Що спільного між постмодерном і християнством? Як боротися із кризою віри? Чи зможе психологія замінити богослов’я? Чи є місце Богу в сучасному світі? Завідувачка кафедри філософії Українського католицького університету Орися Біла розповідає про те, чому філософія і богослов’я продовжують бути важливими у сьогоденні.
Що спільного між постмодерном і християнством? Як боротися із кризою віри? Чи зможе психологія замінити богослов’я? Чи є місце Богу в сучасному світі? Завідувачка кафедри філософії Українського католицького університету Орися Біла розповідає про те, чому філософія і богослов’я продовжують бути важливими у сьогоденні.
Постмодерн відіграв важливу роль у самоусвідомленні місії і ролі християнства в ХХ столітті. Критичне налаштування, притаманне постмодерністському світогляду, змусило християнські Церкви також замислитися про власну місію у світі. Церква як спільнота віруючих поєднує у собі Боже і людське начало, і це означає, що християни не можуть стояти осторонь суспільних проблем, закриваючись у власному комфортному середовищі. ІІ Ватиканський Собор у 60-х роках XX століття впровадив низку реформ, які демонстрували готовність Католицької Церкви відповідати на виклики сучасності. Зокрема йшлося про переосмислення ієрархічних структур, роль мирян та відкритість християн до інших релігій. Хоча не всі були готові сприйняти такі зміни.
Частина католиків на чолі з французьким архієпископом Лефевром відмовилися прийняти деякі нововведення, залишаючись вірними постановам середньовічного Тридентського собору, який власне і сформував традиційне обличчя Католицької Церкви з її порядками і заявами на ексклюзивність спасіння лише в межах самої Церкви.
Однак така ситуація – радше виняток, ніж правило. Церква не може залишатися осторонь суспільства, інакше виникає питання про її роль у світі. Так само, як Христос не сидів обклавшись свитками і не казав: «Будемо зберігати все так, як є», – Він йшов до людей. Хоча ми теж пам’ятаємо слова Христа про те, що Він прийшов не змінити Закон, а доповнити його. Однак Христос прийшов до своїх сучасників і говорив до них знайомою їм мовою. Якби Його методи і слова не були актуальні, то, очевидно, Його б не почули і Його послання не мало б жодного успіху.
Коли фортеці модерної онтології впали, коли виявилося, що стійкі стуктури буття, з якими повинно співвідноситися мислення, не такі вже стійкі і не такі універсальні, як хотілося вірити європейцям, коли світ розлетівся на мільйони пазлів, і виявилося, що неможливо сформувати універсальну картину світу, бо ця картина врешті стає чиєюсь тоталітарною версією, а цей Бог, якого вона пропонує, не “влазиться” в пропоновані рамки, тоді “ослаблене” християнство повертається до постаті Ісуса Христа
Мені здається, що приклад ІІ Ватиканського Собору – це нагода для Церкви пам’ятати про власні пріоритети. Насправді в християнстві головні не обряд чи структури, а саме служіння, місія. Це – серцевина Церкви як громади – спільноти віруючих, об’єднаних довкола Христа.
Богослов’я ж – це критична свідомість самої Церкви. Воно допомагає нам зберігати внутрішні орієнтири, знати, хто ми є і за що ми стоїмо. Богослов’я зразка XIX століття відповідає на виклики XIX століття, але не XXI-го, тому богословська наука теж постійно оновлюється у співзвучності з тим, що відбувається у світі і в Церкві.
Так, наприклад, для того, щоб пояснити місію християнського свідчення в сучасному світі, богослови часто послуговуються поняттям «слабкої думки», винайденим італійським філософом Джанні Ваттімо. Ваттімо переконаний (і з ним важко не погодитися), що європейська культура наскрізь християнська. Коли модерн опинився у світоглядній кризі, особливо після ІІ Світової війни, тієї самої кризи зазнало і модерне християнство, виплекане в культурі раціоналізму та онтологізму. Результат цієї кризи ми бачимо в процесах секуляризації. Але для Ваттімо нинішня секуляризація – це шанс на оновлення: як він пише, «наш спосіб досвідчити повернення релігії».
Коли фортеці модерної онтології впали, коли виявилося, що стійкі стуктури буття, з якими повинно співвідноситися мислення, не такі вже стійкі і не такі універсальні, як хотілося вірити європейцям, коли світ розлетівся на мільйони пазлів, і виявилося, що неможливо сформувати універсальну картину світу, бо ця картина врешті стає чиєюсь тоталітарною версією, а цей Бог, якого вона пропонує, не “влазиться” в пропоновані рамки, тоді “ослаблене” християнство повертається до постаті Ісуса Христа, який, будучи Богом, применшив себе заради нас і прийняв смерть на хресті.
Усвідомивши ситуативність власного існування, постмодерна людина отримує шанс на стрибок у віру. Здатність відступити з власної безпосередньої ситуації дає нам змогу прийняти Іншого, в обличчі якого нам відкривається лице самого Христа.
Філософія не терпить неточностей. Тут слова мають значення. Кожне слово і кожен відтінок несе певний сенс. У філософії важливі навіть напівтони. Наприклад, Мартін Гайдеґґер, всесвітньовідомий німецький філософ ХХ століття, який працював з давньогрецькими текстами і взагалі був дуже чутливий до мови, побудував величезну філософську систему довкола єдиного поняття “дазайн” (Dasein) – “тут-буття”.
У Гайдеґґера багато понять, він дуже складний мислитель, який тонко відчуває нюанси мови і в них намагається передати увесь зміст свого розуміння буття. Проте це тому, що за словами стоїть дійсність. Слова позначають і, в певному сенсі, окреслюють наш спосіб взаємодії з реальністю.
Не існує філософії, яка не орієнтована у підсумку на дію. Нехай навіть ця дія буде виражатися у бездії...
Може здатися, що філософія – надто абстрактна наука, не причетна до реального життя. Але починаючись у думці, філософія завжди орієнтована реалізувати себе у світі. Більшості із нас не вистачає терплячості для того, щоб продумувати речі до кінця. Це певна вправа, яка вимагає тренування і дисципліни мислення, хоча може здатися, що бути філософом легко. Насправді це не так. Філософія вимагає вправляння у думці.
Антична грецька філософія почалася від питання про начала, про підстави буття, але вона завжди завершується тим, як слід діяти. І Платон, і Кант розпочинають з осмислення підстав (які кожен із них бачить по-своєму), але остаточний сенс зрозуміння цих підстав – це розуміння того, як людині діяти у світі. Для Платона остаточною ціллю філософії є життя у полісі, життя громадянина. Для Канта – це філософія моралі і права, а отже, по суті, це філософія життя.
Мені здається, не існує філософії, яка не орієнтована у підсумку на дію (нехай навіть ця дія буде виражатися у бездії). Казати, що філософа не цікавить життя – це лукавство.
Для того, щоб займатися філософією, як і будь-чим, потрібно відчути, що це – твоє. Ти маєш хотіти займатися пошуком, цього має вимагати твоє внутрішнє єство.
У Церкві ми це називаємо словом “покликання”. Покликання необхідне для будь-якої справи: щоб бути хорошим лікарем, вчителем чи кухарем. Це той “драйв”, який дає насолоду від діяльності і який наповнює життя сенсом. Для філософії теж потрібне покликання.
Чи робить філософський факультет із людини філософа – це залежить від того, що ми маємо на увазі під словом “філософ”. Якщо це знавець філософських учень, спеціаліст, який вміє оперувати філософськими поняттями і категоріями – то так.
Однак багато цікавих інтелектуалів, художників, поетів, публіцистів, істориків є не менш цікавими філософами. У цьому контексті “філософ” – це мислитель, який говорить про підставові речі.
Можна бути філософом без спеціальної філософської освіти, однак розвивати навички мислення завжди вимагає праці над собою. Успіх цієї праці не вимірюється годинами просиджування в аудиторіях, але філософська освіта, безумовно, допомагає навчитися осягати нюанси.
Нині філософська освіта в Україні переживає кризу. Це криза професії – незрозуміло, для чого придатні філософи у житті, яким “ремеслом” вони володіють. Хоча, наскільки мені відомо, випускники філософських факультетів прекрасно дають собі раду у сферах, де потрібні навички письма і красномовства. Вони працюють помічниками депутатів, спічрайтерами, редакторами, піарщиками. Цікаво, що останнім часом багато з них знаходять себе в IT та інших технічних галузях. Там теж потрібні люди з гуманітарним світобаченням, які вміють логічно та критично мислити, вміють писати тексти і формулювати ціннісні орієнтири.
Філософська освіта дає хорошу світоглядну базу. Цікаво, що у 90-х роках, коли я поступила в університет, одним із вступних іспитів на філософський факультет була математика. Вона привчає до строгості мислення, і студенти перших курсів філософських факультетів обов'язково вивчали вищу математику. Нині все популярнішою стає аналітична філософія, яка дуже близька до мови математики. Хоча філософія – це, безумовно, більше, ніж просто логічне протікання думки.
Я не думаю, що філософії загрожує зникнення – навпаки. Кілька років тому була велика дискусія, чи потрібна філософія на тих університетських програмах, які не мають до неї безпосереднього стосунку. Багато хто скоротив філософські курси або взагалі їх позбувся – особливо зважаючи на пам’ять про радянську філософію, яка відверто була формою пропаганди. Але час показує, що філософія потрібна. Вона дає розуміння основних понять. Йдеться не лише про гуманітарну сферу, а й про природознавство, фізику і механіку. Наприклад, чи можете ви пояснити як спеціаліст у цих галузях, що таке “життя”, “енергія”, “число”. Зазвичай ми оперуємо цими поняттями як самоочевидними, але чи насправді вони є такими очевидними?
Зараз обговорюється можливість запровадити уроки філософії у середній школі. Я вважаю, що це правильна стратегія: філософія повинна бути частиною середньої освіти. Вона дозволяє розвивати критичне мислення, знайомить із історією ідей.
Зараз обговорюється можливість запровадити уроки філософії у середній школі. Я вважаю, що це правильна стратегія: філософія повинна бути частиною середньої освіти. Вона дозволяє розвивати критичне мислення, знайомить із історією ідей. Наскільки мені відомо, в деяких європейський країнах, зокрема у Франції, філософію вивчають у старшій школі, і це, на мою думку, правильний хід. Цей предмет має бути загальноосвітнім.
У релігійній освіті нині існують два великі напрямки: з одного боку, релігієзнавство, яке трактується в Україні як напрям філософської освіти, спрямований на вивчення феномену релігії, її суспільних форм і різноманітних проявів, а з іншого – богослов’я. І це зовсім інша сфера. Богословська освіта працює як певна критична свідомість всередині самої християнської Церкви.
Християнське богослов’я, незважаючи на певні універсальні засади, має завжди своє конфесійне обличчя. Кожна Церква: і католики, і православні, і протестанти – мають своїх церковних правників (каноністів), моралістів, догматистів. Це ті люди, хто працює із основними положеннями віри. Крім них, також є ще й багато інших вузькопрофільних спеціалістів.
На Західній Україні в церковних середовищах панує переконання, що в нашому суспільстві все в порядку: усі довкола “воцерковлені” – не просто хрещені, а знають і живуть згідно з правдами віри. Але це оманливе переконання. Більшість людей дуже слабо орієнтуються в релігійних постулатах, слабо розуміють, у що слід вірити, і, як результат, зводять релігію або до обрядовості, або до торгово-економічних відносин з Богом
Проте чи повинні бути основи релігійної освіти (так звана катехизація або християнська етика) частиною загальноосвітньої програми у школах – це зовсім інше питання. На Західній Україні, де релігія історично відіграє важливу суспільну роль, багато людей вважають, що має. Однак останнім часом мені доводилося чути, що батьки протестують проти таких уроків. Для цього є різні причини: особисті переконання, відмінності у вірі або негативний особистий досвід. Важливо зазначити, що коли релігійна освіта викладається людьми, які не до кінця розуміють, що вони роблять, – існує загроза профанації. Особливо, коли християнську етику дають вчителям як додаткове навантаження. Від особистості вчителя і його бачення залежить, у якому форматі він буде викладати цей предмет. Такий підхід часто буває деструктивний: вчителі або ігнорують зміст того, що вони навчають, або ж перетворюють уроки на вивчення обрядових систем, або ще гірше – починають нав’язувати власні уявлення, які мають мало спільного з правдами віри.
Думаю, така ситуація покладає особливу відповідальність на Церкву. Вона повинна пропонувати батькам альтернативний простір – як-то спеціальні суботні школи, табори, курси, куди можна було б привести свою дитину, щоб вона дізналася про християнство, адже більшість батьків не можуть самостійно цьому навчити вдома. На Західній Україні в церковних середовищах панує переконання, що в нашому суспільстві все в порядку: всі довкола “воцерковлені” – не просто хрещені, а знають і живуть згідно з правдами віри. Але це оманливе переконання. Більшість людей дуже слабо орієнтуються в релігійних постулатах, слабо розуміють, у що слід вірити, і, як результат, зводять релігію або до обрядовості, або до торгово-економічних відносин з Богом чи зі священиком. Тому перед нами багато роботи.
З одного боку, ми живемо в час, коли Церква визнала, що вона – не лише структури, не лише ієрархія, а й усе церковне “тіло”, а тому миряни мають значення у церковному служінні. З іншого боку, часто ані єпископи, ані самі миряни не бачать, як вони можуть себе реалізувати у церковному служінні (я маю на увазі насамперед католиків і православних). Виходить так, що існує пропозиція якісної богословської освіти, але люди не бачать, де вони можуть себе реалізувати. Я не знаю, хто винен у такій ситуації та чи доречно тут застосовувати слово «винен», але у Церкві є що робити світським людям з богословською освітою.
Гідність особи – звідки вона береться, якщо не має свого джерела у Бозі?
Церква – це великий живий організм, в якому потрібні і теоретики, і практики – люди, які знають “чому” і які знають, “як” слід робити. Греко-католикам бракує лише трошки внутрішньої самоорганізації, щоб налаштувати успішну роботу цих інституцій. Хоча потреби існують: служіння для убогих, людей з обмеженими можливостями, дітей, юнацтва. Також окремо важливим є капеланство окремих напрямів: у лікарнях, в’язницях, війську. Та навіть, зрештою, для нас з вами – все, як у великому суспільстві.
Православні мають дещо іншу філософію служіння. Для них Церква – це ексклюзивістська, закрита структура. Тому для багатьох вона перетворюється на обрядову установу, куди приходять тричі за життя: хрестити дітей, одружуватися та на похорон. Церква не втручається у суспільне життя, вона наче стоїть осторонь.
Проте так само, як не можна розділити у собі душу і тіло, не можна відділити свою християнську ідентичність від свого “я”. Ми продовжуємо бути християнами у кожному аспекті нашого життя. Стверджувати протилежне, начебто мої релігійні переконання – це суто приватна справа, на мою думку, безвідповідально. Особисто я не вмію розділяти своє внутрішнє “я” на суспільне (цінності, якими я буду користуватися як громадянка) і релігійне (цінності, які я вважаю принциповими для своєї християнської ідентичності).
Гідність особи – звідки вона береться, якщо не має свого джерела у Бозі? Так само пошанування права на життя іншої людини – уже існуючої чи тої, яка повинна народитися – укорінене в моїй релігійній ідентичності, в тому, що я вірю у святість людського життя. Адже його джерелом є Бог.
Один мій колега-філософ серйозно займається ведичними практиками. Я насправді не знаю багато про ці речі, тому мені було цікаво його послухати. Він розповідав про медитацію, про духовні і тілесні переживання під час цього процесу. Але найцікавіше, що в якийсь момент нашої розмови я спіймала себе на думці, що знаю про все, що він говорить – усе це присутнє в християнських духовних практиках. Мій колега не знав цього, тому що був вихований поза християнським середовищем, хоча вважав себе номінально православним. Він відкриває заглиблення у медитацію, внутрішнє заглиблення і духовні подвиги через іншу традицію, як і багато інших людей.
Їх захоплює йога і медитація як якийсь особливий шлях до себе, до власної свідомості, але це не привілей східних світоглядних систем. Усе це теж існує у Отців Церкви, в молитовних і аскетичних практиках.
Їх захоплює йога і медитація як якийсь особливий шлях до себе, до власної свідомості, але це не привілей східних світоглядних систем. Усе це теж існує у Отців Церкви, в молитовних і аскетичних практиках. Молоді люди прагнуть подвигів. Здавалося б, місце для подвигів є на рингу або на полі бою, але немає у Церкві. Церква для слабаків і “маминих синочків” – але це неправда.
Наприклад, у Львові багато молодих людей із величезним задоволенням ходить на прощі. Проща – це тривала подорож до святих місць, свого роду духовний подвиг. Ти йдеш 15, 40 або 300 кілометрів (бувають прощі на кілька тижнів – справжній духовний марафон) із певною духовною посвятою. Болять ноги, це не завжди легко (навіть навпаки, завжди нелегко), але твій дух піднесений – бо твоя ціль висока. Ти йдеш з Христом, з молитвою.
Багато студентів з величезним інтересом беруть участь у цьому дійстві – адже це справжній подвиг як фізичний, так і духовний. Однак багато людей просто не знають, що таке відбувається. Церква – не лише молебні. Безперечно, і молебні потрібні, але у Церкві є місце для вчинку, для духовного подвигу.
Духовний подвиг може виражатися і в іншому – у допомозі ближньому, в підтримці сиріт і потребуючих.
Наприклад, монахи-салезіяни займаються сиротами та потребуючими дітьми, адаптують їх до життя. Вони розробили цілу систему професійної освіти, даючи дітям, які позбавлені щастя батьківської опіки, не тільки професії, а й життєві орієнтири.
Салезіяни не вимагають від них ставати монахами, а навіть навпаки – хочуть дати їм те, чого цим дітям бракувало у суспільстві: поставити їх на рівні ноги, показати, що можна жити згідно з християнськими принципами і давати собі раду. Багатьом підліткам із таких проблемних середовищ здається, що світ поділяється лише на дуже чорне і дуже біле. Дуже біле – це коли ти маєш гроші, а дуже чорне – коли ти їх не маєш. Змінити їхні уявлення про світ – це величезне поле для роботи.
Підліткам з проблемних середовищ здається, що світ поділяється лише на дуже чорне і дуже біле. Дуже біле – це коли ти маєш гроші, а дуже чорне – коли ти їх не маєш. Змінити їхні уявлення про світ – це величезне поле для роботи
Ті, хто не дуже знайомі з монашим життям, думають, що бути монахом означає відгородитися від світу назавжди. Проте це не завжди так – монахи мають різне покликання. Є так звані контеплятивні монастирі, зміст яких у закритій молитві, але абсолютна більшість монастирів присвячують себе певному служінню у світі.
Коли домініканець Тома Аквінський у XIII столітті давав свою першу лекцію в Паризькому університеті, вона відбувалася в оточенні військового конвою. Тома належав до новоутвореного “подорожуючого” ордену проповідників, якому лише недавно було дозволено слухати лекції та ставати викладачами в університеті. Не всі були готові до ідеї, що монах може стати викладачем Паризького університету. Гійом Сен-Амурський написав чимало трактатів проти францискан і домініканців, заперечуючи їхнє право працювати в університеті.
Проте сьогодні монах в аудиторії – це радше норма, ніж виняток, особливо у нас в УКУ. І не лише на богословському факультеті. Монах, попри те, що його найвищим покликанням є споглядання Бога, вважав Тома Аквінський, має особливий дар ділитися власним знанням і досвідом.
Може здатися, що всі душевні і духовні питання можуть розв’язати психологи та психотерапевти. Але професіонали у цій сфері знають, що психологія не здатна замінити душпастирський супровід – так само, як і душпастирі не можуть виконати роботу психологів.
Люди із клінічною депресією потребують кваліфікованого медичного супроводу, навіть якщо вони також потребують духовної підтримки. У семінарії вчать, як розрізняти ці речі. Я думаю, це великий здобуток сучасної духовної освіти. Але було б добре, якби християни могли знаходити підтримку у фахівців, які поділяють їхні основні життєві цінності. Думаю, це також місія нашого університету – виховати таких спеціалістів-християн у напрямі психології і психотерапії.
Кожен, хто працює над власним духовним розвитком, зазнає кризи віри. Це майже як криза росту у підлітків. Я кажу студентам богословського факультету: якщо у вас не було сумнівів у власній вірі, у вас повинні бути сумніви щодо власної віри. Бо ми зростаємо, і зростає наша віра. Некритична віра, яку ми отримуємо в дитинстві від батьків, коли вони розповідають про майже чарівного Бога-дідуся на хмарах, повинна виростати у щось більше, інакше у дорослому віці ми просто перестаємо вірити або віримо у якогось химерного Бога. Але навіть коли отримуєш вищу богословську освіту і вже багато знаєш – трапляється серйозна криза віри. Однак цього не треба лякатися.
Некритична віра, яку ми отримуємо в дитинстві від батьків, коли вони розповідають про чарівного Бога-дідуся на хмарах, повинна виростати у щось більше, інакше у дорослому віці ми просто перестаємо вірити
Мати Тереза, велика свята Католицької Церкви, зізналася у своїх листах про власну кризу віри. Вона писала: “Прокляті в пеклі проживають вічну кару, бо вони експериментують із втратою Бога. В моїй власній душі я відчуваю жахливий біль цієї втрати. Я відчуваю, що Бог мене не хоче, бо Бог – це не Бог, і що насправді його не існує”. Наш шлях до Бога не закінчується, коли ми отримуємо диплом богослова. Це лише етап, а наш шлях – це довга дорога, і лише від нас самих залежить, чи ми завершимо цю дорогу як Його раби, прислужники чи діти.