Цьогоріч виповнюється 280 років друкарні Почаївського монастиря. За свою історію, починаючи з 1730 р., ця відома типографія на півдні історичної Волині не тільки розвивалася і процвітала, а й неодноразово занепадала.
Наприкінці XVIII ст. Почаївська монастирська друкарня була єдиною, де видавали книги українською мовою, наближеною до розмовної. Два таких видання — порадник з правил хорошого тону для молоді “Політика свіцькая” і господарський порадник І. Ленкевича “Книжиця для господарства” — хвалив ще І. Франко. А от під час “Волинської тривоги” 1789 р., коли у регіоні боялися повторення Коліївщини, “Книжицю для господарства” вважали підступною алегорією, як писав Я. Ісаєвич. Тоді навіть викладений у виданні рецепт консервування горіхів піском у гарнцях коментували так: “Ми добре розуміємо, що горіхи — це кулі, пісок — порох, а горщики — гармати”. Навіть за наявність цієї книги могли покарати [5].
Початки друкарні у Почаєві монастирська традиція виводить з 1618 р., коли в обителі на світ з’явилося “Зерцало богословія”. Насправді видали його не у монастирській,а в мандрівній друкарні Кирила Транквіліона Ставровецького. Та все ж, обстоюючи свої права на роботу, працівники закладу використовували саме цю дату. У вересні 1732 р. на подання львівського братства трибунал папської нунціатури у Варшаві заборонив Почаївському монастирю “друкарню засновувати і друкувати руською мовою”. Однак уже в жовтні ігумен Гедеон Козубський домігся королівського привілею монастирю на право мати друкарню, яка, мовляв, віддавна в ньому існувала. У 1736 р. Почаївська друкарня отримала ще один королівський привілей з підтвердженням на право видавати книги, але 1771 р. через суд Львівська Ставропігія добилася від короля заборони друкувати у Почаєві ті видання, які видає братство. Здавалось би — кінець роботі, та сталося інакше. Уже 1772 р. Львів опинився за кордоном, у складі імперії Габсбургів. Конкурентів розділили до ХХ ст., причому Львівське братство скасували у 1788 р, а Почаївську обитель після невдалого польського повстання у 1832 р. передали православним [5].
Безперервно Почаївська друкарня діяла до Першої світової війни, і загалом від 1730 р. в ній з’явилися на світ 187 книг [6; 7]. Утім, до занепаду цього центру книгодрукування призвели не стільки бойові дії, як недалекоглядна політика Російської Православної Церкви. “У теперішній час, з огляду на всезростаючі витрати і її майже цілковиту неприбутковість, обтяжливо для Лаври, яка сама оскуділа прибутками, мати багато витрат, витрачатися на типографію у колишніх обсягах”, — таке обґрунтування переведення монастирської друкарні на схему, подібну до госпрозрахункової, знаходимо у “Положенні про статут Почаєво-Успенської Лаври” від 13 серпня 1910 р., затвердженого єпископом Волинським і Житомирським Антонієм [8, Арк. 6].
“Я и братія мои трудимся не для себя, а для Церкви Христовой, для Бож. Народа и на добрую славу Св. Гори Поч… (текст не зберігся через поганий стан документа — прим. авт.) Но у нас хотят вырвать и тот кусок хлеба, которым мы имеем право пользоваться, и решительно ничего не делая, а только числясь в Лавре,” — писав у проханні на ім’я архиєпископа Антонія від 20 жовтня 1910 р. керівник типографії архимандрит Віталій [2, Арк. 2].
“Если с нас брать(увесь прибуток від продажу книг друкарні зберігали у лаврській казні — прим. ред.), то и ученическія помои стоятъ 7 руб., а если намъ давать, то и архимандритсткій столъ выходитъ 6 руб.”, — пише типограф [8, Арк. 3].
Архимандрит Віталій скаржиться архиєпископу, що у даному випадку порахували тільки вартість продуктів, але, вочевидь, не їх приготування.
“Ужели нельзя дать нам обезпеченіе наравне с прочими, чтобы мы, не отвлекаясь, могли отдать силы духовному служению. Я не добиваюсь сдобныхъ булокъ, молока, членскихъ ужиновъ и прочихъ преимуществъ въ столованіи старшей братіи. И мои сотрудники іеромонахи готовы отказаться отъ всякихъ іеромонашеских надбавокъ. Мы готовы довольствоваться послушническо-ученической пищей, без мяса”, — йдеться у проханні.
Працівники типографії через їхнього керівника просили архиєпископа не приймати якісь особливі рішення чи застосовувати санкції, а тільки виділяти на їхнє харчування стільки, скільки й на харчування незадіяних у видавництві книг. У місяць це мало бути 126 рублів, тобто по 7 рублів на особу [8, Арк. 3].
Як видно з рапорту типографа, архимандрита Віталія, Духовному Собору лаври від 12 грудня 1910 р. працівники друкарні з 1 грудня таки перейшли на харчування у своїй їдальні [2]. Конфлікт залагодили, затративши для цього сили, які можна було використати на видання книг і поширення віри. Утім, для порятунку ситуації в Російській імперії було вже пізно: там, де християнську любов не поширювали через власний приклад, місіонерство і книгу, соціалісти і комуністи поширили віру у земний рай. І для його будівництва взялися руйнувати як суспільство, так і Церкву, яка морального занепаду не зупинила ще тоді, коли це можна було зробити.
Джерела і література