Поняття Київського християнства, його церковна та просторово-часова ідентифікація
Українське народне життя не прийняло ортодоксії і залишилося назавжди при певній релігійній і духовній свободі, – ширшім погляді на віру і мораль.
М.Грушевський[1]
В українській науковій літературі, богослов‘ї та публіцистиці віддавна вживаються поняття «Київське християнство», «Києво-християнська традиція Володимирового хрещення», «Українське православ‘я» (не плутати із «православ‘ям в Україні»), «Церкви Київської традиції», «Київські Церкви», «гілки Київської Церкви», «спадкоємці Володимирового хрещення» тощо. Проте, аналізуючи розкриття цих понять у різних авторів, ми зіштовхуємося із традиційною для української науки проблемою – різновитрактування, заанґажованість й заполітизованість підходів. А у нашому випадку додається ще й конфесійний підхід, який окремим дослідникам не завжди вдається уникнути.
Ми свідомі того, що всебічно аргументоване розкриття проблематики Київського християнства (у даній публікації ми зупинимося саме на його характеристиці) потребує окремого монографічного дослідження.
Проте видається цікавим, а для започаткування інтерактивної дискусії (чого позбавлена монографія) цілком достатнім, формат кількох Інтернет-публікацій, в яких будуть викладені як базові підходи (тези) до авторського розуміння проблеми Київського християнства, так і деталізовано те етноконфесійне підґрунтя, яке (на наш погляд) не дозволить перевести дискусію у політичну площину.
Отже, теза перша: Чому дослідження Київського християнства є актуальним для України?
Почнемо з того, що геополітичне/межове розміщення України між Сходом і Заходом (у розумінні цивілізаційного зламу[2]), особливості характеру українців, не дозволяло українським віруючим ще від часу хрещення зупинитися у своєму релігійному пошуку. Крім того, сам процес набуття християнством в Україні характерних рис завжди відбувався у тісному зв‘язку із ментальними зрушеннями у духовно-національній самоідентифікації українців, а саме практичному усвідомленні витоків, сутності й історичного шляху українського етносу/нації.
Відтак, у всі періоди національного піднесення в Україні актуалізовувалася також і проблема релігійної ідентифікації українців (цей процес, до речі, характерний для більшості країн Європи і лежить в основі її релігійної регіоналізації). А особливості історичного і політичного розвитку України призвели до значної диференціації ролі й місця різних Церков (київської і не-київської традицій) в історії, культурі, духовному житті українського народу, національному та духовному відродженні України. Ця диференціація, доречі, зберігається й донині, а її незнання/неврахування політиками чи суспільством в цілому може серйозно вплинути на подальший розвиток країни, аж до втрати її духовної, економічної чи політичної незалежності.
З іншого боку, важливим є також усвідомлення українцями місця і ролі Київського християнства у християнській Європі (йдеться перш за все про історичний, національний, політичний, культурологічний та екуменічний аспекти). Без такого усвідомлення, насамперед ієрархією Церков Київської традиції, Церква в Україні не посяде належного їй місця у суспільно-політичному процесі, а релігія не стане позитивним чинником духовного та національного відродження країни.
Теза друга: Що розуміємо під поняттям «Київське християнство»?
Серед науковців та богословів ще не склалося загальноприйнятого витрактування означеного поняття. Ми повинні перш за все пам‘ятати, що Київське християнство – це особливе (і не завжди добровільне) поєднання/синтез (переважно на обрядово-культовому рівні та у церковному мистецтві) елементів східного і західного християнства на ґрунті дохристиянських вірувань українців, що своїм наслідком мало формування їх самобутнього духовного світу, самовідтворення української культури й ментальності.
Як справедливо зазначає знаний релігієзнавець, професор П.Яроцький, Київське християнство «не сприймало візантійської теократії, цезаропапізму, не надавало виключної уваги специфічним формам візантійської набожності, буквалізму, ритуалізму, що згодом знайшли сприятливі умови для розвитку на ґрунті Московського християнства».[3]
Відкритість до Сходу і Заходу ґрунтувалося на засадах, сформульованих митрополитом Іларіоном у знаменитій праці ««Про закон, Мойсеєм даним, і благодаті, і істині Ісусом Христом бувшою...»: кожна людина відповідальна перед Богом, а весь народ, начолі зі своїми правителями, має дбати про загальнонародні, суспільні справи (на цій засаді зростав патріотизм київського християнства); всі народи рівні й рівноцінні перед Богом – цей принцип був протилежним претензіям візантійських, а згодом і московських патріархів на першість у християнському світі; розмежування функцій держави і Церкви – державна влада повинна дбати про світські загальнонародні справи, а церковна, віроповчальна, пастирська влада про «добро душ», відповідати за моральний стан народу, а відтак Церква, як «установа Божа», має бути незалежною від світської державної влади у справах свого внутрішнього життя, християнської віри і моралі. Відтак Київському християнству об‘єктивно були притаманні такі риси, як універсалізм, антимесіанство, антицезарепапізм, патріотизм, євангелізм тощо.
Отже, ми можемо сформулювати наступну дефініцію: Київське християнство – це переломлені через призму особливостей національної духовності, передуючих релігійних традицій українського етносу, його історичного буття і самобутньої культури і ввібрані у ролі ідентифікаторів його духовності християнське віровчення і культ, організація церковного життя. Специфіка Київського православ’я проявлялась насамперед в самобутності організації обрядово-культової сфери, мистецького оформлення церковно-релігійного життя, а також оригінальному прочитанні деяких канонічних засад християнського вчення.
Упродовж кількох століть Церкви Київської традиції заступали українському народові втрачену державну владу і, по суті, були тими репрезентативними установами, що виконувала функції етнозбереження і самоідентифікації української нації, її національного самоусвідомлення.
Київське християнство, як витокове для українського православ‘я та українського греко-католицизму, є невід’ємною ланкою християнської європейської культури. Хрещення Київської Русі і становлення Київської Церкви стало важливою віхою у становленні світового християнства (християнізація населення нинішньої Росії, у певні періоди підтримка православних Церков у слов‘янських країнах тощо).
Феномен Київського християнства зумовлюється своєрідністю його світоглядно-релігійних засад, закладених у «Слові про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, «Посланні до смоленського пресвітера Фоми» митрополита Климента Смолятича, «Посланні до братії» Луки Жидяти, «Пам‘яті і похвалі Володимирові» Якова Мніха, «Повісті временних літ» і «Житії Феодосія Печерського» Нестора, «Києво-Печерському патерику», богословському та публіцистичному доробку митрополитів Петра Могили, Лаврентія Зизанія, Дмитра Туптала, Василя Липківського, Іларіона Огієнка, Йосипа Сліпого, Любомира Гузара, патріарха Філарета Денисенко й багатьох інших визнаних і невідомих церковних та світських діячів.
Вони продовжували/продовжують кирило-мефодіївську традицію розвитку на вітчизняному ґрунті софійного аспекту релігійності,[4] витрактовували богопізнання як «обожнення» людини через діалог людини з Богом, а віру як почуття серця. Тому київське християнство надає непересічного значення релігійному досвіду, особливому духовному шляху, який не може бути замінений виключно зовнішнім практицизмом віри східновізантійського взірця, чи абстрагованою, суто інтелектуалізованою релігійністю західнокатолицького спрямування.
«Київське християнство» формувалося у боротьбі між прихильниками життя за євангельськими ідеалами і адептами буквального і повного запозичення і втілення у церковну діяльність візантійського, месіанського і цезарепапистського християнства.
Це протистояння особливо чітко проявилося у дихотомії Українського та Московського православ‘я ще у межах Київської митрополії Константинопольського патріархату. Згодом офіційний поділ Київської митрополії започаткував докорінно новий період історії Церкви – православ’я у Московській державі і у Великому князівстві Литовському (згодом – Речі Посполитій) існували цілком відокремлено, розвиваючись за власними законами й набуваючи настільки специфічних рис, що у певні історичні періоди Російська ПЦ навіть відмовлялася визнавати українців православними. Відмінне від Українського, Московського православ‘я специфічно вплинуло й на базові основи становлення Московського царства (закріпило його централізаційні, уніфікаційні та нівеляційні тенденції), стимулювало формування і поширення месіанської ідеї «Москва — Третій Рим» (на противагу українській ідеї «Києва – другого Єрусалима»).
Теза третя: Яка конфесійна складова Київського християнства?
Найважливішою складовою Київського християнства (а протягом шести століть – і єдиною!) є Українське православ‘я.
Вітчизняне релігієзнавство до середини 90-х років ХХ ст. не вирізняло Українське православ‘я як самостійне явище. Також і більшість православних богословів, не заперечуючи значні відмінності в обрядово-культовій сфері Помісних православних Церков, вважаючи допустимим говорити, наприклад, про «московське» чи «грецьке» православ‘я, навідріз відмовлялися визнавати «українське». Лише з середини 90-х років минулого сторіччя почали з’явитися ґрунтовні публікації на цю тему, в яких розглядаються ті чи інші аспекти означеної проблеми.[5]
Справа в тому, що будь-яка згадка про національні особливості православного вчення і культу ретельно придушувалась (за допомоги влади) в царські та радянські часи пануючою в Україні до недавнього часу Російською ПЦ. Політика останньої щодо Українського православ’я та його особливостей перекликалась, а часто й відштовхувалась від політики світської московської влади у ставленні до національних особливостей приєднаної у 1654 р. до Росії України. Політика ця була зорієнтована на знищення всього національного з тією лише різницею, що Московський патріархат перейняв багато особливостей вчення і культу, а московитська світська влада прагнула знищити взагалі будь-які згадки про українську самобутність.
За три століття (XV-XVII) самостійного розвитку Московська митрополія (згодом патріархія) сформувала дещо відмінні від Київської митрополії погляди на православне віровчення і культ. Точніше було б сказати – стала на жорсткі консервативні позиції щодо розвитку віровчення і культу. На відміну від неї, Київська митрополія в цей час активно збагачувалася різними нововведеннями. Відмінності віровчення й обрядово-культової сфери митрополій особливо сильно проявлялися і стали суттєвими наприкінці XVI – початку XVII століття. Їх можна виділити навіть за тими крихтами знань про життя Київської митрополії до перепорядкування її Московському патріархату, які випадково збереглися і дійшли до нас у тих її критиках, що звучали з уст богословів Російської ПЦ.
РПЦ за час свого протекторату над Українським православ’ям доклала багато зусиль з тим, щоб ніякої різниці у проведенні служби Божої в Києві і Москві не було. Основними засобами для цього були:
- виправлення (а частіше спалення) богослужбових книг, що відрізнялись від російських;
- дискримінація як священиків, так і вищої ієрархії українського походження;
- призначення на українські єпископії й парафії не українського за походженням і освітою духовенства;
- реорганізація вищої і середньої богословської освіти в Україні, викорінення із навчальних курсів будь-яких згадок про національні особливості православ’я;
- заборона книгодруку релігійної і світської літератури українською мовою тощо.
Внаслідок такої політики православна Церква в Україні вже наприкінці XIX ст. в обрядовому аспекті майже нічим не відрізнялась від Російської ПЦ.
Проте дух київського християнства, хоча не завжди усвідомлений, проявлений і діяльний, жеврів в православ‘ї на території України протягом усіх наступних століть московського панування. Авторитет Київської митрополичої кафедра не могли похитнути навіть інородці (з середини ХІХ ст. понад століття її не очолював жоден українець!) – і донині вважається більшою честю «постати перед Богом 121-м митрополитом Київським», аніж 16-м патріархом Московським.[6]
Автокефальний рух, ініційований після подій 1917 року, розвинувся у масове формування «українських» парафій саме під впливом тієї генетичної пам‘яті українців, які намагалися повернути «втрачені звичаї та авторитет» Українського православ‘я (див., наприклад, матеріали Київського, Полтавського, Житомирського та інших єпархіальних з‘їздів 1917-1918 років).
Частково відновлене після 1917 р. (в основному завдяки діяльності Української автокефальної православної Церкви та Української православної автокефальної Церкви) і особливо після 1989 р. (у діяльності Української автокефальної православної Церкви, а згодом – УПЦ Київського Патріархату), православ’я в Україні швидше можна було назвати українізованим російським, ніж українським (виконання треб, обрядів, зовнішній вигляд тощо, фактично ідентичні).
Проте ріст самосвідомості українців, зростання авторитету УПЦ КП, УАПЦ поступово призводить до часткового відновлення основних рис Українського православ‘я в діяльності не лише УАПЦ та УПЦ КП, але й УПЦ МП. З іншого боку, слід враховувати той факт, що відколи Київська митрополія була перепідпорядкована Російській ПЦ, минуло вже досить багато часу. Життя, розвиток богослов‘я, науки вносять свої корективи в усі галузі знань. Змінюється також і православна Церква. Немає сумніву, що дещо з Українського православ’я з часом само відійшло б в історію, дещо було б заміненим. Саме тому відновлення усієї повноти тієї Української православної Церкви, що була в ній до 1686 р. (а до цього закликає митрополит Іларіон у своїй книзі «Ідеологія Української Церкви»),[7] певно що зараз і неможливе. Але ідея, основні принципи її неодмінно повинні бути відновлені.
Від часу свого конституювання як української Церкви і до наших днів ще однією важливою складовою Київського християнства став Український греко-католицизм, спадковість і близькість до Українського православ‘я є об‘єктивною, оскільки вони мають один обряд, а відтак спільну літургійну та церковно-мистецьку традицію, етноформуючі й етнозберігаючі функції. Ця спільність навіть надихала багатьох церковних та світських діячів задуматися над необхідністю поєднання двох Церков українського народу («Русі із Руссю») на засадах створення Київського патріархату, єдиного для православної і греко-католицької спільнот. Провідниками цієї ідеї свого часу були митрополити Петро Могила і Йосиф Веньямин Рутський. Проте їх плани об‘єктивно не могли бути реалізовані – надто важливою була Україна для її сусідів.
Попри різнотрактування дослідниками тих чи інших фактів із життя цієї Церкви,[8] ніхто із них не ставив під сумнів її українськість (в умовах литовсько-польської та московської державності вона стала оберегом релігійної, культурної, національної ідентичності українського народу, підтримуючи його в боротьбі проти денаціоналізації). Свою визначальну роль у протистоянні етнічній та культурно-релігійній асиміляції українців УГКЦ довела конкретними справами, а відтак була гнаною в умовах як польського, так і російського панування.
Ця Церква також чітко вписується в окреслену вище базову парадигму Київського християнства – «поєднання елементів східного і західного християнства» і «самовідтворення української культури й ментальності».[9]
Про належність УГКЦ до Київського християнства (але визнання більшої ролі православних Церков у збереженні його традицій) говорять і очільники Церкви: «Українські Православні Церкви є носіями спільної з УГКЦ київської традиції, окремі елементи якої краще збереглися саме в Православних Церквах. Тому все те краще, що вони зберегли зі спільної спадщини, не має бути втрачене. Навпаки, кожна з Церков несе відповідальність за те, щоб збережена ними частка спільного скарбу стала надбанням українського народу».[10]
Потенціал Київського християнства, на думку кардинала Любомира Гузара, нині ще не достатньо використаний в українському суспільстві – він може стати тим чинником, який перетворить «християнську спільноту України зі своєрідного «яблука розбрату» на «місце зустрічі» в правді і любові великих Церков християнського світу».[11]
Цей потенціал, впевнений Предстоятель УГКЦ, можна було б найраціональніше використати, створивши «Раду Українських Церков Володимирового Хрещення» – «для подолання давніх упереджень і нарощення взаємної довіри» на ґрунті життєдайної Київської традиції.[12] «Від цього збагатились би не тільки конфесійні гілки Київської Церкви, а й її Сестри, помісні Церкви Сходу і Заходу. Крім того, це дало б можливість позбутися руйнівного для Церкви дроблення і втілити в життя сучасний еклезіальний принцип «єднання в багатоманітності».[13]
Таким чином, нині в Україні (та діаспорі) існують дві гілки Київського християнства – православна (УАПЦ, УПЦ КП, та, зі значними застереженнями – УПЦ МП) і греко-католицька (УГКЦ). Провід цих Церков по-різному, із застосуванням різних форм і методів, але об‘єктивно працює на одну ідею – самовідтворення українського народу і гідне входження його у світову християнську спільноту.
Теза четверта: Часова ідентифікація Київського християнства
У часовому розрізі про Київське християнство можна говорити починаючи із XII ст., коли імпортоване з Візантії християнство починає систематично набувати на наших теренах місцевих рис (до цього спостерігаються лише окремі, несистематизовані зміни). Взагалі XII ст. було переломним у розвитку України-Руси. Це був початок процесу її роздрібнення і формування в різних регіонах місцевих культурних й соціальних особливостей. Саме з початку цього століття літописи фіксують існування такої етнічної спільноти як українці. Лише з цього часу вносяться до запозичених русичами константинопольських канонів імена руських святих і Візантія погоджується на це. Функціонування «українського різновиду східнослов’янської редакції старослов’янської мови»[14] теж прослідковується саме з XII ст. З цього ж століття починаються також ті якісні зрушення у візантійському церковному мистецтві на теренах України-Руси,[15] які згодом дозволили дослідникам говорити про українське церковне мистецтво.
Важливим фактором є те, що після хрещення України-Руси місіонерську роботу тут проводили, в основному, священики-інородці – греки, болгари, серби тощо, які, не знаючи глибоко місцевої культури, й не могли здійснювати синтез місцевого, національного і прийшлого християнського (окрім тих випадків, коли прийшлий культ одразу наштовхувався на різке несприйняття місцевих жителів без його трансформування на місцевому ґрунті). Лише коли з’являється велика кількість священиків-русичів, які були тісно пов’язані з народною культурою і в той же час, в силу своїх священицьких обов’язків, несли в народ християнські істини, починається активний процес синкретизму руської культури і православ’я.
Мусимо однак зазначити, що деякі елементи Київського християнства – відхід від візантійської ортодоксії, висунення на перший план у віровченні історіософської проблеми,[16] проблем моральності, вкраплення у церковне мистецтво елементів української культури тощо, – починають з’являтись у християнстві на Русі уже з часу хрещення останньої. Особливо це характерно для другої пол. ХІ ст., коли з’являється і певне теоретичне обґрунтування такого онаціональнення християнства на Русі (діяльність і проповіді першого руського митрополита Іларіона та ін.). Але вказані фактори, через свою винятковість й елітарність, ще не дають змоги говорити про Київське християнство в ХІ ст. – до початку ХІІ ст. це були лише окремі руські (українські) елементи у Візантійському православ’ї.
У розвитку Київського християнства можна виділити чотири періоди:
- Перший (XII-XIV століття) – зародження і формування його основ. Це був, за невеликими винятками, час безроздільного панування митрополитів-чужинців. Проте зазначимо, що й вони не стали на заваді процесу насичення церковного комплексу українськими рисами. Крім того, формування відмінностей у віровченні, обрядово-культовій сфері, церковному мистецтві у Київській митрополії і самостійно існуючих церковних структурах на московитських теренах завершилось також і адміністративним їх розмежуванням.
Наприкінці цього періоду на півночі від України остаточно оформилась Московська митрополія (їх перший розділ відбувся у 1382 р., коли Киприян очолив Київську митрополію, а Пімен – Московську).[17] Відмінність між цими церковними утвореннями виявлялася і в тому, що в Україні в цьому періоді практично закінчилася християнізація села. В Московії, як стверджує відомий російський вчений Є.Анічков, християнізація села відбулася значно пізніше – це «справа не ХІ, а XV і XVI, навіть XVIІ століть».[18]
- Другий (XV-XVII століття) – час фактично самостійного розвитку Київської митрополії. Незначна залежність її від Константинопольського патріарха після 1453 р. взагалі стає символічною. Відбувається остаточне оформлення і розквіт Київського християнства (Українського православ’я) як унікального явища у православному світі. З XV ст. настає якісно новий період у розвитку православ’я в Україні. Саме з цього часу появляються тут і в Білорусії переклади біблійних книг мовою «більш-менш наближеною до живої розмовної».[19] В Україні, наприклад, вперше був зроблений переклад «Пісні пісень», що супроводжувався поясненнями і роздумами про любов з використанням спрощеної граматичної форми і великою кількістю українських і чеських розмовних слів.[20]
У церковному мистецтві розрізнені реалістичні спостереження лише на початку XV ст. переходять у глибокі зрушення. Виникають, наприклад, нові, більш життєві витлумачення традиційних іконографічних сюжетів. В іконописі зміни проявлялися у певному відході від раніше усталених православних іконописних традицій, зокрема в зображенні сцен із життя Христа не в хронологічному порядку, а у «міру їхньої ідейної значимості».[21]
Саме на зламі XIV–XV століть впливи візантійського мистецтва «втрачають своє значення або перетворюються із фактору позитивного у негативний».[22] З падінням Константинополя у травні 1453 р. взагалі зникло те вогнище культури, де народжувались нові ідеї – з творчого стимулу церковне мистецтво Константинополя перетворюється у «візантизм» – «чисто консервативну платформу».[23] У Київській митрополії добре відчули цю зміну – тут не припиняються активні пошуки нових ідей, співзвучних новому часу.
Крім того, саме з XV ст. ми бачимо в Україні чітку тенденцію до правового унезалежнення Церкви (фактична незалежність Київської митрополії від Константинопольського патріарха, самостійне обрання першоієрарха тощо, дозволяє нам використовувати термін Церква щодо цієї митрополії) від світської влади, що опісля стало однією із найважливіших рис Українського православ’я. До цього Церква фактично була у тісній і багатосторонній залежності від владних структур. Руські князі впливали на обрання єпископів, визнавали або не визнавали останніх тощо.
Зазначимо, що середина другого періоду характеризується великим впливом на православ’я з боку протестантизму і католицизму, а кінець – потужним впливом Київської митрополії на Московську. У цей період патріотично настроєні верстви українського суспільства намагаються підняти престиж своєї православної Церкви, зрівняти її у правах з Константинопольською церквою і утвердити її право на самостійний розвиток. Оповідання-вставка про апостола Андрія як основоположника православ'я в Україні, зроблене скоріше всього в цей період у Лаврентіївський літопис, є яскравим тому підтвердженням.[24]
Наприкінці цього періоду на європейській релігійній арені з‘являється інша церковна складова Київського християнства – Греко-католицька церква. Але особливості політичного існування значних частин України у складі Польської та Московської імперій призвели у перші десятиліття існування УГКЦ до гострого протистояння Українського православ‘я та Греко-католицизму (аж до взаємного фізичного знищення як віруючих, так і храмів).
- Третій період (XVIII – ХІХ століття). Інерційне існування залишків Українського православ’я (найбільше його особливостей було знищено українофобкою Катериною ІІ – тодішньою главою Російської ПЦ). Одночасно відбувається ріст серед українських віруючих авторитету УГКЦ, яка, відстоюючи українську культуру та традиції, не виправдала сподівань польських римо-католиків – не стала перехідним етапом від православ‘я до католицизму, а тому зазнавала гонінь від польської влади. А несприйняття і не навернення у Московське православ‘я робили УГКЦ також подразником і для керівництва Російської імперії, яке при найменшій можливості намагалося ліквідувати УГКЦ на підконтрольній території.
Вплив українських богословів на Московську патріархію у цьому періоді фактично припинився і розпочався активний, нічим не стримуваний зворотній процес. У цей час була знищена така твердиня української ментальності, як Запорізька Січ (де залишалося багато традицій Українського православ’я, насамперед традиційні «козацькі» храми), а Києво-Могилянська академія перетворилася на пересічний духовний навчальний заклад.
- Четвертий період (ХХ – ХХІ століття). Відродження головних ідей та церковних складових Київського християнства.
Зокрема відродження Українського православ’я тісно пов’язане з розвитком процесу набуття автокефалії православної Церкви в Україні. Відтак із початком процесу конституювання Української Автокефальної православної Церкви у 1917 р. розпочався процес відродження базових ознак Київського християнства (патріотичність, повернення національних ознак у церковне мистецтво тощо).
У розвитку Українського православ‘я у ХХ ст. ми можемо виділити кілька етапів: 1917 – 30-ті роки – організація першої Всеукраїнської православної ради, створення першої юридично оформленої общини УАПЦ (березень 1919 р.), створення кількох автокефальних Церков сприяли активному відновленню українських традицій у православній Церкві в Україні. Але ліквідація в 1930 р. УАПЦ і у 1934 році УПАЦ й інших національно зорієнтованих православних течій в Україні обірвала процес українізації православ’я. 1930-1989 роки – ідея Українського православ’я, Помісної Української православної Церкви, жила лише в діаспорі. Тут проводились богословські й наукові дослідження Українського православ’я, існували громади УАПЦ, які намагались ці розвідки впроваджувати у виховний процес, богослужбову практику. 1989 р. – до цього часу – відродження традицій Українського православ’я в Україні, відновлення тут діяльності УАПЦ, діяльність УПЦ Київського патріархату, зусилля із створення Помісної Української православної Церкви.
УГКЦ у ХХ ст. теж пережила кілька етапів: до 1939 р. – боротьба за виживання в умовах польської політики денаціоналізації. 1939-1946 роки – політичні репресії радянської влади. 1946 – кінець 80-х років – підпільна діяльність в Україні та активний розвиток у діаспорі. Кінець 80-х років – нинішній час – активне відродження і розвиток УГКЦ, перетворення її в всеукраїнське явище.
Теза четверта: Просторова ідентифікація Київського християнства
Просторове окреслення Київського християнства достатньо складне. Фактично мова йде про єпархії/парафії Київської православної митрополії Константинопольського патріархату до включення їх у склад Московського патріархату (перші два періоди). У третій період – це фактично територія розвою УГКЦ як одноосібного (протягом цих двох століть) представника Київського християнства. У четвертий період, у зв‘язку із переселенням та двома світовим війнами, що прокотилися Україною, українські громади (автокефальні та греко-католицькі) сформувалися у багатьох країнах світу, а з початку 90-х років ХХ ст. ми вже можемо говорити про офіційне відновлення Київського християнства на теренах України.
Підводячи підсумок, зазначимо, що поняття «Київське християнство» фактично є збірним для вживаних науковцями та богословами понять: «Києво-християнська традиція Володимирового хрещення», «Українське православ‘я», «Український греко-католицизм», «Церкви Київської традиції», «Київські Церкви», «гілки Київської Церкви», «спадкоємці Володимирового хрещення» тощо. Воно диференційоване у конфесійному, часовому та просторовому вимірах.
Усвідомлення кліриками (та всіма віруючими УАПЦ, УПЦ КП, УПЦ МП, УГКЦ) цього історичного факту спільної духовної спадщини може стати дієвим чинником примирення і духовного «єднання у багатоманітності» (принаймні – зняття агресивного протистояння) Церков Києво-християнської традиції, які нині об‘єднують більшість українців А відтак ми зможемо говорити про примирення й поєднання (протистояння штучним поділам) Українського народу, глибше усвідомлення його представниками себе як цілісного суб’єкта світової історії.
Далі буде
[1] Грушевський М.С. З історії релігійної думки на Україні. – Вінніпег-Мюнхен-Детройт, 1962.– С. 17.
[2] Див.: Українська Церква між Сходом і Заходом. – К., 1996.
[3] Яроцький П.Л. Християнство Київське // Релігієзнавчий словник. – К., 1996. – С. 368.
[4] Див., напр.: Харьковщенко Є.А. Софійність київського християнства.– К., 2003.
[5] Історія релігій в Україні в 10-ти томах. – Т. 2. Українське православ’я.- К., 1997; Iларiон, митрополит. Дохристиянськi вiрування українського народу.– Вiннiпег, 1981; Саган О. Національні прояви православ‘я: український аспект.– К., 2001; Річинський А.В. Проблеми української релігійної свідомості.- К., 2000; Колодний А., Бодак В. Український християнський обряд.– К., 1998; Колодний А. Україна в її релігійних виявах.- Львів, 2005;; Шуба О.В. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз). – К., 1999 та ін.
[6] Відвідна молитва // http://news.bigmir.net/world/92545/
[7] Iларiон, митрополит. Iдеологiя Українськоi Церкви.– Холм, 1944.– С. 55.
[8] Історіографія цього питання нараховує тисячі позицій. Із найбільш об‘єктивних досліджень виділимо: Історія релігій в Україні в 10-ти томах. – Т.4. Католицизм. – К., 2001.
[9] Див., напр..: Аржаковський А. Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства. – Львів, 2006.
[10] «Один Божий народ у краї на Київських горах». Слово Блаженнішого Любомира, митрополита Києво-Галицької митрополії УГКЦ, з нагоди започаткування повернення осідку митрополита до Києва (13.04.2004) // www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article; 23;383/;
[11] Лист Блаженнішого Любомира до Блаженнішого Митрополита Володимира, Предстоятеля Української Православної Церкви, від 26 квітня 2008 р. // www.ugcc.org.ua/293.0.html
[12] Там само.
[13] «Один Божий народ у краї на Київських горах»… // www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article; 23;383/;
[14] Нiмчук В.В. До iсторiї i сучасного стану конфесiйних мов на Українi //Слово.– 1992.– Ч. 18.– C. 5.
[15] Логвин Г. Украинское искусство (X-XVIII вв.).– M., 1963.– С. 31-50; Лазарев В.Н. Византийское и древнерусское искусство: статьи и материалы.– M., 1978.– С. 214-217 та ін.
[16] Горский В.С. Образ истории в памятниках общественной мысли Киевской Руси // Историко-философский ежегодник 1987 г. – M., 1987.– C. 119-138.
[17] Болховитинов Е.А. (митрополит Евгений). Описание киевософийского собора и иерархии.- K., 1825.- С. 97.
[18] Аничков Е Язычество и древняя Русь. – СПб., 1914.– С. 306.
[19] Кримський А., Шахматов О. Нариси з iсторiї української мови та хрестоматiя з пам’ятникiв письменської староукраїнщини XI-XVII вв..– K., 1922.– С. 170-172.
[20] Бернштам Т.А. Новые перспективы познания и изучения традиционной народной культуры.- K., 1993.- С. 132.
[21] Логвин Г. Украинское искусство (X-XVIII вв.).– M., 1963.– С. 87.
[22] Лазарев В.Н. Византийское и древнерусское искусство: статьи и материалы.– M., 1978.– С. 220-221.
[23] Там само.
[24] Голубинський Е.Е. История Русской Церкви.– M., 1901.– T.1.– С. 19-34.
Подібні статті цього ж автора:
Підґрунтя формування Київського християнства
Поняття Київського християнства, його церковна та просторово-часова ідентифікація
