Ніякої суперечності тут немає, бо ще від часів Костянтина Багрянородного, або й від Нікейських соборів християнство обросло такою фінансово-менеджерскою мережею, що теза Христа про те, як важко багатому увійти в Царство Боже, і що треба роздати все і йти за Ним, лунає сьогодні вкрай тихо і, з огляду на майновий стан кліру, навіть дещо єретично.
Кажуть: якщо хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани. Схоже, однаковою мірою це стосується планів як Патріарха РПЦ Кирила, так і його опонентів.
Далебі, приїзд Кирила – найяскравіша ілюстрація механізму психічної індукції, тобто емпатичної передачі психічних станів без наявності внутрішньої мотивації. Українські публіцисти, журналісти, експерти, а за ними й політики (як найменш інтелектуальна верства населення) суголосно стали перейматися проблемами православ’я. Невротична глибина цієї занепокоєності в найяскравіших її проявах вже схожа на Ніцшевську прірву, яка зазирає в очі тим, хто в неї дивиться. З тією різницею, що в українській версії в прірву імені Кирила зазирають або слабко зрячі, або й взагалі – сліпці. Люди, м’яко кажучи, дуже світські, раптом стали несамовитими охоронцями духовності принаймні в одній з її поп-версій, а то й поспіль.
Духовність, позаяк має відношення до душі, взагалі-то кажучи, ніякої охорони не потребує. Якщо, звичайно, ви не сумніваєтеся у наявності душі. А якщо такі сумніви є, то відбувається екстериоризація проблеми, болісний пошук ампутованої частини суспільного тіла.
Візит Кирила – безумовно політичний.
Візит Кирила – безумовно пастирський.
Ніякої суперечності тут немає, бо ще від часів Костянтина Багрянородного, або й від Нікейських соборів християнство обросло такою фінансово-менеджерскою мережею, що теза Христа про те, як важко багатому увійти в Царство Боже, і що треба роздати все і йти за Ним, лунає сьогодні вкрай тихо і, з огляду на майновий стан кліру, навіть дещо єретично.
Представник "Третього Риму" немає куди звертати своєї уваги, крім як на Україну. В його власній державі, де друга державотворча нація, яка активно плодиться, – татари, сповідує іслам. При тому релігійними вважає себе 58% населення. Істинно православних у Росії – не більш ніж 4,5%, тобто не більше 6 млн осіб. З них не менш ніж раз на місяць до церкви ходять 8% прихожан, раз на рік – 18%, рідше – 15%, а зовсім не ходять – 59%. 21% не знає, що таке "причастя".
В Україні (за кількістью церковних організацій) – 52% православних, 28% – греко-католиків. 33% заявляють, що не належать ні до якого патріархату, а просто православні (це не ті, що не змогли відповісти на питання). Високий рівень довіри українці вдо церкви, на що часто посилаються соціологи, – це довіра саме до Церкви, а не до конфесії. Тобто це потенціал очікування допомоги, а не констатація позитивної співпраці.
Передусім – інтелектуально.
Було б дуже корисним визнати той факт, що Кирил задає для України той рівень полеміки, коли крики "геть московського попа!" одномоментно доводять моральний програш української сторони – інтелектуальний, етичний, системний. Задає, передбачаючи позитивний для себе результат. Він далеко не іструмент кремлівської політитки, а серйозний самостійний гравець з цілями, які виходять за рамки практичної московської геополітики.
Такий спаринг-партнер дуже корисний для українських інтелектуалів, які в останні роки відрефлексовують лише власну внутрішню боротьбу хорошого з прекрасним, а у разі потреби аргументовано відповісти на економічні, культурні, міграційні, релігійні виклики світового масштабу компетентних і водночас красномовних полемістів можна перелічити на пальцях однієї руки.
"Русский мир" не може загрожувати українському світу, бо він – інтелектуальний потужний конструкт, який намагається вплинути на явище природи. Так колись цар Ксеркс наказав відшмагати море залізними ланцюгами, бо воно потопило його флот, і його воїни справно дубасили лінію припливу, скільки сягало око. Але якщо економіко-політичні пропозиції Кирила не зустрінуть консолідованої аргументованої відповіді (хоч ствердної, хоч заперечної), то для світу це означатиме цивілізовану колонізацію дикого простору з індіанцями і бізонами, просування російського фронтіру на раніше колонізовані, але втрачені терени.
В Україні зараз спостерігається гібрид сепараційної і протекціоністської моделі стосунків церкви і держави. Де-факто починає домінувати протекціоністська, що робить церкву інструментом досягнення державою своїх цілей. Вочевидь Україна - не Росія, і спроба повністю перейти на протенкціоністську модель наштовхнеться на опір тих українських священників і політиків (що зараз аплодують Кирилу) яким, виявиться, є що втрачати під час такого переходу.
Нам дуже далеко, скажімо, до польської коопераційної моделі (якою, до речі, захоплювався Сергій Булгаков), а держава сепарувалася не лише від Церкви, а й від своїх громадян вже досить давно, утворивши власну високоефективну корпоративну систему, в яку інтегровано й клір. На одному фінансово-кастовому рівні з різним ТБ- ентертейтментом та слухняними отарами "поющих тампексов".
Але якщо ми змінимо вектор моральної аргументації з "незалежності від - ", на "незалежність для - ", з "помісності від - ", на - "помісність для - ", то частина проблемних питань відпаде сама по собі. І знайдуться дуже прості відповіді.
Або не знайдуться. Але принаймні необхідно пробувати їх отримати.
Замість утримувати нікому не потрібну браму без муру. Тоді всі ці політичні переклади на кирилицю і з кирилиці залишаться лише маркером епохи релігійного постмодерну.
Олег ПОКАЛЬЧУК