Чергове святкування навряд чи дозволить оцінити справжнє значення Пересопницького Євангелія. Як шедевру рукописної книги, традиції якої були успадковані ще з часів Київської Русі, як значного поступу в розвитку староукраїнської мови, як, певною мірою, демократизації церковних традицій.
Утім, чергове святкування навряд чи дозволить оцінити справжнє значення Пересопницького Євангелія. Як шедевру рукописної книги, традиції якої були успадковані ще з часів Київської Русі, як значного поступу в розвитку староукраїнської мови, як, певною мірою, демократизації церковних традицій. Проте за численним розвідками й дослідженнями, цікавими, в першу чергу, вузьким науковим колам, часто непомітним залишається світ тих, хто це Євангеліє творив. Світ людей, для яких переписування було смислом їхньої буденності й святості, світ людей, для яких кілька років поспіль (а, можливо, і все життя) це Євангеліє справді було сенсом буття.
Показати цей світ, розгорнути внутрішній простір цих людей у живому слові, відзначити те напруження, той розрив між не-ідеальним світом і святістю, яким вони страждали кожного дня – завдання не з легких. Але сучасному українському філософу, письменнику Петру Кралюку це вдалося. Автору вже доброго десятка художніх книжок, відомому досліднику українських інтелектуальних традицій, у новій повісті «Блага вість од княгині Жеславської. Історія Пересопницького Євангелія» відкрилися ті подробиці, які раніше нам досить складно було уявити.
Перша частина твору, яка оповідає про княгиню Жеславську, не може не викликати захоплення. Біографічна ретроспектива, яка веде княжну до все глибшої релігійності, бажання залишити після себе світ, відкриває нам чимало подробиць того, як починалося Пересопницьке Євангеліє. Друга й третя частина, де йдеться про творців Євангелія, архимандрита Григорія й писаря Михайла Василевича, витворює не стільки звиклий «канонічний» образ церковних подвижників, скільки живих людей, віра яких ховалася не у храмових шатах, а у відданих рідному краю, рідному мікросвіту серцях, що, по суті, часто й слугує головною особливістю українського типу релігійності.
Не менш складними бачимо й долі наступних історичних постатей, які мали стосунок до збереження Євангелія – знаходимо тут й Івана Мазепу, і Тараса Шевченка. Повість показує нам, що і гетьман, і поет вбачали у Пересопницькому Євангелії національний шедевр.
Утім, ідея «Благої вісті од княгині Жеславської» – це не просто черговий заклик до патріотизму. Це, в першу чергу, вдала й витончена спроба показати внутрішній світ української еліти давніх часів, яка переймалася тими ж думами, що й наші сучасні державні достойники. Як показує приклад княгині Жеславської, часто ці думи працювали на користь культури, залишаючи після себе незліченні духовні скарби. А що залишать після себе ті, хто нині присягає на Пересопницькому Євангелії українському народу – покаже час...