Почув одну класичну у нашому регіоні історію. Хлопчину хрестили у одній церкві. Згодом деякі родичі вирішили, що та церква, у якій хрестили дитину її несвідомі батьки, - не така і без їхньої згоди "перехрестили" дитя. Через це у родині трапився конфлікт.
Джерело: Фейсбук
Денис Таргонський
Це було перше знайомство хлопчика із церквою - благодать через стрес! А кажуть, що перші враження залишають відбиток на все життя...
Хлопчик виріс. Ті побожні родичі запитали коли він останній раз причащався. Юнак відповів: "Для чого? Ті попи, ті церкви - то одне мракобісся". Але на лікування тих родичів кошти дав без зайвих слів і вони мовчки їх прийняли...
***
Багато сьогодні мовиться про те, як суспільство далеко відійшло від "християнських цінностей". Але якщо вважаєш себе класним, а люди тебе обходять стороною, значить щось таки в тобі не так. Можливо так само хороші люди не йдуть до храму, бо відчувають себе у ньому трішки зайвими?
Можливо такими, якими вони є, сучасних людей тут не звикли бачити? Бо Церкві потрібні мовляв "воїни Христові", які "стоять у вірі до крові"! А людям кортить знати, як жити в сучасному світі просто, по-людськи - без крові.
На проповіді можна почути, що "ми повинні жити так-то й так-то" і "виконувати Божі заповіді"...! А хто в реальності так живе, коли навіть апостол Павло писав, що "доброго, чого не хочу роблю, а зле, чого не хочу, те роблю..."?
Різні церкви сперечаються між собою за правильність своєї віри. Це тому, що кожен хоче показати себе святішим за іншого. Хто адекватно дивиться на себе, той вважає, за краще трішки помовчати, бо розуміє наскільки він сам далеко від Христа.
Ніколи не сумнівався у православній традиції, в якій народився і виріс, але й не ризикну стверджувати, що у інших немає істини, бо добре знаю гріхи своєї конфесії і усвідомлюю власну невідповідність Євангелію.
Церква ніколи не мала своєї «святої історії», бо цю історію пишуть грішні люди. Історія Церкви – перш за все, опис боротьби людини зі своїм гріхом.
Незважаючи на те, що люди завжди її програвали, Церква жила і продовжує повноцінно жити до сьогодення. В цьому полягає реальне чудо її існування всупереч, а не завдяки людям.
Для Бога люб'язна людина, яка потребує Спасителя від своїх власних фатальних пристрастей:
«Не здорові потребують лікаря, а хворі» (Мф 9, 12).
Бог створив Церкву для зцілення людей від душевних виразок та їхньої втіхи в житейських скорботах:
«Бог усякої втіхи, що втішає нас у будь-якій скорботі нашій, щоб і ми могли втішати тих, хто перебуває у будь-якій скорботі, якою Бог втішає нас самих!» (2 Кор 1, 3-4).
Радість блудного сина-християнина, який відпав від Бога і знову до Нього повертається, для сучасника набагато важливіша, ніж проповідь про абстрактні духовні ідеали та християнські цінності. Люди потребують від Церкви допомоги і підтримки, щоб жити в сучасному світі по-людськи, а не ангельським чином.
Наш чудовий час змушує відмовлятися від культивованого віками в традиційних конфесіях релігійного почуття своєї обраності, усвідомлення за собою осособливої божественної місії. За такими думками ховається звичайна фарисейська гординя: «Я не такий, як інші люди!».
Головне запитання, яке поставлено Богом кожній віруючій у Христа людині - про те, як ти сам розпорядився довіреним Богом для тебе у Церкві даром Духа Святого - чи витратив його у щоденній праці любові чи законсервував його в конфесійних комплексах і власній гордині:
"Госпрдаре! я знав тебе, що ти чоловік жорстокий, жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав, і, злякавшись, пішов і сховав талант твій у землі; ось тобі твоє» (Мт 25, 24-25).
***
Церква - то завжди мале стадо. В ХХІ столітті, так само як і в перших століттях свого життя в людському світі, вона стане здобутком тих небагатьох людей, яким вона справді потрібна. І в цьому набагато більше правди Божої, ніж у багатотисячних показових хресних ходах та безплідних спробах перебудови суспільного життя «за Євангелією».
Християни за 2000 років ґрунтовно зіпсували авторитет Церкви Христової своєю участю у творенні сумнівних державних ідеологій, віддавши Євангеліє на поталу особистим та політичним пристрастям.
У вік Інтернету звичайні люди мають доступ до знань про те, як жила Церква раніше і як живе тепер. З боку духовенства дуже необачно поводитися по відношенню до мирян так, начебто тільки пастирі вміють писати і читати, начебто думати можуть лише ієрархи. Сьогодні вже безглуздо обтічно говорити напівправду і щось ретельно приховувати від сторонніх очей.
Нічого немає таємного, що не було б явно, як каже Євангеліє. І цю «правду» необхідно говорити самій Церкві, щоб її не говорили про неї байдужі до Церкви, а тому й жорсткі у своїх оцінках експерти.
Як на мене, то щоб покласти добрий початок у ХХІ столітті, необхідна мужність, щоб чесно зізнатися у помилках минулого, а не приховувати за розкішними іконами древніх святих власне невігластво. Будівельник, який нарешті починає розуміти, що багато в чому помилявся, розбирає на частини, свою, здавалося б, вже завершену будову. На тому ж фундаменті, яким є Христос, він починає наново будувати свій будинок, але з уже набутим досвідом та напрацьованим матеріалом. Церква не може заганяти людей у своєрідне гетто свого "святого минулого".
У любові до сучасних людей такими, якими вони є, без вимог, вичитування моралі і дорікань полягає покликання Церкви у всі часи її існування. Життя простих святих людей служить світлом для душ людських, бо просякнуте любов'ю Христовою до грішної людини:
«І запаливши свічку, не ставлять її під посудиною, а на свічнику, і світить усім у домі» (Мт 5,15).