Перед Великоднем Тиждень поспілкувався з Тарасом Антошевським, директором Релігійно-інформаційної служби України, про духовні зміни у свідомості співвітчизників, проблеми віри та обнадійливі тенденції до церковного й суспільного порозуміння.
У. Т.: Чи можемо нині констатувати загострення потреби людей у вірі?
– Така потреба є завжди. Комуністи і їхні послідовники, заперечуючи Бога, розуміли потребу у вірі, а тому вигадали нову псевдорелігію зі своїми святами та обрядами, але справжню віру цим так і не знищили. І сьогодні, коли роль віри в умовах секуляризації хочуть применшити, звести до приватної, непомітної справи, релігійність, попри все, зростає. Соціологи релігій обіцяли занепад конфесій, а ми констатуємо зростання уваги до віри в усьому світі.
Бувають моменти, коли потреба в ній особливо відчутна. Переважно під час чи після суспільних катаклізмів. У такі періоди люди особливо прагнуть підтримки, авторитетів, надії, яку вони знаходять у релігії. І цей пошук відбувається підсвідомо. Мені здається, що навіть ті, хто заперечує таку потребу, самі себе хочуть у цьому переконати і знову ж таки вірять у свою теорію.
У. Т.: Труднощі, які нині переживають люди, змушують їх більше вірити, йти до духовних пошуків?
– Так. І Україна показала особливий приклад за останні півроку. Я навіть сказав би, що події на Майдані радикалізували нашу духовність. Відбувся перехід від поверхової релігійності до глибшого вкорінення духовно-моральних норм. Варто згадати, що в перші дні Євромайдану, тобто до подій ночі 30 листопада, публічної віри у протестних акціях помітно не було. Навіть заклики до молитви у частини мітингувальників викликали негативну реакцію. Це можна назвати конфліктом ліберально настроєного, переважно молодого за віком суспільства і старих традиційних поглядів. А події ночі 30 листопада можна в чомусь порівняти із притчею про блудного сина.
Молодь, яка ще вчора просто байдуже могла ставитися до молитовних ініціатив старшого покоління, шукає порятунку поміж мурів монастиря, як біблійний син – у батька. Від цього моменту віри, особливо публічно вираженої, на Майдані, та й в Україні загалом, стає дедалі більше. І це не молитва, яку ми могли бачити на офіційних церемоніях, особливо за участю державних чиновників, помпезна, сумнівно щира, для галочки. Це було якраз глибоко щире звертання до Бога із проханням насамперед про мир. Не дивно, що в найстрашніші моменти протистояння люди не соромилися виявляти свою віру в Господа. Можливо, єдиного, на кого могли цілком покластися.
У. Т.: Чи можна сьогодні говорити про зміну якості віруючого?
– Певно, щось усе-таки відбувається. Церква як інституція є лідером громадської довіри, однак вона не впливає глибоко на свідомість загалу громадян. Тому в нас, попри помітну зовнішню побожність, високий рівень корупції та інших соціальних хвороб, які свідчать про проблеми з мораллю та практичним утіленням віри. Через те й соціальні звернення церковних лідерів, за рідкісним винятком, не спричиняють серйозних хвилювань у суспільстві, не зачіпають за живе.
Але зміни відбулися передусім тому, що маємо Революцію гідності. Люди вийшли боротися не за податкові чи соціальні пільги, в центрі уваги було відстоювання своєї гідності, свободи, волі до кращого життя. Тобто цілком християнські принципи й цінності. Власне, Майдан дуже суттєво змінив духовну сутність народу. Саме тут віра людей пройшла серйозне випробування й показала, що це не просто слово.
І в нинішній ситуації дуже важливо спрямувати цей струмінь дієвої віри в добре русло. Щоб не настало розчарування, яке, на жаль, є для нас характерною рисою.
І мені здається, що зараз, напередодні Воскресіння Христового, дуже слушний час, щоб переосмислити це свято в нашому житті.
У. Т.: Чи змінилося в Україні ставлення людей до Великодня? Це все ще набір символів та обрядів, чи можна констатувати появу глибшого сприймання?
– Українці (і не тільки) дуже люблять звичаї, обряди. Це важливий елемент релігійності. Не варто їх відкидати чи протиставляти вірі. І мені здається, як останнє Різдво, так і цей Великдень буде особливим. Не тому, що кремлівська наволоч знову біситься на українських землях: на те вона й сатанинська сила, щоб напередодні свята випробувати нашу віру. Великдень – свято надії, якої так бракує сьогодні в Україні. Але як кожна господиня намагається очистити свою хату напередодні цього свята, так і наші душі, суспільна свідомість потребують очищення. І це не має виявитися формальною, по суті, сповіддю, яку християни проходять під час Великого посту. Це повинне бути покаяння-потрясіння, після якого гріх для нас стане настільки гидотним, що ми надалі намагатимемося з ним усіляко боротися.
Для суспільної свідомості це насамперед смертний гріх корупції, що, наче ракова пухлина роз’їдає нашу державу. І мені здається, що з ним наш соціум уже починає боротися.
А інший гріх – психологія раба, невільної людини чи просто совка. Одне з гасел Майдану – «Рабів до раю не пускають» – є дуже промовистим. Бо справді, невільна людина – це, по суті, байдужа до всього суспільного особа, яка ні за що не відповідає і живе виключно подачками з панського столу. Це збірний образ тітушка: йому кинули пару гривень – і він готовий боротися з тими, хто хоче стати вільними й не залежати від подачок.
І таких суспільних гріхів, від яких маємо кожен особисто очиститись, чимало. Тобто потрібне велике народне покаяння зі ствердженням, що так, як раніше, жити не можемо!
У. Т.: А як же бути з новими незагоєними ранами в країні? Зокрема, люди закликають до суду та люстрації, щоб покарати злочинців і не допустити їх знову до влади.
– Так, віра закликає нас бути милосердними, вибачати ворогам. Але ми, прощаючи людей, засуджуємо зло, яке вони скоїли. І ми маємо вчинити так, щоб воно не поширювалося. А це не може відбуватися без конкретних носіїв зла. Засудження злочинних дій і є практичним здійсненням віри.
Зрештою, маємо забрати зі свого суспільного городу всі граблі, щоби знову на них не наступати. І тут потрібен глибокий аналіз: чому так сталось і де першопричина зла. Як на мене, то нам бракує ось такої всім зрозумілої конкретики. Не пошуку ворога, на якого потрібно скинути всі наші біди. А саме встановлення діагнозу й виявлення вірусів, що нам шкодять. Тобто розрізнення добра і зла.
А під час таких дій рани ятритимуть і болітимуть, проте процес лікування рідко коли буває безболісним.
У. Т.: Іще один фактор, що свідчить про практичність віри, – це наскільки люди готові нині жертвувати собою, майном і часом заради інших. Здається, приклад Небесної сотні надто очевидний…
– Так, цей приклад дуже символічний. Готовність віддати своє життя заради ближнього – одна з ознак християнської святості. І ще ми побачили багато інших прикладів різної жертовності на столичному та інших Майданах. Я особисто це спостерігав, коли люди підходили до мітингувальників і раз по раз запитували: «Що я ще можу для вас зробити?» Коли старші віддавали відкладені на останній день заощадження, – це навіть більше, ніж біблійні вдовині дві лепти.
У. Т.: Великдень у глобальному вимірі демонструє єдність різних частин людства чи їхню непримиренність?
– Звичайно, важко говорити, що свято Воскресіння може об’єднати буквально всіх. Значна частина людей у світі, зокрема й в Україні, не є християнами, а тому це свято для них не має значення. Проте 2014 року знову складається така ситуація, що за всіма наявними християнськими календарями Великдень припадає на одне число. Це просто збіг, але так хочеться бачити в цьому певний символ. Особливо зараз, коли довкола звучать заклики до єдності, до подолання розбрату. Мабуть, не так легко впоратися із зовнішніми чинниками, які роз’єднують: різні календарі, конфесійні та богословські відмінності тощо. Проте Христос закликав нас до єдності й приніс Спасіння для всіх нас, хто в Нього вірить.
На Майдані було засвідчено велике бажання християнської і навіть міжрелігійної єдності. Звичайно, були ті представники різних конфесій, які не звикли виступати проти влади, а навіть навпаки, бажають їй догодити (а служити двом богам водночас не можна, як учить Євангеліє). Деякі в страху боялися стати вільними і в сектантському дусі повторювали мантру з вирваних із контексту біблійних цитат, що будь-яка влада від Бога. Але повторюся: «Рабів до раю не пускають», – і вони зробили свій вибір, хоча можуть іще покаятися. Натомість для більшості українських християн та представників інших вірувань Майдан став фактором єднання і стер багато стереотипів щодо неможливості міжконфесійного порозуміння. Тепер уже й заклики до єдиної церкви лунають із новою силою. Зрештою, сьогодні ми можемо сказати, що зроблено перші кроки до євхаристійної єдності, а це вже справжнє подолання розколу.
Сподіваюся, що до наступної спільної дати святкування Воскресіння Христового у 2017 році ми обновимо нашу віру й на її цінностях якісно змінимо суспільство, щоб уже єдиною країною славити Господа й дякувати Йому за дар спасіння.