Переміщене Різдво: як у повоєнній Західній Німеччині українці новорічні святки відзначали

Листівка "Бог предвічний народився" (Художниця Ірина Банах-Твердохліб)

Протягом ХХ століття українці неодноразово були змушені з політичних і соціально-економічних причин залишати свої домівки і шукати кращої долі на чужині.

У більшості своїй це були остарбайтери, а також військовополонені, політичні в’язні та біженці зі сталінського тоталітарного Радянського Союзу.

Значна частина українців опинилася у роки війни та після її завершення у Західній Німеччині, що тоді перебувала під контролем США, Великої Британії та Франції.

Згідно з міжнародно-правовими актами вони отримали статус «переміщені особи» (англ. displaced person, DP; укр. ДіПі) та «біженці».

Мешкаючи у спеціально створених для них таборах, переховуючись від радянських репатріаційних комісій й очікуючи на виїзд у «вільний світ», вони власними зусиллями відкрили низку дитячих садочків і шкіл, збудували церкви, створили театральні трупи та музичні колективи.

Проводили широку культурно-освітню роботу, дбаючи про збереження свого національного «я». Однак у їхньому житті були не лише будні, а й святкові дні. Особливе місце серед них посідав цикл новорічно-різдвяних свят, настання якого з нетерпінням чекали як малеча, так і дорослі.

Хоч асортимент української літератури для дітей в епоху ДіПі не відрізнявся великою різноманітністю, однак батькам було з чого обрати: абетка, «Отче наш», народні казки, художня проза, зокрема на історичну тематику.

Для дітлахів свято організовували у таборовій залі, яку з цієї нагоди прикрашали гілками ялинки. До дітей виходив із вітальним словом Святий Миколай в оточенні янголів. Далі відбувався святковий концерт і чи не найочікуваніша частина заходу — вручення подарунків маленьким таборянам, серед яких були смаколики і, звісно, найкращий подарунок — книги.

Початок нового року українці повоєнної Західної Німеччини святкували у ніч із 31 грудня на 1 січня. Напередодні за можливості ставили роздобуту в лісі ялинку, прикрашену блискучим «дощиком», подекуди свічками, які запалювали в найурочистіший момент, а також іграшками, зробленими власноруч і фабричними.

На ялинках ДіПі можна було побачити кулі, шишки, дзвіночки, розфарбовані паперові яблучка, паперові балерини, а також медівнички.

Зберігся рецепт «Медівнички на ялинку». Тісто замішували з двох склянок борошна, однієї склянки цукру, двох яєць, ложки меду, половини чайної ложки соди, посічених горіхів і помаранчевої шкірки. Замісивши тісто, його розкачували, викраювали медівнички різної форми й ставили випікати.

Проведення року старого і зустріч нового зазвичай відбувалися в колі рідних та друзів. Першого січня практикувалося ходіння «від хати до хати» і привітання друзів зі святом.

Так, на новий 1947 рік до родини літературо­знавця Григорія Костюка приїхав письменник Улас Самчук із дружиною Тетяною. Зустрівши разом Новий рік, Самчуки відвідали багато своїх знайомих. 

За святковим столом виголошувалися тости, велося багато розмов, серед яких переважали спогади про щасливі дитячі, юнацькі та молодечі роки в Україні. Підсумовуючи зустріч 1948 року, Улас Самчук резюмував: «Було і новорічно, і шумно, і рухливо. Вечеря, тости, музика, танець».

Якщо в сім’ях були діти, то обов’язковою новорічною забавою було ліплення надворі разом із дорослими «снігової баби» з очами-вуглинками та носом-морквинкою. Якщо вдавалося роздобути санчата, діти каталися на них із гірок або дорослі возили малечу по снігу. Влаштовувалися і ковзанки. Подекуди маленьким ДіПі щастило роздобути ковзани, однак більшість каталася, сидячи верхи на каністрах.

В українських школах відбувалися костюмовані «ялинки». Про одну з них можна довідатися з епістолярію учениці четвертого класу Ярослави з Ганновера, яка в листі до хрещеного зазначала, що на шкільній «ялинці», вітаючи початок 1948 року, танцювала «білочку». Подібні «ялинки» влаштовували і в інших європейських країнах, де знайшли прихисток українці.

Святкування Нового року проводилося й у колі колег, зазвичай у другій половині грудня або безпосередньо у день свята. Збиралися або у приміщенні організації, або в місцях громадського харчування.

Так, 31 грудня 1945 року співробітники часописів «Земля» і «Дозвілля», що видавалися у місті Пляуен (Саксонія), зібралися у гастгавсі на околиці міста. Серед них були Григорій Костюк, Іван Майстренко, Ніна Матулівна, Василь Онуфрієнко, Леся Стиранка та інші, загалом осіб 15.

Колектив зібрався творчий, тож вечір почався «розважально-літературною гутіркою», з анекдотів та епіграм на присутніх. Далі співали гуцульські та подільські коломийки, оскільки за одним столом зібралися українці з різних регіонів України.

Страви на святковому столі у гастгавсі були нехарактерними для української традиції. Так, серед них, за спогадами Григорія Костюка, була «скромна перекуска» та ерзац-пиво.

На німецькій землі частина українців вперше після багатьох років заборон в УРСР святкувати релігійні свята змогли відкрито святкувати день народження Ісуса Христа. Зазвичай таборяни намагалися святкувати Різдво так, як навчили батьки. 

У таборових церквах відбувалися всеношна, урочисте богослужіння, яке збирало чимало таборян різних конфесій. Храми намагалися пишно прикрасити до свята, зокрема квітами. 

Окремо слід зазначити, що у Німеччині Різдво святкують за григоріанським календарем, тобто 25 грудня. Цей день проголошувався вихідним.

Водночас Українській автокефальній православній церкві за умов, що склалися, доводилося іти на певний компроміс. Розуміючи, що 6-7 січня, які були в Німеччині робочими, українська громада не зможе прийти на Службу Божу, її відправляли у ніч із 24 на 25 грудня. Хоча церковне свято Різдва Христового традиційно відправляли у ніч із 6 на 7 січня за установленим порядком.

У церквах або винайнятих для проведення літургії приміщеннях проводилися концерти церковних хорів, які виконували колядки, щедрівки та народні канти. Парафіяни зцілювали свою душу молитвою. Просили у Всевишнього якнайшвидшого повернення додому, до вільної України.

«Господи, Боже Наш, Великий і Могутній, Вельмимилостивий і Милосердний! Ось ми, діти Твої, в покорі сердець наших схиляємо голови свої перед Тобою, Вічним Владикою і Суддею. Нагрішили ми, багато нагрішили, прогнівили ми своїми беззаконними діями Тебе, відступили ві[д] Тебе, Істинного Бога, і піддалися омані диявольській. За те й терпимо ми муки тяжкі.

Не дай, Господи Боже Наш, вмерти на чужині. (Тричі).

Збережи нас, Боже Вельмимилостивий, від усякого лиха, слабування, біди та поневолення, від усяких підступів ворожих.

Дай нам силу й розлуки пережити все лихо, що насунулося на Вітчизну нашу і на нас, дітей України.

Пошли нам щастя повернутися до рідних осель наших до близьких наших.

Змилостився, Господи Боже Наш, над нашою Україною, над народом нашим, щоб ми вийшли з біди та нещастя загаровані в любові до рідного краю, а Україна наша, полита кров’ю братів наших, проквітала на радість нам, славлячи Тебе, Бога Нашого, завжди, нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь».

У парафіях організовували громадську кутю, щоб кожен міг скуштувати ритуальну страву й долучитися до свята.

Усі зазначені заходи створювали святкову атмосферу, дарували душевну рівновагу, й кожен християнин, навіть перебуваючи на чужій землі, міг відчути свято народження Христа.

Святкували Різдво, як правило, гуртом. Зрозуміло, що свято було гарним приводом зустрітися на чужій землі з рідними та друзями і за цікавою розмовою, жартами та піснями відволіктися від діпівських буднів — безгрошів’я, нестачі продуктів харчування і одягу, загрози примусової репатріації до СРСР, невідомістю майбутнього. 

У країні діяла карткова система розподілу продуктів, тому доводилося у будні економити, щоб зібрати святковий стіл.

Попри всі негаразди, українці докладали зусиль, щоб у святкові дні на їхніх столах не лише не було порожньо, а й були присутні українські традиційні страви.

Адже одним із виразників унікальності нації є її традиційна кулінарія. Приготування святкової трапези відбувалося толокою: кожен приносив частку продуктів (по жмені борошна, кілька овочів тощо), з яких і готували страви.

Процес приготування страв мав колективний характер. Готували досвідчені в цій справі господині, згодом до них приєднувалися дівчата, а потім приходили чоловіки і хлопці.

Із кожним поповненням колективу ставало все веселіше, тут і там можна було почути жарти. Хто допомагав готувати, хто накривав на стіл.

Українське Різдво неможливо уявити без куті, тому її намагалися готувати як удома, так і при церквах. На святкових столах були борщ, галушки й вареники (приміром, із картоплею), щоправда без сметани, риба й голубці, а також традиційний напій — узвар. Така традиційна українська страва, як борщ, вважалася, за етнологом Олексою Воропаєм, «розкішшю» і «блаженством».

Серед алкогольних напоїв побутував самогон, який, зокрема, настоювали на картоплі («домашнє віскі»). Загалом самогоноваріння було заборонене законом, однак чимало гуморесок, що з’являлися на шпальтах тодішньої періодики, свідчать про винахідливість винокурів.

Увечері всі запрошені сідали за святковий стіл, подекуди прикрашений ялинковими гілочками, які лежали біля тарілки кожного гостя. Обмінювалися спогадами про батьківщину, обговорювали нагальні проблеми сьогодення, передусім небезпеку примусової репатріації до СРСР, а також жартували й колядували.

Переміщені особи і біженці з України зазвичай починали з однієї з найвідоміших колядок «Бог предвічний народився»:

Бог предвічний народився,

Прийшов днесь із небес,

Щоб спасти люд свій весь,

І утішився.

В Вифлеємі народився,

Месія, Христос наш,

І пан наш, для всіх нас,

Нам народився.

Далі співали інші колядки, зокрема й регіональні, оскільки за одним столом у Німеччині збиралися українці з різних областей України. Після того ходили колядувати до сусідів, друзів і знайомих, як співалось в одній із колядок:

Підем, пане-брате,

Від хати до хати

Чистим серцем добрим людям

Заколядувати.

Не було жодного міста чи села Західної Німеччини, де жили українські мігранти, щоб там на Різдво не лунали під вікнами їхніх домівок українські колядки.

Нова радість стала,

Що на небі хвала:

Звізда Ясна над Вертепом

Увесь мир осіяла.

Пастухи з ягнятком

Перед тим Дитятком

Навколінця припадають,

Царя Бога восхваляють.

Сучасник подій етнолог Олекса Воропай відзначав, що «було приємно слухати «Бог Предвічний» в таборову бльоці на чужині». А таборянин Улас Самчук, пригадуючи Різдво 1947 року, записав: «Було якось дивно святкувати це свято так дуже по-українськи в такому дуже не-українському оточенню».

Виконували колядки з різним настроєм, коли з веселим, а коли й зі сльо­зами на очах, оскільки згадували своїх рідних, які залишилися в Україні, й невимовно сумували за ними.

Так, таборянка Іванна Зельська згадувала, що, відзначаючи Різдво 1946 року, «на звук коляди у присутніх виступили сльози, потім ломилися голоси й насилу докінчили співати першу стрічку».

Настрої, характерні для епохи ДіПі, висловив у своєму вірші «Різдво» сучасник подій Теодор Курпіта:

Щоночі глядимо на небо вперто й строго,

та з болем ждем щодня на вифлеємський спів,

коли народиться, посланий з неба Богом,

предсказаний Христос, як меч на ворогів…

І скільки вже років ждемо в снігах Месії,

в житті, що наче суд безжалісне й тверде,

і на хрести важкі нас розпинають мрії,

що кажуть ждати дня і вірити в той день.

І вірим без границь, хоч п’єм зневір бокали,

хоч піниться проклін з розвалин і печер…

Та Ти з’явивсь в цю ніч, щоб правду ми пізнали,

чи справді Ти живий, чи Ти осліп і вмер.

«Із роси, із води! Дай Боже витримати!»

Родичі та друзі намагалися селитися у повоєнній Західній Німеччині в одному таборі. Однак це не завжди вдавалося, табори розформовували, частина ДіПі виїжджала за океан. Телефонний зв’язок був для переміщених осіб і біженців задорогим, тому під час віртуальних комунікацій перевага надавалася листуванню.

Збереглося чимало привітальних листівок інтелігенції з нагоди Різдва Христового. У них українці бажали один одному надії, оскільки, як писав у 1947 році священник Іван Гаращенко, «без надії немає життя»; душевного спокою та сил витримати усі випробування, що випали на долю ДіПі («Із роси, із води! Дай Боже витримати!» — бажав у 1947 році професор Роман Смаль-Стоцький Уласу Самчуку).

Зичили ДіПі один одному і якнайшвидшого повернення до вільної України. Так, вітаючи у 1948 році громадськість з Різдвом Христовим, Я. Бернадин зазаначав: «Сердечні побажання щасливо зустріти ці дні, які ми змушені ще святкувати на чужині, та бажаю, щоб слідуючі свята зустрічати вже в Рідних Землях».

Баталії, які відбувалися в українському політичному житті Західної Німеччини, деструктивно позначалися на загальній справі боротьби за визволення України, а тому слушним видається побажання театрального режисера Йсипа Гірняка: «Бажаємо у новому році великих здобутків над створенням нової громадянсько-політичної думки, осяяної духом єдности всіх визвольних сил на чужині й на Україні».

Святкували переміщені особи та біженці з України у повоєнній Західній Німеччині й Щедрий вечір, або свято Меланки. 13 січня о десятій годині вечора в таборових церквах розпочиналися всенощні, о дванадцятій — молебні. 

Кожну відправу єпископ закінчував словами: «Не допусти, Господи, померти нам на чужині». Як із легкою іронією підмітив письменник Улас Самчук: «Невідомо, яку реакцію викличе це у небесних інстанціях, але тут ці наші слова не завжди покриваються відповідними ділами, а тому здається, що Той там: Покинув нас на сміх людям, В наругу сусідам».

На Меланку влаштовували не лише святкування в родинно-дружньому колі, а й забави, маскаради, подекуди й корпоративи. Так, 14 січня 1948 року з нагоди Щедрого вечора в редакції газети «Українські вісті», що у місті Новий Ульм, головний редактор видання Іван Багряний влаштував вечірку, на яку було запрошено, як співробітників, так і дописувачів часопису.

Водохреще українці відзначали голодною кутею, тобто готували пісні страви, а також літургією та водосвяттям у таборових чи винайнятих церквах інших конфесій. Намагалися винайняти храм, який розташовувався біля водойми, щоб можна було освятити воду. 

Так, у 1946 р. одна з українських громад винайняла римо-католицьку церкву в Боденвері, у якій Службу Божу провів о. Теофіл Гурко. Хлопці вирізали з криги, що вкрила став, хрест, який пофарбували буряковим соком, і встановили біля ополонки. Кожен охочий мав можливість після освячення води зануритися в ополонку. Зазначений обряд викликав велике зацікавлення в німецького населення, яке проходило повз. Як слушно зауважила Іванна Зельська, «це була добра нагода для пропаганди про Україну та її вікову культуру».

Наприкінці хочеться згадати щемливий вірші «Різдво», написаний Ганною Черінь у 1946 році. У ньому поетеса епохи ДіПі констатувала: «Не веселе Різдво на чужині». Згадавши колоритні традиції святкування Різдва Христового на рідній землі, наприкінці твору висловила віру:

Молода розцвітне Україна […]

Загудуть ще святковії дзвони.

Погуляєм ще на Різдво ми!