Після візиту Вселенського Патріарха Варфоломія до Києва в Росії вчергове відсвяткували перемогу — перемогу російського православ'я, російського духу, УПЦ МП, митрополита Онуфрія. Словом, свою перемогу.
У тому, що цю «перемогу» відзначило агентство ТАСС і РПЦ, немає нічого дивного: перемоги російського православ'я тут нічим не відрізняються від перемог російської зброї, російського духу і чого завгодно російського. Іноді прикметники виявляються важливішими за іменники — і майже завжди це пов'язано з переродженням правди в постправду.
Цікавіше було спостерігати за умовно ліберальним крилом в РПЦ. Їм, виявляється, теж потрібна перемога. Але причини, як і профіль цієї перемоги, виглядають інакше.
Я не маю ілюзій стосовно російського лібералізму — я знаю, де він, як правило, закінчується. І без сумніву, це стосується й церковного середовища. «Один народ» тут має додаткову і часто вирішальну «скрєпу» — «єдину Церкву». Причому не Православну Церкву взагалі, а саме Московського патріархату, яку почитають як таку собі небесну проекцію «Святої Русі», давно упокоєної і вкрай міфологізованої.
Багато хто по обидва боки російсько-українського кордону все ще ностальгують за цим міфом і вважають, що навіть якби жодної «Святої Русі» не було, її варто було б вигадати. Ця впевненість об'єднує багатьох умовних російських лібералів з консерваторами. Ліберали тільки шкодують, що цей прекрасний міф опинився у дурнів.
А хіба могло бути інакше?
Питання, яке адресують нам незадоволені станом справ в РПЦ. Обидві українські Церкви — і ПЦУ, і УПЦ МП — розглядаються як дві різні моделі альтернативної історії для РПЦ. Обидві так чи інакше відповідають на питання: чим могла б стати РПЦ, якби не ...
«Один народ», як ви розумієте, стає неодмінною умовою для цього уявного експерименту: українці в ньому — це ті ж росіяни, тільки без Кирила і, можливо, Путіна. Злі язики додають, що ще й без газу і нафти — але це вже занадто. До того ж, коли список ще трохи продовжити, то версія про «один народ» розвалиться.
Якщо ще рік — півтора тому особлива увага приділялася ПЦУ, з нею пов'язувались надії на оновлення для всього пострадянського православ'я, то в ході візиту Патріарха Варфоломія стало помітно, як перерозподілились симпатії. Фаворитом у російських спостерігачів знову виявилася УПЦ МП. Частина з них навіть не приховувала змішаних почуттів — роздратування, розчарування, ревнощів, образи — щодо ПЦУ і Вселенського Патріарха. Частина взагалі не звертала на них уваги — вона було повністю поглинена «перемогою» УПЦ МП в цілому і її предстоятеля особисто.
«Велику» хресну ходу, 350 тисяч віруючих, «переляк» української влади і, звичайно, велетенську постать митрополита Онуфрія в рівній мірі (хоч і з різними акцентами) прославили і «офіціали», і «ліберали» РПЦ. Тоді як ПЦУ і Патріарх виявилися об'єктом глузливих коментарів і незручних порівнянь.
Дарма, що 350 тисяч — дуже перебільшена цифра (правду кажучи, 55 тисяч, нарахованих поліцією — теж не соромно, але цитувати офіційні фейки російському лібералові більш звично, ніж займатися фактчекінгом). Що митрополія і її політичні партнери під кінець пересварилися, за що і за кого «вийшли» віруючі (за чиї гроші, як виявилося, — взагалі не питання). Що візит Патріарха Варфоломія, проти якого протестували віруючі і хресною ходою, і мітингами, і пікетами, незважаючи на їх шалений опір, відбувся в повному обсязі і навіть з деяким блиском.
Не кажучи вже про те, що ці акції перекреслюють міф про «гнану Церкву» — протести вірних не зустрічали жодних перешкод з боку влади. Їм надали повну свободу зібрань на київських вулицях і площах. З позиції російського телеглядача, це, можливо, і є «перемога» — по Москві пройти маршем можуть тільки переможці. Але в Києві свобода зібрань — звична річ. Як в'їдливо зауважив один російський коментатор, «всі звикли». Так само як у Москві, ймовірно, звикли до думки про те, що за неузгоджений пікет неодмінно запакують.
Звідки ж взялося таке палке бажання побачити «перемогу УПЦ МП» там, де її не було?
Тим, хто не задоволений станом в РПЦ, дуже потрібен позитивний приклад. Дивіться, мовляв, так можна, якби тільки наші вели б себе інакше.
Цим пояснюється зростання симпатій до УПЦ МП — як приклад для наслідування вона, звичайно, виграє у ПЦУ. Зовсім не тому, що ПЦУ нібито «злилася з владою», як намагаються переконати один одного російські ліберали й офіціали. Просто УПЦ МП — це «свої», в той час як ПЦУ — все більше «чужі». УПЦ МП — це ж те саме пострадянське російське православ'я, без культурних і мовних бар'єрів, а також без Путіна, Патріарха Кирила і легіону легойд. Їй вдалося те, що не вдалося її Церкві-матері.
Можна було б відповісти, що РПЦ і не могло вдатися те, що може вдатися українській Церкві (будь — якій). УПЦ МП (як і будь — яка інша українська Церква) не зливається з владою не тому, що не хоче, чинить опір і перемагає. А тому що це непрактично, та й не дуже можливо в наших умовах.
Головна наша відмінність, через яку неможливе таке зрощення владної і церковної верхівки, як в Росії — церковна різноманітність. Яка в сусідній державі розглядається (і не без підстав) як загроза національної безпеки. У нас кілька Церков, кожна з яких має вирішальну вагу бодай в одному регіоні країни, встановлює більш-менш стійкі об'єднання з регіональними елітами, політсилами й окремими олігархами. Приклад такого союзу — спільний похід за Томосом Петра Порошенка і ПЦУ. Ще один приклад — хресна хода УПЦ МП, профінансована Вадимом Новинським і колегами з ОПЗЖ.
Іншими словами, у нас є церковна політика, переплетена (але не зрощена) з просто політикою — з усіма їхніми інтригами-скандалами-розслідуваннями, конкуренцією, розрахунками та прорахунками. За нашою церковною ситуацією спостерігати цікаво — як за серіалом «Картковий будиночок» (або «Секс у великому місті» — кому що більше подобається).
Російська церковна ситуація інша. Тут інтрига не в тому, хто з ким буде в наступному сезоні, а на скільки сходинок вгору або вниз просунеться глава Церкви в кремлівській єрархії. Тому увага прикута не до самого Патріарха, а до господаря Кремля (через це, звісно, прикро церковним людям) — тому що тільки від нього залежить це пересування. Чи поїде, наприклад, Путін до рідного Пітера на 800-річчя Олександра Невського, улюбленого патріархового святого? Чи поїде до Пскова на відкриття пам'ятника? І що означає його вибір особисто для Патріарха і для всієї РПЦ?
Я розумію російських церковних лібералів, яких дратує це складнопідрядне положення Церкви і її глави. Вони хочуть бачити, що можна інакше. Але так, щоб це «інакше» не змушувало їх самих ставати іншими.
Тут УПЦ МП — майже ідеальний приклад.
Втім, УПЦ МП теж змушена проявляти гнучкість — такі віяння часу. Звичайно, візит Патріарха Варфоломія — це «неподобство». Але протести і пікети в жодному разі не переходили межі дозволеного: мітинги згорталися за дві хвилини до появи винуватця торжества (збіг, звичайно), пікети приходили не за тією адресою (помилочка сталася — з ким не буває). І парад — не пропускати ж митрополиту Онуфрію офіційні урочистості тільки тому, що туди з'явився «недоторканний» Патріарх!
Я не стверджую, що був прямий договірняк між митрополією і Банковою. Але митрополія МПвУ проявила незвичайну делікатність, з одного боку, себе показавши, з іншого — не зіпсувавши людям свято, а президенту, спікеру і прем'єру — селфі з Патріархом.
Щось відбувається за старовинними стінами Києво-Печерської лаври. Люди, у яких ще недавно язик не повертався вимовити слова «український народ», ноги не випростувались, коли вшановували загиблих бійців східного фронту, тепер вітають незалежність і підкреслюють власну роль в її утвердженні. Виставка з такою назвою, приурочена до Дня незалежності, відбулася в Києво-Печерській лаврі.
Але помітнішими були, звісно ж, сітілайти на вулицях столиці, з яких митрополит Київський Онуфрій променистою усмішкою вітав українців з днем народження країни.
Таке несподівано проукраїнське завзяття керівництва УПЦ МП відтіняє (щоб не сказати — суперечить) позиції московського начальства. Яке, нагадаю, не привітало з Днем Незалежності ні Україну, ні Молдову. Зате привітало Киргизстан, з чого можна зробити висновок, що не «вітати» — зовсім не принципова позиція Моспатріархії. Просто вона не марнує свої привітання на кого завгодно. От ми не заслужили.
Але й це митрополит Онуфрій зумів повернути на свою користь. Патріарх там собі як знає — не вітає і взагалі дивиться вовком, — а от глава УПЦ МП вітає, обіцяє повне сприяння й променіє доброзичливістю. Жодних сумнівів у тому, що УПЦ МП, по-перше, українська Церква, а не якась «РПЦвУ», як стверджують злостивці. По-друге, у неї, як бачите, повна свобода від московської політики.
Можна припустити, що керівництво УПЦ МП засвоїло деякі уроки з випробувань і втрат останнього часу. І прийняло рішення відступити і перегрупуватися.
Митрополит Онуфрій завжди користувався повагою в РПЦ. Але останнім часом він стає справжньою зіркою. Його все частіше порівнюють із Патріархом Кирилом — і не на користь останнього.
Звісно, фігура Патріарха Кирила пригнічує — в перманентному карантинному затворі і, очевидно, тільки з однією метою — бути допущеним до найвищого тіла. Причому «тіло» не поспішає демонструвати прихильність у відповідь, тому спостерігати за цим особливо важко.
На цьому тлі постать митрополита Онуфрія виглядає майже титанічною. Він рівною мірою байдужий до української влади з її політичною кон'юнктурою і вільний від московського політичного порядку денного. Він виходить до натовпу з благословенням і одночасно здатний утримати його від безчинств. Його руки чисті від «breguet», а совість — від політичних компромісів.
Не дивно, що в РПЦ фігура митрополита Онуфрія поступово стає культовою — він став майже прямою протилежністю до Патріарха Кирила, якого в єдиному пориві звинувачують у всіх проблемах Церкви і консерватори, і ліберали.
Зате і в консерваторів, і в лібералів користується популярністю митрополит Онуфрій. Одним він подобається як стовп російського православ'я, аскет, ідеальний монах і взагалі, свій в дошку. Іншим подобається його суверенність: він незалежний і від Банкової, і від Моспатріархії, гне свою лінію і ні на що не відволікається. Він, звичайно, не відмовляється від спонсорської допомоги Новинського. Але це дрібниці. У нього немає залежності від цієї допомоги. І це, між іншим, проблема для Новинського — йому було б зручніше працювати з кимось більш приземленим і, відповідно, керованим.
Якби питання про наступного патріарха піднімалося в найближчому майбутньому, я б не здивувалася, якби митрополит Онуфрій опинився серед кандидатів. Поки Патріарх Кирил і митрополит Тихон Шевкунов займаються перетягуванням Путіна, в найближчому зарубіжжі в келійній тиші зростає і набирає ваги конкурент. З боку московської церковної політики це був би сильний хід. Єдиний мінус митрополита Онуфрія — він українець. Засилля українців в РПЦ багатьох дратує.
Але це ж і плюс. По-перше, український глава російської Церкви — чудова скріпа. По — друге, митрополит Онуфрій, хоч і українець, не має ніяких симпатій до української ідеї. Навпаки. Скільки б він не усміхався з сітілайтів, з дуже багатьох причин — і особистих, і церковних — він максимально далекий від ідеї українського суверенітету. Не буду розбирати ці причини — це недоречно. Скажу тільки головне: антиукраїнство владики Онуфрія — не наслідок «тиску Москви», як прийнято вважати. Це взагалі не політична позиція, яка може проявлятися у шкідництві на користь ворожої держави, у зраді батьківщини та інших страшних речах. Це суто чернеча відстороненість, для якої немає ні України, ні Росії, але все єдине у Святій Русі.
Бувають контексти, в яких слово «реальність» недоречне і звучить як абсурд. Саме це багатьох підкуповує. Особливо в Росії, в РПЦ, де надії на «патріарха-менеджера» давно змінилися розчаруванням, і образ «патріарха-молильника» здається цілком природною альтернативою.
Ви ж самі подивіться, як добре все вдається в УПЦ МП ...
А ось щодо ПЦУ у російських спостерігачів (за певними винятками) превалює розчарування. Воно, втім, стосується не тільки ПЦУ, але всього українського проекту в цілому. Пояснення досить просте — ми не такі, якими їм хотілося б нас бачити. Більшість переключилася в пошуках моделі церковної емансипації з ПЦУ на УПЦ МП — не тому, що їм краще вдається, а тому що вони ближчі та зрозуміліші.
Наші національні — в тому числі церковні — пошуки, цілі і способи їх досягнення стають все більш чужими російському духу. А постколоніальний синдром — образи, неоплачені рахунки, нез'ясовані стосунки, відмова визнавати злочини (я вже не кажу каятися) — погіршує ситуацію.
Куди простіше і спокійніше для власної совісті відмахнутися, назвати це все «failed church» (за аналогією з «failed state»), ніж змиритися з необхідністю щось змінити в собі, щоб зрозуміти чи просто прийняти іншого як рівного.
З позиції російського спостерігача Україна і її Церква йдуть кудись у незбагненну далечінь, вибирають інших союзників, самостійно трактують минуле і моделюють майбутнє. Це викликає у російських лібералів подвійні почуття. З одного боку, вони згодні з тим, що з нинішніми Московською патріархією і Кремлем неможливо мати справу. Але «переметнутися до греків» — все одно «зрада». Так само як «зрадою» виявляється національна ідея і відмова від «російського братства».
Тут у УПЦ МП виявляється ще одна — терапевтична — функція. Для російського спостерігача вона втілює ту «Україну», яка залишається «нашою». Є можливість саме її вважати справжньою, «істинною». А та, яка віддаляється, чинить помилку (або зраду — в залежності від емоційного напруження).
Проблема ПЦУ — як і всього українського проекту в цілому — в очах навіть найбільш прихильного російського спостерігача не в тому, що ми недосконалі, що все у нас то плутано, то повільно, то просто страшно. Що ми за одну ніч не перетворилися з пострадянської руїни в процвітаючу європейську державу.
Проблема в тому, що ми не перетворилися на кращу версію Росії і РПЦ. І навіть не намагаємося.
Якби ПЦУ стала такою собі РПЦ 2.0, у УПЦ МП не було б шансів на успіх. Але вона не стала. У неї залишається маса слабкостей, характерних для пострадянської Церкви (не з неба ж вона сюди до нас звалилася!) З іншого боку, вона має риси нехарактерні, незрозумілі і, можливо, навіть неприємні для російського православ'я Тому все, що залишається умовному російському церковному лібералові — це вважати «покращеною версією РПЦ» УПЦ МП. І аплодувати стоячи митрополиту Онуфрію.