Релігійний чинник довгий час залишався на периферії осмислення Україною своєї національної безпеки. І лише вже у концепції національної безпеки 2003 р., як і в Законі України «Про основи національної безпеки України» (2003 р.), релігійний чинник виокремлюється із загальних «духовних цінностей», а останні потрапляють вже у розряд «національних інтересів».
Релігійний чинник довгий час залишався на периферії осмислення Україною своєї національної безпеки. Як фактор державної безпеки, власне релігійний чинник навіть не потрапив у концепцію (основи державної політики) національної безпеки 1997 року, оскільки в ній йшлося про духовність взагалі. І лише вже у концепції національної безпеки 2003 р., як і в Законі України «Про основи національної безпеки України» (2003 р.), релігійний чинник виокремлюється із загальних «духовних цінностей», а останні потрапляють вже у розряд «національних інтересів».
Стаття 7 цього Закону України вирізняє серед загроз національним інтересам і національній безпеці України «можливість виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності деяких об'єднань національних меншин та релігійних громад». Відтак, відповідно ст. 8, до основних напрямів державної політики з питань національної безпеки увійшло «забезпечення міжконфесійної стабільності та запобігання конфліктним загостренням на релігійній основі, недопущення протистояння різних церков, у тому числі щодо розподілу сфер впливу на території України».
Проте названий Закон не врахував те, що загроза національній безпеці може надходити не лише від конфліктів на релігійній основі в Україні сущих конфесій, а й від пов’язання діяльності наявних у нас релігійних спільнот із зарубіжними релігійними центрами. Навіть більше, якщо такі виступають для них керівними духовними інституціями і водночас налаштовані вороже щодо суверенності України, її духовно-культурної самобутності.
Стаття 10 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» зобов’язує державні органи турбуватися про «відновлення повноцінного діалогу між представниками різних соціальних та етнічних груп, культур та релігійних конфесій», забезпечувати умови «для формування толерантного суспільства, гарантування свободи совісті та віросповідання».
Проте застосування статей згаданих вище законів чомусь аж ніяк не торкалося православ’я. Достатньо почитати видрукувані у нас монографії чи статті на тему держбезпеки у релігійній сфері – в них можна зустріти матеріали про можливі загрози від протестантів, харизматів, неорелігій, язичників та інших конфесій, навіть українських греко-католиків. Але про загрозу Православних Церков чи напрямів в Україні щодо суверенності країни, національного відродження, практично ніхто із теоретиків служби безпеки, прокуратури чи діючих чиновників не писав. При цьому експертні ж записки та статті науковців-релігієзнавців, які застерігали від цієї небезпеки, відверто ігнорувалися. Відтак у цьому картина майже у прямій точності відображає систему захисту українських кордонів – переважна більшість сил і укріплень кордону були зосереджені на Заході країни, а удар ми отримали зі Сходу та з території анексованого Криму.
Тому постає закономірне питання: наскільки ретельно і повно щодо всіх діючих в Україні конфесійних спільнот застосовуються українськими силовими структурами, іншими відповідальними органами (наприклад, державним органом у справах релігій) норми чинного законодавства у відстоюванні національних інтересів у релігійній сфері? Адже, наприклад, коли священнослужитель вчинив правопорушення проти держави та її інтересів, то це сфера відповідальності Служби безпеки України. Проте довгий час ми спостерігаємо бездіяльність цієї служби у застосуванні норм чинного законодавства щодо антидержавного та антинаціонального діяння служителів культу.
Величезний потенціал можливостей відвернення порушень нашої національної безпеки державними органами, свідомо чи не свідомо, не задіюється. Особливо це виявляється тоді, коли йдеться не про кримінальні злочини (на них влада ще хоч якось реагує), а про правопорушення/злочини проти держави та нехтування нашими національними інтересами православними кліриками, передусім у регіонах із домінуючим російськомовним чи румуномовним православним населенням.
Пострадянські державні інституції в Україні теоретично і надалі притримуються радянського принципу секуляризування державно-церковних відносин та звільнення усіх сфер, що знаходяться у компетенції держави, від регулятивно-санкціонуючої ролі релігії та Церкви. Проте на практиці, переживши класичний комплекс неофіта, багато чиновників на місцях фактично фаворитизували свої (прихожанами яких вони є) Церкви.
У більшості областей країни таким фаворитом стала Українська Православна Церква у єдності з Московським Патріархатом. Саме вона у часи президентства Л.Кучми мала негласну підтримку держави, навіть у Західній Україні, в отриманні повернутих державою храмів, дотацій і навіть в «освоєнні» заведених через різні хитросплетіння фінансових схем бюджетних коштів.
Таке фаворизитування, яке, на думку експертів, у багатьох регіонах присутнє й нині і є небезпечне передусім тим, що Церква була втягнута, окрім релігійної, й у виконання ідеологічних функцій. В умовах перманентної війни за державність, яка триває всі роки незалежності нашої країни, новітні антиукраїнські ідеологічні заготовки російських політтехнологів та старі міфологеми тоталірно-соціалістичних часів вносяться в голови і серця вірних не лише з екрана телевізора, а й, часто – з амвона. Особливо гостро це проявилося у Криму, на Півдні та Сході України під час постмайданівської кризи ідентичностей на фоні російської агресії.
При цьому очевидними є й загальновідомі (підручникові) загрози, що є фактичним наслідком такого стану справ:
Деякі священнослужителі, особливо провідники пропагованого і обстоюваного Московським патріархом Кирилом т.зв. «русского міра», у своїй діяльності не зуміли уникнути багатьох із задекларованих вище пунктів загроз. Відтак вони чітко підпадають під характеристику осіб/інституцій, які несуть загрозу національним інтересам України, її суверенізації як незалежної держави.
Чи несуть ці клірики відповідні до чинного законодавства покарання за свої по суті антидержавні дії? Ні.
Експерти наголошують, що у деяких церковних та «біляцерковних» ЗМІ (напр., газети «Мир», «Триединая Русь», «Начало», «Новороссийский курьер» та ін.), друкуються статті, що становлять загрозу національній безпеці та інтересам України. Зокрема, містять наклепи та відверту брехню щодо українських світських та релігійних діячів, викривлено і однобоко, з антиукраїнських позицій подають перебіг останніх подій у Донецькій та Луганській областях, в Криму, свідомо перекручують факти з історії України, розвитку тут православ’я, всіляко пропагується ними російський монархізм, оспівуються і освячуються події і діячів московської звитяги тощо.
Не закриті для доступу в Україні й Інтернет-ресурси, які відійшли від аполітичної просвітницької позиції й активно зайнялися явно антиукраїнською пропагандою.
Щодо другого мого питання про рівність і рівноправність. Передусім ми повинні зрозуміти – чи повинна держава, при декларованій законодавством рівності всіх релігійних організацій перед законом, забезпечувати реальне рівноправ’я релігійних інституцій. Адже різниця між цими поняттями (рівноправ'я і рівність перед законом) є суттєвою. Нинішня Українська держава намагається забезпечити лише їх рівність перед законом, тобто принаймні законодавчо гарантує, що до всіх релігійних інституцій в теорії будуть однаково застосовуватися вимоги чинного законодавства. Інша справа – реальна практика буття.
Чи існує в Україні рівноправ'я релігійних організацій – тобто наділення рівним обсягом прав/можливостей і обов'язків порівняно з іншими суб'єктами? Мусимо визнати – ніколи за всі роки незалежності не існувало. Це стосується майже всіх сторін життя Церков – починаючи від отримання земельних ділянок і коштів на будівництво храмів чи інших об’єктів релігійного призначення, і закінчуючи участю у державних церемоніях, представництві у громадських радах, підписанні договорів про співпрацю із держустановами, безкоштовне представлення у державних ЗМІ тощо.
Встановлена «явочним порядком» в Україні т.зв. «розширена правосуб'єктність» певних релігійних інституцій, хоч формально і не суперечить чинному законодавству, проте потребує осмислення, передусім законодавчого. Адже коли ми говоримо про безкоштовну для Церков трансляцію богослужінь, участь очільників держави у різдвяних чи пасхальних богослужіннях тощо, ми повинні розуміти, що йдеться про використання бюджетних коштів. Я вже не кажу про прямі виділення бюджетних коштів, які часто маскуються під ремонти/реконструкції архітектурних пам’яток, благодійні пожертви тощо.
Відтак є очевидним, що законодавче оформлення особливого статусу окремих Церков (або їх об’єднань) в Україні – лише питання часу. Оскільки цей статус вже наявний де-факто. Проте без цього кроку ми не зможемо вирішити інші стратегічні питання, що давно вже стоять на порядку денному у державно-церковних відносинах. Йдеться про: запровадження інституту капеланства у силових і пенітенціарних структурах країни; викладання спецкурсів релігійного спрямування у середній і вищій школі; відкриття релігійними організаціями загальноосвітніх шкіл та ВУЗів, що працюватимуть за державними ліцензіями; ліцензування державою теології/богослов’я як навчальних дисциплін тощо. Більшість із цих питань вже вирішуються тим же «явочним порядком» («розширеною правосуб'єктністю»), коли найбільші Церкви по-суті домовляються між собою про делегування у війська (інші структури) капеланів, запровадження у загальноосвітніх школах курсів християнської етики, відкриття навчальних закладів без декларування їх конфесійної належності тощо.
Проте, вирішуючи завдяки різноманітним суб’єктивним чинникам ці та багато інших питань, релігійні інституції фактично не несуть жодної юридичної/моральної відповідальності перед державою/суспільством за наслідки своєї роботи у державних (до яких я відношу і ліцензовані державою навчальні заклади) інституціях. Таким чином стала можливою наявність в Україні кліриків, віруючих, біляцерковних громадських організацій, які ведуть антидержавну пропаганду і агітацію, виховують своїх вірних в дусі ворожості до інших релігійних та політичних (перш за все – проукраїнських) переконань тощо.
І виникає закономірне питання – а кого держава наразі вже роками пускає у свої силові структури, середню та вищу школу, пенітенціарну систему? Чи не тут одна із причин такої достатньо масової зневіри, зради, яку ми бачимо впродовж останніх місяців військового протистояння із московськими армійськими структурами та найманцями? Адже найбільше договорів про співпрацю із державними структурами в Україні має саме УПЦ (МП), багато кліриків якої у АР Крим та на Сході України проявили себе патріотами сусідньої держави.
Відтак, на мою думку, нині нам потрібна зміна пріоритетів держави при налагодженні державно-церковних відносин. Має бути докорінно, у межах чинного законодавства, змінено відношення державних органів (передусім – СБУ, прокуратури, МВС), які відповідають за державний інтерес і безпеку (ст. 7-8 ЗУ «Про основи національної безпеки України»), до антиукраїнської та екстремістської діяльності кліру та тих віруючих, які підтримують т.зв. «політичне православ’я» (засуджене, до ручі, в УПЦ у єдності із Московським патріархатом) чи інші подібні рухи.
Поштовхом до такої діяльності має бути активність структур громадянського суспільства та експертного середовища (співпраця у трикутнику: держава – Церкви – громадянське суспільство). А також необхідна активізація ЗМІ, як світських, так і церковних, щодо висвітлення ролі тих релігійних (білярелігійних) інституцій, які працюють на злагоду у суспільстві (благодійна діяльність, волонтерство, капеланська робота тощо), або ж підтримують тут сепаратистську/підривну діяльність.
Одним із найдієвіших способів врегулювати ситуацію в православ’ї в Україні експерти вважають надання населенню правдивої інформації як про українську історію та розвиток Церков, так і про нинішню ситуацію у державно-церковних відносинах. Держава повинна відродити систему просвіти населення – зокрема більш повно використовувати можливості товариств та організацій, які вже займаються подібною проблематикою.
І на завершення я хочу підкреслити, що, оскільки Церкви — це найбільші і найорганізованіші організації громадянського суспільства, їх підтримка держави могла б стати додатковим фактором як успіху реформування суспільства, так і збереження територіальної цілісності України. Спільна праця Церков і релігійних організацій у форматі ВРЦіРО чи інших між церковних утворень актуалізувала б передусім питання збереження міжцерковного миру, а не продовження абсолютно безперспективного в умовах ХХІ століття міжцерковного протистояння і ескалації напруги.
Виступ на Круглому столі «Діяльність релігійних організацій на Житомирщині: здобутки, проблеми і шляхи їх вирішення», Житомир, 26 березня 2015 р.