Нещодавно вийшла друком досить незвична для нашої країни книжка. Вона розповідає про українську протестантську журналістику та має назву «Медіатизація протестантизму в Україні 1991—2010 років». Перед нами — рідкісне джерело інформації (що важливо, майже незамулене пропагандою, хоча сам автор є адвентистом) про життя протестантських громад — баптистів, адвентистів, п’ятдесятників, харизматів та інших.
В Україні чимало різного роду протестантів, і їх кількість постійно зростає, але ця частина суспільства майже неприсутня в загальному інформаційному просторі. Представники інших релігійних груп чи атеїсти мають дуже приблизне уявлення про їхні цінності, культуру, погляди, спосіб життя, і це уявлення базується зазвичай або на уривчастій інформації, або на стереотипах. Історію, яка чудово ілюструє цей рівень обізнаності, розповів нещодавно мій знайомий. Він винайняв квартиру в одному київському будинку. Невдовзі сусіди подзвонили господарю квартири:
Ви там обережно! Ваші квартиранти — якісь «штунди», сектанти!
Ознакою «сектантства» в очах сусідів виявилося — що б ви думали? — те, що дівчина мого приятеля якось увечері погасила в квартирі електричне світло та запалила свічки й поставила деякі з них на вікна.
Що ж, за відсутності відповідної «ознайомчої», в хорошому сенсі слова, просвітницької літератури таку роль вимушена грати книжка про журналістику. І читаючи про яку-небудь херсонську газету баптистів, ми зможемо з’ясувати, що в протестантів так само, як і в нас, одна голова, дві руки й дві ноги. Зрештою, журналістика — далеке від ідеалу, але й не найбільш криве дзеркало суспільства чи спільноти.
У «Медіатизації...» протестанти постають вельми консервативними людьми, схильними з пересторогою (хоча й не обов’язково негативно) ставитися до всього нового, такими, що прагнуть морального життя. Інша характерна риса — травмованість багатьох громад радянськими гоніннями. Тиск і репресії, розповідає Балаклицький, майже повністю винищили українську протестантську інтелігенцію, не давали формуватися новим її поколінням. Звідси — інтелектуальна й естетична скромність. Звідси також невисокий професійний рівень протестантської журналістики.
Чітко спостерігається домінування Біблії в приватному та публічному житті протестантів, у їхній культурі та естетиці. А ще — одна з причин непорозумінь із більшістю суспільства: настійна потреба проповідувати носіям інших поглядів на життя.
Власне журналістика цих релігійних груп в інтерпретації Максима Балаклицького постає ніби на своєрідному кризовому роздоріжжі. Схоже, протестанти ще не визначилися, чи розвивати їм свої ЗМІ в бік професіоналізації (зараз вони багато в чому аматорські — і в питанні рівня матеріалів, і періодичності, фінансового становища, маркетингових розрахунків тощо), чи потрібно залучати прийоми та практики світської журналістики? Хтось із них сприймає медіа як спосіб більше відкритися світові, краще комунікувати з усім суспільством, а хтось, навпаки, в сучасних медіатенденціях, а надто в залученні їх у протестантський простір, убачає небезпеку для своїх цінностей та ідентичності. Одні громади активно використовують нові технології для піару, інформування та проповіді, інші їх просто уникають.
Критика сучасної журналістики з боку протестантів достатньо змістовна. А її головні положення до болю знайомі всім, хто замислювався над тим, як і куди рухаються медіа. Передусім це критика споживацтва, розкручування емоційних спекуляцій, жорстокості, порнографії, спрощення (останнє, втім, цілком можна закинути й протестантським ЗМІ), реклами окультизму, мракобісся. Недовіра протестантів до сучасних професійних засобів масової інформації, а відтак і журналістського професіоналізму як такого, ѓрунтується також на очевидному масовому нехтуванні питаннями етики, як загальної, так і медіаетики. Та, звісно ж, на тому, як люблять журналісти використовувати стереотипи. В тому числі стереотипи, спрямовані проти протестантів (хоча, знову-таки, їхня періодика теж таких засобів не цурається). Як бачимо, загалом протестантські громади висувають до сучасної журналістики приблизно такі самі претензії, ставлять такі самі питання, що й численні «світські» медіакритики. Це багато про що свідчить.
Схоже, непоганим варіантом розвитку протестантських ЗМІ, який би допоміг і піднести «технічну» якість, і уникнути споживацьких спокус, Балаклицький бачить модель спеціалізованих засобів масової інформації. Прихильно він ставиться й до зростання свободи слова.
Ледь зачіпає книжка мовно-культурне питання: виявляється, абсолютна більшість українських протестантських ЗМІ переважно російськомовні та взагалі дуже зав’язані на пострадянський інформаційний простір. На жаль, Балаклицький цього факту не пояснює й не аналізує.
Якщо вже зайшла мова про недоліки, «Медіатизації протестантизму» можна закинути певний суб’єктивізм. Час від часу Максим Балаклицький надто вже прозоро демонструє своє схвальне чи несхвальне ставлення до тієї чи іншої церкви, дуже активно солідаризується з протестантською критикою на адресу більшості суспільства, тобто він не завжди схожий на безстороннього спостерігача. Втім, це можна потрактувати і як перевагу, наявність «авторського обличчя». Тут варто додати, що книжці притаманна жива мова (місцями, правда, з доволі прикрими помилками), і вона досить легко читається, як на науковий твір. Хоча все одно есеїстична книжка могла би мати більший просвітницький ефект.
А загалом, це видання дуже важливе для позитивного й неупередженого «знайомства» між інтелігентною, «медіаграмотною» частиною протестантів та іншими групами суспільства, тож однозначно заслуговує на увагу кожного освіченого читача.