Інтерв’ю з Валентином СОШИНИМ, начальником відділу у справах національностей та релігій Полтавської ОДА, про стан релігійного середовища області
— Валентине Вікторовичу, за останніми статистичними даними у процентному співвідношенні в Україні кількість протестантських та правосланих громад майже однакова. А яку тенденцію простежуємо у Полтавській області? Чи дуже вона відрізняється від загальнодержавної?
— На Полтавщині це співвідношення практично незмінне уже впродовж 2-3 років. На сьогодні офіційно зареєстровано 1007 релігійних організацій. З них 619-православні (це близько 61, 5%). Далі найбільш чисельними є протестантські (311 громад) релігійні організації, близько 50 з яких — харизматичні. Маємо ще 27 громад, утворених за етнічною ознакою, це мусульманські, юдейські громади.
— А чи усі з зареєстрованих громад дійсно існують, займаються духовною діяльністю? Чи, можливо, деякі з них існують лише «на папері»?
— Дуже слушне питання. Дійсно, є частина громад, які існують «від свята до свята». Одиниці з них, можливо, і взагалі не діють. Це стосується, передусім, православних організацій. Поясню чому: у православних ініціатива створення організації належить саме громаді. І дуже часто у них немає постійного священика. Він приїздить тільки на служби, якщо ж це село якесь віддалене — то тільки на свята. І таких громад у нас — п’ята частина від загальної кількості.
Православних священників у нас не вистачає. А от у протестантських (скажімо, харизматичних) конфесіях все відбувається з точністю до навпаки: там ініціатива створення громади належить тільки пастору. Він гуртує довкола себе людей, і коли вже їх збирається не менше десяти осіб, вони реєструють свою організацію. Саме тому абсолютно всі протестантські організації діючі. І, як мінімум, двічі на тиждень вони проводять свої богослужіння.
— Чи не здається дивною ситуація, що у традиційно православній області не вистачає саме православних священиків?
—Це пояснюється кількома чинниками. Але головне — у нас поки що не відновили розгалужену і потужну систему духовної освіти, яка існувала до революції. На сьогодні в області три духовних навчальних заклади. Це Полтавська духовна семінарія у Комсомольську, біблійний коледж ЄХБ у Кременчуці, а також коледж п’ятидесятників у Лубнах. От тому маємо дисбаланс. Є дуже багато людей, що бажають долучитися до духовного життя, а священиків, повторюся, не вистачає. І люди звертаються до владики з проханням направляти до них священика хоча би у свята.
— Чи всі конфесії охоче співпрацюють із владою?
—Загалом, охоче співпрацюють усі. І ми періодично проводимо зустрічі духовних очільників з керівництвом області. Більш того, у нас зареєстрована Рада релігійних організацій, туди входять 10 релігійних об’єднань. Такі контакти для нас — звичайна практика.
— Чи мають такі зустрічі на меті консолідуюче значення? Скажімо, назрівав певний конфлікт, а в ході подібного діалогу він був вирішений?
— Щодо конфліктів, то вони виникають через майнові питання. А Ви ж розумієте, що коли йдеться про набуття права власності на якийсь об’єкт, то це питання непросте, за розмовою його не вирішити. Вирішують його тільки у судовому порядку.
— Ось ми і підійшли до теми конфліктів. Один з останніх, скажімо, відбувся у Кременчуці.
— Так. У місцевій дитячій лікарні в одному з колишніх технічних приміщень, що його кілька років не використовували, громада УПЦ КП вирішила обладнати капличку. Капличка ця не є власністю Церкви. Це — комунальна власність, власність лікарні. Священик, що проводив тут богослужіння, вирішив перейти у інше канонічне підпорядкування (і перейшов, зрештою). Але ж розраховував, що з ним перейде і вся громада. Ось тут колізія і виникла. Адже в Законі України чітко не визначено порядок входження або членства в релігійні громади. Немає певного фіксованого членства. Людина, яка відвідує богослужіння ніде не зареєстрована, законом це не передбачено. Закон вимагає тільки наявність не менше 10 осіб при реєстрації. Таким чином, відбулися збори членів громади, і вони одностайно вирішили, що конфесійну приналежність не змінюватимуть. Майнового питання тут теж бути не може, адже приміщення — комунальна власність, належить воно лікарні. Тим не менше, поки що конфлікт триває між УПЦ КП і Кременчуцькою єпархією УПЦ.
У мене нещодавно відбулася розмова із заступником голови міської ради Кременчука паном Оніщенком. Його позиція чітка: якщо й надалі ситуація розвиватиметься, конфлікт поглиблюватиметься, то доведеться рішуче «розрубати гордіїв вузол» — розірвати угоду про оренду, забрати приміщення, щоб таким чином припинити суперечку. А поки що УПЦ КП там проводить богослужіння.
— Продовжуючи тему конфліктів, не можу не згадати ще один, не менш резонансний. А саме — про надання земельної ділянки під будівництво храму УГКЦ. То ж яка ситуація на сьогодні? І чи має вона логічне закінчення? (Початком цієї суперечки стала стаття в одній з місцевих газет під назвою «Будівництво храму греко-католиків у Полтаві — виклик українському православ’ю». Автор публікації, депутат міськради О.Гавріков говорив, що впродовж лютого-березня міськвиконком отримав 538 підписів полтавців , які виступали проти будівництва окремого греко-католицького храму. У відповідь настоятель місцевих греко-католиків о. Юрій Кролевський теж оприлюднив статтю «Ми — не загроза», в якій захистив свою громаду. Пристрасті розпалювалися, свою позицію, зрештою, виказало і управління інформаційної та внутрішньої політики ОДА. Зокрема, у місцевих ЗМІ з’явилося їхнє звернення. На думку управління, «в статті пана Гаврікова розпалюється міжрелігійна ворожнеча». Але як би там не було, ділянки греко-католики так і не отримали. — авт.).
— Саме зараз вирішується питання щодо надання земельної ділянки під храм УГКЦ на території Гожулівської сільської ради (у Полтавському районі, передмістя Полтави — авт.). В кінці місяця відбудеться сесія Гожулівської сільської ради, в ході якої депутати мають винести остаточне рішення з цього питання. Дуже сподіваюся, що вони поставляться з розумінням до ситуації, і в нас таки з’явиться церква греко-католиків. Поки що ж греко-католики орендують приміщення для проведення своїх богослужінь. Дійсно, конфлікт резонансний. А тому я завжди закликаю наших громадян, аби вони сприймали релігійне середовище таким, як воно є. Адже у нас проживають представники 41 конфесії. І на весь голос заявляти: «Тільки православні мають право на існування» — річ неможлива і абсолютно антидемократична. Та такі заяви — це швидше за все виняток. У нас завжди була спокійна толерантна атмосфера, без жорстких протистоянь. І завжди всі спірні моменти у нас вирішуються винятково у правовому полі.
— До речі, окрім місцевих священиків, до нас приїжджають багато іноземних проповідників. Чи відстежуєте Ви, хто ці люди?
— Ми не просто відстежуємо, ми надаємо своє погодження для місіонерів, — це передбачено законом. Щорічно до нас їх прибуває близько 50-ти осіб. Скажімо, від січня до жовтня ми зареєстрували 30 таких гостей. Здебільшого, це проповідники із США. Близько 70% з них прибувають на запрошення Церкви Ісуса Христа останніх днів (мормонів). У нас всього одна така община, але місіонерська діяльність у них надзвичайно потужна.
— До речі, кілька років тому був конфлікт і навколо цієї общини. Тоді полтавці висловлювали невдоволення проти будівництва їхнього будинку молитви. А потім все якось само собою затихло, втім культове приміщення вони так і не збудували…
— Земельна ділянка для будівництва залишилася у їхній власності, але тепер коштів на будівництво вони не мають.
— А чи не через відсутність коштів так і не розпочалася реалізація обласної «Програми збереження і використання сакральної архітектури»? Пам’ятаю, про неї йшлося на багатьох серйозних зібраннях. Але вже пройшов рік, і про неї наче забули…
— Так, програму ми розробляли спільно з управлінням архітектури і містобудування. Головна мета програми — збереження пам’яток культури національного значення, в нас таких 27. Практично всі вони потребують реставраційно-відновлювальних робіт. Але на реалізацію програми, за нашими підрахунками, було потрібно 89 млн. грн. До того ж 80 мільйонів — з Держбюджету, адже, повторю, всі об’єкти — національного значення. Але криза внесла свої корективи, і постало питання про скорочення переліку цільових програм і зменшення витрат на їхню реалізацію. У будь-якому випадку, програма є, і я розраховую, що ми обов’язково до неї повернемося …
Розмовляла Світлана ФІЛЬЧАК.
Полтава, 19 жовтня 2009 року