Примирення, зцілення, відновлення означають щось більше, ніж повернення до колишньої ситуації, коли війни ще не було. Примирення передбачає оновлення, вихід на новий рівень відносин. Якщо війна трапилася, то нікому більше не вдасться жити «як ніби до війни», життя можливе тільки за ту, далеку сторону війни – “після війни”. Іншими словами, примирення відкриває двері тільки в одну сторону - в майбутнє.
Якщо не прояснити і не осмислити духовні умови примирення як цілісного оновлення, справа примирення буде виглядати як вимога партії холодильника проти мілітаризму партії телевізора. Тобто основою примирення будуть цінності дивана і кухні. Між тим, відоме «лише б не було війни» - або гранично наївне, або вкрай цинічне виправдання несправедливості й несвободи, конформізму і консьюмеризму. Давайте краще подумаємо про неутилітарні мотиви примирення, його предмет і цілі.
Якщо мотивом примирення вважати відновлення відносин, то варто зробити важливе уточнення: йдеться про відносини, не вже дані, не колишні, не зразкові, не знайомі в минулому, а задані відпочатку, в момент, коли часу не було, в ідеалізованому райському місці, які ніколи так і не здійснились. Відновлення через повернення в минуле приречене на відтворення все того ж циклу війни. Необхідний вихід в майбутнє, але з опорою на те, що було відомо в минулому, відомо з самого початку, хоча ніколи не відбулося, і лише вимагає і пробує себе знову і знову. Я говорю про ту модель відносин людей між собою, зі світом і Богом, яка добре нам знайома з біблійних текстів і майже не знайома з текстів історичних. Там панує любов, що примиряє справедливість і милість, закон і благодать; вона є мотивом примирення, його способом і метою.
Примирення з чим? З тим, що всі однакові? Що кожен по-своєму правий? З огляду на біблійну модель примирення, де Бог не закриває очі на гріхи, але жертвує Собою, спокутуючи світ, говорити слід не про примирення з реальністю зла і неправди, не про смирення з їх нездоланністю. Так, примирення вимагає смиренності, але не перед злом, а перед вищою Правдою; вимагає визнання власної відповідальності і провини за трагічні події – навіть від жертви (чи уявної жертви). Не виправдовуючи злочинця і не погоджуючись з нав’язаною думкою, смиренна людина визнає свою частку провини і відносність своєї правоти, а тому не судить від свого імені, але віддає суд Богу і при цьому просить про милість: «прости нам.., як і ми прощаємо». У кінцевому рахунку, примирення людей один з одним неможливо без примирення людей з Богом як Третьою Правдою, яка освячує і скріплює спочатку задуману і ще не здійснену єдність.
Зазвичай ми думаємо про примирення як про відновлення втраченого. Але чи не говорить наша трагедія про те, що відновлювати, власне кажучи, нічого? Те, що було, виявилося неспроможним. Чи варто його відновлювати? Тож все-таки, відновлення або формування, відродження або народження?
Історія дійсно нічого не вчить, хіба що повторенню того ж самого. Але нині ми бачимо як із розриву історії народжується щось нове, те, чого не було. Не було єдності, було мовчазне «примирення» з тим, що є. Наш «мир» був від пасивності, а не від свідомої позиції. І повернутися до цього більше не вийде. Наша “багатовекторність” була не від широти душевної, а від дурної нерозбірливості чи хитрої коньюнктурності.
Якщо примирення ще можливе, то вже через свідомі солідарні зусилля. Якщо й можлива нова єдність, то це не єдність байдужих.
Якщо радикальні зміни відбудуться, то тільки у чітко визначеному напрямі розвитку.
У цьому сенсі у нас на очах відбувається нова країна, України створюється тут і зараз.
Колишня Україна жила за логікою “якось буде”, не знала себе, чи не рефлексувала своє існування, не відповідала собі та іншим на питання про природу своєї єдності, умови миру, особливості історичної долі.
Сьогодні з болем приходить розуміння і прийняття себе та інших, свого покликання і відповідальності, своєї внутрішньої складності і багатого можливостями майбутнього. І все це - не з опорою на минуле, не в полоні у приємних ілюзій або п'янкої мстивості, але зусиллям спільної віри, яка є передбаченням кращого майбутнього, відчайдушною незгодою з попередньою історією, сміливим втілення утопії раю, «підставою того, чого сподіваємось, доказом того, чого не бачимо» (Євр. 11:1). Отже, справжнє примирення стає можливим тільки як радикальна і цілісна трансформація, духовне оновлення нас самих і наших відносин з іншими як ближніми, вихід за межі історизму і смілива творчість нових образів мирного майбутнього.