Війни тривають не лише за територію, але й за історію, пам’ять, уніфікацію уявлень щодо минулого. Нам, як країні, яка вже десять років бореться з російським наступом, важливо викристалізувати певне уявлення про нашу історію. Однак є чимало прогалин, про які звикли не говорити або ж говорити дуже загальні речі.
Чому потрібно переглядати й переоцінювати події минулого, яке значення мають давно минулі віки для теперішнього суспільства України під час лекції «Як війна впливає на нашу ідентичність: культура пам’яті та нові цінності історії» говорив Віталій Ляска, історик, головний редактор проєкту «Локальна історія» у межах Днів Українського католицького університету. Ділимося найважливішими тезами.
Чи змінило повномасштабне вторгнення щось для розуміння історії? Так, зміни відчутні. Суспільство ринулося дізнаватися про історію, культуру, різко зріс український видавничий ринок. Чи цей попит українців задовольняє академічна історія? На превеликий жаль, ні. Та маємо розуміти, що перед нами великі можливості тектонічних змін. Останніми роками я часто натрапляю на такий термін як гранд-наратив. Кожна нація має свій гранд-наратив ― це, умовно кажучи, наскрізна сюжетна лінія нашого минулого, те, як ми собі його уявляємо, і як ці уявлення передаємо в школах, університетах людям, які не мають профільної історичної освіти. Коли говоримо про наш, то маємо справу з проблемою ― дуже боязко вийти за межі русла, яке задав історик Михайло Грушевський.
Як ми уявляємо українську історію? Русь ― час української державности, князів, християнства, розвитку культури. Далі монголи все знищують, настає період занепаду. Тоді, за словами Грушевського, польсько-литовська окупація. У XVI столітті вигулькують козаки, а у XVIІ відбувається потужна національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Опісля ― два століття козацької слави. ХІХ ― безславне: якщо не враховувати Тараса Шевченка, то маємо суцільну «селянську стріху». Сам Грушевський жив на початку ХХ століття, тому подальші визвольні змагання, учасником і сучасником яких він був, у його гранд-наратив не входять.
Дивитися на історію крізь окуляри Михайла Грушевського, може, й добре, але чи столітня оптика дозволяє відповідати на ті виклики, які стоять перед суспільством зараз? Якщо звести погляди Грушевського до спільного знаменника, то маємо українське селянство як головний рушій української нації. Селянство деколи потерпає, деколи бореться, але в ньому вся сіль української землі. Це означає, що ми безелітарна нація, що в нас випадають цілі періоди української історії, у яких люди жили, але ми практично нічого не знаємо про них. Що ми знаємо про XIV-XV століття, про українських селян того часу? Вони були закріпачені. Але, якщо глянути на історичні джерела, то не так вже й сильно. Що ми знаємо про ХІХ століття? Шевченко ― все. І це породжує проблему, яка нагадує синдром Мюнхгаузена ― розлад, під час якого людина підозрює, що важкохвора. Симптоми щодня зростають, вона лікується. Одного дня людина йде до лікаря і чує, що абсолютно здорова. Вона сперечається, продовжує лікування й усе доходить до домовини, бо людина просто заганяє себе.
Те саме відбувається, коли говоримо про українську історію в оптиці Грушевського і всіх «народників»: також накидаємо міцне цупке рядно ненормальності на українську історію. Мовляв, яка може бути нормальність, коли остання еліта була за Козаччини? Аж ось через кілька століть український народ, не маючи еліти, претендує на державність. У такому випадку умовний Грушевський підтверджує умовного Геґеля та його поділ на історичні та неісторичні народи: історичні народи мають тривку сталу традицію державотворення, тому мають право бути державами; а є неісторичні народи, в яких держав не було ― отже, не судилося. Хоча приклад Центральної Європи показує абсолютно протилежні сценарії. Наприклад, Чехословаччина ― держава, якої ніколи не було, яка виникла 1918-го року, і яка була, мабуть, єдиною нормальною ліберальною демократією у Європі міжвоєнного часу (але з ненормальною історією).
Тому коли зараз говоримо про гранд-наратив, дуже важливо заповнити просторові та хронологічні лакуни. Наприклад, період XIV-XV століття, здавалося б, це суцільний морок, темні віки, період, коли поляки та литовці окупували Русь. Перед тим ― морок монгольської навали. Мене як археолога за освітою завжди дивували тези істориків про те, що монголи 1240-го року все знищили й Русі більше не було. Російська ідеологія твердить, що частина людей з-під Києва тоді переселилася під Москву ― тому традиція Русі нібито передалася туди.
Але чи ви ніколи не замислювалися про те, що одразу після раптом відбувається коронація Данила? У той же час ми говоримо про економічне й політичне зростання. Король Данило йде походом в Австрію, бореться за австрійський стіл для свого сина Романа, відбуваються династичні шлюби, один з луцьких князів Ростислав Михайлович стає тестем угорського короля Дали IV й отримує володіння на Балканах. Тоді виникає Львів, система розгалужених міст. Русь починає звучати по всій Європі, але водночас, вона знищена монголами. Дуже дивний парадокс. Очевидно, монгольську навалу нам треба також переоцінювати та переосмислювати, позаяк ми значною мірою йдемо стежками радянської історичної науки.
XIV-XVI століття за Грушевським ― польсько-литовська окупація. Литва наче й хороша ― старовини не рушить, нове не вводить, але все ж. Якщо галицьких і київських бояр уже нема, то хто є нашою елітою? Князі Острозькі й інші стають католиками, ополячуються. Чи означає це, що вони перестали бути нашою елітою? Навряд чи. У період перед укладенням Люблінської унії та після нього до Русі починають масово стікатися переселенці, їм дають наділи. Сілезька шляхта на сеймиках починає обстоювати православну віру, руські воєводства. Здавалося б, що їм, католикам, до православних? Але вони говорять, їхні піддані ― православні, а отже, їхні інтереси треба захищати.
Тобто Русь як конструкт існує. Безумовно, цей руський світ не такий, як ми хотіли б уявляти: повністю український, православний, якщо говоримо в контексті до Берестейської унії. Але це була країна в ідеологічному сенсі. Адам Кисіль ― український сенатор ― говорив на сеймі в Речі Посполитій: «Ми прийшли до вас зі своєю країною, зі своєю релігією, зі своїми правами, тож поважайте нас». Тобто руський проєкт був цілком життєствердний і життєдайний. Ідея Русі, а згодом ― України, тривала крізь століття. З різними перспективами ― але все ж була.
Але в наших підручниках історія Речі Посполитої постає лише як історія Польщі, шляхта ― лише як польські пани. Тому варто переглядати оптику Грушевського, адже не можемо дивитися на події ранньомодерного часу крізь оптику ХІХ, ХХ чи ХХІ століття. Маємо відмовитися від селянства, як єдиного історичного рушія українців. У нас була своя шляхта і треба її вивчати. Неважливо, чи це були католики, чи православні, і навіть те, чи говорили вони руською мовою.
Великим викликом для нас буде і співвіднесення шляхетських і козацьких проєктів націєтворення. Здавалося б, вони мали би бути антагоністичними: яка шляхта, якщо козаки з нею боролися? Тільки є важливий нюанс: більша частина козацької старшини була шляхтичами. Гетьманщину будували люди з Річчю Посполитою у голові. Ну якщо з Хмельницьким ще зрозуміло, бо вони тільки вирвалися з польської неволі, то мене дивує інше. У 1750-тих роках, через сто років від повстання Хмельницького, останній гетьман Кирило Розумовський вирішив Гетьманщину перевести з військової держави у цивільну. Він провів судову реформу, згідно з якою замість козацьких судів запрацювали цивільні. І вони були сформовані на кшталт судів Речі Посполитої: гродський земський, підкоморський. Тобто Річ Посполита засягнула аж туди. Я жодним чином не глорифікую Річ Посполиту, але цей період потребує перегляду. Як і окремі постаті. Наприклад, “ренегат” українського народу Ярема Вишневецький (державний і військовий діяч Речі Посполитої, що походив з руського князівського роду). Він садив козаків на палі і з нього жодним чином неможливо робити героя. Однак Вишневецький мав амбітний проєкт колонізації лівобережної України. У 1630-1640-их роках Лівобережжя було незаселене. Дике поле тягнулося з Півдня аж до території Слобожанщини. Московська держава намагалася стримати на тих місцях кримчаків: будували остроги, засіки, залучали козаків. А Вишневецький хотів узяти ці землі під контроль і навіть, як вважають деякі історики, мав план політичної сепарації від Речі Посполитої, створення власної держави на Лівобережжі, а якщо пощастить ― то й на правому березі. Частково йому це вдалося: осідком стали Лубни, виникло чимало сіл. Якщо би це сталося, якою була б наша історія? Не цурайтеся альтернативної історії ― вона дає нам можливість краще зрозуміти, які були варіанти, і чому врешті стався саме цей.
Другий приклад ― ХІХ століття, яке називаємо безславним. Парадокс: у цей час твориться українська нація, український проєкт перемагає інші проєкти, селянин з-під умовного Самбора чи Дрогобича починає розуміти, що селянин з-під Конотопа теж українець (уявлення про людину, яку ти ніколи не бачив, але розумієш, що вона належить до такої ж спільноти, як ти ― це також дуже важливий фактор). У Європі ХІХ століття ― прекрасна епоха, що триває аж до початку Першої світової війни.
Що маємо в історії України? «Руська трійця». Тарас Шевченко. Громади. Хлопомани, про яких дуже потішно пишуть у підручниках: поляки за походженням, одягнули українські строї та пішли в села повчати селян, що вони теж українці. Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Кирило-Мефодіївське братство. Здається, що перед тим, як утверджується українська нація, не відбувається нічого ― «селянська стріха». Мені болить така оптика. Ми навішуємо на себе купу «хворіб». Рустикальність ― одна з них, і ми ще досі її не позбулися.
У чому революційність «Руської трійці»? Уявіть початок ХІХ століття на Галичині: масове безземелля, 90% людей ― неписьменні, традиції української державності вже ніхто не пам’ятає ― це було так давно, ще за короля Данила чи князя Лева. Дуже сильний польський проєкт. Польська справа має еліту. Ми ― безелітарну велику групу русинів чи рутенів. Роль еліти на себе беруть хіба що греко-католицькі священники. Власне, майбутні греко-католицькі священники, серед яких Маркіян Шашкевич, в «Русалці Дністровій» публікують думу про Хмельницького. Для галичан козацький наратив був чужим, невластивим, не питомим, часом ― ворожим (не треба ідеалізувати козаків, бо часом походи супроводжувалися грабунками, наприклад). Отже, в «Русалці Дністровій» одна з перших звучить теза про велику Україну, яка має поєднати Галичину та Наддніпрянщину, ностальгію за нею. Це революційний крок для нашого гранд-наративу.
Галичина ХІХ століття стає П’ємонтом українства. Це теж не просто так. Ключовими стали дві важливі речі: перша ― гроші та ідеї наддніпрянців, яким не дали реалізуватися в Російській імперії, друга ― це, як на мене, просвіта. І як товариство, і як процес. 1968-го року твориться товариство «Просвіта» у Львові і наступні 20-30 років у кожному селі засновують читальні, говорять про читання книжок, банальне розуміння історії. І тоді люди, які на початку ХІХ століття себе окреслювали як «хлібороб», «місцевий», може, «русин», «греко-католик», 1892-го року виходять на перше селянське віче Русько-Української радикальної партії Івана Франка. Це шикарні речі! Польський політик Станіслав Смоль на початку ХХ століття у розпачі казав: «Ми проспали українське завоювання Галичини». Неписьменні хлопи раптом почали обстоювати свої права, хочуть український університет у Львові тощо.
Другий момент, на який варто звернути увагу: у ХІХ столітті справді домінує Тарас Шевченко ― абсолютно геніальна людина, без якої творення української нації було б ускладненим або й неможливим. Але ми забуваємо про Пантелеймона Куліша. Неоднозначна людина у своїх особистісних характеристиках: мінливі політичні орієнтації, заздрість, великий егоцентризм. Але що ця людина зробила для України! Завдяки йому читаємо Біблію українською мовою. Він вводив ідеалістичні й романтичні речі, про які пише Шевченко, в раціональне політичне русло. Це дуже важливо.
А ще ми чомусь забуваємо про величезний поступ науки, індустріалізацію. Ми наче відрізаємо: індустріалізація відбулася на Донбасі за рахунок іноземних капіталів. А хто зробив Південь українським, коли він був незаселеною зоною конфліктів? Звичайні українські гречкосії. Хоча Російська імперія намагалася створити там Новоросію, українське море починає поглинати імперські конструкти й наративи.
Третій момент ― у нашому гранд-наративі ми мало знаємо про Велику війну ― Першу світову. Чи не кожна українська родина має серед предків людей, які тоді воювали в лавах різних армій. Що ми знаємо про це? Нічого. У нас Перша світова зводиться до Січових стрільців ― класна героїчна історія, стрілецькі пісні стали основою для повстанських пісень і зараз теж є піснями нашого опору. Але що знаємо поміж тим? Ми не до кінця розуміємо, як закінчилася Перша світова війна і почалися наші визвольні змагання, нам важко синхронізувати це. З’являється Антанта, німці та австрійці ― що вони тут роблять? Чого вони прийшли?
З легкої руки Гертруди Стайн, Ернеста Гемінґвея, Еріха Марії Ремарка покоління юних людей, які брали участь у Великій війні, отримало назву втраченого. Але хіба наше покоління ― втрачене? Ні. Це покоління, яке Велику війну розглядало як великий шанс для творення української державності. Цей шанс не відбувся через різні причини. Але ці люди продовжують боротися. Хтось каже читати Ремарка, Юнгера. Та я б радив звернути увагу на твір Осипа Турянського «Поза межами болю». Це одна з перших книжок, написана безпосереднім учасником подій. Вона вийшла друком німецькою мовою вже 1921-го року. Той же ж Ремарк писав через роки після війни.
Подальші події в нашій історії звучать дуже голосно. Усі люблять говорити про ХХ століття. Може, тому, що воно найбільш криваве, болісне або близьке. Та нам, людям, які хочуть мати певне уявлення про себе як спільноту в минулому, потрібно зануритися глибше.
У нас чимало вузлів, які маємо розв’язувати чи розрубувати. Завдання гуманітаріїв дуже важливе в часі війни. Нам потрібно, щоб усі знання, уявлення про минуле були хоч якоюсь мірою кристалізовані, наново інтерпретовані та пояснені не лише українцям, але зовнішній аудиторії.
Мене як історика і видавця дивує одна річ: що світ, що ми, українці, дивимося на українську історію через окуляри Джадта, Еплбаум, Снайдера та інших. Це не погано, але виникає проблема для українських істориків, які не можуть вийти з прокрустового ложа канонічної науки, і для українських гуманітаріїв, які не можуть створити нову оптику. Маємо відкалібрувати нашу оптику так, аби вона стала певною основою нашого минулого, але не була надто заідеологізованою. Попереду багато роботи.
##DONATE_TEXT_BLOCK##