Традиційною є думка, що князь Володимир прийняв християнство із Ромейської імперії (Візантії) й це визначило не лише релігійний, а й цивілізаційний вибір Русі, а також слов’яномовних народів, що постали на східноєвропейських теренах. Немає підстав заперечувати, що справді в 988-989 рр. цей руський правитель хрестився, а також хрестилося його оточення й навіть частина жителів Києва та інших великих міст Русі. Важливим елементом цього акту став шлюб Володимира із сестрою ромейського (візантійського) імператора Василія ІІ Анною. Таким чином, київський князь породичався з ромейським імператорським домом, що високо підіймало його статус. Варто зазначити, що ромейські імператори в той час лише у рідких випадках вступали у родинні зв’язки із варварськими правителями. Цей шлюб також означав укладення тісних союзницьких відносин із Ромейською імперією.
Про Володимира багато писалося в давньоруських літописах, у різних списках «Повісті минулих літ». Особливо багато говорилося про те, як він обирав віру для своєї держави – як до нього приходили мусульмани, юдеї, західні й східні християни, пропонуючи свою релігію, як він посилав своїх посланців у різні землі, аби ті довідалися, яка віра є найкращою. У цих розповідях чимало легендарного, не факт, що описане в літописах відбувалося насправді, однак за цими легендами все ж стояли певні реалії.
Однак чомусь після хрещення літописи досить скупо висвітлюють діяння київського князя. Правда, говориться, що він збудував камінну Десятинну церкву. Цій події, зрозуміло, приділено чимало уваги. Адже це був головний храм Києва. Розповідається про війни з печенігами. Буквально одним реченням говориться, що він воював із хорватами (ймовірно, маються на увазі білі хорвати, що проживали на теренах Галичини). І це, власне, все.
Із 998 р. до самої смерті Володимира в 1015 р. літопис практично нічого не говорить про діяння князя. Згадується лише, що в ті часи померли деякі жінки й діти Володимира, а також йдеться, що в Десятинній церкві перепоховали залишки князів (очевидно, Олега та Ярополка).
Чи не видається дивним таке мовчання літописців? Звісно, останні, укладаючи свої твори на початку ХІІ ст., коли на Русі переважила орієнтація на Ромейську імперію та східне християнство, намагалися відредагувати їх у потрібному дусі. Ці літописці, закономірно, інтерпретували події у відповідному ключі, а то й відкидали небажану інформацію.
Проте на щастя збереглися іноземні джерела, які дають підстави говорити, що Володимир у останні майже два десятиліття свого життя проводив активну політику і… розвивав контакти із Заходом – Священною Римською імперією та Римом.
Звісно, в ті часи християнство було відносно єдиним. Зберігалася єдність між Папою та східними Патріархами. Хоча певні відмінності між західним та східним християнством вже окреслилися – стосувалося це не лише обрядовості, а й певних моментів догматики (зокрема, догмату філіокве).
Відомо, що на службі у князя Володимира опинився Олаф Трюґґвасон – хреститель норвезьких земель. Про цього нормана зберіглася скандинавська сага, де йдеться, зокрема, про його перебування на Русі [1]. Взагалі життя цього діяча могло б стати основою для захоплюючого авантюрного історичного роману.
Після загибелі батька мати Олафа Астрід з мололітнім сином змушена була втекти до Швеції, а звідси до Гольмґарду, тобто Новгороду. Тут на службі у князя Володимира був брат Астрід — Сігурд. На шляху до Новгорода Олафа захопили естські пірати поблизу острова Саарема. На той час йому виповнилося три роки. Тільки через шість років його дядько Сігурд викупив хлопця із рабства. Після цього Олаф жив у Новгороді. З часом він вступив на службу до князя Володимира й заступив посаду у Новгороді, яку до того обіймав його дядько.
Потім він покинув службу, здійснював піратські рейди на землі балтійських країн. Воював на теренах Скандинавії, Англії та Ірландії. У 994 р. Олаф у Кентербері (Англія) прийняв християнство. А наступного, 995 р., став конунгом (королем) Норвегії. Саме він почав запроваджувати в своїй країні християнську релігію.
Чи стало впровадження християнства на Русі Володимиром прикладом для Олафа Трюґґвасона? Схоже, що так. Адже Володимир при допомозі християнства намагався зміцнювати свою владу й здійснювати консолідацію своєї держави. Приблизно те саме робив і Олаф.
Правда, норвезький конунг впроваджував християнство західного зразка. Але, певно, він не переймався відмінностями між цим християнством і християнством східним, яке впроваджував князь Володимир. Для цих правителів ті гілки християнства «були одно».
У останні роки свого життя Володимир починає дистанціюватися від Ромейської імперії й йде на зближення із Священною Римською імперією. Одним із свідченням цього стала місія Бруно Кверфуртського, який прибув на Русь у 1007 р.
Бруно (чернече ім’я Боніфацій) походив із німецької аристократичної родини. Навчався в монастирській школі в Магдебурзі. Прийняв чернечий постриг у Італії. Став капеланом імператора Священної Римської імперії Оттона ІІІ.
У листі до імператора Генріха ІІ, який датують 1008 р., він описує своє перебування на Русі. Там йдеться про те, що його прийняв князь Володимир і погодився надати допомогу в місіонерській діяльності Бруно. З військовим загоном цей можновладець супроводжував його до печенігів. Там німецький місіонер охрестив частину цих кочівників і навіть висвятив для них єпископа. При цьому Володимир залишив в заручниках у печенігів свого сина (ймовірно, князя Святополка) [2]. Як бачимо, київський князь забезпечив успішність місії Бруно Кверфуртського. І не робив проблеми з того, що той місіонер прийшов із латинського Заходу, а не із ромейського Сходу.
До речі, давньоруські літописи спеціально акцентують увагу на ворожості печенігів, на те, що з ними воював князь Володимир. Чи випадково це?
Звісно, стосунки русичів, князя Володимира зокрема, й печенігів були далеко не ідилічними й супроводжувалися військовими конфліктами. Однак між цими народами існували й мирні контакти, здійснювалася торгівля. І навіть вони разом у походи ходили. Володимир же став хрестителем печенігів – принаймні частини з них. При чому хрещення це, судячи з усього, здійснювалося за західним обрядом.
Про це скромно мовчать давньоруські літописи. Під 1007 р. роком у них є лише скупа інформація про те, що до Десятинної церкви принесли залишки князів (очевидно, як уже говорилося, Олега та Ярополка) для поховання [3]. Чи не була подана ця інформація, щоб «перекрити» небажану для літописців інформацію про хрещення Володимиром печенігів? Адже це була подія!
Під 1011 р. в «Повісті минулих літ» скромно зазначається: «Представилася цесариця Володимирова Анна» [4]. Малася на увазі сестра ромейського імператора Василія ІІ. Під наступним, 1012 р., ніяка подія в літописі не зазначена.
Хоча все ж тоді дещо важливе в житті князя відбулося. Принаймні такі події в літописі фіксувалися. Мається на увазі чергове одруження Володимира.
На цей раз дружиною князя стала небажана для літописців особа – дочка німецького графа Куно фон Енінгена, онука імператора Священної Римської імперії Оттона І. Зрозуміло, латинянка…
Взагалі складається враження, що в останні роки життя князь Володимир йшов на помітне зближення з латинським Заходом, з можновладцями Священної Римської імперії.
«Західні вектори» в політиці спостерігалися і в його сина, Ярослава Мудрого, який мав тісні родинні зв’язки з багатьма монархами й аристократами «латинської Європи».
Певно, немає підстав однозначно стверджувати, що Володимир та Ярослав будували у своїй державі Церкву виключно за ромейським (візантійським) зразком. Тим паче, що Ярослав, фактично, пішов на розрив із ромейською Церквою, коли в Києві був висвячений без згоди Константинополя митрополит Іларіон.
Звісно, давньоруські літописці знали, що київські князі мали тісні контакти із латинським Заходом. Однак їм йшлося про те, щоб ці контакти приховати, а західне християнство представити в негативному світлі.
Тому в розповіді про вибір віри Володимиром зустрічаємо таке. Мовляв, до нього приходили місіонери із латинського Заходу:
«…прийшли німці з Риму, говорячи: «Прийшли ми, послані папою». І сказали вони йому: «Мовив тобі папа: «Земля твоя [така], як земля наша, а віра ваша не [така], як віра наша. Віра бо наша — світло. Ми поклоняємось Богові, який сотворив небо, і землю, і зорі, і місяць, і всяке дихання, а боги ваші — дерево суть». Володимир тоді запитав: «Яка є заповідь ваша?» І вони сказали: «Постити по змозі. «Якщо хто п’є чи їсть – усе во славу божу», — мовив учитель наш апостол Павло». Володимир же сказав німцям: «Ідіть назад, бо предки наші сього не прийняли» [5].
Зрозуміло, маємо тут справу зі звичайнісіньким «чорним піаром». Сумнівно, що Володимир так міг відповісти цим «німцям». Що значить «предки наші сього не прийняли»? Адже в той час, як зазначалося, християнство не було розділене. А княгиня Ольга, бабка Володимира, хоча й була охрещена в Константинополі, але приймала в себе латинського єпископа Адальберта. Хіба цього не знав князь? Тому оце «предки наші сього не прийняли» звучить якось дивно.
Ота пригода з приходом «німців із Риму» до князя Володимира, схоже, є вигадкою. Але ця вигадка свого часу спрацювала. Й продовжує працювати. Принаймні в уяві багатьох людей Володимир і далі постає як «противник латинства». Хоча, як бачимо, це було далеко не так.
Примітки:
Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір". Якщо Ви бажаєте підтримати цей проект — це просто і швидко зробити за покликанням нижче.
##DONATE_TEXT_BLOCK##