У контексті ідеалів патріярха Йосифа, впливів української літератури на формування його світогляду та замилування красним письменством не можна обминути увагою і поглядів та думок Блаженнішого про творчість Івана Франка (1856 – 1916).
У контексті ідеалів патріярха Йосифа, впливів української літератури на формування його світогляду та замилування красним письменством не можна обминути увагою і поглядів та думок Блаженнішого про творчість Івана Франка (1856 – 1916). Кир Йосиф не залишив окремої розвідки про творчість Каменяра, проте згадки про І. Франка та цитати з його творів присутні й у «Спогадах», і у статтях, і у проповідях патріярха. Понад те він прагнув, аби в українському літературознавстві з’явилась об’єктивна та вичерпна праця про І. Франка, позбавлена будь-якого політичного й ідеологічного забарвлення, – праця, яка би зосередила увагу на релігійному боці особистости поета. З цією пропозицією він звернувся до Леоніда Рудницького, який 1974 року видав книгу «Іван Франко і німецька література». Після виходу цієї праці патріярх Йосиф покликав професора працювати в Українському Католицькому Університеті св. Климента папи в Римі, де Л. Рудницький читав лекції з української літератури та порівняльного літературознавства на літніх курсах. Ось як згадує про цей період Л. Рудницький: «Ректор УКУ, Йосиф Сліпий, дуже любив літературу й особливо цінив творчість І. Франка... Впродовж наших частих розмов він декілька разів мене заохочував написати працю про Франка і християнство. «Ви не здаєте собі справи, яка то цікава і вдячна тема, – говорив він мені. – Ось напишіть щось таке про Франка, як Бучинський написав про Шевченка» [1]. Я обіцяв тоді Блаженнішому щось колись написати. Від часу наших розмов у Римі минуло вже більше, ніж 30 років, і до певної міри ця моя праця є мотивована тими розмовами і тою, не дуже певною, обіцянкою, яку я тоді склав покійному патріярхові» [2]. Як підсумовує автор, зацікавлення Блаженнішого І. Франком «було не ідеологічно мотивоване, а радше науково-культурно» [3].
Знайомство Йосифа Сліпого з творчістю Івана Франка розпочалось у гімназії: «В VI-ій клясі, в нас у гімназії, існував «тайний кружок», який займався самоосвітою, і там відбувалися відчити. Панував там дух ліберальний... Захоплювалися тоді перше Франком, Грушевським, Масариком, польським професором університету Нусбаумом-Гіляровичем» [4] . Згадуючи випускні іспити (матуру), Блаженніший писав: «На основі задач я був звільнений з деяких предметів і пригадую собі, що з української мови мав я «Пролог» Франка до «Мойсея» [5].
Роками пізніше, у своїй праці «Шляхом обнови», що побачила світ 1928 року у Львові, кир Йосиф не раз звертався до цієї поеми в розділах «Св. Письмо» та «Самота», а також цитував її, листуючись із українськими діяспорними мистцями слова [6]. Ось що писав патріярх про друге видання «Мойсея»: «Коли Іван Франко видав «Мойсея», многі критики присвячували цій поемі багато уваги, аналізували її, порівнювали і вказували на різні поеми і джерела, полишаючи на боці Св[яте] Письмо. З тої причини автор у другім виданню зробив їм гіркий, але слушний докір: «Моя поема основана майже вся на біблійних темах, отже, що ж природніше для кождого критика, як пошукати тих джерел у Біблії та порівняти їх із тим, що я зробив із них? Це якраз досі не прийшло на думку ні одному з критиків моєї теми. Знак, що Біблія лежить далеко поза кругом їх духовних інтересів» (Мойсей, Львів, 1913, Вступ)» [7].
Вибрані фраґменти з поеми «Мойсей» Йосиф Сліпий використав у своєму аналізі самоти. Як глибокий психолог І. Франко відчув силу самоти, «коли представив душевний стан Мойсея:
Обгорнула мене самота,
Як те море безкрає,
І мій дух, мов вітрило, її
Подих в себе вбирає» [8].
Розважаючи над цілющою силою самоти, патріярх стверджував, що в тиші «голос совісти стає сильніший і воля набирає твердости й рівноваги. На самоті людина мимохіть мусить призадуматися над своїми ділами і вчинками, провірити свої наміри і рішення, як виповнила заповіді Божі й людські, словом, чи задоволений Бог і люди з нього і він сам зі себе:
І ворушиться в серці грижа:
Може, я тому винен?
Може, я заповіді Твої
Не справляв, як повинен?
І ось сумнів у душу мені
Тисне жало студене.
О, Всесильний, озвися, чи ти
Задоволений з мене?» [9]
Аналізуючи сприятливі для голосу совісти умови, Йосиф Сліпий навів старозавітний образ пророка Іллі, «що на горі Хорив не серед вихру і бурі, блискавок і грому, але в леготі вітру мав дослухуватися Господньої мови» [10]. Для поетичного змалювання цієї картини автор знову використав цитату з «Мойсея»:
«Із тривогою слухав Мойсей
Пітьми й блискавок мови, –
Ні, не чути ще серцю його
У них гласу Єгови.
І ревнув понад горами грім,
З жаху їжиться волос,
Завмира серце в груді... та ні,
Не Єгови це голос.
Поміж скелі завили вітри,
Їх сердитії нути
Кліщать душу, мов стогін, та в них
Ще Єгови не чути.
Та ось стихло, лиш води дзюрчать,
Мов хтось хлипає з жалю;
З теплим леготом запах потяг
З теребінт і миґдалю –
І в тім леготі теплім була
Таємничая мова,
І відчув її серцем Мойсей,
Це говорить Єгова» [11] .
Знаємо, що з огляду на нестійкість і певну антиклерикальність поглядів Івана Франка для деяких представників духовенства – його сучасників та наступників – він був persona non grata. Наприклад, 1926 року апостольський екзарх для українців у США і майбутній митрополит Костянтин Богачевський звернувся з листом до митрополита Андрея Шептицького, прохаючи заборонити святкування ювілею Івана Франка, на що слуга Божий відповів: «У творчості Івана Франка атеїзм, матеріялізм займають тільки незначне, спорадичне місце, а головне місце займають... національні й патріотичні теми» [12]. Підкреслюючи енциклопедичність мислення І. Франка, наявність у творчій спадщині творів атеїстичного та матеріялістичного спрямування, митрополит Андрей зумів побачити марну силу останніх і пророчо зазначив, що «Іван Франко остане в будучності пам’ятний лише як поет націоналіст-патріот» 133 . Можемо припускати, що погляди митрополита Андрея на творчість Івана Франка мали вплив на формування відповідного ставлення до творчого доробку Каменяра з боку Йосифа Сліпого.
Коли 1976 року світова українська громадськість святкувала ювілеї «Вічного революціонера», слухачі сьомого вакаційного курсу Українського Католицького Університету ім. св. Климента папи в Римі вшанували пам’ять поета під час інавґураційного викладу проф. Василя Лева «Село І. Франка – Нагуєвичі». З тієї нагоди патріярх Йосиф свою проповідь нав’язав до псевдоатеїзму Франкових творів, стверджуючи, що поет був віруючою людиною: «Нині підносяться сильні голоси, і не без рації, що з Франка зробили атеїста! Зробили з нього безбожника, який він у дійсності не був! Були в нього періоди, як усюди тоді, та й не дивуватися не раз і в тих молодих, але кінець кінцем писав він поезії повні віри, та і його головний твір «Мойсей» свідчить усе-таки про глибоку віру!» [14]. Слід зазначити, що патріярх висловив цю думку всупереч загальноприйнятому в той час в українському (совєтському) літературознавстві переконанню щодо безапеляційного атеїзму І. Франка. Позицію Й. Сліпого підтримав і Леонід Рудницький, який зазначив, що «абсурдно є говорити про якийсь «атеїзм» поета, твори якого наскрізь пронизані новозавітними християнськими мотивами і який величезну частину своїх сил та енергії віддав студіям над давньохристиянськими леґендами» [13] . Автор цих слів, зокрема, вказав на нові дослідження релігійности І. Франка, які з’явилися в останні двадцять років незалежної України 136 , а як доказ свого переконання навів вірші І. Франка «Хрест» (1875) і «Як там у небі» (1906), спогади Франкового племінника Василя (сина Онуфрія), а також відомі слова самого І. Франка, які він сказав Зоні Монджейовській-Гончар у відповідь на її запитання, чи правда, що поет не вірить у Бога: «Ні! – відповів Франко. – Панно Зоню, я вірив і вірю в Бога не так, як ви всі. Ой, люди, люди, ви мене не розумієте, й це найбільше болить!» [17]
Чимало думок, що для них патріярх Йосиф шукав поетичного оформлення в І. Франка, стосувалися передусім націєтворчих і патріотичних ідеалів, які полум’яніли у великій кількості патріярхових проповідей. Уже на схилі віку, аналізуючи 90 літ свого життя, Й. Сліпий уболівав за долю рідного народу, гнобленого на власній землі та розпорошеного по світі. У своєму слові в день 90-ліття [18] з великою тугою та з батьківською любов’ю звертався патріярх до свого народу словами Каменяра: «Мій дорогий Народе, «замучений, розбитий, мов паралітик той на роздоріжжю» [19] ...» Цю любов Йосиф Сліпий заповів українській молоді, надсилаючи привіт випускникам «Рідної школи» у Філядельфії 1983 року: «Коли закінчують свою рідну українську школу, мене зворушує, це мені додає сил і нових надій на майбутність нашого Народу, бо з Франком повторяю завжди: «Твоїм будущим душу я тривожу» [20].