Після Томосу Україна вчиться жити в нових умовах — коли проблему канонічності начебто усунуто, але суспільство і церква не стали менш розділеними. І виникає питання: як жити в умовах непереборного поділу, в умовах складного різноманіття?
Різноманітність в православ'ї — лише частина ширшої і ще більш строкатою картини релігійного життя.
Нагадаю, що Україна не є православною країною. У сучасному світі не можна називати країни і народи «християнськими», а тим більше звужувати цю християнську ідентичність до однієї з багатьох традицій.
Тому ПЦУ не стала і не стане подією, значущою для всіх. Якщо тільки всі інші релігійні конфесії не отримають явні переваги від нової ситуації.
Набуття Томосу само по собі є внутрішньоцерковною подією і значення цієї події для багатоконфесійного українського суспільства залишається малозрозумілим. Очевидно, що воно не зводиться до протистояння з Росією і російською імперською Церквою. Воно змінює докорінно структуру релігійного життя та сформованого балансу стримувань і противаг, закладає потенційні ризики і водночас відкриває нові можливості для мирного релігійного різноманіття України.
Що змінюється крім відокремлення від Росії — на це питання ще належить відповісти. Очевидно, що з Томосом відкриваються нові можливості для консолідації українського Православ'я та українського християнства в цілому. Але використовувати ці можливості поки не вдається. Та й не зовсім ясно, чи збираються їх використовувати. Тим часом в християнському світі виникли нові поділи.
Хочу накреслити дві лінії, за якими вже виникла певна напруга.
По-перше, це непорозуміння між ПЦУ і УГКЦ. Поки що напруга локалізована навколо храму Святої Софії, але вона може проявитися і в інших місцях і формах.
"У разі відкриття для богослужінь найдавнішого храму України — собору Святої Софії в Києві — жодна церква не має отримати на це ексклюзивне право. Свята Софія є нашим материнським кафедральним храмом. І це було своєрідним відкриттям для українського суспільства, що УГКЦ також має відношення до Софії Київської. Оскільки храм Святої Софії у Києві є материнським храмом для усіх гілок українського християнства, усіх дітей Київської Церкви Володимирового Хрещення. Ексклюзивне посідання цього храму лише однією частиною колись єдиної, а нині поділеної київської Церкви є недоречним і навіть небезпечним. Тобто ми не проти того, щоб цей храм був відкритим для богослужінь. Але ми за те, щоб українське суспільство усвідомлювало, що він є святинею усього народу. Я б хотів згадати про статус-кво, який існує у храмі Гробу Господнього в Єрусалимі. Це місце святе для всіх християн. І сьогодні є алгоритм, щоб забезпечити доступ до нього всіх. Його ніхто не може ексклюзивно посідати – ні католицька, ні православна, ні вірменська сторона, ні коптська. Але храм є відкритим для всіх. Я думаю, що цей приклад Єрусалима є дуже важливий для Києва, який називають Другим Єрусалимом”.
По-друге, протестантські спільноти, вітаючи в цілому здобуття Томосу, висловлюють своє занепокоєння можливим перерозподілом релігійної карти.
У 2018 році євангельські протестанти влаштували свій «Собор». Про початок об’єднання релігійних та громадських організацій у “Всеукраїнський Собор” з метою консолідації християнської спільноти України було оголошено під час масштабного святкування Дня подяки у вересні 2018 року на Хрещатику в Києві. Ініціаторами створення “Всеукраїнського Собору” стали релігійні організації, відомі релігійні та громадські діячі. Координатором обрано Олександра Турчинова.
У День Соборності 22 січня 2019 року Міністерство юстиції України зареєструвало громадську спілку «Всеукраїнський Собор». Це є результатом спільного рішення християн об’єднати зусилля для збереження та поширення біблійних цінностей у суспільстві.
Очевидно, що Томос і відповідна реструктуризація всередині православного світу викликають більш масштабні зміни в українському суспільстві і навіть за його межами. Інші християнські конфесії України захищатимуть свої права і свободи, виступаючи з власними громадськими ініціативами, претендуючи на своє особливе місце в загальній історії українського християнства. У довгостроковій перспективі виграє той, хто зможе запропонувати найбільш загальне, широке і об'єднуюче бачення історії і майбутнього.
Результати останніх парламентських і президентських виборів в Україні говорять про зростаючий запиті на гранично широкі об'єднуючі проекти, як би нас не дратував їх цинічний популізм і наївний утопізм. Де в усьому цей Церква? Чи залишиться вона з меншістю, для яких головне — «Армія. Віра. Мова»? Або спробує запропонувати більш інклюзивне бачення для більшості? І чи зможе вона запропонувати щось об'єднуюче для суспільства, якщо не покаже успіх в міжцерковному об'єднанні і примиренні?
І тут важливо зрозуміти одну просту річ: в претензіях на об'єднуючу роль потрібно залишатися скромними. Зараз не час вимагати «патріархат» і почесніше місце у диптиху. Не час на тлі конфлікту втішатися панегіриками про велич і унікальність українського християнства. Не час переймати риторику "Третього Риму".
Не можна примирити і об'єднати українське суспільство в ізоляції від світового християнства і в невиправдано високих претензії на винятковість.
Слава Богу, що Україна не отримала патріархат. Буде більше шансів спокійно і скромно інтегруватися в світове православ'я. І зовсім непогано, що роль Константинополя виявилася настільки важливою — при нашій незрілості нам просто необхідна батьківська турбота Церкви-матері. Справжні Собори — ще попереду, і для православних, і для греко-католиків, і для протестантів. Томос — лише початок великого шляху, на якому Церква у взаємодії з громадянським суспільством і світовим християнством знаходить свою зрілість і право на духовне лідерство.