнене дружбою і коханням життя і спокійно відійшли у вічність. Цього треба заслужити.
Ось такі цінності і почуття виховувала колись Церква. Дай Боже, щоб ця її роль захисниці моралі, людської душі, сім’ї, дітей та виховательки любові до Вітчизни відродилася якнайшвидше. Вірю, що це обов’язково буде у Церкві, яка колись об’єднає усіх православних українців.