Прелесть – це не ми

Прелесть – одне з центральних понять у сучасній російській духовності. Але звідки воно взялося?

о. Олег Горбовський

Святитель Ігнатій Брянчанінов позичив термін “прелесть” у містиків та помістив його в аскетику, надавши йому незрозумілі трактування. Тепер лише російська православна традиція знає цей термін в такому значенні. Через здійснене Брянчаніновим переміщення, такі суто аскетичні терміни, як гріх, брехня, гордість, марнославство і.т.д. опинилися на периферії аскетики. І хоч єпископ Ігнатій фактично запозичив “прелесть” у містиків, це слово для єпископа Ігнатія Брянчанінова стає знаряддям критики самого містицизму. У вченні про прелесть Ігнатій Брянчанінов нас відсилає до трудів Симеона Нового Богослова, але ми, за допомогою єп. Ігнатія Брянчанінова, з легкістю можемо пояснити вчення того ж Симеона Нового Богослова про “світло”, як таке, що підпадає під критерій “прелесть”. Якщо ж у послідовників єп. Ігнатія Брянчанінова попросити пояснення їх критеріїв “правильного” та “неправильного містицизму”, чіткої відповіді вони не дають. На питання про св. Симеона вони кажуть: “так Симеон Новий Богослов – святий”, “ви порівнюєте себе з Симеоном Новим Богословом?” Ані предметна дискусія на ці теми з ними неможлива, і пояснення, що ж таке “прелесть”, від них не дочекатися.

Послідовники єп. Ігнатія, а фактично вся сучасна російська богословська традиція, за допомогою цього, вже аскетичного терміну, критикують увесь християнський світ, що не належить до російської традиції. Не дивно, що письмове насліддя Ігнатія Брянчанінова замінило в російській традиції Біблію та Отців Церкви. Гарно це видно на прикладі Олексія Осіпова, для якого можна не читати нічого, лише твори єп. Ігнатія Брянчанінова, тому що все православне вчення вже “упорядкував” святитель Ігнатій Брянчанінов.

Слід зауважити, що представники традиції Брянчанинова пояснюють, що таке “прелесть”, через негативні пояснення, а насправді головне пояснення прелесті таке: прелесть – це не ми. Представники такого агресивного християнства, коли не хочуть чи не можуть сприйняти чи зрозуміти якісь явища в християнській думці чи культурі, називають ці явища породженням прелесті.

Давайте трішки розберемось, чому активне використання категорії прелесті в християнській дисциплині аскетика виявилось фатальним для російської православної традиції. Аскетика – це фактично вчення про чесноти та гріхи. Аскетика – вчення про те, яким чином уникати гріха та здобувати християнські чесноти, це – наука про християнське удосконалення, про те, як християнину здобувати святість, позбуватися гріха та набувати християнських чеснот. Насправді, в древній аскетиці термін “прелесть” в розділі “гріхи” був відсутній. У древній християнській аскетиці існувало вчення про вісім основних гріхів (Євагрій Понтійський називав їх «злими помислами»): черевоугодництво, блуд, сріблолюбство, гнів, печаль, зневіра, марнославство та гордість. На основі цього вчення у середньовіччі виникла доктрина про сім смертних гріхів. Прелесті у цьому списку немає. Коли ж єп.Ігнатій фактично розмістив серед смертних гріхів “прелесть” і почав активно використовувати цей термін в аскетиці, цим самим він змінив саму науку аскетика до невпізнавання.

Як “працює” для християнина аскетика? Є список чеснот, існує розписане аскетикою правильне виконання або здобування цих чеснот, те ж саме і з основними гріхами – аскетика пояснює, як їх уникати. Що я неправильно роблю, що потрібно змінити, щоб чеснота робилась правильно, як уникнути того чи іншого гріха – це ті питання, на які відповідає аскетика. Коли ж серед цих правил з’являється незрозуміле поняття “прелесть” – то рушиться вся система та зв’язки. Пояснень з “прелестю” ніяких немає і не може бути, тому що цей термін не має позитивного визначення. При позитивному поясненні, людина розуміє, який її подальший шлях до вдосконалення, що їй слід робити для придбання тієї чи іншої чесноти. Якщо кажуть: “ти зробив це перебуваючи в “прелесті” – то відповідно ніякого серйозного аналізу тут бути не може.

Виконання заповідей, придбання християнських чеснот – це правильний благословенний шлях християнина, вірний удосконалюється на цьому шляху. Трагедії немає, що людина помиляється, щось робить не досконало, не помиляється той, хто нічого робить, робота над помилками стимулює постійне удосконалення людини на шляху духовного зростання – саме в цьому полягає задача аскетики, в якій прописані алгоритми для вдосконалення християнина в духовному житті. Але з прелестю, в такому вигляді та значенні, як в єп. Ігнатія Брянчанінова, ця аскетична система рушиться, людині стає страшно виконувати заповіді, зростати в християнській доброчесності, бо ти можеш перебувати “в прелесті”, а що це значить і як з неї вийти – цього ніхто точно не скаже. Існування прелесті в такому вигляді та активне використання її в аскетиці сприяє цілковитій пасивності людини, розвитку різних фобій. Виходить, краще “фізично” грішити чи взагалі “нічого не робити”, бо виконуючи заповіді Божі, легше потрапити в тенета прелесті.

Вчення про прелесть в такому вигляді, як воно сформувалось в такій традиції, має прямі паралелі з маніхейством. Якщо малювати грубими мазками, це виглядає так: Ісус Христос спасає від гріха віруючих в Нього, але в перспективі вчення про прелесть виходить, що приходячи до Ісуса Христа, ці віруючі, попри благодать, що діє, залишаються в цілковитому гріховному стані… І щоб вийти з цього рабства гріха, треба щось більше, ніж “просто Ісус Христос”. Оскільки благодать не діє, як потрібно, то виплутатись з тенет гріховного полону ми, за цією логікою, можемо через правильне розуміння прелесті. Далі, за цією логікою, християнин потрапляє в ще один полон гріха, з якого можна вийди за допомогою більш тонкого розумінням прелесті. Як це не дивно, але в аскетичному доробку таких богословів це звичайні речі: прелесть, тонка прелесть, ще тонша прелесть.

Що отримує людина, котра проходить шлях християнської аскези з таким розумінням прелесті?

Ось ти хочеш помолитись… Але це виявляється зробити не так просто, бо для правильної молитви (без прелесті) треба гарно знати, що таке прелесть, тобто що таке є гріх, отже – потрібно краще пізнати нашого споконвічного ворога сатану, щоб він не зміг тебе заплутати і ти не помолився “в прелесті”. Хочеш читати духовну літературу – та сама історія, хочеш робити справи милосердя – також, абсолютно те саме. Із цього всього аскетичного розуміння людині пропонують фактично єдиний правильний та зрозумілий (термінологічно позитивний, а не негативний – якщо можна так сказати) шлях вірного спасіння – і цей шлях, як не дивно, є пізнання прелесті. Коли благодать не діє, як потрібно, маємо знайти інший аскетичний шлях для спасіння – пізнання прелесті, тобто пізнання гріха. Або ж людині пропонують не молитись, чи менше молитись, менше виконувати заповідей Божих і т.д.

Здається, сучасний стан російського православ’я та духовна хвороба російської православної церкви (РПЦ) частково пов’язані саме з тим, що в такому вигляді сформований термін прелесть потрапив в нетипове для себе середовище аскетики. І через 150 років після єп. Ігнатія Брянчанінова, РПЦ вчить своїх вірних: лише одного по-справжньому прагне сатана – щоб ми були в прелесті. Якщо ти вбиваєш за традиційні російські цінності та ідеали, то ти, за цією логікою, не “в прелесті”, бо “прелесть – це не ми”.