Те, що зараз відбувається в церковному житті Росії, викликає в мене дещицю професійної заздрості щодо російських колег. На тлі наших чвар навколо Київської кафедри, вибору «або він (Брюссель), або я (Янукович)», зробленого владиками на користь останнього (про смаки, бачте, не сперечаються), на тлі незграбних «репродуктивних» ініціатив католиків будь-який панк-молебень у Храмі Христа Спасителя виглядає майже вишукано.
Ну що скажеш? Уміють. І приводи створювати вміють, і розповісти-показати теж. Патріарха Кирила по-людськи навіть шкода — йому б, щоправда, кафедру до Києва перенести чи що — тут якось спокійніше. Журналісти приязніші. Повітря прозоріше. Набережна велика – Дніпро ж бо не Клязьма! — зводь собі будинок хоч на три квартири, хоч на п'ять. І головне, враховуючи рівень медійних навичок наших церковників — десь між третім і шостим класом середньої школи не для найобдарованіших — тут ніхто особливо не зверне уваги на те, що реакція у Патріарха вже не та — не встигає знайти потрібного слова швидше, ніж за два тижні. Пам'ятаєте, як довго він мовчав, коли почалися протести в Москві? Так само відмовчувався Його Святість після панк-молебню в «рідному» ХХС. І з приводу спроб пришити учасницям кримінальну статтю за те, що при найупередженішому розгляді «тягне» максимум на «хуліганку». Тільки кілька днів тому Патріарх спромігся поскаржитися громадськості, що з великим жалем чує прохання про милосердя для «злочинниць» від тих, хто «називає себе православним». Дійсно, обурливо. Яке милосердя, коли в мейнстрімі — заклики до фізичного знищення в ім'я «захисту святинь»?
Ні, мені подобається те, що у них там відбувається — всі ці провадження з квартирами, дівчатами, більшовиками та іншими. Жваво. Мене от за останні два тижні разів двадцять запитали, що я думаю про панк-молебень в ХХС, і тільки два рази — про зірвану поїздку українських владик до Брюсселя. Це природно. Панк-молебень — це яскраво і з вигадкою, а черговий «прогин» під Адміністрацію Президента – рутинно і нудно.
Не менш цікаво виглядає справа зі «своїм статутом» і «чужим монастирем» — найпопулярнішим аргументом у «м'яких» критиків. На художніх майданчиках, мовляв, будь ласка. Але в храмі — ай, недобре. Святиня ж! Почнемо з того, що художній майданчик, як показує історія, не рятує від «православного обурення»: підтвердження тому — історія з «Забороненим мистецтвом» і судовим процесом над кураторами. Тобто, вічно ображені віруючі можуть прийти зі своїм статутом у художню галерею. Чому ж тоді арт-активісти не можуть прийти в храм? До того ж, не в яку-небудь церковцю на околиці — а в ХХС, релігійний аналог Колонного залу Будинку спілок, втілення церковного гламуру.
Аргумент про «свій статут» не діє, так само, як аргумент про «образу гідності» — тому що межі «монастирських» територій порушують всі, кому не лінь. Чому той же о. Всеволод Чаплін може розповідати російським дівчатам, що їм можна одягати, а чого не можна, що їм пити, куди і з ким ходити, а тих, хто чинить інакше, підозрювати, м'яко скажемо, в «аморальності»? Чому в церковних колах можуть готувати якісь законодавчі ініціативи з «виховання», «моральності» і «патріотизму», проштовхувати все це в школи, а принагідно вирішувати свої майнові проблеми за рахунок міст, громад, музеїв? Для РПЦ все це «чужий монастир», адже показник воцерковленості населення коливається десь в районі п'яти відсотків.
Церква любить наполягати на тому, що, будучи відділеною від держави, вона не відділена від суспільства. Сама собою фраза — чистий софізм, в деяких випадках переростає в оксюморон. У тих, наприклад, коли православні Церкви, солідаризуючись з державою, протиставляють себе суспільству. Але солідаризуватися з народом, виявляється, здатний далеко не кожен, особливо, коли між народом і владою пролягає прірва. Тоді виявляється, що союз влади і Церкви — це «наша традиція» («свята», звичайно — ми інших не тримаємо), а там і до закликів «мочити» всіх незгодних з «законною владою» недалеко. Так от, для тих, хто любить фразу про «невідокремленість Церкви від суспільства»: акція Пуссі Райот — це частина «життя з суспільством». Коли ти приходиш у суспільство зі своїми настановами та ініціативами, своїми закликами і висловлюваннями, своїми оцінками і традиціями, будь готовий до того, що до тебе теж хтось з'явиться зі своїми манерами, «статутами», скаргами та пропозиціями. І не треба про «ображені почуття».