І. І. Онищук, к.ю.н., доц. каф. теорії та історії держави і права ІФУП
Наявні стандарти збереження та норми захисту, які представлені релігійною спадщиною та священними місцями, є недостатніми для збереження та вимог управління. Загальні принципи збереження та норми захисту часто створюються без активної участі релігійних громад. Саме тому, традиційні церкви та релігійні організації, як частина громадянського суспільства повинні здійснювати постійну експертизу проектів нормативно-правових актів як механізм соціального контролю, що перешкоджає прийняттю некомпетентних управлінських рішень в будь-якій сфері або неадекватного виконання прийнятих рішень. А це відіграє особливу роль у побудові правової держави, справедливої правової системи, дієвих правових механізмів дотримання прав і свобод людини.
Беручи до уваги те, що багато країн ведуть конкретну політику щодо релігійних об’єктів, розроблену в координації з національними або місцевими органами влади та експертами, важливо винести деякі уроки з цієї політики та встановити зв’язки між різними підходами, які будуть спільними для всіх, коли йтиметься про захист релігійної власності.
Україна ще не ратифікувала Другий Протокол 1999 р. Конвенції про захист культурної власності у випадку збройного конфлікту. Тож тільки після ратифікації самого Протоколу 1999 р. український законодавець має доповнити Кримінальний кодекс України складами злочинів проти культурної власності. Істотною відмінністю Другого Протоколу 1999 р. від Конвенції 1954 р. є те, що у нього включені положення про кримінальну відповідальність за порушення норм про захист культурної власності. У Протоколі (ст. 15-21) вперше у міжнародно-правовому документі конкретно визначається склад злочинів проти культурної власності. Протоколом передбачено, що кожна сторона приймає такі заходи, які можуть стати необхідними, для визнання кримінальними злочинами відповідно її внутрішньому законодавству діянь, передбачених у Протоколі, і для встановлення відповідних покарань за такі злочини.
У Кримінальному кодексі України не має спеціальної статті, яка б передбачала відповідальність за незаконне використання знаку охорони культурних цінностей. Також не передбачена відповідальність за використання культурної власності, яка знаходяться під спеціальним захистом, для підтримання військових дій за відсутністю військової необхідності.
Аналіз вітчизняного законодавства та стану охорони культурної власності в Україні дозволяє дійти висновку, що положення ратифікованих конвенцій не перенесені в національне законодавство. Тож міжнародно-правові зобов’язання не виконуються, культурні пам’ятки України можуть бути назавжди втрачені, якщо не передбачити систему їх охорони у разі збройних конфліктів або війн.
Крім того, офіційний текст Конвенції про охорону культурної спадщини 1972 р. українською мовою не опублікований у жодному із офіційних видань України. Структура та письмовий виклад нормативно-правових актів повинні відповідати таким критеріям як внутрішня узгодженість, логічна побудова, відповідність нормативній формі державної мови (якою, за ст. 10 Конституції України, є українська мова).
З цього приводу, офіційний текст Конвенції не доступний для використання у діяльності із захисту та реституції культурної спадщини України як частини Всесвітньої культурної спадщини. Текст цієї Конвенції опубліковано лише на офіційному сайті Верховної Ради України. База даних «Законодавство України» має інформаційний характер і не є офіційним друкованим виданням. Вона використовується згідно із Положенням про веб-сайт Верховної Ради України. Крім того, зміст Конвенції на англійській мові не відповідає її перекладу на українську мову.
Все це не узгоджується зі ст. 3. Закону України «Про правонаступництво України» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1991, №46, ст. 617), в котрій зазначено, що Закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України.
Наведене стосується ще й багатьох інших міжнародних нормативно-правових актів, які були ратифіковані до проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.:
- Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (прийнято 16 грудня 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Док. ООН А/RES/2200 А (XXI), ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР №2148-VIII ( 2148-08 ) від 19.10.73;
- Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (прийнято 16 грудня 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Док. ООН А/RES/2200 А (XXI), ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР №2148-VIII ( 2148-08 ) від 19.10.73;
- Декларація про право на розвиток (прийнята 41-ю сесією ГА ООН 4.ХІІ.1986);
- Резолюція 2858 (XXVI) Генеральної Асамблеї ООН «Права людини при здійсненні правосуддя» 20.ХІІ.1971;
- Інші міжнародні акти з прав людини, ратифіковані Указами Президії Верховної Ради УРСР, зокрема Конвенція про визнання учбових курсів, дипломів про вищу освіту та вчених ступенів у державах регіону Європи від 21.12.1979, підписана від імені Української РСР у день ухвалення, а ратифікована указом Президії Верховної Ради Української РСР від 11.01.1982 р. № 2993.
З метою активізації дієвих правових механізмів дотримання прав і свобод людини необхідно вжити належні заходи для сприяння легітимізації вищенаведених міжнародних зобов’язань у правовому полі України, у даному контексті сформувати й направити листа-звернення до Голови Верховної Ради України та Президента України.
Основні напрямки захисту і збереження культурної власності для церков і релігійних організацій.
1. З метою впливу на державну політику щодо об’єктів релігійного і духовного значення здійснювати співпрацю з Міжнародним Комітетом Блакитний Щит, Міжнародним Центром дослідження збереження та реставрації культурної спадщини (ICСROM); Українським національним комітетом Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць. Приєднання України до Міжнародного комітету Блакитний Щит суттєво посилить захист релігійноївласності, сприятиме створенню систем, механізмів і принципів збереження та комплексного управління релігійними об’єктами.
2. Сприяти на рівні ВРЦ приєднанню України до Міжнародного Центру з дослідження збереження та реставрації культурної спадщини (ICСROM), членами якого на даному етапі є 133 держави.
3. Сприяти створенню Національного Комітету «Блакитний Щит».
4. Сприяти законодавчій ініціативі щодо ратифікації Україною Другого протоколу до Гаазької Конвенції та ратифікації Конвенції УНІДРУА про викрадену або незаконно вивезену культурну власність. Даний крок обмежуватиме поточне придбання та незаконне привласнення релігійно-культурних об’єктів.
5. Сприяти участі представників церков і релігійних організацій у навчальних програмах Римського центру IККРOMу з метою підготовки спеціалістів із менеджменту пам’ятко-охоронної діяльності, ідентифікації культурних цінностей та фахівців різноманітного профілю з консервації та реставрації рухомих і нерухомих пам’яток.
6. Сприяти відповідальному застосуванню Рамкової конвенції Ради Європи 2005 р. про значення культурної спадщини для суспільства, особливо, в частині моніторингу та співробітництва, як інструментів для прийняття стандартів найкращої практики Ради Європи.
7. З метою запобігання викраденню та повернення старовинних ікон, дзвонів, чаш, скульптур та інших сакральних предметів – створити електронну базу даних, яка складатиметься з облікових ідентифікаційних карток предметів мистецтва, антикваріату і старожитностей. У разі викрадення якогось предмета з церкви чи церковних будівель дана інформація вноситься в реєстр Інтерполу, а викрадений предмет оголошується в міжнародний розшук.
8. Сприяти залученню інститутів громадянського суспільства в процес проведення аналізу, порівняння та оцінки якості законодавства і правозастосування через призму релігійних прагнень громадянського суспільства.
9. З метою забезпечення реституції доцільно офіційно запропонувати здійснити переклад на українську мову Раді реформ та роз'яснення уряду України з метою ратифікації Конвенції про заходи щодо заборони та попередження незаконного ввезення, вивезення і передачі права власності на культурні цінності 1970 та Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954.