Із здивуванням помітив, що в українській статті про церковнослов’янську мову (цсм) на Вікіпедії є багато неточностей. У них дивна періодизація історії цсм. Там змішане поняття вимови та ізводу, наплутали із визначенням московського та загальноросійського ізводу.
Протоєрей Володимир Мельничук,
настоятель української православної Хрестовоздвиженської парафії в м. Удіне (Італія), Вселенського Патріархату
Тому вирішив написати невеликий популярний допис на цю тему.
Це не наукова робота і наведені тут факти загальновідомі тим, хто «в темі». Тому наводжу лише джерела.
Згідно із загально прийнятою теорією святі Кирило та Мефодій перекладали богослужбові тексти з грецької на солунський діалект староболгарської.
Зараз це у лінгвістиці називається старослов’янською мовою, яка досить сильно відрізняється від сучасної церковнослов’янської. І не тільки фонетикою, але й лексикою. Думаю, почувши службу, яку правили Рівноапостольні брати, ми б її не зрозуміли.
Нижче для передачі фонем я наводжу не спеціальні знаки, а сучасні українські літери.
М’який і твердий знак вимовлялися як надкороткі «е» та «о» відповідно. Як зараз у сербській мові — Србиjа. Юси вимовлялися як носові «он» та «ен» як у польській «mięso»
Ять «Ѣ» була дифтонгом «іе» або «іа», причому вимовлялося роздільно, не «є», «я».
Буква «И» вимовлялася як твердий звук «’і», попередній звук не пом’якшувався. Донедавна так, ще говорили на Поліссі « ст‘іл», «н‘іж», «л‘іс». «І» мала приблизне до нашого звучання. В деяких діалектах вимова «І» збігалася з «И». Звичайно «Е» також була твердою. Було два дифтонги «ъі» та «ьі» які читалися приблизно як «о’і» та «е’і» відповідно. Дієслово «быти» (бути) звучало тоді приблизно як « бо‘іт‘і»
Літера Щ як «шт» тощо…
Доречі, літера Г вимовлялася у старослов’янській твердо, як зараз у російській мові. А Фіта — як «т». Тобто вимовляли Атон, катедра, звідси «католики».
Розповсюджуючись по слов’янських землях, мова набувала самобутніх місцевих рис різних народів. В давнину люди не ламали язика, а вимовляли як звикли говорити. Незнайому лексику заміняли своєю.
Так виникли різні редакції старослов’янської — ізводи. Із відомих це: чесько-моравський, сербський, болгарський, хорватський (на глаголиці і для римського обряду), румунський, давньоруський (який називають староцерковнослов‘янською мовою).
Найбільш раннім і повним джерелом для дослідження давньоруського ізводу є Остромирове Євангеліє середини ХІ століття, написане у Києві. У ньому вже повно українських рис. Не буду на цьому детально зупинятися, скажу лиш, що вже тоді бачимо, як ті всі дивні староболгарські звуки заміняються на фонетику, властиву тогочасній народній мові.
Вже тоді ять «Ѣ» з дифтонга перетворюється на «і» , а дифтонги «ъі» та «ьі» збігаються із сучасними «и» або «і». Літера «г» стає гортанною, так як зараз в українській мові.
Дуже багато старослов’янської лексики замінено на тогочасні відповідники типу: багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати, жито, зоря, кожух, криниця, лазня, оболонь, полонина, тулитися, ховатися, яр та чимало інших.
У пізніших рукописних пам’ятках церковної літератури рис притаманних українській мові ще більшає. Так у Луцькому псалтирі 1384 року бачимо пом’якшення «Т» у закінченнях дієслів однини та множини третьої особи: «ходить, ходять, видить, видять, любить, любять»; особові займенники у формі «собі, тобі»; палаталізоване «Ц»: «отець», «конець», «Богородиця» тощо…
Народи давньої Русі жили досить ізольовано і у мовному плані дуже відрізнялися, тому з часом, при перепису священних текстів, їхні мовні особливості відображають й у церковних книгах.
Починаючи з ХIV століття відбувається асиміляція слов’янського населення Залісся, значна частина якого були біженцями з теренів сучасної України від татаро-монгольської навали, із місцевим фіно-угорським населенням. Як результат, відбуваються процеси палаталізації (пом’якшення) приголосних перед голосними «Е» та «И» у північних слов’янських говорах.
Там приголосні починають вимовляти м’ягко — «нєбо», «зємля», «ходіті», «робіті» тощо…
До речі, серед слов’янських народів лише росіяни і білоруси вимовляють ці звуки саме так.
Цей процес не торкнувся Новгородчини, де, до тотального знищення місцевого населення Іваном Жахливим, була своя окрема східнослов’янська мова. До цього часу поморські старообрядці, читаючи церковні тексти, вимовляють слова твердо «воскресе», «смерть», як це було колись на Новгородчині, а не «воскрєсє», «смєрть», як теперішні росіяни.
Після виникнення Московської держави там формується свій ізвод церковнослов’янської мови — московський, у ньому багато запозичень із місцевої лексики, і граматика відповідна до народної фонетики. Зараз ним користуються старообрядці. У багатьох моментах він ближче до київського ізводу (!), ніж сучасний «общєрускій». Дається взнаки спільне київське коріння. Хоча часто твердять навпаки.
На землях Великого Князівства Литовського та, пізніше, Речі Посполитої формуються свої особливості церковної мови.
Процес завершується у XVII столітті, коли повністю формується редакція церковнослов’янської мови — яку ми зараз називаємо: Київський ізвод.
Це був час Київського ренесансу, розквіт Києво-Могилянської колегії. Почалася уніфікація церковних книг, що стало можливим завдяки розвитку книгодрукування. Започаткована робота зі звірки церковних книг з грецьким оригіналом, деякі тексти заново перекладаються як з грецької, так із латини.
Робота проводилася викладачами і студентами Могилянки. Видали Служебник, Требник, Тріодін Постовий і Цвітний. В останньому, синаксари написані розмовною української мовою того часу. Мовою посполитою, як тоді її називали. Видали катехизис на двох мовах: цсм і мовою посполитою. "Отче наш" там звучить майже ідентично сучасному українському перекладу. Лише друге прохання відрізняється і звучить як: «Хай прийде Крулівство Твоє».
Які ж основні особливості цього київського ізводу?
В ті часи почали у книжках ставити наголоси. І вони повністю співпадали з тогочасними українськими. «Господу помолІмося», «у Господа просІм, або «просІмо». «ТвоЄму», «МоЄму», «ім‘Я» і так далі.
Вперше з’являється літера «Ґ», поряд із звичайною «Г», узаконюється літера «Й».
Цікаве написання слова «Прийдѣте», де добре видно як читалася «ѣ».
Лексично тексти стали більш ближчі до української мови. При перекладах рідше вживали «іже», яке, часто, просто ставили у слов’янську мову на місце грецьких артиклів, що відсутні у слов’ян.
Ось, наприклад, текст Херувимської згідно зі Служебником св. Петра Могили 1629 року:
«Херувіми тайно образующії, і Животворящей Тройці Трисвятую піснь приносЯщії, всякую нині житейськую отвержІмо печаль.
Яко да царя всіх под‘ємлюще ангельськими невИдимо дориносИма чиньми. Алилуіа»
У Віленському служебнику 1636 текст такий:
«Іже Херовими тайно образуєм і Животворящей Тройці Трисвятую піснь принОсимо, всяку нині житейськую отвержІмо печаль.
Яко царя всіх под‘ємлющії ангельскими невидИмо дориносИма чинми. Алилуіа»
З’явилися у новій редакції і моменти, які відкидали давні форми, чим віддаляли цсм від народної мови. Наприклад, займенники у формі: «Тобі, собі», у Служебнику 1629 року вже: «Тебі, себі». Від тоді бачимо ідею про священну високу мову, яку слід охороняти від низької мови посполиту. Відроджуються давні південнослов’янські форми написання слів, зовсім не властиві східним слов’янам, причому вимовляють їх звичайно: «длъгы» — долги, «жрътва» — же(о)ртва, «исплънìм» — ісполнІм, «сръдце» — серце.
Правила читання вже тоді були різні. Білоруси читали тексти із своєю вимовою, відмінною від українців.
Ять «Ѣ» у них стала м’яким «є», з’явилося «дзякання» і «цякання» . Співали «Господзі помілуй», «Цєбє Господзі», інколи навіть, «Цябє Госпадзі», причому робили це механічно, бо по іншому просто не могли і не вміли.
Такі відмінності відображені у «Граматиці» 1619 року Мелетія Смотрицького.
Тобто, тут вперше чітко бачимо, що був один ізвод , але різні вимови.
Після реформ, започаткованих на Московії патріархом Никоном, з України були запрошені «книжники» із могилянки, які повинні були виправити помилки, тобто зайнятися «справкою книг».
Не всі з цих заробітчан мали потрібну кваліфікацію для такої роботи і не всі бажали якісно працювати. Коли перекладали з грецької, то просто калькували грецькі слова слов’янськими відповідниками, чим робили текст ще менш зрозумілим. Діяли за принципом: головне, щоб не так, як у старих книгах. Потрібно було створити вигляд якою важливою справою вони займаються і скільки помилок виправили.
В результаті, як справедливо говорять старообрядці, замість виправити книги, вони їх попсували.
Щоб сподобатися роботодавцям, текст наближали до російської фонетики. Ставили російські наголоси, заміняли слова на ближчі по звучанню до місцевої мови, змінювали граматичні норми написання слів, щоб можна було їх читати з російською вимовою. Звичайно, внесли вони і українські риси. До цього часу у семінаріях РПЦ вчать правило, що в цсм слід вимовляти літеру «Г» як дзвінкий фрикативний приголосний, як в українській мові. Проте цього ніхто зараз на Росії не дотримується. Ба, більше того, навіть в Україні часто чути оте Ґекання на службі.
Так був створений нинішній ізвод, який тоді називали — «общєрусскім» (загальноросійським), а зараз — синодальним церковнослов’янським, або — новоцерковнослов’янським.
Він був дуже недосконалий, це пізніше зрозуміли й самі росіяни, і майже до 1917 року не припинялася «книжна справа». Але кожне подальше його редагування було у сторону наближення до російської мови.
Саме, тому, коли ми зараз читаємо церковнослов’янські тексти «загальноросійського ізводу» (який помилково називають московським) із київською вимовою, то часто відчуття, що виходить такий, «русско-украйонський» сільський суржик.
В рамках імперської уніфікації законодавчо в Російській імперії було заборонено видавати книги як на московському (старообрядному), так і на київському ізводах. Як і все в Російській імперії, викорінення київського ізводу робилося жорстоко і бездумно. Був наказ до священиків звести старі книги до консисторії, навзамін їм обіцяли книги нового друку. За невиконання передбачалися великі штрафи і навіть позбавлення парафії. Хто послухав і відвіз, і залишився без богослужбових книг близько трьох років, бо нові надрукувати не встигли. У Києво-Печерській Лаврі російські чиновники спалювали цілі тиражі книг, коли бачили, що вони хоча б у чомусь слідують київській традиції.
По єпархіям був розісланий циркуляр, щоб організовували курси для дяків-псалів (хорів тоді на простих парафіях не було) та священиків, де б їх вчили службу правити із «вєлікоросійскім нарєчієм».
Навіть отці василіани греко-католики у Почаєві почали друкувати свої книги «общєрускім» ізводом. Хоча, звичайно, читали їх з українською вимовою.
Під час панування турків над сербами та болгарами, проводилися політика еллінізації православних. В результаті вони втратили свої ізводи, бо богослужіння було грецькою. Після визволення постало питання, де брати богослужбові книги, і оскільки не було засобів, щоб відродити свої ізводи, вони почали використовувати загальноросійський (синодальний).
Книги старої Київської редакції подекуди ще видавали поза межами Російської імперії для Закарпаття, Галичини та Буковини.
Тому зараз загальноросійський ізвод використовується у 95 % випадків богослужіння на церковнослов’янській мові у світі.
Навіть там, де збереглася давньокиївська вимова, наприклад, на Закарпатті, використовують книжки синодального ізводу. Студити також використовують книжки Почаївського друку, які, як було вже написано, лексично досить сильно наближені до загальноросійської редакції.
Хоча на Галичині найбільше залишилося звичаїв старокиївської церкви, в тому числі щодо нашого ізводу. Тут ще збереглися давні редакції молитви «Богородице Діво», «Прийдіте поклонімся», використовують українські наголоси та давньокиївську вимову, яку часто зневажливо називають «галицькою», щоб підкреслити статус провінційності. Але, як відомо, церковнослов’янське богослужіння в Галичині майже повністю зникло.
Наша богослужбова мова від часів святих Кирила та Мефодія проходила звичну для всіх інших мов еволюцію, постійно змінюючись разом із розмовними мовами народів, які її використовували.
Старослов’янська мова суттєво відрізняється від церковнослов’янської.
Київським ізводом називається редакція церковнослов’янської мови XVI-XVII століття.
Читати «київським ізводом» — це читати за київськими церковнослов’янськими стародруками.
Слід відрізняти це від читання з українською вимовою сучасних богослужбових книг загальноросійського (синодального) ізводу.
Відправлення служби з українською вимовою — це шанс зберегти церковнослов’янське богослужіння в нашій Церкві. Почати достатньо зі співу «Господи помилуй» і «Тебі Господи» замість «Господі помілуй» і «Тєбє Господі».
Твердження багатьох, що сучасною цсм молилися діди та прадіди — маніпулятивне і неграмотне. Наші предки не співали «Господі помілуй», як тепер, але «Господи помилуй» і так далі…
Вже з ХІ століття українці молилися «Хліб наш насущний даждь нам днесь», а не «Хлєб», «днєсь», аж поки російська вимова не прийшла до нас на московських штиках, фізичних і ментальних.
На Буковині викорінили давньокиївську вимову лише в 90-х роках ХХ століття.
Зараз іде активний процес заміни на все московське на Закарпатті.
Сучасне використання російської вимови цсм — це не бажання зберегти традицію, а звичайне москвофільство, москвоцентричність, комплекс меншовартісності ("меншого брата"), що нав'язувалося у нас російською пропагандою століттями.
Коли по всій Україні позбавляються від російського насліддя, то Церкві також пора почати процес «розмосковолення» своєї свідомості.
В ідеалі було б корисно розробити новий український ізвод цсм, де би були враховані як історичні прецеденти, так і сучасні аспекти української мови. Наприклад, наслідуючи еволюцію фонетики давніх коротких «о» в українській мові, вимовляти і у цсм колишнє коротке «о» як «і»: милість, віків, рід тощо…
Церковнослов’янська мова — наша рідна молитовна мова, прабатьківська вікова спадщина. Ми дуже збідніємо, якщо її втратимо. Хоч Католицька Церква перейшла у відправах на національні мови, латинська залишається на почесному місці у римському обряді.
На службі, поряд із домінуючою національною мовою, було б добре частково використовувати також церковнослов’янську, як це прийнято у багатьох Церквах слов’янської традиції: Сербії, Болгарії, Чехії, Словаччини, Польщі, Америки та в Розсіянні. Але це має бути власний український ізвод.
Джерела
Стародруки та рукописи:
Каталог на сайті "Наша парафія"