У родинному селі Митрополита Андрея Шептицького сьогодні цікаво поєдналася «нова» і «стара» пам’ять про великого церковного провідника: пам’ятний камінь на місці зруйнованої більшовиками садиби Шептицьких та вціліла усипальниця сім’ї, з іншого боку – новий храм УГКЦ та музей Митрополита, який при ньому впорядковують.
Прилбичі стали родинним маєтком Шептицьких у другій половині XVIII ст., коли їх придбав перемиський єпископ Атанасій Шептицький. Саме у родинному маєтку в Прилбичах оселився після одруження граф Іван Шептицький, батько Митрополита Андрея. 1 жовтня 1861 року у Львові він повінчався з Софією Фредро, донькою відомого польського драматурга Олександра Фредра.
У Прилбичах народилися семеро їх синів. 29 липня 1865 року побачив світ третій син Роман, майбутній Митрополит Андрей.
Уже наприкінці ХІХ ст. граф Іван Шептицький збудував у Прилбичах палац. За спогадами дочки Лева Шептицького Анни, в палаці був музей, де містилися портрети родини Шептицьких і Фредрів, близько 30 картин Симона Шеховича, досконалий портрет короля Яна ІІІ Собеського, малярські роботи Софії Фредро-Шептицької. В архіві зберігалися пергаменти ХVІ ст., богословські руські літописи, в кованій скрині рукописи і кореспонденція Олександра Фредра. Окремий відділ становили воєнні пам’ятки наполеонівських часів. У музеї були збірки медалей, монет, віденської порцеляни, художнього скла… Бібліотека, яку започаткував граф Іван Шептицький і продовжив комплектувати його син Леон, нараховувала 6000 томів. У 1939 році палац розграбували радянські солдати.
Графський палац оточував чудовий парк, найгарніший у тому краю. З усіх боків садиби цвіли квіти, зокрема жоржини — улюблені квіти графині Шептицької.
Сім’я Шептицьких любила своє родинне гніздо. Роман Шептицький, навчаючись у Кракові, так писав в одному з листів до матері: «Признаюся щиро, без почуття сорому, що якби залишився навіть на цілі століття в Прилбичах, я не зітхав би ні за чим і не бажав би нічого більше».
Вже будучи Митрополитом, Андрей Шептицький не забував про Прилбичі. У книзі «Прилбичі крізь призму століть» місцевий вчитель історії Дмитро Бідусь пише, що десь у перші роки XX ст., можливо, вже за порадою сина, який з січня 1901 р. офіційно став Митрополитом Галицьким, його батько, граф Шептицький, ліквідував корчму в с. Прилбичах. У її приміщенні він заснував заклад для виховання дітей віком від 3 до 6 років, яким опікувалися чотири монахині із згромадження Сестер-Служебниць Пречистої Діви Марії. Тут приймали дітей усіх батьків, які зголошувались. Одна із сестер-монахинь надавала першу медичну допомогу при нещасних випадках, або й лікувала нескладні захворювання вдома (простуди тощо). «Захоронка» утримувалась на кошти Шептицьких.
Мати Митрополита часто відвідувала хворих у селі та намагалася кожному хоч якось допомогти. Саме доглядаючи жінку хвору на сухоти, вона й заразилася і невдовзі померла.
Сім’я Шептицьких була свідком глибокої віри для сучасників, односельчан та усіх, хто пізнає її сьогодні.
Прилбичани бачили, як родина переживає втрату дітей — двох найстарших синів — Степана та Юрія, які померли від хвороби. «Я дико страждала», — скаже пізніше Софія Шептицька. Та втрати не відвернули її від інших, зболіле серце матері ніколи не переставало відгукуватися на переживання та хвилювання оточуючих. Може, в тому їй допоміг син Роман, який так писав до матері після смерті брата Юрія: «Я тепер болію над втратою, але в цій хвилинігоді терпіти — дарма — одне й друге — це лише хвилева розлука.. Він щасливий, йому там краще в небі, краще з Богом, як з людьми».
Родина Митрополита переживала різні випробування та радості, які не чужі жодному людському серцю, та водночас несла завжди до людей у кожній ситуації, яку дарувало життя, віру та надію.
Саме у Прилбичах визрівало покликання Андрея Шептицького, тут вперше ще малим хлопчиною Роман Шептицький сказав рідним про те, що хоче стати священиком. Родина довго намагалася змиритися з його твердим бажанням стати «уніатським священиком». Саме під шум прилбичівського саду Софія Шептицька писала про свій досвід прийняття Божої волі, що часто і від нас вимагає побачити оманливість блиску спокус: «Я бачила не раз у своєму житті, що маркантною рисою чортівських затій є чіткість правди, яка пробивається з зовнішніх ознак: як фальшиві перли є рівніші від справжніх, як ших блистить ясніше від щирого золота, так теж більш переконливими є ці докази, що сяють мерехтливим світлом і здаються нам ефективнішими, якими обманює злий дух, щоб фальш закривав правду».
Узагалі виховання дітей в родині Шептицьких — це безцінний педагогічний досвід. На запитання про свої правила щодо виховання синів, Софія Шептицька відповідала: «Я не мала ніякої системи, не дотримувалася ніяких педагогічних правил. Я любила їх і старалася пізнати, яким кожен з них є. Моя єдина система виховання — це Богородице Діво».
І сини виросли... Саме у Прилбичах уже, здавалося б, реалізований у житті Казимир Шептицький повідомив брату-Митрополиту про своє рішення піти в монастир.
Дерева з саду Шептицьких, яких ще кілька залишилася сьогодні на місці колишньої родинної садиби, пам’ятають день 1939-го року, коли в саду за будинком енкаведисти розстріляли брата Митрополита Леона разом з його дружиною Ядвігою, і, заклавши вибухівку в пивницю, зрівняли з землею палац Шептицьких.
Загалом у Прилбичах більшовики цілеспрямовано намагалися знищити пам’ять про родину Шептицьких, відчували загрозу, яку несе родина, її переконання і свідчення її членів.
Руйнація пам’яті — першочергове завдання усіх людиноненависницьких режимів. Аби не залишилося й сліду від маєтку Шептицьких, у селі у 50-х роках минулого століття на фундаменті зруйнованого палацу звели сільський клуб та наказали солдатам демонтувати капличку, яка знаходилася біля будинку і де щодня графиня Софія разом з дітьми молилася до Богородиці. Офіцер з солдатами відмовилися виконувати наказ. Його реалізував тоді сільський агроном за допомогою трактора. Зруйнувавши каплицю, каміння він відвіз до лісу. Як згадують мешканці, через рік цей чоловік повісився, а пізніше втопився його син. Люди пов’язують це зі зруйнуванням каплиці.
Щодо родинної усипальниці Шептицьких, яку побудували у Прилбичах 1937 року за проектом дружини Леона Шептицького Ядвіги,
У 2004 році провели низку заходів з відновлення усипальниці, встановили дошку з іменанами похованих тут батьків Митрополита, дідуся та бабусі, двох братів... У крипті перепоховали прах померлих, ідентифікували останки, встановили новий герб на фасаді, розмістивши старий в середині крипти. Найбільше зусиль приклали до того, аби знешкодити дію отрутохімікатів, які зберігали у приміщенні.
Саме Вололимир Гурський розшукав місце біля ставу на території садиби Шептицьких, де розстріляли Леона та Ядвігу Шептицьких. У радянські часи він перепоховав їх останки на сільському кладовищі. Пізніше їх прах поховали у могилі біля усипальниці.
У 1989-1990 рр. на місці дерев’яного храму фактично звели нову дерев’яну будівлю. За словами о. Андрія Стадницького, церкву розібрали за одну ніч та побудували нову, хоча з відносним збереженням форми.
Оригінальною залишилася лише двоярусна дерев’яна дзвіниця XVIII ст.
«Передусім — усунути взаємні роздори і ненависті, які приводять до того, що українець українцеві ворог» (А. Шептицький)
У Прилбичах збудували новий храм УГКЦ, при якому впорядковують кімнату-музей Митрополита.
Та не все легко в діяльності греко-католицької громади в селі. Частина цієї громади разом з місцевим парохом перейшла до лефевристського руху, який в Україні очолює о. Василь Ковпак, і який є поза Католицькою Церквою. Зараз у храмі відбуваються почергові богослужіння між греко-католиками та лефевристами. Відносини між громадами загострилися 2007 року, коли 1 листопада представники «традиціоналістів» не хотіли впустити в храм велелюдну прощу, яку очолював Архиєпископ Львівський УГКЦ владика Ігор (Возьняк).
Та ситуація змінюється. Парох громади УГКЦ о. Андрій розповідає, що зараз відкритих конфліктів фактично немає. Він каже, що намагається побудувати добрі стосунки з усіма, тим самим відкриваючи іншим себе, свою Церкву. «Ми — християни, і по-християнськи повинні вирішувати наші суперечки», — говорить священик.
Що дивує, люди просто не вірять, або й не знають про те, що о. Василь Ковпак 14 листопада 2007 року визнаний винним у злочині схизми — цей вирок Львівської архиєпархії УГКЦ підтвердила Конгрегація доктрин віри Апостольської столиці. Та коли при розмові з представниками «традиціоналістів» в Прилбичах говорити про цей факт, багато послуговуються аргументами, що це вигадки єрархії УГКЦ, а хтось каже, що насправді Папа уже виправдав українських лефевристів, коли зняв екскомуніку з чотирьох представників цього руху за кордоном. Люди просто не знають про те, що це абсолютно не стосується представників лефевристського руху в Україні, а, окрім того, рішення Папи — це лише крок назустріч, на сьогодні Братство святого Пія Х не має офіційного статусу в Католицькій Церкві, є поза нею.
Проте, отець Андрій розповідає, що налагодив стосунки з багатьма людьми з цієї громади. «Непоступливих, готових до суперечки при кожній нагоді тут небагато, люди, як видно у розмові з ними, радше просто підтримують пароха, соромно його покидати... Узагалі, почергове служіння — добра нагода поспілкуватися, подати руку для привітання. Сьогодні багато хто подає руку першим. І це мене тішить», — розповів священик.
Простягають руку і православні. Коли ми зі священиком йшли до храму УПЦ КП, дорогою кілька людей щиро привіталися. Те, що вони православні — це для них не перешкода.
Зараз парохи УПЦ КП та УГКЦ спільно беруть участь у різних урочистостях у селі, зокрема шкільних — і не виникає жодних конфліктів.
Окрім того, з благословення владики Ігоря (Возьняка) о. Андрій заснував в селі Катехитичну школу імені слуги Божого Митрополита Андрея та блаженного Климентія Шептицьких. Навчаються у школі і православні діти. Щосуботи у ній займається чотири навчальні групи: 1) дошкілля+1 клас; 2) 2–4 класи; 3) 5–7 класи; 4) 8–11 класи+молодь після школи. П’ятою групою є дорослі, які теж щотижня мають навчання. «Тішить те, що після того, як почали катехизацію, і в інших громадах, кажуть люди, почали щось подібне проводити», — розповідає о. Андрій.
Він переконаний — постать Андрея Шептицького єднає, варто лише пізнати її глибину, захотіти почути його правдиві слова.
Можливо, родинне село Митрополита продемонструє це єднання, подолавши розколи та простягнувши руки ближньому?