Ще в середу, напередодні інавґурації, беручи участь у молодіжному київському флеш-мобі «Постав питання новообраному Президентові», я сказав журналістам про унікальність того дня.
Ще в середу, напередодні інавґурації, беручи участь у молодіжному київському флеш-мобі «Постав питання новообраному Президентові», я сказав журналістам про унікальність того дня. Адже в середу президентство Віктора Януковича було ще незаймано чистим аркушем паперу, на якому письмена могли (бодай теоретично) лягти в будь-якому напрямі й будь-яким почерком. Сьогодні перші літери на ньому вже з’явилися, і палітра можливостей різко збідніла. Бо перші літери стали символами, які задають параметри подальшого розвитку подій.
Йтиметься про те, якими релігійними символами обставив Президент Янукович церемонію своєї інавґурації.
Те, що кількома днями раніше Віктор Янукович ще в статусі президента-електа прийшов до Митрополита Київського Володимира (Сабодана), щоб узяти участь у подячному молебні, ні в кого заперечень викликати не може. Навпаки, це правильно, коли будь-хто, в тім числі політичний діяч, пам’ятає про те, що вершителем людських доль є Господь, і не забуває скласти Йому за це шану. Правильно також те, що Віктор Янукович прийшов до своєї Церкви і саме в ній здійснив цей акт молитовного благодаріння.
У тому, що за годину до офіційної інавґурації Віктор Янукович прийшов до Лаври, щоб узяти участь у молебні, що його відслужив Патріарх Московський, так само нічого осудливого не було б (адже Церква, до якої належить В. Янукович, входить до Московського патріархату), якби ця подія не була включена до переліку інавґураційних заходів. Останнє багато що міняє. Адже з урахуванням бачення Московським патріархатом України як своєї канонічної території та відповідно до концепції Патріарха Кіріла про «единую православную цивилизацию», все виглядає на спробу показати, «хто в домі хазяїн». Це, як кажуть у глобалізованому світі, виразний месидж про те, якими письменами Президент Янукович збирається заповнювати чистий аркуш свого президенства.
Втім, у Києві носилися чутки, що команді Януковича самій не подобався такий символізм і вона намагалася уникнути його. Але, мовляв, тиск із боку Москви був сильніший. Проте це не лише не виправдовує, але навпаки – обтяжує вину. Бо виникає природне запитання: а чому новообраний Президент України вимушений був коритися волі Москви? Чи не пішов він у час свого кандидування на якісь угоди з Москвою, які змушують його тепер розплачуватися за потаємну підтримку? І чи буде це єдиний випадок, коли новообраний Президент улягатиме тискові з боку керівництва іншої держави? Як громадянин України, я хотів би це знати.
Проте найосудливішим, як на мене, є той факт, що з церемонії інавґурації було викреслено пункт, який завдяки двом попереднім Президентам став уже важливою українською традицією. Йдеться про молитву за успіх нового президентства, яку звершували разом предстоятелі усіх Церков і керівники головних релігій України (досі це робилось у Софіївському соборі). За цим актом стояла виразна і мудра філософія: Президент України є президентом усіх громадян України, хоч до якої релігії чи конфесії вони належать. І устами своїх релігійних лідерів вони всі моляться за те, щоб новообраний Президент успішно керував державою. Цим самим Президент сигналізує народові, що він не надаватиме преференцій якійсь одній релігії чи Церкві, не ділитиме їх на «канонічних» і «неканонічних» тощо.
У тій, тепер відкинутій, моделі промовляли уже засвоєні українським народом принципи релігійної свободи й однакового ставлення держави до всіх віросповідань. У моделі, обраній Президентом Януковичем, промовляють принципи конфесійності й союзу «трону і вівтаря». Від неї за милю відгонить цезаропапізмом московського зразка. І цим новообраний Президент сигналізує мені, українському громадянинові, яку державу він будуватиме. Мій тепер обов’язок просигналізувати йому у відповідь, що та держава, яку він будує, мені чужа по духу і супротивна моїй волі як громадянина.
Отож, на той інавґураційний аркуш паперу, який у середу був іще таким незаймано чистим, у четвер лягли виразно російські письмена…
Проте на цьому поставити крапку чомусь не хочеться. Впадає в око, що двічі підряд за останній місяць (див. також попередню мою статтю на блогові РІСУ) мені випало писати на тему, яка так чи інакше торкається проблеми публічних молитов і політичних обертонів, з ними пов’язаних. Виявилося, що розплата за сумнівні моменти «альтернативного» молитовного зібрання на Софіївському майдані напередодні виборів настала дуже швидко. І прийшла вона у вигляді монопольного «соло» Московського патріарха. Чи стане це для нас уроком?
Набути релігійну культуру в умовах посттоталітарного суспільства доволі складно: на це підуть принаймні десятиліття. Не менш складним – я б сказав: філігранним – є завдання реалізувати суто українську модель мозаїчної релігійності. Здається мені, що цього разу нашій релігійні спільноти не були на висоті. А відтак я побоююсь, що внаслідок усіх тих політично забарвлених передвиборчих і післявиборчих молитов в українському суспільстві настане така собі prayer fatigue (молитовна втома), яка боляче озветься на нашій духовності. За моїми спостереженнями, уже сьогодні зросла кількість тих, які вважають, що публічних молитов в Україні не має бути взагалі.
Що ж, як на мене, це реакція все-таки рефлекторна: запекло в руку – треба її відсмикнути. У нашій культурі роль публічної молитви величезна. Однак яку реакцію на обставини президентських виборів-2010 слід вважати правильною? Як уберегтися від інструменталізації релігії, яка вочевидь травмує трепетне релігійне почуття? Знайти відповідь на це запитання і буде, напевно, завданням для багатьох релігійних спільнот на найближчий час.