Ім’я волинського священика протоєрея Анастасія Абрамовича залишається маловідомим у колі істориків Української Церкви та повністю “втраченим” історією української педагогічної думки. Дискусії довкола ролі та моделі християнського виховання в сучасній українській школі спонукають до вивчення давніших традицій та порівняння адекватності суспільним викликам педагогічних традицій минулого.
Ім’я волинського священика протоєрея Анастасія Абрамовича залишається маловідомим у колі істориків Української Церкви та повністю “втраченим” історією української педагогічної думки. Дискусії довкола ролі та моделі християнського виховання в сучасній українській школі спонукають до вивчення давніших традицій та порівняння адекватності суспільним викликам педагогічних традицій минулого. А серед пам’яток православної педагогічної думки першої половини ХХ ст. саме “Методика” о. А. Абрамовича відзначається послідовним підходом у формуванні духовного підґрунтя формування особистості, застосуванням сучасних педагогічних підходів та глибоким знанням дитячої психології та психології родинного і суспільного життя[1].
Можливість розвивати церковне шкільництво на парафіяльному та державному (у початкових школах) рівні стала чудовим шансом для Автокефальної Православної Церкви у Польщі міжвоєнного періоду підтримати і утвердити у вірі православну паству, вимучену лихоліттями війни та міжконфесійних конфліктів. Конституція незалежної Польської держави 1921 р. декларувала забезпечення рівних прав усім національним та релігійним меншинам, у тому числі й у питаннях забезпечення релігійного виховання. У 1925 р. за ініціативою митрополита Діонісія (Валединського) був відкритий Відділ православного богослов’я у Варшавському університеті, який перетворився на головний освітній та науково-богословський осередок Православної Церкви у державі. Упродовж 1920-1930-х рр. у Варшавській синодальній друкарні, а також у Волинській єпархії були підготовані до друку та опубліковані підручники Закону Божого, Православного Катехизису, Священної історії Старого та Нового Заповіту та ін. для православних шкіл різного рівня. До роботи над програмами та посібниками були залучені як кращі духовні сили, так і видатні світські православні професори Іван Огієнко, Олександр Лотоцький, Іван Власовський та ін. Власне своєрідним підсумком тривалого процесу напередодні Другої світової війни і стала “Методика” о. А. Абрамовича.
Протоєрей Анастасій Абрамович народився 19 квітня 1885 р.[2] у с. Мизово Ковельського повіту Волинської губернії. Його батько, Никандр, походив із давньої священичої родини Бурчаків-Абрамовичів, але з певних причин ієрейського свячення не отримав (за деякими даними – через перешкоди канонічного характеру). Упродовж всього життя батько о. Анастасія служив дяком та вчителював у церковно-парафіяльній школі. Мати священика, Олена, також походила з духовної родини Пинькевичів[3].
Освіту майбутній священнослужитель здобував у Милецькому духовному училищі та Віленському вчительському інституті, навчання у якому завершив у 1904 р.
Милецьке духовне училище було засноване 1833 р. тоді ще уніатським литовським архиєпископом Йосифом Семашком, як навчальний заклад для дітей уніатського духовенства. Після ліквідації у 1839 р. уніатської Церкви царським урядом, Милецьке духовне училище стало головним початковим закладом для навчання дітей православного духовенства Луцького, Ковельського та Володимирського повітів. Завдання закладу полягало передусім у підготовці належного рівня вступників до духовних семінарій. Щороку тут навчалося до 160 учнів. Більше половини учнів навчалися коштом власних родин, кількадесят осіб могли перебувати на утриманні Волинської єпархії, або користуватися допомогою з боку духовенства. Траплялися й окремі стипендіати. Серед предметів викладання в училищі, окрім богословських дисциплін, були арифметика, історія, географія, грецька, латинська, російська мови. Особливої уваги надавалося вивченню церковного співу. 1894 р. духовне училище було перенесене зі Свято-Миколаївського монастиря у Мильцях до Мацієва. У роки Першої світової війни навчальний заклад був евакуйований до Житомира, згодом – до Катеринослава. У 1919 р. школа повернулася до Мацієва, але уже наступного року її було офіційно закрито[4].
Початкову освіту в Милецькому училищі з родини здобував не один Анастасій – у кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. серед учнів школи відомі Никанор (майбутній митрополит), Борис, Іван Абрамовичі.
20 липня 1914 р. у Житомирі Анастасій був рукоположений в єрейський сан[5]. З 1918 р. о. Анастасій служив у парафії с. Свитязь Любомльського повіту. За сумлінне служіння, активну пастирську діяльність священик був відзначений церковними нагородами. 7 листопада 1921 р. був нагороджений набедреником, наступного року – камилавкою. У 1926 р. о. Анастасій отримав благословення на носіння золотого нагрудного хреста, а 1929 р. піднесений до гідності протоєрея. У 1933 р. священика було нагороджено правом носіння палиці, а 1936 – золотим хрестом з оздобами.
1 серпня 1927 р. настоятель безперешкодно отримав громадянство Польської Республіки (акт підтвердження польського громадянства, виданий воєводським урядом у Луцьку № 9085; священик отримав також паспорт (dowód osobisty) № 83/27). На початку 1930-х рр. о. Анастасій ненадовго залишив Свитязь – отримав призначення на настоятельство в одній з церков Любомля. Але, за деякими свідченнями, несприятливі для стану здоров’я кліматичні умови, змусили священика повернутися до Свитязя[6]. Уже в 1931 р. священик виконував обов’язки благочинного ІІ-го округу Любомльського повіту з місцем осідку в с. Свитязі[7]. Отримав о. Анастасій і право на дотацію з державної скарбниці в розмірі 60 злотих щомісяця. За роки служіння на парафії не доробився жодної земельної власності, що, згодом, було відзначено і в особовій справі. Окрім родинних та парафіяльних, священик мав низку громадських обов’язків – входив до складу Виконавчого комітету допомоги безробітним у Шацьку, був членом Ліги повітряного захисту держави.
Дружина о. Анастасія Олімпіада Лясковська також походила з священичої родини, мала 6 класів гімназійної освіти. У сім’ї о. А. Абрамовича виховувалося троє дітей[8]. У роки війни родину спіткало лихо – наприкінці 1943 р. священик з рідними прийняв мученицьку смерть від рук жорстоких убивць. За спогадами сучасників, польські “партизани” по-звірячому розправилися з українським душпастирем – священика з дружиною і сина Олексія вбили і вкинули в криницю[9]. Так завершився страдницький життєвий шлях смиренного українського православного пастиря і педагога.
Книга прот. А. Абрамовича складається з двох великих частин – “Методики загальної, або теоретичної” та “Методики спеціальної, або практичної”. Виклад першої частини охоплює визначення головних понять, завдань та методів предмету, виховні аспекти викладання Закону Божого у школі, проблеми організації та структури занять, підбору матеріалу. Особливої уваги надано формам навчання, а також особі священика-законовчителя – вимогам до рівня його професійної та педагогічної підготовки.
В другій частині праці викладено основи навчання дітей головним предметам і дисциплінам Закону Божого: Молитви, Біблійної Історії, Катехизису, основам богослужбової практики. Окрім загальних теоретичних понять та положень, автор запропонував свої варіанти втілення методики у життя, зрештою, додав зразки програм викладання у 2-х, 3-х та 4-х класних парафіяльних школах.
Один розділ першої частини книги, як і невеликий фрагмент на завершенні, був дописаний самим редактором І. Власовським – “Новітні методи навчання і наука релігії в школі”. Слід зазначити, що зміна стилю викладу є достатньо помітною – для світського професора важливою є відповідність української виховної системи світовим стандартам та умовам тогочасного національно-політичного розвитку, у той час, як священик зосереджує увагу переважно на питаннях духовного формування молодого православного українця.
“Методика Закону Божого” стала чудовою спробою в українській педагогічній традиції підсумувати розвиток православного церковного виховання та світської педагогіки. Автор врахував як досвід церковно-парафіяльних шкіл та видатних педагогів Православної Церкви (наприклад, митрополита Іннокентія), так і розробки окремих греко-католицьких авторів (наприклад, свящ. Юліана Дзеровича), кращі зразки тогочасної світової педагогічної думки. Вивчення та порівняння досвіду західноєвропейського шкільництва дозволило обрати оптимальні шляхи підходу до розкриття та розуміння дитячої душі, виховання самостійної, свідомої та творчої особистості.
Наука релігії, на думку автора посібника, відрізняється від багатьох інших предметів тим, “що не може вважатися за цілком новий предмет для дитини”. Основи віри й моралі є “вроджені кожному чоловікові, бо людина створена “по образу Божому і подобію”. А тому вчитель повинен уміло використати природні задатки дитини і “з маленького зернятка релігійного почуття виплекати могутнє дерево Віри”. Навчання релігії у школі не може трактуватися, як “звичайний” предмет, адже вона своїм змістом охоплює всі сторони людського життя та його найвищі цілі.
Предмет повинен передусім спрямовуватися на виховні завдання. До таких завдань прот. А. Абрамович відносив: 1) надання вихованню в школі релігійно-морального характеру; 2) зміцнення і розвиток в душі дитини закладених в ній засад християнської моралі; 3) пізнання головних правд віри християнської, як основ певного світогляду; 4) утривалення в пам’яті християнських засад і формування на їх підставі чистого сумління; 5) виховання релігійного почуття і зміцнення волі; 6) ознайомлення з церковними обрядами, усвідомлення їх значення та виховання любові до храму Божого і Богослужіння; 7) виховання усвідомлення приналежності до Церкви Православної і “гармонійної солідарности між стремліннями та ідеалами загальнолюдськими”.
Досягнення таких цілей вимагає й відповідного приготування законовчителя, щоб не допустити у викладанні “характеру непевного, характеру експерименту”. Небезпечними у роботі з дітьми педагог вважав як відсутність, так і переоцінку, абсолютизацію методу, тому вчителю необхідно постійно працювати над собою, щоб постійно актуалізувати та наповнювати змістом обрану концепцію навчання та виховання.
Автор зосереджує увагу законовчителя на головних дидактичних засадах навчання. Праця учня повинна бути самостійною і активною. Учень не повинен механічно сприймати те, що йому викладають, а мусить сам “своєю працею доходити до засвоєння поданого матеріялу”. В науці Закону Божого ця самодіяльність праці учня повинна мати розумні межі, бо наука Закону Божого “є наукою про Об’явлення Боже і не може підлягати виключно суб’єктивним осудам учня”.
Необхідно забезпечити наочність викладу. Абстрактні поняття, що вивчаються Законом Божим, далеко не завжди є легкозрозумілими учням. Тому важливо використовувати приклади, оповідання, порівняння, протиставлення і життєвий досвід. Найкращим способом унаочнення автор вважав оповідання і “наглядне показування”.
Важливу роль при навчанні відіграє дотримання т. зв. принципу “концентрації науки”. Йдеться про зосередження матеріалу курсу довкола “речей найістотніших і найважніших, сполучення з опрацьованим матеріялом відомостей з іншої галузі науки релігії” (поєднання та взаємозв’язок знань Біблійної Історії, Катехизису, основ літургіки та ін.).
Навчання необхідно базувати на відомому учням матеріалі і поступово вводити нові знання. Законовчитель повинен ознайомитися “зі змістом” душі дитини, з її уявленнями і поняттями, “бо це знайомство повинно стати підставою для поступовання законовчителя при навчанні”. Кожна дитина має певний запас знань і слів, але ці знання ще не є наслідком систематичного осмислення, на їх основі вчитель повинен утворювати нові поняття, збагачувати уявлення і словник дитини, систематизувати думку дитини. Навчання повинне опиратися на простіші поняття і скеровуватися до пізнання складніших, вести від конкретного й одиничного до абстрактного і загального, від часткового до цілого. “Речі конкретні і поодинокі (частинні) належать до сфери досвіду і мусять в науці йти перед речами, які належать до сфери думання”.
Викладання предмету вимагає врахування фізичного та розумового розвитку, віку учня. Предмет повинен постійно зацікавлювати вихованців. Для цього необхідно завжди враховувати індивідуальні особливості особистості кожного учня.
При підготовці лекції-уроку вчитель повинен пам’ятати про необхідність застосування на різних етапах спеціальних методів викладання – аналітичного, синтетичного (індукції, дедукції (екзегетики)).
Школа повинна не тільки вчити, але і виховувати. “Виховавчою наукою є та наука, яка не тільки множить знання учня, але й розвиває всебічно його сили духові, ушляхетнює душу через прищіплення ідей моральних”.
“Провадження науки віри в спосіб нагромадження тільки в пам’яті наукового матеріялу не зробить учня християнином, не дасть потрібних наслідків. Вивчення на пам’ять молитов без зрозуміння і відчуття їх, біблійних подій, історичних назв, катехизичних правд, порядку служб Божих і інш. без моральних висновків, без сполучення з правдами релігійно-морального життя, без утворення в одній органічній цілості знання релігійного і релігійного почуття дитини – зведе навчання релігії нанівець. Таке навчання не дасть підстав до вироблення релігійно-морального сумління”, – писав о. А. Абрамович.
Щоб навчання релігії мало корисні виховні наслідки, треба прагнути щоб воно “робило дитину правдивим християнином”, поєднувалося із засадами моралі та поведінки дитини як у школі, так і поза нею; “щоб учні ставились до науки з пильною увагою і послухом”; щоб навчання було систематичним і підтвердженим відповідними практичними прикладами (у тому числі й поведінкою та благочестивим життям самого учителя).
Важливим аспектом виховання учня є уміння вчителя організувати проведення уроку-лекції. Для цього необхідні не лише належного рівня програми викладання, але й відповідна вищезазначеним вимогам структура уроку, поділ матеріалу на відповідні логічні взаємопов’язані блоки. “Визначивши з програми тему лекції, як методичної одиниці, треба її опрацювати згідно з методичними вказівками: визначити її біг, склад лекції – певними пунктами. Найдогіднішим є уложення лекції по моментах дидактичних, які відповідають моментам психологічним”.
“Процес пізнання і зрозуміння предмету розпочинається з чуттєвих приймань (вражінь), які провадять до створення уявлень та понять”. Звідси виникає потреба, щоб законовчитель, викладаючи абстрактне поняття, ще дітям невідоме, або мало знане, опирав свій виклад на конкретному матеріалі, що в дидактиці й називається унаочненням науки.
“Унагляднення науки через предмети матеріяльні може провадитись через показання предметів, напр.: храма, його урядження, богослужбових книг, священних одеж, літургічних сосудів і інше. Вже з перших кроків науки незвичайно важним є підчас лекцій релігії запровадити дітей до храму і тут показати хрест, образи, частини храму, літургічні сосуди, священні одежі, Св. Престол у вівтарі, дарохранительницю і інші важніші предмети і провести розмови про хресні муки Спасителя, про таінство Св. Причастя, про заховання дитини підчас служби Божої, про пильне слухання Слова Божого і т. д. Така лекція в церкві, сполучена з молитвою, цілуванням Св. Хреста, образів, принесе багато більше користи, ніж лекція в школі. Те ж саме добре зробити і з дітьми старшими на лекціях про урядження храму, про облачіння, літургічні приладдя, служби Божі і інше. Коли б цього не можна було б зробити, унагляднення провадиться при помочі образів, мап, малюнків і т. д.”.
Другим способом унаочнення є словесне оповідання. Після закінчення оповідання законовчитель, ставлячи запитання, повинен переконатися, наскільки діти запам’ятали і зрозуміли викладене.
Дітям першого року навчання доводити істин віри не можна. Для них повинно бути достатньо авторитету свідчення священика. На вищому ступені навчання треба враховувати “доводи, які подані в катехизичній науці, а також і закиди проти віри, з якими учень в дальшому житті напевне зустрінеться, і спростувати їх”.
Найпершим і найважливішим джерелом, звідки треба черпати аргументи, є Св. Письмо і Св. Передання. В науці про Тайни Віри законовчитель повинен звернути увагу дітей на те, що обмежений розум людини не може пізнати всіх діл творіння Божого, тим більше, не може зрозуміти таємниць Божих, які безконечно перевищують речі творіння. “Це застереження придасться учневі в пізніші часи, коли вірі його буде загрожувати небезпека”.
Більш доступними є “доводи з досвіду”. Ними можна послуговуватись, вказуючи на згубні і шкідливі наслідки від товариства зі злими, зіпсованими людьми і т. п. Життєвого досвіду діти ще мають мало. Але щодо впливу релігії на їх внутрішнє життя, то певний, хоч, можливо і невеликий досвід дитини, заслуговує поваги. “Що в душі дитини твориться по вчинках крадіжи, брехні, непослуху – дитина добре відчуває, хоч описати цього словами не може, як не може вона передати словами і того почуття, яке переживає під час побожної молитви, при гробові матері і інш. Та коли законовчитель торкнеться цього сам і сам словами змалює ці почуття, дитина на це зреагує, “як на річ їй знану”.
Законовчитель не може обмежуватись тільки поясненням і доведенням правд віри. Душа людини “складається” не тільки з розуму. “Правди релігійні мусять стати нормою життя, духовною власністю дитини, зостатись назавжди в пам’яті дитини, зв’язати його волю”. Це й називається аплікацією, або застосуванням вивчених істин у житті.
Аплікація, чи застосування, підлягає наступним дидактичним засадам: необхідно пояснити, чого саме вимагає від християнина вивчена релігійна істина; вказати конкретні випадки застосування приписів у життєвій практиці; спонукати вихованців до побожного життя; виховувати дитячу волю у рішеннях і вчинках на основі моральних засад і спонук; утвердити в пам’яті учня вивчену істину; якнайповніше застосовувати повторення матеріалу.
Після закінчення лекції слід коротко її повторити і “завершити відповідним моральним висновком – повторити, як застосувати в житті дану правду, що була темою лекції”.
Ступені лекції, вказані у відповідному розділі, не є обов’язковими при проведенні кожної лекції. “Це залежить від попередніх відомостей учнів, від їх духових потреб, від ступня їх розвитку, від властивости даної правди, від цілі, яку ставить на лекції законовчитель і т. п. Не можна вказати однакового способу провадження лекції для всіх кляс…”. Окремі розділи книги присвячені формам навчання, які “можуть і повинні” змінюватися залежно від характеру і змісту лекції.
Таким чином, головними умовами доброго навчання є постійна самокритика і духовна та наукова праця вчителя над собою, а також тісна взаємодія шкільного та родинного виховання. Прикладом для багатьох сучасних вчителів етики можуть служити розділи даної книги, як і ряду інших видань цього періоду, присвячені статевому вихованню молоді. Як і в кожному іншому випадку, священик-педагог керується прагненням не допустити згіршення свідомості юної особистості, невеликий життєвий досвід якої об’єктивно потребує особливих методів та підходів.
Окремої уваги священик надає навчанню дітей молитви, основ літургіки, еортології. Він відзначив доцільність вивчення церковно-слов’янської мови, якою у той час велися богослужіння, але поруч із цим діти повинні були вивчати молитви і піснеспіви рідною українською мовою.
Найважливішою умовою “доброго тону” навчання на уроці є любов законовчителя до дітей, яка викликає у дітей любов до законовчителя та предмету навчання. “Праця законовчителя, який з любовію працює над вихованням і навчанням дітей, дає завжди добрі наслідки. Діти з охотою піддаються волі такого наставника і з задоволенням слухають його науки та легко її переймають. Любов, яка поєднується у законовчителя з горінням до Бога, забезпечує побожний настрій на лекції і добрі наслідки”.
Цей висновок прот. Анастасія Абрамовича можна було б вважати головною засадою укладення програми та методики викладання у школі. Саме любов до людини та дитини зокрема, а звідси й формування особистості на її благо, є визначальною метою усіх навчальних та виховних заходів. Таким чином, унікальна пам’ятка української православної педагогічної думки не втратила своєї актуальності і може бути доброю основою для розробки новітніх методик та програм навчально-виховної роботи з дітьми як у державних, так і в недільних церковних школах.
[1] Кметь В. Методика православної педагогіки протоієрея Анастасія Абрамовича // Єпархіальний Вісник Дрогобицько-Самбірської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату. – Дрогобич, 2007. – №10 (46), жовтень. – С. 20-38.
[2] Всі дати подано за церковним (т. зв. старим) стилем.
[3] Докладніше про представників родини див.: Борщевич В. Волинський пом’янник. – Рівне, 2004. – С. 15-19, 46.
[4] Рожко В. Духовні православні освітні заклади Волині Х-ХХ ст. – Луцьк, 2002. – С. 104-111.
[5] Державний архів Волинської області, ф. 46, оп. 9, спр. 95, арк. 28 (Біографія о. Анастасія Абрамовича).
[6] Сагайдаківський В., свящ. Правди не втопити. – Торонто, 1977. – С. 86.
[7] Державний архів Тернопільської області, ф. 148, оп. 5, спр. 68, арк 77 (Списки православних парафій і монастирів по повітах і округах Волинської єпархії, 1931 р.).
[8] Церква і нарід. – 1938. – Ч. 1-2 (1-15 січня). – С. 73; Борщевич В. Волинський пом’янник. – С. 15.
[9] Сагайдаківський В., свящ. Правди не втопити. – С. 86; Мартирологія Українських Церков. – Т. 1. Українська Православна Церква. Документи, матеріяли, християнський самвидав України / Упор. і зред. О. Зінкевич і О. Воронин. – Торонто-Балтимор, 1987. – С. 952.
[10] Абрамович А., прот. Методика Закону Божого. Виклади науки релігії в початковій школі. – Крем’янець, 1938. – 150 с.
[11] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – Київ, 1998. – Т. IV, ч. 2. – С. 132.