Ми до цього звикли, правда? Звикли починати свій день зі зведень із фронтів невидимої «священної війни». Звикли до вибухів у церквах, страждань коптів, до страт «за богохульство», просто до вбивств без суду і слідства, до погромів звикли, до викрадень християнських дівчат — до всього того, що робить сповідування Христа на чималій частини земної кулі повсякденним подвигом.
Наприклад, американське керівництво, підтримуючи сирійських повстанців, напевно усвідомлює, що ціна повалення режиму Асада, який так їх дратує, — це прихід до влади радикальних ісламістів. Адже не минає й тижня без новини про розорений монастир, осквернену церкву, жертви серед християнського населення або — із свіженького — благословення сунітського муфтія країни на крадіжку майна «невірних». Тим не менше, влада США із завзятістю, гідною кращого застосування, проштовхує на Близькому Сході чергову «диктатуру шаріату». Зрозуміло, що ця диктатура — не мета Держдепу, це всього лиш сумне «побічне явище», яким можна знехтувати з-за океану заради «високої мети». Чому б не знехтувати тим, що особисто тобі нічого не коштує?
Звичайно, Асад не робиться симпатичнішим через те, що він протистоїть радикальному ісламу. Але в цьому випадку мова не про нього. Мова про байдужість американців і їхньої влади до доль одновірців в інших частинах світу. Про те, що політичні та економічні інтереси в тому чи іншому регіоні виявляються настільки важливими, що можна закрити очі на військові злочини і продовжувати морально і матеріально підтримувати тих, хто чинить насильство над християнами.
Але хіба ми не були до цього готові? Скільки десятиліть сильна частина світу впритул не помічає страждань коптів Єгипту в ім'я бодай якогось плохенького миру на березі стратегічного Суецького каналу?
Позиція США — тільки один приклад того, як інтереси і долі одновірців кладуться на жертовник політики. Не менш сумнівно виглядає РПЦ, що стала на захист сирійського диктатора «в інтересах християн країни», але лише тому, що в даному випадку це збігалося з позицією Кремля. Якби долі братів у Христі були основним аргументом, патріарх Кирило, очевидно, використав би свій вплив на партнерів по симфонії, що демонструють сердечний фройндшафт з режимом Північної Кореї, де людину можуть розстріляти тільки за те, що зберігає вдома Біблію.
Коли світові пророкували релігійні війни у 21 столітті, чомусь не врахували того, що вести їх буде нікому. Чи то такі війни зараз? Без лінії фронту — принаймні, видимої. Без самого оголошення війни. Війни-репресії. Війни-погроми. Ті, хто стають об'єктами переслідувань за релігійною ознакою — християни — в ісламських країнах, мусульмани — в буддистських, шиїти — в сунітських, і віце версо, всі скопом — у комуністичних — не мають можливості чинити хоч якийсь відчутний опір. Ті ж війни, про які говорять і пишуть, скільки не намагаються клеїти їм ярлики «джихаду» і «хрестових походів», безперечно демонструють погано прикриті вуха політичних інтересів.
Здавалося б, світ не без добрих людей, у першу чергу, одновірців. Але одновірці із сильних і безпечних країн не поспішають з підтримкою страждаючим співбратам. Бог з нею, з Європою, коли вона така секуляризована і вірує тільки у святу трійцю демократії, лібералізму і соціальних виплат. Але США не назвеш релігійно байдужою країною. Однак жодна громада вірних — ні протестантів, ні католиків — не накинулася з докорами на адресу влади, яка витрачає гроші платників податків на зброю, що вбиває християн у Сирії. Чи вони теж вважають цей collateral damage необхідною платою за «перемогу демократії»?
Цікаво, в чому причина такої глибокої байдужості християн до страждань своїх братів по вірі в інших країнах? Власна слабкість? Байдужість? Відсутність розуміння таких категорій, як Повнота Церкви, Соборність? Чи може, страх? Тобто, окремому пастору влаштувати шоу зі спалюванням Корану — не страшно. А от зробити якийсь спільний втик конгресменові від свого штату — страшно.
Не те щоб не було підстав для страху. Жодна Церква — ні кожна окремо взята протестантська, ні католицька — не зуміє вийти гідно з інформаційної війни, в яку її втягнуть відразу ж, як тільки їй заманеться всунути ніс у Велику Політику. Який-небудь черговий АНБ-перебіжчик зіллє в Мережу таємницю листування і телефонних розмов єпископа Ен-ського з неповнолітнім коханцем, за сумісництвом — наркодилером, а заодно кардинала Ем-ського, що має частку у торгівлі живим товаром, зброєю і ослячою сечею. Будуть кошмарити в міру розбещеності уяви, майстерності та чергової моди на «жашки». У таких війнах Церква постійно і традиційно програє. Не тому, що вона завжди неправа, а тому, що погано озброєна.
Утім, Церква та її інформаційна політика — тема окремої розмови. Досить того, що навіть у своїх затишних куточках політичної карти світу християни не готові, не можуть, не відчувають себе настільки впевненими, щоб солідаризуватися зі своїми братами і сестрами у Христі. Немає ні волі, ні сили, щоб спільно змінити світ.
Зрештою, є ще страх. Християнський світ уже звик регулярно здригатися від новин про черговий вибух, викрадення, взяття заручників, і звик дивуватися, якщо раптом виявляється, що ніяке мусульманське угрупування до цього не причетне. Ісламісти ґрунтовно нас залякали. І переконали в тому, що протиставити їм нічого. Незважаючи на малу чисельність їхніх військ, на те, що у них все ще немає ядерної зброї та інших атрибутів державної могутності, вони змусили боятися себе. І при цьому мовчати про цей страх «у ганчірочку» — адже ми цивілізовані, толерантні люди, ми чудово знаємо, що не буває «небезпечних» релігій! Що ж, може й не буває, правда. Небезпечними бувають тільки люди, з якими неможливо домовитися. Тому найкраще, що можна зробити — заплющити очі і жити так, наче нічого не відбувається. Всіма силами уникати згадки про релігійну складову конфліктів.
А от ісламські лідери не бояться — і помічають, і згадують. І неможливо вмовити їх не робити цього. Не тому, що вони такі незгідливі — зовсім навпаки, є достатня кількість муфтіїв, які за першою ж вимогою відречуться від ваххабітів, від імені своїх вірних засудять теракт або заклик до нього. При них знайдуться богослови, які з Кораном в руках підтвердять, що, по суті, іслам — мирна релігія, що «джихад» — зовсім не те, що ви думаєте, що це категорія внутрішня, духовна і т.д.
Але, на жаль, це мало що змінить у світі. На відміну від католицької і православної Церков, у яких є центри прийняття рішень, іслам — «мережева» релігія. Можна домовитися з одним муфтієм. Але завжди знайдеться який-небудь інший, готовий благословити на черговий джихад загін гарячих голів.
І тут ми, християни і мусульмани, опиняємося на зустрічних смугах. Одним простіше перенести «внутрішній джихад» назовні, ставши «воїном ісламу», тобто зручною маріонеткою, готовою на що завгодно — від наймерзеннішої підлості до остаточної жертви в інтересах (звісно, зовсім не релігійних) якогось князька або простого спритника. Іншим простіше думати про те, що віра — справа особиста, порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих, треба думати про свою душу, а значить, кожен за себе, лиш один Бог за всіх. Зрештою, все сходиться в одну точку: кожен «воїн ісламу» може розраховувати на посмертний рай, кожен християнський мученик теж, можливо, вони там навіть зустрінуться і замешкають поруч, як і годиться вовку і ягняті на небесах обітованих. То ж навіщо щось міняти?
Але ми запитуємо «навіщо» тільки для того, щоб не задати ще складніше і неприємніше питання «як»? Справа не в тому, що в наші часи неможливо організувати хрестовий похід. Можливо. Гарячі голови є не лише серед мусульман. Згадайте скінхедів, що влаштували показовий виступ на Красній площі. Це вам не гламурний Цоріонов зі своїм продакт — плейсментом «Православ'я або смерть». До речі, о. Всеволод Чаплін, що оперативно відгукується на всяку гидоту, безпомилково оцінив потенціал російських скінхедів: дайте, мовляв, цим хлопцям гідну мету — і вони захистять істинні цінності. Це ж вам не хом'ячки якісь мережеві — це добрі, по суті, російські хлопці!
Звичайно, РПЦ нічого, крім одіозних заяв о. Всеволода, цим «добрим хлопцям» не дасть. Не зможе, тому що її вплив — імітація. І не дозволять — тому що влада в країні може бути тільки одна, і поліція, відповідно, теж. Та й не допоможуть ніякі «православні дружини» своїм одновірцям, що потерпають за віру в різних кінцях землі, бо за російською традицією вони будуть бити своїх — лібералів, геїв, художників, дівиць неналежного вигляду і поведінки і т.п. — в надії, що чужі боятимуться. Тобто, знову погром.
І це добре, що не вдасться. Тому що релігійна війна — кепська штука. Навіть на тлі баталій за нафту й інші стратегічні інтереси. Загнавши релігію вглиб душі, зробивши її «особистою справою кожного», тобто, витіснивши повністю з соціального поля, можливо, європейська цивілізація захистила себе від руйнівних братовбивчих конфліктів. Ми перемогли. Папа Римський більше не може благословляти натовпу головорізів — мисливців за Гробом Господнім і заодно за землями, золотом і принадами мавританок. Все, що він може — писати петиції в ООН. Яка, загалом, теж мало що може. «Хрестові походи» тепер оголошують політичні лідери, що тримають палець на кнопці Судного дня. Так, вони можуть влаштувати Армагедон. Можуть зруйнувати світ. Врятувати ж його вони неспроможні. Порятунок — справа, як відомо, глибоко особиста. Ми не ведемо релігійних війн.
А тому, нехай Бог помагає всім тим, хто живе на лінії фронту цієї ніким не оголошеної війни. Більше їм сподіватися нема на кого.