Геннадій ДРУЗЕНКО, юридичний радник Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції, віце-президент Інституту європейської інтеграції (Ряшів, Польща)
На тлі газової та політичної кризи, якою 2006 рік увірвався в наше життя, якось відійшло в тінь традиційне підбиття підсумків року, що минув. Проте українці живуть не газом єдиним, а отже в річищі сталої традиції спробуймо проаналізувати, що сталося у державно-церковних стосунках 2005 року.
Серед найважливіших подій слід виокремити, на мій погляд, такі:
1. Ліквідація Державного комітету України у справах релігій.
2. Спроби вищого керівництва України активізувати роль Вселенського Патріарха Варфоломія у розв’язанні міжправославного конфлікту в Україні.
3. Спроба запровадження у загальноосвітніх навчальних закладах курсу «Християнська етика».
4. Спроба об’єднання УПЦ-КП та УАПЦ, що її непрямо протегував секретаріат Президента України.
5. Перенесення катедри Предстоятеля УГКЦ зі Львова до Києва.
Оскільки в цій короткій розвідці я свідомо аналізую державно-церковні взаємини саме під юридичним кутом зору й насамперед з погляду їхньої відповідності принципу свободи віросповідання, дозволю собі зосередитися лише на одній з названих вище «подій року» та на невеличкій прелюдії до неї. Маю на увазі перетворення Деркомрелігій на Держдепрелігій та екуменічний молебень з нагоди інавгурації нового Президента України. Ці події – знову таки, якщо дивитись з юридичної дзвіниці – є, як на мене, символічними та воднораз найзмістовнішими для правового аналізу.
Фактично, у державно-церковних взаєминах 2005 рік розпочався 24 січня з урочистого екуменічного молебна з нагоди інавгурації нового Президента України у Софії Київській. Вже це дійство, доволі спокусливе під канонічним та догматичним кутом зору, засвідчило певне спадкоємство нової влади щодо розуміння парадигми взаємин держави та церкви, що демонструвала влада стара. По суті, Президент поставив церковних ієрархів (принаймні православних) перед вибором: чи непрямо розписатися у своїй нелояльності до нової влади чи спільно молитися з інославними та «розкольниками» (якими УПЦ офіційно вважає УПЦ-КП та УАПЦ), що прямо протирічить цілій низці ніким не скасованих православних канонів, починаючи від 45 правила святих апостолів.
Одразу зазначу, що я не фахівець з канонічного права і не богослов, а тому свідомо не аналізую в канонічній чи догматичній площині дії кліриків тієї чи тієї церкви, що брали участь у молебні 24 січня – я лише звертаю увагу на політичну та юридичну некоректність дій глави держави. По-перше, сам факт проведення поліконфесійного молебну, що з нього фактично почалась офіційна процедура інавгурації Президента України, порушив принцип відокремлення церкви від держави. По-друге, зібравши у Святій Софії представників далеко не всіх конфесій та деномінацій, Президент тим самим порушив принцип рівності релігійних організацій, оскільки принцип добору релігійних лідерів, запрошених до Софії, так і залишився таємницею. Нарешті, Президент не дотримав принципу поваги до традицій та внутрішніх настанов релігійних організацій, ґарантований ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», бо принаймні в частини церков, чиї ієрархи брали участь в молебні, такі екуменічні дійства аж ніяк не вписуються у багатовікову традицію, про що йшлося вище.
Вочевидь, описана ситуація не створювала нерозв’язного конфлікту між обов’язками політика та державного діяча Віктора Ющенка, з одного боку, та релігійними переконаннями мирянина й вірного однієї з церков Віктора Ющенка, з іншого. Президентові достатньо було в день інавгурації в приватному порядку відвідати храм будь-якої конфесії, вірним якої він себе вважає, і помолитися, причаститися, висповідатися – одне слово, зробити все, чого потребувало його релігійне почуття, і воднораз запланувати як один з інавгураційних заходів прийом у президентських апартаментах лідерів релігійних об’єднань, що складаються, скажімо, більш ніж зі 100 релігійних організацій. Такий підхід більше личив би і глибоко віруючій людині, що поважає настанови своєї Церкви, і масштабному політикові, що сповідує європейські вартості. Та відбулося все так, як відбулося. А невдовзі стало зрозуміло: згаданий молебень був лише прелюдією до подальшого розгортання подій, що засвідчили щонайменше суперечливе розуміння новою владою цивілізованих принципів взаємин держави та церкви.
Оскільки новообраний український лідер від початку позиціонував себе як політик, що серйозно переймається питаннями духовності, не дивно що вже на третьому місяці своєї каденції він вдався до реформування головного державного органу, що відповідає за здійснення політики щодо релігії і церкви. 20 квітня 2005 року побачив світ президентський указ «Питання Міністерства юстиції України», яким було ліквідовано (а де факто – понижено в статусі) один з останніх рудиментів радянської епохи – Державний комітет у справах релігій. Цей крок Президента Ющенка слід розцінювати як однозначно позитивний та такий, що випливає з європейського розуміння стандартів демократії. До речі, про це прямо вказано у преамбулі названого указу, що прийнятий, зокрема, з метою забезпечити «виконання зобов’язань України перед Радою Європи». Воднораз перетворення Державного комітету у справах релігій (центрального органу виконавчої влади) на Державний департамент у справах релігій (урядовий орган державного управління у складі Міністерства юстиції України) нарешті привело його статус у відповідність до вимог ч. 2 ст. 30 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», що передбачає: «державний орган України у справах релігії утворюється Кабінетом Міністрів України». Нагадаємо, що від 1995 року цей орган утворював та реорганізовував Президент України.
Далі. Як я вже казав, попри формулювання президентського указу, Держдепрелігій фактично не ліквідували, а перетворили на відповідний державний департамент в складі Мінюсту. Про це свідчить бодай побіжний порівняльний аналіз компетенції комітету та департаменту. В цілому ця компетенція є подібною, окрім того, що Держдепрелігій, на відміну від свого попередника, не матиме права та/чи обов’язку:
1) вносити у встановленому порядку пропозиції з питань формування державної політики щодо релігії, церкви і релігійних організацій;
2) забезпечувати відповідно до законодавства реалізацію права кожного на свободу світогляду і віросповідання, додержання принципів відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи – від церкви, формування та регулювання відносин між державою, церквою та релігійними організаціями;
3) запобігати втручанню органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб у здійснювану відповідно до законодавства діяльність релігійних організацій, а також втручанню релігійних організацій у діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян;
4) брати участь у підготовці міжнародних договорів України з питань, що належать до його компетенції, готувати пропозиції щодо укладення, денонсації таких договорів, у межах своєї компетенції укладати міжнародні договори України;
5) роз'яснювати, зокрема через засоби масової інформації, зміст державної політики щодо релігії, церкви, релігійних організацій, а також питання застосування законодавства України про свободу совісті та релігійні організації;
6) організовувати в установленому порядку професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації власних працівників;
7) подавати в установленому порядку пропозиції про зупинення дії або скасування нормативно-правових актів центральних органів виконавчої влади, актів місцевих державних адміністрацій, рішень, прийнятих органами місцевого самоврядування, посадовими особами підприємств, установ, організацій усіх форм власності, що суперечать законодавству України про свободу совісті та релігійні організації;
8) забезпечувати виконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави в межах повноважень, визначених законодавством;
9) забезпечувати в межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, здійснювати контроль за її збереженням;
10) представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладення міжнародних договорів України.
І якщо пункти 6,8,9 у наведеному перелікові навряд чи обходять віруючих та релігійні організації, пункт 2 носить радше декларативний характер, а повноваження, зазначені в пунктах 1,4,5 та 10, можна щоразу виконувати на підставі індивідуально-правових чи адміністративно-розпорядчих актів Уряду, то про позбавлення державного органу у справах релігій повноважень, згаданих у пунктах 3 та 7, відверто шкода.
Та як би там було, головним підсумком описаного щойно реформування стало юридичне позбавлення держдепрелігій політичних та квазіполітичних функцій, притаманних його попередникові. Зараз чітко зрозуміло: міністр юстиції – політична фігура, що як член уряду бере участь у формуванні державної політики, зокрема й у сфері державно-церковних взаємин, Держдепрелігій – орган виконавчої влади, що має відповідно до своєї компетенції забезпечувати реалізацію цієї політики. Принагідно слід зазначити, що оскільки з набуттям чинності конституційною реформою міністра юстиції призначатиме на посаду та звільнятиме з посади Верховна Рада України, невдовзі центр прийняття рішень у сфері державно-церковних стосунків переміститься з будівлі секретаріату Президента в стіни парламенту.
А поки конституційна реформа перебуває в процесі імплементації, проаналізуймо перші підсумки діяльності новоствореного Держдепрелігій за минулий рік. Перше, що впадає в очі, керівником новоутвореного органу призначено особу, що до цього реалізувала себе у геть іншій сфері: від 05.09.2003 до 14.01.2005 Бондарчук І.В., нинішній Директор Держдепрелігій, працював на посаді заступника Виконавчого секретаря Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, а від 20.05.1998 до 29.12.1999 – помічником прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка. Проте це далеко не найяскравішій перл у намисті кадрових призначень минулого року, тому ми на ньому докладніше не зупинятимемося.
Друге, бюджет Держком/держдепрелігій минулого року склав 1 071,5 тис. грн., з них оплата праці – 683,3 тис. грн. Для порівняння, це приблизно в 10 разів менше, аніж бюджет Державного департаменту з питань адаптації законодавства, що також діє в складі Мінюсту. Не дивно й воднораз шкода, що Держдепрелігій забракло коштів, аби протягом минулого року створити власний веб-сайт та розмістити на ньому всю офіційну інформацію з питань державно-релігійних взаємин, що представляє громадській інтерес, зокрема й останню статистику щодо кількості релігійних організацій в Україні у розрізі їхньої конфесійної приналежності. Бажано також нарешті оприлюднити повний перелік культових споруд із зазначенням, яким релігійним організаціям і на яких умовах їх передано.
А також (що ще цікавіше й перспективніше) розмістити у відкритому доступі повний перелік зареєстрованих релігійних організацій із зазначенням їхнього місцезнаходження, аби кожен охочий міг пересвідчитись, скільки принаймні у його місті релігійних громад, монастирів тощо, що існують лише на папері. Хочеться вірити, що Держдепрелігій успішно впорається з цим завданням поточного року, оскільки прозорість та об’єктивність релігійної статистики – один із важелів деполітизації церковного життя. Бо не в останню чергу через захмарні статистичні показники – в Україні зареєстровано понад 30 тис. релігійних організацій, з них більш як 29 700 – релігійні громади, тобто близько 1 релігійної громади на 1000 дорослих жителів країни – політики так затято не дають Церкві спокою, намагаючись раз у раз використати її у своїх політичних проектах. Для порівняння. В Польщі, що за рівнем релігійності аж ніяк не поступається в Україні, зареєстровано менш як 1 200 релігійних організацій, в Російські Федерації, що за чисельністю населення приблизно втричі більша за Україну, зареєстровано лише 21 664 релігійних організацій.
Проте основним завданням, можна сказати справою честі Держдепрелігій поточного року має стати ініціювання та координування підготовки проекту нового закону про свободу віросповідання і, можливо, проекту спеціального закону про реституцію колишнього церковного майна. Про ці два «борги» у сфері державно-церковних взаємин, що тяжіють над Україною ще від часів вступу нашої держави до Ради Європи та прийняття Конституції 1996 року, вчергове нагадала нам ПАРЕ у своїй резолюції від 05.10.2005 за № 1466 (2005) «Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною» (з англійським текстом Резолюції ПАРЕ від 05.10.2005 № 1466 (2005) можна ознайомитися за адресою: assembly.coe.int, або з його неофіційним українським перекладом). Хочеться сподіватися, що Держдепрелігій спроможеться не нав’язувати релігійним організаціям свої далекі від досконалості законопроекти, як це робив його попередник, а організувати з порушених питань широку громадсько-церковно-політичну дискусію та запропонувати урядові створити для розробки названих законопроектів спеціальну робочу групу, до якої залучити не лише представників держорганів, а й відомих незалежних фахівців-юристів, релігієзнавців та церковних діячів.
Чому так важливо прийняти новий системотворчий закон про свободу віросповідання? Про це написано та сказано чимало. На додаток до вже прилюдно озвучених аргументів наведемо ще такий. Однією з основних функцій Держдепрелігій є здійснення релігієзнавчої експертизи, що іноді може передувати реєстрації статуту тієї чи тієї релігійної організації. В чинному Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» дефініція «релігії» відсутня. Судова практика також не заповнює цієї прогалини. Воднораз релігієзнавча експертиза проводиться з метою визначити, чи є релігією переконання, що їх сповідують фундатори тієї чи тієї організації, що, на їхню думку, є релігійною. Якщо релігієзнавча експертиза встановить, що такі переконання не є релігією, в реєстрації статуту організації буде відмовлено на тій підставі, що вона не є релігійною. Таким чином одна з форм реалізації засадничого права людини на свободу віросповідання поставлена в залежність від суб’єктивного розуміння тим чи тим чиновником чи навіть науковцем терміну «релігія», що не визначений законом.
Тут доречно нагадати, що, приміром, видатний сучасний православний богослов та філософ Христос Янарас раз у раз у своїх працях стверджує, що християнство і насамперед православ’я не є релігією, а поняття Церква й релігія розглядає як антиномічні. Таким чином, за логікою чинного на сьогодні законодавства про свободу совісті, Держдепрелігій, посилаючись на думку авторитетного сучасного православного мислителя, має всі підстави запропонувати усім православним організаціям перереєструватися як громадські.
На завершення можу констатувати, що українському органові у справах релігій, юридичний статус якого минулого року зазнав суттєвих змін, року поточного ще слід добре попрацювати, аби переконати громадськість, що проведена реформа не звелася на практиці лише до зміни вивіски.